ОХТИРСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ПОЛК У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ – ДРУГІЙ ТРЕТИНІ XVIIІ-го СТОЛІТТЯ

Час на зламі ХVII та XVIII ст. ознаменував собою нову епоху. Поряд зі значними реформами, цей період історії характеризується ростом феодально-кріпосницьких відносин, посиленням соціальної та економічної нерівності. Як справедливо відзначає російський дослідник історії козацтва кінця ХІХ століття М.П. Хорошхін, що з початком правління Петра І закінчилась самостійне життя всіх козацьких військ. Вони ввійшли як одна із складових частин держави, частина на яку покладалися спеціальні обовязки.. [73. С.26 ]. Водночас царською грамотою 1700 року чисельність слобідського козацтва обмежується всього 3500 особами [73. С. 23]. Інший відомий російський дослідник історії козацтва Ф. Головінський змушений також був визнати, що народ неприязно віднісся до цього нововведення, втікав на Дон і в Запорізьку Січ [27. С. 31].

Насамперед цар Петро І вирішив повернути східне узбережжя Балтійського моря, захоплене Швецією. 19 серпня 1700 року була оголошена Північна війна “за многие неправды Свейского короля”. Як наслідок, грамотою 8 лютого 1700 року, даною на ім’я полковника Івана Івановича Перекрестова, постановлено для Охтирського полку: “быть в конской службе указанному числу 820 человек, которые выбранны и написаны”, разом з тим підтверджувалися давні привілеї полку. Цар своїм указом звелів слобідським полкам виступити в похід на далеку північ.

Після нещасливої для Росії Нарвської битви, під час якої слобідські полки були ще в поході, шведський король Карл ХІІ накинувся на польського короля Августа ІІ, залишив проти розбитих російських військ невеликий корпус кількістю не більше 15 тисяч. Проти шведських військ російські сили були виставлені під Псковом під командуванням фельдмаршала Б.П. Шереметьєва. Охтирський полк, який вирушив у похід у жовтні, увійшов до складу армії Б.П. Шереметьєва і був розташований у числі інших полків на кордоні Ліфляндії [13. С. 12].

Загони легких військ і козаків постійно турбували ворога своїми несподіваними нападами. Таким способом тут велася партизанська війна. Тут використовувалися досвід і навички, вироблені в безперервній війні з татарами. Козаки робили страшні спустошення на ворожій території. Цар Петро був дуже задоволений службою козаків і висловив своє задоволення тим, що призначив сина полковника Івана Івановича Перекрестова Данила Івановича охтирським полковником, помічником батькові. 4 вересня 1701 року в битві під Рапіно війська під командуванням Б.П. Шереметьєва вщент розбили шведів. З усього їх загону (600 чоловік) залишився живим один поручик. Це був перший успіх росіян. Наприкінці 1702 року Охтирський полк повернувся додому.

Проте, на цей час грабунки і свавілля полковника І.І. Перекрестова на території Охтирщини перейшли всі межі і кордони тому царським указом від 4 березня 1704 року він був позбавлений звання полковника, великі його маєтності були відібрані в казну, частину продали з торгів. Над ним здійснилося апостольське “ті, що хочуть збагатитися, впадають в напасть”.
В справі про маєтності колишнього полковника Івана Івановича Перекрестова зберігається копія указу Канцелярії тайних розшукових справ про пожалування Охтирському полку земель Перекрестова. Так, село Лутище обирає собі Федір Осипов, який 3 березня 1704 року був призначений Охтирським полковником (з 1711 року бригадир слобідських полків), село Хорунжівку віддали судді Леонтію Лесевицькому.

На території Охтирського полку за рахунок відписаних перекрестовських земель виникають великі землеволодіння князів Меншикова, Юсупова і Голіцина. Села Мартинівка та Ясенове були віддані князю Меншикову, а потім передані Юсупову. В 1709 році землі Великої Писарівки стали маєтком Голіцина, а пізніше в 1720 році Петро І подарив Тростянець своєму духовнику Тимофію Васильовичу Надаржинському. Отже, землі, що належали Івану Івановичу Перекрестову, були передані полковій старшині, але здебільшо царським сановникам. [22. С. 51-52]. Останнє підтверджує те, що в цих подіях задовольнялись насамперед інтереси царських сановників, а із іншого боку це відкривало шлях уніфікаційним процесам на Слобожанщині.

В умовах необхідності мобілізації всіх сил й відзначаючи бойові заслуги слобідських полків, цар Петро І своїм указом від 1703 р. підтверджував давні козацькі привілеї та вольності. Наказувалось збільшити чисельність виборних козаків за рахунок «свойственников» та заможних підпомічників. Іншим указом від 15 вересня 1705 р. Петро І скасував звання військових воєвод і всю повноту влади повертав полковникам. Водночас усі слобідські полки поверталися в місця своєї постійної дислокації.

Очевидно, що це було продиктовано перенесенням театру військового протистояння на південний захід Московської держави, до якого приєднались і внутрішні проблеми. Зокрема, в жовтні 1707 р. на Дону і на півдні Слобожанщини вибухнуло антиурядове повстання під проводом К. Булавіна, який закликав донську «голитьбу» вирушати «за зіпунами» в грабіжницький похід на Слобожанщину. Слобідські козаки на чолі з бригадиром Р. Шидловським в лютому 1708 р. взяли під охорону селітряні заводи Охтирського полку, розташовані частково на спірних з донцями землях [56. С. 16].

12 квітня 1708 р. Петро І віддає наказ здійснити похід на Дон для жорского придушення повстання. В листуванні з командиром збірного загону слобідських козаків Петро І висловив сумнів щодо можливості слобідських козаків самостійно упоратись з постанцями без допомоги «московських ратних людей» [13. С. 12-13]. Можливо, цар просто не довіряв слобідським козакам. Проте на початку липня 1708 р. повстання К. Булавіна зазнає поразки. Хоча слобідське козацтво, виходячи зі свого світогляду, вкрай неохоче брало участь у придушенні повстанців, однак свій обов’язок виконало.

Для Петра І вірність слобідського козацтва була вкрай важливою, оскільки в 1708 р. гетьман І. Мазепа, начебто після відмови царя надати військо для оборони України від шведів, уклав таємну угоду з Карлом ХІІ. Одна із статей передбачала, що шведський король може зробити зимовий постій в Гетьманщині, доки Іван Мазепа збере все козацьке військо та прихилить на свій бік «білгородських», тобто слобідських козаків. Інша стаття передбачала, що козаки гетьманщини, Слобожанщини та Дону приєднуються до шведського війська для спільного походу на Москву, а також забезпечать його провіантом. Отже, Петру І було що втрачати.

В другій половині грудня 1707 року Петро І по дорозі на Дон відвідав міста Слобідської України, в тім числі і Охтирку. Морозним днем 26 грудня 1707 року царський кортеж під’їхав під браму Охтирської фортеці. Петра І зустрічав Охтирський городничий Мандрика, який, як гласить легенда, був на півголови вищий самого царя. Петро прискіпливо перевіряв надійність фортечних укріплень, знайомився з бойовим вишколем козаків. Це був дуже непростий як для всієї Росії, так і для Слобожанщини час [51. С. 26-27].

В силу обставин керівництво Охтирського полку опинилось в центрі скандалу щодо «зради» І.С.Мазепи. Охтирський полковник Федір Осипов в листі від 10 лютого 1708 року передав князю О.Меншикову донос Кочубея і Іскри на Мазепу, який особисто йому передав священник Святайло, а при листі від 15 лютого переслав царевичу Олексію Петровичу листа до самого царя. Кочубея, Іскру та Осипова, як головних донощиків, звелено було відправити на допит до Смоленська, а звідти до Вітебська, де була головна квартира московського канцлера Головкіна – йому була доручена ця справа. Туди ж були послані з Москви священник Святайло, сотник Кованько, вихрест Яценко і чернець Никанор, як люди, що найбільше причетні до цієї справи.

Після допиту судді винесли такий вирок: “Охтирському полковнику Федору Осипову, за оказанную им верность, выдать похвальную грамоту, которую обнародовать по всей Украине и в слободских полках. Перекреста Петра Яковлевича освободить, но стем, чтобы он остался навсегда в Великой России. Священника Ивана Святайлу и монаха Никанора сослать в Соловецкий монастырь, с повелением никуда не выпускать, и буде Святайло пожелает принять монашество, постричь его. Сотника Кованько, двух писарей и людей кочубеевых и ис8-криных послать в Архангельск с тем, чтобы они поверстаны были в солдаты по рассуждению тамошнего губернатора, князя Петра Васильевича Голицына. Предоставить гетьману наказание полковников Апостола и Черныша, в доносе замешанных Кочубея и Искру казнить смертию в войске Запорожском” [51. С. 25-26].

Після вступу шведських військ на територію Гетьманщини восени 1708 року ситуація на Слобожанщині суттєво загострилась. Зважаючи на це, полк увесь час перебував у підвищеній бойовій готовності, тому що Охтирка займала дуже важливе значення. Ось що писав відомий історик українського козацтва О.І. Рігельман: “…когда неприятель расположился по квартирам в Ромнах, Рашевке и Гадяче, тогда и царь обратился в ту же сторону. Он отправился из Глухова 16 ноября (1708 г.) на Хорунжевку и Комаровку в Лебедин…, а одтель направился с полками к Гадячу, чтобы атаковать неприятеля, которого в Гадяче было до 6000. Король из Ромен поспешил на помощь. Но мороз был так лют, что остановил все покушения Карла. Шведы падали на дороге от холода”.

Цар був в Охтирці ще в листопаді 1708 року, але дуже короткий час. 27 січня Петро І, одержавши звістку про наміри Карла ХІІ пробитися на Москву через Охтирку, наказав князю Олександру Меншикову негайно виступити із Сум на Охтирку з 20 драгунськими полками. Олександр Меншиков залишив Суми 28 січня, 30 січня прибув в Охтирку, сам цар приїхав сюди 4 лютого. Карл ХІІ, розбивши табір російських драгунів під Опішнею, з’явився під Хухрою, але залишивши по дорозі до Охтирки корпус Круза, сам пішов на корпус Рена до Краснокутська. По другим даним знаємо, що Круз придав великого значення спустошенню Олешню [12. С. 32-33].

Щоб взяти Олешню, шведи направили чотири кавалерійські полки під командуванням генерал-майора Гамільтона. Поселення обороняли тільки місцеві жителі, але, незважаючи на це, опір був настільки стійкий, що Гамільтон змушений був штурмувати Олешню силами чотирьох полків. Мужньо захищалися жителі слободи Олешні. Останні захисники знайшли прихисток і смерть у місцевій церкві, яку завойовники спалили разом з людьми. Внаслідок цього поселення Охтирського полку дуже постраждали, храми їх були пограбовані і частково спалені, багато із мешканців лишилися всього. Шведи мали надію, що українці підкоряться без бою, але зустріли відчайдушній опір. Зважаючи на можливу облогу Охтирки, жителі спалили передмістя і додатково укріпили фортецю.

На початку 1709 року шведи наблизились впритул до Охтирки. 12 січня 1709 року цар направляє коменданту Охтирки Віліму Вілімовичу фон Делдіну наказ: “подлежит вам по укреплению города також и в провианте трудитца по крайней мере и чтоб провианту было на четыре месяца. Того же смотреть и в воинской амуниции. Тогда ежели неприятель будет ваш город атаковать, то с помощью Божьей боронитца до последнего человека и ни на какой акорд с неприятелем не вступать под смертной казнею”.

Охтирський гарнізон був швидко приведений в бойову готовність. 23 грудня 1708 року в Охтирку направляється полковник О.С.Келін (який 17 січня призначається комендантом Полтави). В Указі Задніпровському корпусу від 22 грудня Петро І предписує “Келину в Охтирку итить в 25 день декабря”. Але вже на початку лютого 1709 року комендантом Охтирки призначається генерал-майор Г.С. Волконський. 13 січня 1709 року Олександр Меншиков писав Петру І із Охтирки: “Доношу до вашей милости, что сего числа рано, за Божиею помощью, сюда прибыли. И здешнюю фортецю я осмотрел и не знаю, что с ней чинить, понеже не весьма оборонительная, но токмо что велика и например будет вместе с предместьем больше 2000 дворов, и ежели оную держать, то надобно целую дивизию посадить”. На другий день О. Меншиков доповідав Петру І про об’єм робіт, які необхідно провести в Охтирській фортеці і які уже почали виконуватися [52. С. 212].

Для керівництва оборонними об’єктами в Охтирку прибув військовий інженер Брілле. Одночасно з інженерними укріпленнями Охтирки збільшується арсенал артилерійської зброї та боєприпасів. Про це В.Я. Брюс писав Олександру Меншикову: “…доношу вашей светлости, что вчерашнего числа получил я от артиллерийского порутчика фон дер Стама опись о артиллерийских припасях – колико оных в Ахтырке. И я прошу вашей светлости, ежели какие еще артиллерийские припасы в прибавку во оный гарнизон и в прочие надобно, то извольте по оному поблиску, а именно, из Белгорода, из Вольного, из Хотмышска”. Протягом січня і лютого 1709 року гарнізон Охтирки добре укріплюється. Важливість Охтирської фортеці була очевидна. Тут здавна перехрещувалися шляхи на Полтаву, Зіньків, Бєлгород, Суми, Харків, Красний Кут. Тому “взяття” Охтирки відкрило б шведському війську шлях до глибинних районів Росії і дорогу на Москву.

Петро І надаючи великого значення обороні Охтирки, вирішує особисто перевірити бойову готовність фортеці і перед від’їздом до Воронежа провести в Охтирці військову нараду з генералами Шереметьєвим, Меншиковим і Гольцем, дати їм інструкції по веденню бойових дій. 4 лютого 1709 року цар прибув в Охтирку, в журналі Петра Великого, складеним П.В.Гюйсеном, написано: “После отправления сего универсала от 3 февраля его царское величество в тот же день пошел из Сум… 4-го прибыл в Ахтырку”. 7 лютого Петро І особисто перевіряв готовність фортеці до бойових дій, а 8 лютого від’їжджає із Охтирки в Бєлгород, а звідти до Воронежа та Азова. Покидаючи головну армію, Петро І дав вказівку Шереметьєву і Меншикову відносно ведення бойових дій, які заключалися в тому, що уміло маневруючи, сковувати шведську армію частими нападами, а самим не вступати в генеральну битву.

По плану Петра І сили російської піхоти разом з слобідськими козаками, під командуванням Олександра Меншикова, повинні були продвинутися із Охтирки до Опішні, а потім вибити шведів із Груні. Одночасно Олександр Меншиков повинен був послати загін “купно с черкассы” проти головних сил Карла ХІІ та генерала Крейда. Ще 29 січня Олександр Меншиков доносив Петру І про концентрацію шведських сил в районі Котельви і про наміри Карла “идти к Ахтырке и оную штурмовать”. Були прийняті конртміри – за вимогами Олександра Меншикова, Петро І направив головні сили в Охтирку [50. С. 314-315].

Після боїв під Опішнею шведські війська в складі 11 кавалерійських та 2 піхотних полків під командуванням Карла ХІІ переправилися на лівий берег Ворскли і направилися в сторону Охтирки. 8 лютого шведи зайняли Хухру, але, оцінивши співвідношення сил, зваживши на рішучість місцевого українського населення захищати місто і пам’ятаючи про невдачу шведського загону, що за таких же умов намірявся захопити містечко Недригайлів, припинили облогу Охтирки, перейшли на правий берег Ворскли і повернули свій військовий загін до Опішні. Шведська армія залишала за собою пожарища, руїни, трупи замучених людей. Полонених шведи нещадно мордували.

10 лютого 1709 року із складу головних військ шведів були виділені 4 кавалерійські полки під командуванням генерал-майора Гамільтона зі спеціальним завданням – розоряти і спалювати всі населені пункти на шляху відступу. Олександр Меншиков в листі гетьману Івану Скоропадському 16 лютого писав: “Неприятель, после учинившемуся ему под Горонею бесчестия и не возмогши против того воинским образом учинить нам оплаты, починя здешним жителям многие разорения, а именно места Красный Кут, Коломак и иные попаля, пошел назад к Опошне и вышеупомянутых мест жителей мужеска и женска полу в неволю побрал, невинных младенцев живых в воду побросал и иные многию зла учинили”. Проте раптово надзвичайно люті морози змінилися відлогою, а 13 лютого був сильний дощ. Всі річки сильно порозливалися і низини були затоплені. Це примусило Карла ХІІ повернутися назад на Гетьманщину, що коштувало шведам чимало зусиль і жертв [52. С. 214-215].

27 червня 1709 року під Полтавою відбулася битва, яка вирішила весь хід Північної війни. Відповідно до розпорядження царя від 26 травня 1709 року Охтирський полк разом з іншими слобідськими полками в цей час був розташований на кордонах Гетьманщини, тому участі в Полтавській битві не брав. Після Полтавської битви велику кількість полонених шведів розіслали по різних містах України та Росії. В Охтирку було відправлено 2223 полонених шведа. Шведи таки ввійшли у Охтирку, але як переможені. Після завершення боротьби за вихід до балтійського моря Петро І в 1722 р. розпочинає походи вздовж західного узбережжя Каспійського моря для забезпечення торговельних зв’язків Російської імперії зі східними країнами шляхом захоплення прикаспійських володінь Персії [13. С. 14].

Водночас, за часів Петра І Слобідська Україна зазнала деяких нових адміністративних перетворень. Так, територія полку при розділі Росії на 8 губерній (указ від 18 грудня 1708 року) відійшла до Київської губернії. Указом від 29 травня 1719 року усім слобідським полкам було наказано підлягати Белгородській провінційній канцелярії Київської губернії. Це вже було великим послабленням волі полковників. Та й сам полковник, обраний полком, мусив тепер затверджуватися царем. Якщо цар не погоджувався з вибором, то обирався інший, або призначався самим царем. Також на території слобідських полків у 1709 році була розквартированана дивізія під командуванням фельдмаршала П.М. Апраксіна, йому були також підпорядковані усі слобідські полки.

За Петра І був проведений у слобідських полках перший поголовний перепис населення. Позитивним є те, що в цей час на Україні і в слобідських полках почала помалу розповсюджуватися писемність. Створювалися школи, де діти козацькі училися церковному читанню і письму. У 1732 році в Охтирському полку налічувалося 25 шкіл: в Охтирці – 4, Коломаку і Краснокутську по 2, по одній школі було в Тростянці, Кам’янці, Богодухові, Більці, Кириківці, Жигайлівці, Ясенці, Новій Рябині, Матвіївці, Яблучному, Олексіївці, Куп’євасі, Каплунівці, Губарівці, Городному, Козіївці та Микитівці [41].

Також на початку XVIII століття в Охтирщині починається кам’яне будівництво. Для цього в районі Доброславівки були обладнані цегельні. Перший кам’яний храм Благовіщення на Монастирській горі спорудив Охтирський полковник Федір Осипович Осипов. У 1738 році охтирський полковник Олексій Лесевицький зводить у місті величний Успенський собор. Це була перша кам’яна споруда міста. Розпис іконостасу виконав талановитий український маляр Дмитрієв (на жаль, це диво архітектури до наших днів не збереглося) [46. С. 116].

Після завершення будівництва Петербургу, цар Петро І замислив пов’язати його з іншими портами зручним водним шляхом. Було вирішено прорити канал паралельно берегу Ладозького озера за зв’язати річку Неву з річкою Волхов. Тому, Указом 17 жовтня 1718 року наказувалося слобідським полкам виставити призначених робітників, це по одній людині з семи дворів. Усіх робітників до квітня 1719 року повинні були вислати до Петербурга. Архіви зберегли лише деякі подробиці щодо кількості охтирчан, які брали участь в цій “канальной работе”. Випадково вціліло “ведение”. Відповідно до нього лише в 1721 році на цих роботах померло 260 охтирських козаків. Такі відрядження розпочалися у 1719 році і продовжувалися до 1723 року, роботи проводилися цілорічно. Яка загальна кількість козаків загинула невідомо.

На перший рік царювання Катерини І - 1725, припадає похід загону російських військ для посилення корпусу генерала Матюшина, розташованого у провінціях Дагестану – в Гільяні, Мазендерані та Астербаху, що залишився там після походу Петра І до Персії. До складу військ цього корпусу увійшов зведений загін слобідських козаків. Також, за царювання Петра ІІ був знаряджений загін слобідських козаків в тисячу чоловік. Наказом від 21 січня 1728 року загін повинен був прямувати у той же Гільянський похід. В поході приймав участь і Охтирський полк під командуванням полковника Лесевицького [55. С. 142].

За царювання Анни Іоанівни, що припало на 1730-1740 роки на слобідські полки звалилася ціла низка реформ та інших нещасть, що повністю розладили їх. У полках були проведені претворення, які принесли лише шкоду слобожанам. Полковники та старшини були усунуті від керівництва полком, частина козаків була обернута на регулярних солдатів, кращі були одібрані до драгунського полку. Полковник був позбавлений своєї влади: одне підлягало йому, інше стало залежать від бригадира – начальника всіх слобідських полків, третє від начальника Української дивізії.

Також у 1732 році в усіх слобідських полках було проведено перепис. В цьому ж році для керівництва слобідськими полками в Сумах створюється “Комісія заснування слобідських полків” на чолі з князем О.Шаховським. Були утворені полкові канцелярії, головами яких були полковники, а членами – чини полкової старшини, а коли полк перебував в поході, в канцелярії засідав полковий суддя з писарем. При полковій канцелярії була створена контора, де записувалися усі документи землевласників, які засвідчували їхні права на землю. Цмм самим була знищена найголовніша перевага козаків – вільне заняття земель. Полковник уже не міг роздавати її козакам. Чин слобідського полковника було зрівняно з чином прем’єр-майора, сотники призначалися військовою колегією.

Усі жителі, які не увійшли в число козаків, були зараховані до військових обивателів або владницьких підданих. З перших козаки йшли на укомплектування полків, другі – призначалися у власність. Усі вони були розділені на двори і обкладені податками. Усі слобідські полки підкорялися бригадиру, який підлягав командиру дивізії. Першим бригадиром став полковник Охтирського полку Лесевицький. Полкові та сотенні прапори, а також печатки канцелярій зобов’язано мати з держаним гербом [41].

Водночас для охорони південних кордонів від татарських нападів у 1731 році було вирішено створити нову захисну лінію. Будівництво за назвою Української лінії почалося в 1731 році на південному заході нинішньої Полтавщини, на території, що лежала північніше кордону з Туреччиною, який було встановлено у 1713 році. Починалася вона біля міста Орлика на Дніпрі і закінчувалося неподалік від Ізюму на Сіверському Дінці, довжиною близько 300 верст. Укріплення являли собою земляний вал з ровом і були посилені в необхідних містах палісадами, засіками, колючим чагарником. Лінія включала 18 фортець бастіонного типу, 57 редутів, 87 реданів, ряд люнетів, а також укріплення прикордонних містечок та слобід. На території фортець розміщувалися пороховий льох, цейхауз, казарми, колодязь і інші будівлі. План будівництва порядкувався на місцях з врахуванням природних рубежів. Перед українською оборонною лінією розміщувалися сторожові пости та бекети з редутами, блокгаузами і сигнальними баштами. Від кожного із полків вимагалося для будівництва 340 козаків по одному з 10 дворів, від усіх полків призначалося на цю роботу 2 тисячі чоловік [13. С. 16].

Наступного 1732 року для продовження робіт призначалось знову дві тисячі козаків, та окрім цього, ще 600 чоловік до Бахмута на соляні заводи. Полковники Охтирского та Харківського полків доповідали, що цього року вони надіслали меншу кількість робітників тому, що зменшилась кількість населення, оскільки мешканці тікають, чоловік по 50 і більше, і що стримати їх від утечі немає можливості. Незважаючи на велику кількість працюючих будівництво Української лінії посувалося повільно і незадовільно. Хоча у 1733 році вона була майже побудована, відбувалися постійні ремонти. Але важливого практичного значення лінія не набула, бо татарські загони їїлегко обходили [13. С. 16].

З 1735 року розпочинається наступна тривала війна. Всі бойові дії спрямувалися для остаточного здобуття Криму. Головнокомандуючим був призначений фельдмаршал Б.-Х. фон Мініх. Війна почалася восени походом сорокатисячного корпусу генерал-лейтенанта Леонтьєва. Він одержав наказ спустошити весь Крим, звільнити полонених і, по дорозі, знищити ногайських татар. Дощі, сніги, морози та страшна ожеледиця примусила цей загін, що дійшов до річки Мертві Води, повернутися… Майже всі коні загинули і додому вертатися довелося пішки. Так завершилась зимова компанія 1735-1736-го років. Військові дії планувалося поновити весною.
5 березня був одержаний наказ приготуватися до майбутнього походу, а наказ 12 березня повелів затримати кримських купців, які перебували у слобідських полках [3. С. 163].

В кінці квітня 1736-го року слобідські полки вирушили в похід. Війська просувалися лівим берегом Дніпра. 7 травня в степу двадцятитисячне військо під загальною командою генерала Шпигеля зустрілося з татарами в урочищі Чорна Долина, де колись під час походів Голіцина були розбиті Охтирський та Сумський полки. Татари кинулися на російський загін, висланий в розвідку. Через шість годин підійшли основні частини війська і ворог кинувся навтьоки. На полі бою залишилися 200 чоловік забитими. Татари, з якими зустрілися козаки, були також вислані в розвідку. Полонені посвідчили, що стотисячне військо Калги-хана стоїть під Перекопом, куди і вирушила російська армія. У битві при Чорній Долині загинуло чимало слобідських козаків. Взагалі російські війська втратили більше двох тисяч своїх воїнів. Після бою в Чорній Долині полк повернувся додому, щоб відпочити взимку, зібратися з силами і знову нести свої голови до Криму.

Ще не встигли козаки повернутися додому, як прийшло повідомлення, що 15 листопада 1736 року татари прорвали лінію фронту.
У зв’язку з можливістю татарських наскоків слобідським полковникам було наказано жити не в полкових містах, а у прикордонних місцевостях для спостереження за ворогом і можливості швидкої доставки донесень. Для спостереження за татарами, захисту редутів, кур’єрів та провіанту – до фортеці Казікермен був відряджений загін слобожан у кількості 600 чоловік під командою Охтирського полковника Лесевицького [13. С. 17].

25 лютого 1737 року в канцелярію полку надійшов наказ готуватися до нового походу. Бойові дії, які виснажували полки, часто закінчувалися невдачами. Отже, всі кримські походи, окрім великих втрат людей, не принесли ніякої користі – Крим залишався непідкореним, лише Азов було приєднано, і то за умови зруйнування його укріплень.

Проте, незважаючи на труднощі й невдачі військових походів продовжується процес розбудови центру полку – міста Охтирки. Як перша кам’яна споруда в 1738 року в місті постає Церква Успіня Пресвятої Богородиці – збудована Охтирським полковником і бригадиром всіх слобідських полків Олексієм Леонтійовичем Лесевицьким на власні кошти. До побудови Покровського Собору вона була кафедральною церквою міста. Церква була двоярусна, однокупольна, хрестоподібна. У храмі було три престолами: головний в честь Успіня Пресвятої Богородиці, південний на честь Воскресіння Христового, північний на честь Різдва Христового. Під зводом був ще один престол в ім’я Олексія (будівника храму). Головний іконостас був розписаний у грецькому стилі художником Володимиром Дмитрієвим, уродженцем Харкова [42].

Особливої принадності і святковості храму надавав декор гарно оздоблених фігурних наличників високих вікон, карнизи і фронтони прикрашені ліпниною з іконами по центру – все це нагадувало тонкий витвір ювелірного мистецтва. Храм вінчала восьмигранна баня з маківкою-хрестом на високому барабані. Ось як описано церкву в «Топографическомъ описаніи Харьковскаго наместничества 1785 года»: «Церквей каменныхъ – 2: изъ них одна Соборная Успенія Пресвятой Богородицы въ Ахтырке, отличной передъ прочими на Украине церковными зданіями работы». У 80-х рр. ХІХ ст. збудована кам’яна дзвіниця. Дзвіниця чотириярусна, квадратна із зрізаними кутами, вінчалася куполом з чотирма трикутними фронтонами. На куполі була витончена маківка з хрестом на високому шпилі. Після революції 1917 року в теплій церкві розмістилася парафія Української автокефальної церкви [51. С. 31].

На жаль, у 30-х рр. ХХ ст. церква була знищена. Підвали теплого храму збереглися і в них, в роки Великої Вітчизняної війни, люди ховалися від бомбардувань. Дзвіниця пережила церкву. Довгий час використовувалась як пожежна каланча і водонапірна башта. З приходом в Охтирку телебачення почала використовувалась і як телевежа, але в серпні 1970 року була висаджена в повітря. На пагорбі, біля храму, також були були поховання священників та Олексія Леонтійовича Лесевицького. В сучасності численних відвідувачів Ермітажу приваблюють залізні мережива – це є збережені фрагменти огорожі Охтирської Успенської церкви, які майстерно були виготовлені уральськими майстрами.

Після вступу на престол дочки Петра І, Єлизавети Петрівни, слобожани звернулися до неї з проханням звільнити їх від тих страшних тягарів, які були запроваджені князем О. Шаховським. Зокрема, полковники слобідських полків в 1742 році подали до сенату прохання про скасування драгунського полку, утримання якого лягало особливим тягарем на їх полки. До нього відбиралися кращі козаки, утримувався він за рахунок полків, а російським офіцерам, які служили в ньому, надавались у власність містечка, села та хутори з їхніми землями та мешканцями. Під час коронації Єлизавети, 25 квітня 1742 року, слобідська делегація брала участь в урочистостях, що тривали кілька днів. Після закінчення святкувань депутати подали на ім’я імператриці прохання, де виклали той жалюгідний стан, в якому перебуває Слобідська Україна, прохали скасувати нововведення князя О. Шаховського.

Згодом Сенатським указом від 2 серпня 1743 року був ліквідований драгунський полк, була скасована ненависна слобожанам колегія. Царською грамотою поверталися пільги козакам, драгунський полк розформувався, а драгуни розподілялися по слобідських полках, які повинні мати 5000 виборних козаків. Слобожани раділи, зітхнувши, нарешті, вільно після стількох злигоднів. Це було повне звільнення від усього, що суперечило козацькому ладу і стародавнім традиціям [47. С. 112].

Влітку 1744 року імператриця здійснила подорож до Києва, для поклоніння угодникам, в супроводі спадкоємця престолу Петра Федоровича, та його дружини Катерини Олексіївни. Для виявлення вдячності полковники вирішили надіслати від кожного полку 200 козаків з полковими старшинами, сотниками, полковим прапором і сурмами. Наприкінці червня всі зібралися в Сумах, крім Острогозького полку. Брати участь у цій делегації бригадир О.Л. Лесевицький відмовився через похилий вік та слабе здоров’я, тому керування поручили за старшинством ізюмському полковнику Квітці. Загін, не дочекавшись Острогозького полка, вирушив до Севська. В’їзд імператриці в Севськ відбувся 4 серпня у супроводі гарматних пострілів і дзвонів. Загін слобідських козаків вишикувався вздовж шляху, яким мала їхати імператриця. Полки стояли окремо один від другого і в міру наближення імператриці вони віддавали їй честь шаблями. Розпущені полкові прапори схилялися до землі. Коли імператриця проїжджала, козаки рушали за нею, а полковники їхали поруч з каретою [41].

Проте мирне життя полку продовжується недовго, розпочинаються Ліфляндські походи. У першомі ліфляндському поході 1746 року приймав участь тільки невеликий загін Харківського полку в кількості 85 козаків. В 1748 році відбувся другий ліфлянський похід, в який від слобідських полків взяли тисячу козаків з 20 сотниками та 20 підпрапорними. Загальне керування доручалось охтирському полковнику І.О. Лесевицькому. Від кожного полку вимагалося по одному полковому старшині, по одній гарматі з гармашами і боєприпасами. В загін призначався лікар від Охтирського полку, священник і полковий прапор від Ізюмського.

У 1757 році Єлизавета Петрівна оголошує війну королю Прусії Фрідріху ІІ. Указом слобідської колегії слобідським полкам наказувалося прямувати для з’єднання з російською армією до міста Ковна (так в той час називався сучасний Каунас). Полки під проводом свого бригадира В.П. Капніста прибули і увійшли в армію С.Ф. Апраксіна за кілька днів до початку походу.

Зазначимо, що Капністи були вихідцями з Греції, з аристократичної сім’ї Капнісос, яка мала навіть венеціанський графський титул (російський уряд визнав його лише в 1876 році). Батько Василя Петровича, Петро Христофорович, відомий борець проти турецького ярма, у 1711 році втік до Росії. Василь Петрович поступає на військову службу і починає писати своє прізвище як Капніст [13. С. 17].

На світанку 19 серпня полки, як тільки виступили, раптом побачили перед собою супротивників. Почалася паніка. Прусаки дали по наших військах три залпи, на котрі ніхто не спромігся відповісти, усі були вражені несподіваністю нападу. Слобідські полки на чолі з В.П. Капністом, оговтавшись від несподіванки, мужньо кинулись в атаку, нахиливши свої списи, але наблизившись до неприятеля і бачачи, що він готовий їх зустріти і не втікає, як це звичайно робили татари, ганебно розвернулися і кинулися навтьоки.

Пруська кавалерія ринулася переслідувати козаків поескадронно: “текла, как некая быстрая река, и полилась за козаками прямо в нашу пехоту”. Паніка почалася страшенна, але тут оговталася після несподіванки артилерія і почала осипати картечними залпами ворожі ескадрони. Передовий ескадрон прусаків прорвав фронт піхоти росіян, але піхота, повернувши фронт назад, зімкнулася, отож прусаки були оточені і порубані козаками, які отямилися від переляку. Але великих втрат зазнали слобідські полки, втратили вони і свого головного командира – хороброго бригадира В.П. Капніста, він був забитий ударом палаша в голову.

Після закінчення бою тіло В.П. Капніста було знайдено біля підбитої гармати. Впізнали його лише за бригадирським мундиром. Слобожани з честю поховали свого бригадира наступного дня. Фельдмаршал С.Ф. Апраксін наказав папери та бойового коня убитого бригадира В.П. Капніста відправити в Охтирку. Підпрапорний Пружковський, доправивши у полкову канцелярію скриню і три пакунки із справами, доповів, що йому було наказано доставити коня в Охтирку, але він так утомився, що не лише до Охтирки везти, але й до двору вийти не може, у зв’язку з чим просив доручити це комусь іншому. Коня вирішили відправити на поправку, але він вночі помер. Шкіра з коня була знята і приставлена при рапорті в канцелярію. У такому стані повернувся з походу кінь, котрим наказувалося особливо піклуватися. Так безславно закінчився Пруський похід, який приніс козакам тільки шкоду [13. С. 17-18].

Стан справ після походів на кінець царювання Єлизавети Петрівни був дуже важким. Тому козаки, не бачачи іншого виходу, вирішили звернутися за допомогою до Єлизавети Петрівни. Імператриця одного разу вже виконала їхні прохання, але це не принесло бажаних наслідків. Полки перебували в жалюгідному стані. Їх могло врятувати лише одне – докорінна реформа. Прохання до імператриці повезли Острогозький полковник Тевяшев і Сумський полковий писар Вартановський. Три роки депутація просиділа в Петербурзі, але так і не дочекалася аудієнції – імператриця Єлизавета Петрівна померла, нічого не зробивши для вдоволення прохання козаків [21. С. 80].

Після вступу на престол імператриці Катерини ІІ, у зв’язку з підготовкою її коронації, було наказано створити в слобідських полках депутацію для вітання “по долгу рабства”. Відповідно до наказу, кожний полк мусить вибрати по одному “хорошему” старшині. Депутатам, після одержання паспортів, треба було їхати до Москви, для зустрічі з Острогозьким полковником Тевяшовим, який досі сидів у столиці з писарем Сумського полку Вартовським в очікуванні резолюції на подані від полків прохання. Слобідська депутація після закінчення коронації подала імператриці прохання, в якому просила її зупинити “народные изнеможения”.

У відповідь на це прохання була призначена комісія на чолі лейб-гвардії секунд-майором Євдокимом Щербініним. Відповідно до указу від 11 березня 1762 року комісії наказувалося ретельно вивчити причини, які призвели до заворушень у Слобідській Україні. Проте комісія зробила висновок, що єдиною доцільною реформою, котра б могла покласти край одразу цим невідповідностям, викликаним змішаним військовим і цивільним (штатським) управлінням, може може бути лише повна ліквідація козацтва як стану, котре, із зміною політичних умов, було вже зайвим, бо заважало розвитку громадянськості в країні. В цьому дусі і був складений звіт Євдокима Щербініна.

Безумовно, цариця Катерина ІІ не могла залишити без уваги того, що діялося у слобідських полках, тому вирішили службу слобідських козацьких полків перетворити в “лучшую и государству полезнейшей”. Відповідно до маніфесту імператриці козацтво як стан цілковито знищувалося. Усі жителі Слобідської України зрівнювалися з рештою російських підданих. Для реформування колишніх козацьких полків на регулярні у Харкові була створена “Експедиція формування слобідських гусарських полків”, її головою призначили Є. Щербініна, який здійснював реформи без будь-якої крутої ломки. Усі слобідські полки були переформовані, зберігши свої старовинні традиційні назви. Наш полк отримав назву Охтирського польового гусарського. Уся колишня територія слобідських полків була перетворена на Слобідсько-Українську губернію, губернським центром став Харків.

Територія кожного полку була названа провінцією, а для управління цими провінціями в кожній було створено шість комісарств. Слобідський гусарський полк, сформований ще за царювання Єлизавети Петрівни (1757), наказувалося скасувати. Замість всих зборів, якими обкладалися слобожани, вводився подушний оклад з казенних військових обивателів, на котрих перетворилися колишні підпомічники та підсусідки, в розмірі 95 коп. з тих, хто користувався правом винокуріння, та 85 коп. з тих, хто такого права не мав; з власницьких селян, що мали раніше назву підданих, бралося по 60 коп. з душі.

Полковим і сотенним старшинам було запропоновано або продовжити службу в регулярних гусарських полках, або піти у відставку. Старшина приймалася на таких умовах: полковники, які брали участь у боях, приймалися у гусари, а також звільнялися у відставку підполковниками, обозні переходили у прем’єр-майори, ті, що не були у боях – у секунд-майори, у цьому званні поступав на службу і полковий суддя. Решта членів полкової старшини – осавули, хорунжий та ротмістр, які були в боях, приймалися капітанами, інші поручниками, сотники – поручникам та прапорщиками. Козаки зараховувалися рядовими гусарами на 25 років служби без їх згоди. Полковник М.І.Боярський був зарахований в гусари підполковником [21. С. 82-83].

Хоча реформа, запроваджена Є. Щербініним, пройшла досить благополучно, але все-таки без протесту з боку слобожан не обійшлося. Указ, який запроваджував подушний податок, був причиною заворушень і невдоволення слобожан, але ці заворушення легко придушувались за допомогою тих самих гусарів. Це все стало причиною виникнення ворожнечі між населенням і полками, що до їх лав воно мусило постачати вояків, і до того ж утримувати їх. З березня 1765 року Охтирський слобідський козачий полк припинив своє існування, таким чином остаточно було ліквідоване козацтво в Слобідській Україні. Одним із офіційних аргументів його ліквідації стають успіхи в боротьбі з Турцією і Кримським ханством у другій половині ХVІІІ ст.. котрі розширили південні кордони Росії до Азово-Чорноморського узбережжя. В цих умовах Охтирський полк (територія) втратив значення прикордонної території і перетворився у внутрішню область держави.

В різний час Охтирським полком керували полковники Іван Гладкий, Дем’ян Зінов’єв, Микола Матвєєв, Іван Іванович та його син Данило Іванови Перекрестови, Роман Герасимович Кондратьєв, Федір Осипович Осипов та його син Максим Федорович, також ціла родина Лесевицьких - Олексій Леонтійович та його сини Іван, Кость, Юрій. Олексій Леонтійович Лесевицький очолював депутацію слобідських полків, яка їздила в Москву на коронацію Єлизавети Петрівни у 1741р. останнім полковником Охтирського козачого полку був Михайло Іванович Боярський, який при реформі полків у 1762 р. вступив в гусарський полк підполковником. Повний перелік і термін правління Охтирських полковників наведено в додатку В.

Отже зі створенням Петром І жорсткоцентралізованої системи управління державою розгортається процес обмеження й поступової ліквідації вільностей слобідського козацтва. З початком Північної війни охтирські козаки змушені виювати далеко ві місця розташування на далекій Півночі та Прибалтійському узбережжі відстоюючи російські інтереси. Водночас вони також втягуються в придушення антицарського повстання під проводом К. Булавіна. Проте вірність охтирських козаків царизму не стала на заваді розпочатому відбиранню земель у козацької старшини та передачі їх московським сановникам.

З перенесенням театру військових дій Північної війни на території Гетьманщини та Слобожанщини територія Охтирського полку стала ареною жорстоких боїв. Пробиваючись в глибинні райони Росії шведські війська жорстоко розгромили сотенні містечка-гарнізони Олешня, Красний Кут, Коломак, Опішню. Лише Бог і доля спасли слобідське козацтво від протистояння з Гетьманщиною наслідком чого мала стати братовбивча війна.

Однак, лояльність слобідського козацтва в подіях Північної війни не змінила загальної тенденції обмеження його прав. Зміни почали торкатися не дише верхівки, а і рядового козацтва. Починаючи з 1719 року охтирських козаків починають задіювати на виконання раніше невідомих їм повинностей. Зокрема, починаючи з 1719 і по 1723 роки їх направляють за власний кошт на будівництво Ладожського каналу, де вони масово гинуть. Також розпочате в 1731 році будівництво Української укріпленої лінії, що продовжувалось до 1740 року теж лягло на охтирських козаків.

Мабуть найбільшої шкоди слобідським козакам було завдано у 1732 році в усіх слобідських полках було проведено перепис. Для керівництва слобідськими полками в Сумах створюється “Комісія заснування слобідських полків” на чолі з князем О. Шаховським. Були утворені полкові канцелярії, головами яких були полковники, а членами – чини полкової старшини. При полковій канцелярії була створена контора, де записувалися усі документи землевласників, які засвідчували їхні права на землю. Цим самим була знищена найголовніша перевага козаків – вільне заняття земель. Полковник уже не міг роздавати її козакам. І внаступні чотири роки комісія провела ряд реформ, загальний зміст яких зводився до ліквідації козачої незалежності та перетворення полків в складову частинку регулярної російської армії. Лише прихід до влади в 1742 році цариці Єлизавети Петрівни призупинив процес ліквідації слобідського козацтва, але царська «лояльність» була оплачена життям козаків під час Ліфляндських походів та війни з Прусією.

Поиск по сайту: