ОСТАННЯ ТРЕТИНА XVIIІ-го - ПОЧАТОК XХ-го СТОЛІТТЯ

Формування Охтирського гусарського полку розпочалося в березні 1765 року і закінчилося в 1766 році. В цьому ж році було встановлено полкове свято – 2 липня на честь Чудотворної Ікони Охтирської Божої Матері (Додаток Г). Першим командиром полку був граф І.М. Підгоричани, серб за національністю. Історія охтирських гусар - це історія військових походів, мужності і звитяги. Фактично всі військові і мирні дороги Охтирського гусарського полку пролягали мало не по всій території України, теперішньої Молдови, Росії.

Зазначимо, що гусари (з угорської мови - однина, huszar), рід кавалерії. Вперше найменування гусари з'явилося в Угорщині в 1458 як назва особливих кінних загонів дворянського ополчення. В основу обмундирування цих формувань ліг красивий національний одяг угорців. Але ця красива форма виконувала й іншу роль. Накинута на ліве плече куртка (ментик, ментия), обшита хутром, пом¢якшувала шабельний удар. Кріпилася вона шнуром, який проходив через праве плече і шию. Ця куртка слугувала також зимовим одягом. Таку ж захисну функцію виконувала і густа розшивка грудей шнурами. Друга куртка (доломан, дулама) носилася «в рукава». Вузькі суконні штани (чакчири) теж були розшиті шнурами. Короткі чоботи (ботики) були з шерстяними китичками. Головним убором була хутряна шапка – ківер із шликом. Пояс (кушак), як декоративна частина мундира, спершу являв собою плетену з шерстяних шнурів сіть, якою при необхідності можна було ловити птахів або рибу. Кріпився пояс за допомогою гомбів. Плоска шкіряна сумка (ташка) носилася біля коліна на довгих пасиках. На озброєнні в гусар були шабля, карабін, два сідельних пістолета, котрі знаходились в ольстрах, прикріплених до сідла.

Наприкінці XVII - поч. XVIII ст. у Франції, Австрії та Прусії гусарські полки були сформовані у складі регулярної кавалерії і показали себе вельми боєздатними військовими підрозділами. В Росії Петро І вперше зробив спробу, за зразком і подобою європейських армій, організувати легку кінноту із гусар. У 1707 р. з дозволу царя серб Кічич сформував загін із 300 чол. угорців, молдаван, валахів, сербів. Але під час Прутського походу (1711р.) цей загін нічим не відзначився, тому по закінченні бойових дій він був розпущений [31].

Перша офіційна згадка про гусар в Росії відноситься до періоду російсько-турецької війни 1735-39 рр. Там згадується гусарський корпус (500 чол.), який входив до складу армії графа Мініха. Своїми діями гусари показали цілеспрямованість використання легкої кавалерії. У 1741 р. за царським указом гусарські полки, як регулярна легка кавалерія, тісно ввійшли до складу російської армії. Перші полки комплектувалися вихідцями з європейських держав: сербами, молдаванами, валахами, грузинами. Це була легка кіннота, куди підбирали низькорослих коней і вершників невисокого зросту, вона добре зарекомендувала себе у європейських війнах. Гусари одержали форму за зразком австрійсьої армії. Гусарські полки зберігають своє значення до середини 19 ст, до кінця 19 ст відмінність між окремими пологами кавалерії стирається, а назва гусари. залишається лише за традицією в деяких арміях. До легкої кавалерії також відносять й улан, до середньої - драгун, до важкої – кірасирів [14. С. 9].

Отже, 28 липня 1765 року вийшов маніфест імператриці Катерини ІІ, за яким відбулася реорганізація слобідських козацьких полків у гусарські. Різниця полягала в тому, що козаки, крім військової справи, займалися ще й господарством на своїй землі, а гусари лише несли службу. Всього в Росії налічувалося 12 гусарських полків, з яких 9 були укомплектовані українцями. Разом із зміною статусу відчутно змінився й зовнішній вигляд колишніх козаків. Про красу військової форми гусарів і сьогодні можна судити по художніх зображеннях тієї пори. Одяг їх складався з двох курток. Дія холодної пори слугували ментики. Роль мундирів виконували доломани - короткі куртки, розшиті шнурами. Вбрання також включало чакчири - вузькі штани, короткі чобітки та головний убір - ківер. Кожен полк мав свій колір доломанів. У охтирських гусар цей колір спершу був зелений, згодом коричневий. Гусарське озброєння - це шабля і два прикріплених до сідла пісто­лети. Частина рядових військових мала ще й карабіни чи мушкетони (короткі рушниці, з яких стріляли крупним дробом) [36. С. 3].

У 1765 після ліквідації українського Слобідського козачого війська створюються поселені гусарські полки з колишніх козаків. У 1783—1784 всіх гусарських полки отримують найменування легкоконних і перетворюються на регулярних. Найменування гусари. відновлюється в 90-х рр. 18 ст У 1825 існувало 14 гусарських полків (1/3 всієї кавалерії). У 1882 всіх армійських гусарських полки були перейменовані в драгунських. У 1907 було відновлено найменування гусарських полків, яких до 1917 існувало: 2 гвардійських і 18 армійських. Гусари мали особливу форму: доламаний — куртку із стоячим коміром і шнурами, ментік — коротку куртку, обшиту хутром, хутряну шапку з султаном або ківер, чакчири — рейтузи, розшиті шнуром, і низькі чоботи; озброєння: шабля, карабін, пістолети [31].

Зазначимо, що на Охтирщині очевидно в якості експерименту, відповідно до Указу військової колегії від 30 жовтня 1756 року, ще в 1757 році починається формування слобідського гусарського полку із колишніх драгунів та рангових козаків, а на їх місце призначати підпомічників. Штат новоствореного полку був визначений у 1203 чоловіки усіх звань, командиром полку назначався полковник Бульський. Наказ по сформуванню гусарського полку козаки зустріли вороже. Призначені в гусари козаки розбігалися раніше, ніж їх встигали обмундирувати. Простий люд виявляв неприязнь до гусарів, уникав їх, навіть якщо вони були їх братами, дівчата відверталися від них [13. С. 20].

Отже, Охтирський гусарський полк веде родовід від Охтирського Слобідського козацького полку. Козаки, які з дитинства звикли до сідла і все життя проводили в походах, були найкращими кандидатами в гусари. Козацькі підсусідки та підпомічники перейменовувалися в військових обивателів, крім козаків в гусари почали вербувати військових обивателів, панських підданих і старшинських дітей. І старійшина, і народ відносилися до цієї реформи дуже вороже: народ дивився на нових гусар, котрих треба було йому забезпечувати, як на чужих, з ненавистю.

Про це свідчив сам Є. Щербінін, коли писав, що нових гусар кривдили не лише місцеві урядники, а навіть власні батьки і брати, а деякі навіть виганяли їх із своїх хат, не даючи їм ніякого прожитку. Тому Щербінін видав наказ, що у подвір’ї гусар постою не становили, жінок з сімей не проганяли. Ті, котрих вибирали в гусари, стали тікати із служби, їх ловили, немилосердно били батогами і знову повертали у полки. А коли й це не допомагало, то замість утікачів брали їх родичів, а як не було родичів, брали сімейних заможних людей і тримали на службі, доки не поверталися утікачі. Про невдоволення гусарами служить і легенда про Зелене озеро.

Живе легенда… Рідна нене!

Потрібно мати нерви-сталь,

Бо та легенда драматична

Про назву озера цього.

Не мов бий змістом поетична,

Та тільки в дріж кида того,

Хто до кінця дослухав чинно

Легенду ту. Нехай їй грець!

Отож, давно й небезпричинно,

Поклавши на чоло вінець,

Цариця-“мати” Катерина,

Козацьку скликавши старшину

До Петербургу в певний час,

І прочитала їй Указ:

“Бить казакам іного чина!..”

Аж ось в Охтирку на Великдень

Старшина чинно прибула

Й своїх підлеглих у єдину,

Гусарську, форму зодягла.

Зелені, шиті галунами

І ментики, і ківера –

Все пасувало. Рідні мами

Не пізнавали їх.

- Ур-ра-а!

Волало дужо нове військо,

Аж луни билися в бори,

І дерло д’горі свої писки,

Коли за звичаєм старим

Чоломкатись й вклонятись низько

Було потрібно. Ківерів

Не скинули з голів гарячих,

Забувши вмить звання козаче

І весь козацький славний рід,

Що жив віддалено і близько.

Хоч всі з родин старих козачих,

Зчинивсь небачений розбрат:

Той спини гне, а інший - плаче.

Уже й брат братові – не брат.

І теж: сват сватові – не сват.

Хапали всіх зарозумілих

І з кручі в озеро – шубовсть!

І все воно зазеленіло

Й з тих пір “Зелене” нареклось…

Проте, організація гусарських полків не зводилася до перевдягання синів степів у форменні ментики та доломани, а докорінно змінила все життя козацьких общин, перетворила вільних козаків в звичайне “податное сословие”, лишила їх колишніх привілеїв. З охтирських козаків відібрали тих, хто за станом здоров’я, віком та ростом (не менше 170 см) годився до служби в регулярній армії. Замість колишніх козацьких неказистих і низькорослих коней закупили 972 стройових, одержали для них нове кінське спорядження: угорські сідла з ленчиками і повстю, замість козацьких, які мали високі луки, уздечку з мундштуками – замість одних уздечок. По штату полк ділився на дивізиони (по два ескадрона), на ескадрони (6) і на роти (полуескадрон) і повинен мати 5 штабс-офіцерів, 72 унтер-офіцера, 14 трубачів, 834 рядових гусарів та 972 стройових коня [13. С. 21].

Велика увага приділялася зовнішньому вигляду полку, який повинен мати дорогу, оригінальну і дуже красиву форму. Так, в 1766-1776 роках офіцери гусарського полку повинні були мати таке ж саме обмундирування, що і рядові, але із заміною всіх шнурів, галунів і гудзиків на золоті або срібні, жовті сап’янові чоботи з мідними позолоченими шпорами.В той же час покрій доломану став іншим: кількість нагрудних шнурів збільшилась до десяти при тих же п’яти рядах гудзиків. Шнури були зближені між собою і з’єднані на кінцях. Подовжилася і спідниця доломана до 3 вершків (13,5 см).

Офіцери Охтирського полку носили чорні ментики, опушені білим хутром, зелені доломани, чакчіри і ківер – головний убір із поярка висотою 30 см. Озброєння складалося із шаблі зі стальним ефесом, карабіна без штика та пари пістолів в кобурах. Для гусарських коней робили особливий кінський убір: сарсам. Він складався з кістей, які закріплялися до оголів’я, наперстям і пахвам. Китиці зплітали з чорних тонких шкіряних ременів. Сідло покривалося суконним вальтрапом. У обер-офіцерів він мав золотий або срібний галун в один ряд, у штаб-офіцерів в два ряди [14. С. 21-22], (Додаток Д).

Вже навесні 1766 року, як тільки зійшли сніги, колишні козаки стали виїжджати в степи під Охтиркою і навчатися діяти по командах офіцерів, ходити в атаки шеренгами, а не лавою, як це було раніше, виконувати повороти і заїзди поескадронно. Навчання гусар велося по Кавалерійському статуту 1763 року, але особливі завдання легкої кінноти вимагали і особливого гусарського статуту. Написати такий статут доручили командиру Охтирського гусарського полку бригадиру, графу І.М. Підгорічани. Але відважний рубака, наїздник, був лише “по нужді грамотний” і з цим завданням не справився, так гусарські полки залишилися без статуту [36. С. 4].

Вже в лютому 1768 року охтирський гусарський полк був направлений до Польщі, де брав участь у війні з конфедератами. Полк увінчався славою у битвах під Хмельником та Бердичевом. В 1768 р. Охтирські гусари беруть участь у російсько-турецькій війні. Зокрема, 17 квітня 1769 р. охтирці, діючи у складі загону князя Прозоровського, розгромили кінноту Гасан-паші і захопили чотири прапори. 19 червня та 22 липня охтирці билися під Хотином, 11 листопада – під Галацом, 3 січня 1770 р. – ніа річці Римник, 4 січня – під Фокшанами та Калугою. 26 липня охтирські гусари знищили турецький ар’єргард біля фортеці Ізмаїл, захопивши 6 прапорів, 20 гармат, 4000 полонених, а згодом відзначилися при облозі Браїлова [13. С. 22].

Особливо у бою біля Ларги відзначився сміливістю секунд-майор Охтирського гусарського полку Семен Гаврилович Зорич. У розпалі сутички він виявився в оточенні турецьких вершників. Гусари спробували йому допомогти, але не встигли - від удару піки в спину Зорич упав з коня. На полі бою турки залишили понад 3 тисячі вбитих. Втрати росіян були незначні, але тіла Зорича не знайшли. Тільки згодом стало відомо, що він потрапив до турецької в'язниці. Про походження Зорича відомо, що його, маленького хлопчика-сироту з сербського роду Наранджичів (деякі видання називають його прізвище - Неранчич) привіз до Росії і виховав офіцер Максим Зорич. До гусарського полку хлоп'я зарахували у 9-річному віці. До 15 років Семен вже мав чин вахмістра. Знову згадали про Зорича у 1775 році, коли закінчилася війна і той повернувся з полону.

Подвиг 30-річного охтирського гусара 26 листопада 1775 року було відмічено високою нагородою - орденом святого Георгія 4-го ступеня. Невдовзі Зорич став ад'ютантом найближчого помічника імператриці, - князя Г. О. Потьомкіна. А трохи згодом столичні верхи вже пліткували про нового фаворита імператриці - гусара Зорича. За літературною версією (роман Е. Етингера "Атилла России", що у 19 столітті користувався особливою популярністю в Росії), саме князь Потьомкін доклав зусиль для того, аби його ад'ютант залишився при царському дворі. Завдяки Зоричу вельможа, перебуваючи на театрі воєнних дій, сподівався одержувати інформацію про наміри оточення Катерини II. По суті, залишив при дворі свого шпигуна. Версія заслуговує на увагу, бо дворяни на той час або улещували фаворита імператриці, або ж прагнули до того, щоб її фаворитом мати "свою людину".

Як би там не було, але у серпні 1777 року Семен Зорич став флігель- ад'ютантом, а через місяць - генерал-майором і водночас шефом Охтирського гусарського полку. А ще - багатим поміщиком. На той час землі надавались кожному гусару і здебільшого в Україні. С. Г. Зорич одержав землі в Охтирському повіті, це села Горяйстівка, Буймер, Скрягівка, Рясне, Михайлівка, тобто в межах теперішніх Охтирського та Тростянецького районів. Але успіх молодого генерала був недовгим У травні 1778 року його з великими почестями звільнено з служби. Причина - захоплення картярством, що не подобалося імператриці, і байдужість до інтересів Потьомкіна, що гнівило князя [36. С. 9-11].

У 1771 р. командиром полку призначається полковник Пашкевич, під його командуванням полк взяв участь у розгромі турецьких військ у фортецях Журжа та під Бухарестом. 8 листопада у Кракові охтирці завершили кампанію 1771 р. Нові перемоги приніс 1774 рік. Полк тоді входив до складу корпусу під командуванням О. В. Суворова, котрий діяв у чотирикутнику фортець Рущук - Шумла - Базарджик - Сілістрія, що вважалися найбільш надійними в Європі, якщо не в усьому світі. Ситуацію ускладнював повноводний Дунай і заболочений турецький берег.

Була в історії полку і неприємна сторінка. У 1775 р. (травень-червень) полк взяв участь у ліквідації Запорозької Січі, повернувшись до Охтирки лише в жовтні. Хоча на цей час Запорозька Січ вже втратила своє прикордонне, а й відтак військово-стратегічне значення, проте вона залишалася архіважливим символом боротьби українського народу з іноземними поневолювачами, символом збереження української національної державності [41].

Починаючи з 1783 року розпочинається чергова хвиля реорганізацій. Спочатку полк був перейменований в Охтирський гусарський полк Української кінноти, а в 1784 р. - в Охтирський легкокінний полк. У1787 р. почалася друга російсько-турецька війна. Охтирці беруть активну участь в облозі Очакова, у битвах при Фокшанах та на річці Римник, а також в облозі Кілії у 1790 р. У цьому ж році полк тимчасово втратив свою історичну назву та був приєднаний до Харківського легкокінного єгерського полку. При полку була заснована команда кінних єгерів (1788 р.). У 1792 р. Охтирському полку повернено назву "Гусарський". З 1796 р. полк став носити ім'я свого керівника - гусарського бригадира Лінденера. Він був доведений до 10 ескадронів, і гусарам було предписано носити форму кольору "прілої вишні", тобто коричневого. Лише, із 31 березня 1801 р. полк знову став Охтирським гусарським [36. С. 6].

Вітчизняна війна 1812 р. стала зоряним часом в історії охтирських гусар. На початку ХІХ століття хвиля французької революції винесла на гребінь світової слави Наполеона Бонапарта, вихідця з бідної дворянської сім'ї. У 1793 році 24-річний капітан став бригадним генералом, згодом першим консулом Французької республіки, а в 1804 році - імператором з великими амбіціями. Однак його військова експансія викликала зрозумілу протидію європейських держав. Та на той момент сили були нерівними. Тому в 1806-1807 роках Наполеон розбив війська коаліції (Росія, Прусія, Швеція) [64. С. 8-9]. Тоді у воєнних діях проти наполеонівської Франції брали участь й охтирські гусари.

Недарма кажуть, що солодкий смак перемоги п'янить. Зібравши майже 600-тисячне військо, Наполеон у червні 1812 року почав похід на найбільшу імперію, яка займала значну територію Європи та Азії - на Росію. Так почалася Вітчизняна війна 1812 року, яка принесла заслужену славу як воїнам охтирського гусарського полку, так і його командирам. Насамперед, це участь полку в битві при Бородіно, а також партизанська слава спочатку командира підрозділу в полку, а згодом і полку Д.В. Давидова.

Початок війни полк зустрів між річками Німан і Буг. Він входив до складу 4-го кавалерійського корпусу генерал- майора К.К. Сіверса. Корпус воював на чолі з донським атаманом М.І. Платовим в ар'єргарді другої Західної армії, прикриваючи відступ армії П.І. Багратіона. Охтирські гусари в ар'єргардних боях зазнали великих втрат. Біля Гжатська ар'єргард охтирських гусар атакував корпуси маршалів Мюрата і Даву, проте після короткого, але жорстокого зіткнення був вимушений відійти за Гжатськ. Далі почався відступ до с. Бородіно. 24 серпня відбувся бій за Шевардинський редут. У ньому взяли участь 11 російських кавалерійських полків. На світанку 26 серпня залпом французької батареї із 102 гармат почалася генеральна битва при Бородіно. Честь почину кавалерійських атак на Бородінському полі належала саме гусарам Охтирського полку, які в цей день захопили 12 французьких гармат [13. С. 22].

Ще 8 квітня 1812 р. підполковником Охтирського гусарського полку був зарахований Денис Давидов. На початок війни Денис Васильович командував батальйоном Охтирського гусарського полку у 2-й Західній армії Багратіона. Незадовго до Бородінської битви Давидов звернувся до Багратіона з проханням дозволити йому організацію партизанських набігів в тил ворога при підтримці населення. Це був, по суті, проект народної війни. Давидов просив дати йому в розпорядження одну тисячу кавалеристів, але для початку йому дали лише 50 гусар і 80 козаків. В перший же свій рейд,
1 вересня, коли французи готувались вступити в Москву, Давидов зі своїм загоном розгромив на Смоленській дорозі одну із тилових груп ворога, відбивши обоз із награбованим у населення майном і транспортом з військовим спорядженням, взявши в полон більше 200 чоловік. Успіх був вражаючим. Забрану зброю зразу ж віддали селянам [63. С. 123].

Тактика партизанських дій Д.В. Давидова полягала в тому, щоб уникати відкритих нападів, налітати зненацька, змінювати напрямок атак, знаходячи слабкі місця противника. Гусару-партизану допомагав тісний зв'язок з населенням. З удачами Давидова ріс і його загін. Денису Васильовичу дали два козачих полка, крім того загін поповнювався добровольцями і відбитими із полону воїнами. Особливо широкий розмах дій військових партизан відбувся під час відступу Наполеона із Росії. Вдень і вночі вони не давали ворогові спокою. В кінці жовтня 1812 року Давидов зважився на дуже сміливу справу: з’єднавшись із створеними за його прикладом партизанськими загонами Фігнера, Сеславіна і Орлова-Денисова, він під Ляховим атакував двохтисячну колону генерала Ожеро. Оточені французи здалися.

4 листопада під Красним Давидов взяв у полон генералів Альмерона і Бюрта. У листопаді під Кописом і під Білиничами він також святкував перемоги. 9 грудня примусив австрійського генерала здати йому Гродно. Давидов не відрізнявся жорстокістю і не страчував полонених, як це робив, наприклад, Фігнер, навпаки, він стримував інших від самосуду і вимагав гуманного ставлення до полонених. За кампанію 1812 р. він отримав орден святого Георгія 4-го ступеня і святого Володимира 3-го ступеня. Д. Давидова знала вся Росія. Сміливий гусар, який став командиром партизан і заслужив славу героя Вітчизняної війни 1812 р., одночасно – романтик, поет, воєнний письменник («Опыт теории партизанского действия», «Дневник партизанських действий 1812 года») [31. С. 14-15]. Зазначимо, що деякі положення розроблені Д. Давидовим з організації партизанського руху й до нашого часу залишються таємними.

25 грудня 1812 р. був оголошений височайший Маніфест про закінчення Вітчизняної війни. 26 грудня 1812 р. командиром охтирців був призначений брат І.В. Васильчикова - полковник Д.В. Васильчиков. 1 січня 1813 р. охтирці у складі головних сил російської армії перейшли річку Німан, почалося звільнення Європи. У серпні 1813 р. загін Д. Давидова блискучим маневром потрапив до м. Дрезден, яке захищав корпус маршала Даву, захопивши половину міста. Через це Д. Давидов опинився в опалі, оскільки йому було наказано не брати місто, а підготувати урочисте його взяття генерал-ад'ютантом Ф.Ф. Вінценгероде. Проте друзі Д. Давидова подали прохання Олександру І, який призначив героя командиром полку [63. С. 242-243].

Відзначилися охтирські гусари 5 жовтня 1813 р. у чотириденній "битві народів" під Лейпцігом, в якій взяло участь понад 500 тисяч чоловік. Охтирський полк був кинутий в атаку з походу, захопив п'ять гармат і близько 560 полонених. 20 грудня 1813 р. охтирчани на чолі з Д. Давидовим вступили на територію Франції. Після Краонської битви, в якій усі генерали Другої гусарської дивізії загинули або були поранені, Д. Давидов дві доби керував дивізією, а потім бригадою. За цю битву йому було присвоєно звання генерал-майора.

У квітні 1815 р. охтирські гусари знову прибули до Франції у складі армії генерал-фельдмаршала М.Б. Барклая-де-Толлі для огляду-параду при Вертю. З цим перебуванням охтирчан у Франції пов'язана одна із полкових легенд, яка в дійсності мала місце. Прибувши в передмістя Парижу і оглянувши полк, Денис Давидов, командир полку, побачив, який плачевний вигляд мали його гусари. Мундири за час бойових дій вкрай обносилися. Полк був розквартирований біля жіночого монастиря, монахині якого носили ряси "полкового" кольору (коричневі). За наказом Давидова з монастирського складу було взято все сукно, необхідне для пошиву нових мундирів. На параді Охтирський полк виглядав блискуче і справив велике враження на Олександра І. Після цього цар своїм указом повелів охтирський гусарам назавжди носити коричневі мундири" [13. С. 23].

За відвагу та героїзм у Вітчизняній війні 1812 року та походах 1813-1814 років до країн Європи Охтирський гусарський полк отримав нагороди: За відзнаку у війні 1812 р. полку пожалувано 19 срібних труб із написом "Ахтырскаму полку за отличіе при пораженій и изгнаніи непріятеля изь пределовь Россіи. 1812 г.", також знаки на ківера за хоробрість і мужність, виявлені в битві під Дрезденом, з написом: "За отличіе августа 14 дня 1813 г." Ї за Лейпцігську битву - Георгіївські штандарти з написом: "Вь воздаяніе отличнаго мужества и храбрости, оказанныхь вь благополучно оконченную кампанію 1814 г.".

Пізніше, в 1851 р., на честь 200-річчя полку було пожалувано Георгіївський штандарт з Олександрівськими ювілейними стрічками з написом: "Воздаяніе отличнаго мужества и храбрости, оказанныхь вь благополучно оконченную кампанію 1814 г." і датами "1651 1851". Охтирські гусари були єдиними військовими в російській армії, яким дозволялося носити "Святославову серьгу" у вусі. Фотографії реконструкції уніформи гусар та перелік отриманих ними нагород наведені в додатку Ж.

Наступні роки для охтирських гусар були мирними. Гірким видався лише 1825 рік, коли після смерті імператора Олександра І на Сенатську площу у Петербурзі декабристи вивели близько 3 тисяч солдат і матросів. То послужило поштовхом і до військового повстання в Україні. За задумом учасників змови почати його мав Охтирський гусарський полк, але замість нього зі зброєю проти царату виступив Чернігівський полк. Це було повязано з тим, що військові походи 1813-1814 рр. сприяли поширенню вільнодумства в Росії. Передова освічена молодь прагнула змін: відміни кріпосного права, прийняття конституції, різних громадянських свобод. Вже у 1815 році група офіцерів Семенівського полку організувалигурток, членів якого єднали не лише матеріальні інтереси, а й ідейні погляди.

Імператор Олександр І, дізнавшись про офіцерські зібрання, наказав гурток ліквідувати. Але вже взимку наступного року виникло таємне офіцерське товариство, яке ставило за мету звільнення селян від кріпацтва. Надалі мова зайшла про зміну державного устрою Росії з монаршого на республіканський. За участі молодих офіцерів Генерального штабу та гвардійських полків виникли "Союз порятунку” (1816 р.), «Союз благоденства» (1818 р.). Глибокі суперечності між їх членами призвели до розпаду цих товариств. У березні 1821 року в Тульчині (Поділля), де містився штаб армії, виникло «Південне товариство», а у 1822 році ’’Північне товариство” в Петербурзі. Було розроблено конституційний проект.

Охтирка хоч і розташована далеко від столиці чи навіть подільського Тульчина, але й сюди тяглися ниточки офіцерської змови проти самодержавства. У 1824 році 25-річного корнета Ф.Ф. Вадковського за вільнодумство перевели з Петербурга до Ніжинського кінно-єгерського полку, який на той час квартирував в Охтирці. Молодий офіцер, який належав до Північного, а згодом і Південного товариств, почав шукати однодумців. Серед тих, з ким спілкувався Вадковський, був і унтер-офіцер І.В. Шервуд, котрий виявися зрадником. Все, про що Шервуд дізнавався стосовно намірів таємних товариств, доносив особисто імператору. А між тим, довірливий Вадковський у листопаді 1925 року передав з Шервудом листа до Пестеля [36. С. 11-13].

Почати повстання планувалося в травні 1826 року під час огляду царем військ, розташованих на півдні імперії. Одночасно мало виступити Північне товариство в столиці. Але 19 листопада 1825 року раптово помер імператор. Цією нагодою і скористалися члени цих товариств. Однак на Сенатську площу в Санкт- Петербурзі, де 14 грудня війська мали присягати новому імператору Миколі І, тридцяти офіцерам-вільнодумцям вдалося вивести менше сил, ніж сподівалися - близько 3 тисяч військових. Надвечір повсталих солдат і жителів, які до них приєдналися, розстріляли з гармат царські війська. Почалися арешти офіцерів, в тому числі у частинах, дислокованих в Україні. Незважаючи на це, члени Південного товариства вирішили готувати збройний виступ й собі.

24 грудня Сергій Муравйов-Апостол з братом Матвієм прибули в Житомир, повідомили членам товариства про свій намір збройної боротьби. З Житомира вони виїхали в Любар, де знаходився Охтирський гусарський полк. 27 грудня сюди ж верхи на коні прискакав М. Бестужев-Рюмін. Повстання на Півдні, за задумом прибулих, мали почати охтирські гусари, яким належало рухатися на Троянів, де перебував Олександрійський гусарський полк, залучити його офіцерів і солдат до рішучих дій проти самодержавства. Надалі обидва полки мусили йти на Житомир і арештувати там командування третього піхотного корпусу.

Але план змінили. Недавно призначений на посаду командира охтирських гусар полковник Артамон Захарович Муравйов відмовився виступати відразу. Тоді ставку було зроблено на чернігівців. Командир охтирських гусар обіцяв підтримати повстання Чернігівського полку, що базувався поблизу Києва. 30 грудня дві роти Чернігівського полку рушили на Васильків. Там до повстанців приєдналися інші підрозділи. Вони заволоділи зброєю, боєприпасами, продовольством. Але ініціативу бойових дій чернігівців перехопило командування третього корпусу. Повсталих оточили, їх розстрілювали з гармат, а довершила розгром кавалерія [41].

До слідства у справі декабристів притягалось близько 600 чоловік, багатьох з яких жорстоко покарали. Так, п'ятьох офіцерів стратили на шибениці, а 121 позбавили чинів, дворянства, розжалували в сол­дати і заслали на каторгу. Серед декабристів було чимало відомих людей, які свого часу служили в Охтирському гусарському полку. Саме тут починав військову службу Микола Миколайович Семичев, член Південного товариства. Після повстання декабристів 6 місяців провів у Петропавлівській фортеці, далі перебував під наглядом поліції.

Ім'я Петра Яковича Чаадаева, друга поета О.С. Пушкіна і багатьох декабристів, добре відоме. Але у справі декабристів засудженим не був, бо вийшов у відставку і перебував на час повстання за кордоном. Його арештували, однак довести причетність до декабристів слідчі не змогли. П. Чаадаев написав "Філософські листи", в яких висловив різку критику існуючого в Росії ладу. За це його оголосили несповна розуму і кілька років тримали під наглядом поліції і медиків. Чаадаев служив у лейб-гвардійському Семенівському полку, звідки у 1813 році перевівся до Охтирського, з яким дійшов до Парижа. На довічне заслання до Сибіру було засуджено члена Північного товариства Петра Петровича Коновніцина, рід якого походить з козаків Охтирського слобідського полку. Родовий маєток мав у селі Микитівка (нині село у Тростянецькому районі).

Позбавлений чинів і дворянського звання. Після оголошення амністії він виїхав на Кавказ. Вже вищезгаданий Федір Вадковський, прапорщик Ніжинського кінно-єгерського полку, що розміщувався в Охтирці, був позбавлений чинів і дворянства і засланий на каторгу строком на 20 років.
У немилість потрапив і відставний штабс-ротмістр Охтирського гусарського полку Микола Оржицький, який знав мету таємного товариства, як і про повстання. Був позбавлений чинів і дворянства та направлений солдатом служити до Кавказького корпусу [36. С. 13].

Але вже у квітні 1828 р. почалася Російсько-турецька війна 1828-1829 років. Приводом стало те, що Османська імперія безпідставно затримувала в портах кораблі під російським прапором, захоплювала вантажі. Воєнні дії 1829 року, коли російські війська перетнули Балкани, виявилися досить успішними. Навесні, в бою біля фортеці Шумла охтирські гусари захопили 2 ворожі гармати і 2 прапори. За вмілу атаку Охтирському полку вручено 21 Георгіївську трубу.

Невдовзі у листопаді 1830 року спалахнуло повстання у Польщі. А на початку січня 1831 року польський сейм проголосив незалежність своєї країни. Проти 50-тисячної армії повстанців цар направив 120-тисячне військо на чолі з фельдмаршалом Паскевичем, уроженцем Полтави. У складі цього війська були і охтирські гусари. Полк діяв проти загону, яким командував офіцер колишньої армії Наполеона. Охтирські гусари змусили загін повстанців відступати аж до Австрії, де ті й склали зброю [36. С. 6].

З 1836 року полк базувався у місті Балта Подільської губернії, а з 1837 по 1853 рік його штаб-квартира знаходилася у місті Вознесенськ Херсонської губернії. З 1 січня 1840 року по 19 березня 1857 року полк знову отримує назви за прізвищами своїх шефів: гусарський, генерал-ад'ютанта князя Васильчикова полк, гусарський його королівської величності принца Фрідріха-Карла Пруського полк. У 1848-1850 роках Охтирський гусарський полк брав участь у поході до Дунайського князівства, де разом з австрійським військом придушував повстання угорців. А в 1851 році відзначалося 200-річчя утворення полку [41].

Під час Кримської війни 1853-1856 років охтирські гусари хоч і знаходилися у Бессарабії - князівство Валахія, а згодом у Таврійській губернії, та участі в бойових діях не брали. В березні 1856 року вони повернулися до основного місця своєї дислокації - до міста Охтирки. 19 березня 1857 року полку знову повернуто звання "Охтирський". А місцем його нового базування стало місто Куп'янськ Харківської губернії, з 1860 року - місто Вовчанськ тієї ж губернії. З 25 березня 1864 року - тепер вже 12 Гусарський Охтирський Його королівської величності принца Фрідріха Пруського полк базується у місті Умань Київської губернії. Але невдовзі розпочинається Російсько-турецька війна 1877-1878 років, під час якої утворилося Болгарське князівство, а Сербія, Чорногорія і Румунія були визнані світом незалежними державами, в Росії набула значної популярності, бо сприймалася як війна за визволення братів-слов'ян. 12-й Охтирській полк входив до складу найбільшого загону, що мав оволодіти фортецею Рущук. Штаб-квартира була у місті Меджибіж на Поділлі [36. С. 6-7].

1882 р. відбулася загальна реорганізація кавалерії, всі гусарські і уланські полки були перейменовані в драгунські із зміною форми. Імператор Олександр III вступив на престол під девізом "Самодержавіе, православіе и народность". Саме "народность" лягла в основу зовнішнього вигляду всієї армії в одязі. Це напівкафтан, кольорові кушаки, широкі шаровари. Гусари неохоче розлучалися із своїми красивими мундирами. Багато офіцерів пішло у відставку, не бажаючи носити "мужицький" одяг. У звязку з цим Охтирський полк став називатися 36-м драгунським Охтирським Його Королівської Високості принца Фрідріха-Карла Пруського полком.

Після невдалої російсько-японської війни 1904-1905 рр. керівництво, для підняття бойового і морального духу, повернуло гусарам їхню форму часів Олександра II. Так, у 1907 р. в російській армії знову з'явилися гусарські та уланські полки. Охтирці стали називатися «12-м гусарським Охтирським її Імператорської Високості Великої Княгині Ольги Олександрівни полком». Водночас, в 1912 р., у 100-літній ювілей Бородінської битви, було увічнено ім'я прославленого командира охтирців Дениса Васильовича Давидова - полку назавжди було присвоєно його ім'я. Повна назва полку стала «12-й Гусарський Охтирський генерала Дениса Давидова її Імператорської Високості Великої Княгині Ольги Олександрівни полк» [20. С. 260]. Повний перелік командирів полку приведено в додатку Е.

Влітку 1914 р. в Красному Селі відбувся черговий огляд царем військових полків. Велика Княгиня пішла простою сестрою милосердя на фронт разом з Охтирським полком. На початку Жовтневого перевороту Охтирський гусарський полк був переведений в Одесу. У 1918 р. полк було розформовано, але вже влітку він знову почав відроджуватись. Вірні присязі охтирські гусари воювали в степах Дону і Кубані проти частин Червоної армії. У 1920 р. залишки Охтирського гусарського полку назавжди залишили Росію й емігрували в Румунію, а згодом в Югославію і Францію. В еміграції охтирські гусари неодноразово збирались у свого Августійшого шефа - Великої Княгині Ольги Олександрівни. Саме у її гостинному домі в Торонто гусари, що залишились, відсвяткували в 1951 році свій 300-літній ювілей[1. С.405].

Отже, реформаторська діяльність в Російській імперії, яку продовжила цариця Катерина ІІ корінним чином відобразилась на долі Охтирського слобідського козацького полку. Розгорнутий в кінці 1750-х років експеримент по створенню військових формувань легкої кінноти – гусар, потреба в яких дуже гостро відчувалась в російській армії проходив дуже непросто.

Полкова старшина не співчувала реформі, яка обмежувала їх владу та прибутки і практично повністю ігнорувала цей почин. Негативно віднеслись до переведення в гусари і рядові козаки, оскільки це суттєво порушувало традиційний козацький устрій слобожан – поєднання військової служби з господарською діяльністю. Лише політична воля царицї Катерини ІІ направлена на реорганізацію збройних сил Російської імперії після вивчення їх стану спеціальною комісією в 1763-1765 роках привело до збільшення кількості регулярної легкої кавалерії шляхом перетворення в гусарські всіх п’яти слобідських полків.

Охтирський гусарський полк веде родовід від Охтирського Слобідського козацького полку. Формування його закінчилося в 1766 році і знаменувало собою перехід до регулярної армії. З того часу полк втрачає безпосередній звя’зок з територією формування і використовується для ведення як гарнзонної служби, так і бойових дій на різних територіях країни та зкордонних походах. Полк був одним із кращих в російській кавалерії, вкрив свої знамена славою під час Вітчизняної війни 1812 року. Полку була надана честь відкривати парад перемоги союзницьких військ у столиці Франції – Парижі. В Охтирському гусарському полку деякий час проходили службу поет М.Ю. Лермонтов, композитор О.О. Аляб’єв. Серед імен офіцерів і рядових кавалеристів, гідних пам яті і слави є ім я поета Дениса Давидова. Значна частина офіцерів полку та його командування підтримали декабристський рух, лише випадково це з’єднання не стало його центром в Україні.

Але, діючи в руслі політики російського самодержавства на розширення території Російської імперії, насамперед, за рахунок земель, контрольованих колишньою Османською імперією, охтирські гусари беруть участь і в найбільш ганебних акціях влади. Зокрема, це участь у розгромі Запорізької Січі в 1775 році та придушенні польського національно-визвольного руху. Полк проіснував до 1920 року. Наприкінці цього року залишки Охтирського гусарського полку назавжди залишили Росію і емігрували в Румунію, а згодом в Югославію і Францію.

Поиск по сайту: