Сукупна дія вологи і температури на організм

1. Загальне значення води для організмів.

Вважається, що життя виникло у водному середовищі і протягом більшої частини історії живої природи органічний світ був представлений лише водними формами біонтів. Завоювавши суходіл вони не втратили залежності від води.

Вода – дуже важливий компонент живої матерії. В цитоплазмі тварин її міститься 70 – 90% (у медуз – 98%). Це те середовище, в якому відбуваються найважливіші біохімічні перетворення. Кількість води та концентрація розчинених у ній солей визначають величину осмотичного тиску, а відтак інтенсивність метаболізму. Вода також виконує транспортну функцію, бере участь у теплообміні. Вода абсолютно необхідна для розмноження (злиття гамет відбувається виключно у водному середовищі).

Вологість може впливати на організми кількома способами:

1. Вплив на тривалість життя.

2. Вплив на швидкість розвитку.

Наприклад, тривалість життя квакші зростає із збільшенням відносної вологості повітря.

У деяких комах (хатня муха) існує прямопропорційна залежність між дефіцитом вологи та швидкістю розвитку. Успішність розвитку гризунів прямо пов’язана з вологістю повітря та вмістом вологи у їжі. У азіатської сарани розвиток можливий лише тоді, коли на певному його етапі буде спостерігатись значна сухість повітря, при якій у комах настає діапауза. Тільки після цього при підвищенні вологості дозрівають статеві продукти.

3. Вплив на плодючість.

У метелика Panolis при 100% вологості розмір кладок менший, ніж при 90%. У довгоносика відкладання яєць проходить швидше при вологості 50 –70%.

Джерелом вологи для біонтів можуть бути різноманітні опади. Найбільше значення серед них мають дощі, хоча важливі й інші (сніг, град, лід, ожеледь, іній, роса...). Для рослин і тварин грунту не менше значення мають грунтові води.

Важливими є особливості розподілу води протягом року. Місцевості з однаковими кількостями опадів, але з різним їх розподілом (рівномірним чи нерівномірним) протягом року мають зовсім різну рослинність.

Має значення і характер опадів. Так, сильні зливи досить несприятливі як для рослин, так і для тварин. Під час злив утворюються великі потоки води; більша частина цієї води стікає в низини і живить струмки, ріки, викликає ерозію. Часто вимиваються рослини зі слабкою кореневою системою, гинуть тварини (комахи, черви). Мрячка ж сприяє проникненню вологи в грунт, сприяю розвитку рослин і деяких видів тварин (комахоїдних птахів). Зимові дощі (крім тропіків) несприятливо діють і на рослини, і на тварин. А сніг підвищує виживання багатьох видів тварин і рослин (завдяки теплоізоляційним властивостям). В пустелях першочергове значення має роса (кактуси Сахари). Тумани сприятливі для лишайників, мохів, епіфітів тропічного лісу (поглинають вологу з атмосфери). В місцевостях, де тумани часті і тривалі, вони негативно впливають на розвиток рослин, знижуючи рівень освітленості та змінюючи температурний режим.

Найбільше значення для рослин мають грунтові води. За їх рахунок значною мірою здійснюється водопостачання рослин. При глибокому заляганні грунтових вод капілярне підняття не досягає кореневих систем рослин. Поверхневе залягання грунтових вод також шкодить рослинам. Заповнюючи проміжки між частинками грунту, вода викликає кисневе голодування коренів рослин та тварин – мешканців грунту.

2. Екологічні групи рослин і тварин за їх ставленням до умов водного режиму.

Рослини по відношенню до чинника вологості поділяють на пойкілогідричні – вміст води залежить від кількості її в навколишньому середовищі. Вони легко поглинають воду, але й легко її втрачають (регуляція транспірації відсутня). Коренева система слабка або відсутня, в клітинах відсутня центральна вакуоля з водою. При підсиханні перетворюються в тонку плівку, при зволоженні набубнявіють: синьо-зелені водорості, протококові водорості, гриби, лишайники, мохи, папороті, деякі квіткові рослини. Мешкають в місцях, де короткі вологі періоди чергуються з тривалими посушливими.

Гомойогідричні. Вміст води в тілі постійний. Є регуляція транспірації, добре розвинена коренева система. Клітини мають велику центральну вакуолю, яка завжди містить великий запас води. Здатність до регуляції водного обміну різна. Виділяють декілька екологічних груп гомойогідричних рослин:

Гідатофіти – водні рослини, цілком або частково занурені у воду. Серед них квіткові, що вторинно перейшли до водного способу життя (елодея, рдесники, валіснерія, уруть). Вилучені з води, вони швидко висихають і гинуть. У них редуковані продихи і відсутня кутикула. Листкові пластинки тонкі, без диференціації мезофілу, часто розсічені. Спостерігається гетерофілія. Часто є надводне, плаваюче листя, стебла часто не мають механічної тканини, добре розвинена аеренхіма.

· Редукована коренева система;

· Вода і солі поглинаються всією поверхнею;

· Квітконоси виносять квіти над водою, після запилення знову можуть занурюватися (валіснерія).

Гідрофіти – наземно-водні рослини. Частково занурені у воду, ростуть на берегах водойм, мілководді, болотах (частуха подорожникова, вахта, калюжниця).

· Краще, ніж у гідатофітів, розвинені провідні та механічні тканини; добре виражена аеренхіма;

· Є епідерміс з продихами, інтенсивність транспірації дуже висока;

· Можуть рости лише при постійному поглинанні води.

Гігрофіти – наземні рослини, ростуть в умовах підвищеної вологості повітря і грунту. Розрізняють тіньові і світлові. Тіньові гігрофіти – рярусів вологих лісів у різних кліматичних зонах (бальзамін, цирцея альпійська, тропічні трав’янисті рослини). Через високу вологість повітря ускладнюється транспірація, тому для покращення водного обміну на листі розвиваються гідатоди. Листя тонке зі слабко розвиненою кутикулою, містить багато вільної води (до 80%). При настанні навіть нетривалої засухи в’януть і можуть загинути. До світлових гігрофітів належать види відкритих просторів помірної зони, що ростуть на постійно вологому грунті (папірус, рис, росичка).

Мезофіти – можуть витримувати нетривалу несильну посуху. Ростуть при середньому зволоженні, помірно теплому режимі і досить доброму забезпеченні мінеральними солями – вічнозелені дерева верхніх ярусів тропічних лісів, листопадні дерева саван та помірних широт, кущі підліску, трав’янистих рослини дубрав, луків, пустельні ефемери, чимало бур’янів і більшість культурних рослин.

Ксерофіти – рослини посушливих місць (степи, пустелі). Зустрічаються також в умовах лісової зони та в приполярних районах (на схилах, підвищеннях). Переживають посуху, не знижуючи життєвої активності, що зумовлено наявністю морфологічних та фізіологічних пристосувань.

Морфологічні:

1. зменшення листкової пластинки;

2. глибоке розміщення продихів у тканинах;

3. складання листка вздовж;

4. розвиток густого волосяного покриву на надземних частинах;

5. восковий наліт;

6. орієнтування листкової пластинки по відношенню до сонячних променів.

Фізіологічні:

1. підвищення осмотичного тиску підвищує всисну силу рослин до 60 атм.;

2. здатність плазми витримувати тривале зневоднення;

3. висока здатність до асиміляції;

Ксерофіти не однорідна група рослин. Їх поділяють на кілька груп:

1. Сукуленти – соковиті, м’ясисті рослини, з добре розвиненою водозапасаючою тканиною.

Стеблові – катуси, молочаї.

Листові – агави, алоє...

Сукуленти характерні для пустель, що мають вологий період, під час якого рослини можуть накопичити достатню кількість води. В пустелях Середньої Азії сукулентів немає. В нашій смузі: очиток, молодило.

Стебла та листя сукулентів вкриті епідермісом і добре розвиненою кутиколою. Продихи глибоко занурені. Запасають до 35% води від маси тіла. Використовують воду дуже повільно, тому ростуть теж дуже повільно.

2. Склерофіти (жорстколисті ксерофіти). Сухі, жорсткі рослини. Воджи містять відносно мало і можуть без шкоди для себе втрачати до 25% її запасів. Осмотичний тиск високий, тому значна сисна сила. Коренева система потужна, загальна маса коренів перевищує масу надземних органів: дерева, кущі, трави (саксаул).

3. Тонколисті ксерофіти. Листя не має ксероморфних ознак. Вони м’які, тонкі, ніжні, швидко в’януть. Транспірація дуже висока, що досягається глибокою кореневою системою (10 – 20м.) (верблюжа колючка).

4. Псевдоксерофіти – рослини посушливих областей з дуже коротким періодом вегетації. Швидко проходять цикл розвитку – з весни до настання сухого сезону. Однолітні рослини ефемери утворюють до цього часу насіння, багаторічні – ефемероїди – запасають резервні поживні речовини і несприятливий період проводять в стані спокою (степи, напівпустелі).

5. Стипаксерофіти – вузьколисті дерновинні злаки, листя згорнуте в трубочку. Вода через продихи випаровується всередину трубочки. Витримують значне зневоднення (ковила, тонконіг, типчак).

Крім цих груп рослин є ряд змішаних і проміжних типів.

Тварини отримують воду через пиття, соковиті корми, метаболізм, дифузію.

По відношенню до чинника вологості діляться на:

Гігрофілів – вологолюбні види, що мешкають в умовах високої вологості (заболочені території, вологі ліси, заплави рік, гниюча деревина).

1. високий рівень водного обміну

2. відсутність спеціальних пристосувань до його регуляції (планарії, кільчаки, наземні п’явки, молюски, багато комах, амфібії, деякі ссавці і птахи).

3. у всіх (крім ссавців і птахів) вологі слизові покриви тіла, через які легко проникає вода.

4. у ссавців та птахів цієї групи велике значення має випаровування води через дихальну систему, потовиділення.

Ксерофіли – сухолюбні види, мешканці степів, напівпустель і пустель.

1. щільні або особливої будови покриви, що обмежують втрати води через поверхню тіла (епікутикула у комах, плазуни).

2. обмеження втрат води при трахейному диханні (прикривають стигми).

3. воскові виділення на поверхні тіла (тля, клопи).

4. активна риюча діяльність (закопування в пісок) (комахи, павуки, мокриці, рептилії, ссавці).

5. реабсорбція води в кишечнику (комахи).

6. утворення метаболічної води (розщеплення жирів) (комахи, птахи (дрохва), ссавці (газелі, верблюди, тушканчики)).

7. розшукування або створення необхідних умов вологості. Гігротаксис.

8. естивація.

3. Сукупна дія вологи і температури на організм.

Осідання водяної пари при температурі вище 0⁰С дає росу, а при температурі нижче 0⁰С - іній, наморозь, ожеледь.

Вплив цих форм атмосферної вологи на рослини і тварин вивчено недостатньо. Однак відомо, що іній для тварин, що живуть на деревах є перешкодою для добування їжі. Через це відбувається кочівля глухарів, тетеруків, спячка білок і т. д. Паморозь діє на рослини механічно пошкоджуючи і ламаючи дерева, особливо молоді. Ожеледиця буває згубною для деяких видів тварин (північні олені).

Сніговий покрив може бути як корисним, так і шкідливим для біонтів.

Завдяки малій теплопровідності сніг є добрим теплоізолятором, є джерелом грунтової вологи.

- шкідлива дія на рослини: деформування і механічне пошкодження рослин;

- випрівання трав’янистих рослин під товстим сніговим покривом (якщо сніг випав рано на неохолоджений грунт);

- вимокання рослин під час танення потужного снігового покриву на малопроникних для води грунтах.

Організми поділяють на хіонофіли і хіонофоби. Перші мають здатність розвиватись ще під снігом і після танення за кілька тижнів встигають зацвісти і плодоносити.

Тварини – хіонофоби живуть на поверхні снігу, хіонофіли – під снігом. Для хіонофобів сніг є перепоною при пересуванні та збиранні їжі. Наприклад, по пухкому лісовому снігу глибиною 40 – 50см лось біжить вільно, а для косуль – це нездоланна перешкода.

Серед морфологічних адаптацій до пересування по снігу можна назвати – збільшення опорної поверхні кінцівок (олені, лосі). Тварини, що не мають таких пристосувань є найменш сніговитривалими і не можуть існувати в умовах глибокого снігового покриву (непарнокопитні, котячі).

Сніг ускладнює добування корму. Копитні можуть, розкопуючи сніг, добувати собі їжу, але тільки при певній товщині снігового покриву (кози – 10 – 15см, північні олені – до 40см).

З випадінням снігу також пов’язані міграції птахів та ссавців.

Для хіонофобів характерне захисне забарвлення (вовки, песці, північні олені, лемінги, білі куріпки).

Хіонофіли можуть жити в верхніх шарах грунту, на його поверхні і під снігом, або в снігу. Крім забезпечення сприятливого температурного режиму, сніговий покрив є захистом від хижаків. Під снігом живуть гризуни. В сприятливі роки при наявності достатньої кількості корму вони навіть розмножуються під снігом. Чисельність цих видів прямо пропорційна товщині снігового покриву. В малосніжні зими вимирають різні гризуни, їжаки та інші, що зимують під снігом.

Льодовий покрив буває постійним та сезонним. На суходолі постійний льодовий покрив представлений льодовиками. Вони становлять близько 11% поверхні суходолу. Крім цього постійний льодовий покрив є в приполярних областях. Населення постійного льодового покриву складають білі ведмеді, тюлені. З тимчасовим дьодовим покривом пов’язані деякі птахи (біля проталин на воді зустрічаються крякви, кулики-гаршнепи).

Для рослин льодовий покрив може мати як позитивне, так і негативне значення. Після відлиги на поверхні снігу утворюється гладенька, плоска кірка льоду – наст. Насіння ялини, випадаючи із шишок і потрапляючи на наст, розноситься на 8 – 10км. Але той же наст та льодяна кірка на грунті викликають загибель рослин через задуху.

Град – льодові маси розміром від горошини до курячого яйця, випадає літом, вдень в теплих районах. Вплив на біонтів залежить від сили удару. У рослин пошкоджує стебла і листя. На різні рослини впливає по різному: на деревах оббиває листя, ламає стебла, у овочевих культур пошкоджує листя і стебла, у льону лише збиває оцвітину. А бобові (люцерна, конюшина) виявляють значну стійкість до граду і майже не пошкоджуються.

Тема: Грунт як середовище життя.

1.Формування різних типів грунтів. Умови середовища в грунті.

2. Едафон. Класифікація едафону.

3. Способи локомоції тварин у грунті.

4. Вплив хімізму грунтів, їх вологості та операції на видовий склад.

5.Вплив едафону на грунтоутворення.

1. Формування різних типів грунтів. Умови середовища в грунті.

Більшу частину земної кори утворюють вивержені породи, які порівняно однакові за структурою. Однак процеси вивітрювання, ерозії та опадоутворення зумовлюють різну геохімічну диференціацію порід з вивільненням ряду хімічних елементів. Ці ж процеси призводять до того, що поверхневий шар літосфери стає рихлим, пористим.

Властивості цього шару залежать від характеру материнської породи, його віку та характеру ерозії. Цей поверхневий шар літосфери з накопиченими в ньому органічними рештками називається грунтом. Під впливом клімату грунтовий покрив прогресивно змінюється. Із фактично однорідного вихідного матеріалу виникають різні типи грунтів.

Опідзолювання відбувається в холодних вологих районах, де грунт отримує більше вологи, ніж віддає внаслідок випаровування; із рослинних решток утворюється кислий гумус, що надає грунту кольору попелу.

Латеризація характерна для спекотних тропічних областей з великою кількістю опадів, де кислотність невелика. В цих умовах утворюються червоноземи, або материнні грунти, багаті на залізо.

Вапнування відбувається при малій кількості опадів, нерівномірно розподіленій протягом року, і при сильному випаровуванні вологи. В процесі формування грунту виникає вертикальна стратифікація:

1. перегнійно-акумулятивний (верхній);
2. імовіальний (вимиті речовини накопичення);
3. материнська порода.

Грунт є дуже своєрідним середовищем життя. Це трьохфазна біокостна система:

1)тверді частини,

2)оточені водою, і

3)повітрям.

За властивостями це проміжне середовище між суходолом та водним середовищем. Подібність з водним: температурний режим, вміст кисню, насиченість водою, мінеральні і органічні речовини у розчині. З наземно-повітряним: наявність повітря, загроза висушування у верхніх шарах, досить різні коливання температури в поверхневих горизонтах.

2 .Едафон. Класифікація едафону.

Дочисла постійних грунтових мешканців можна віднести багатьох найпростіших, що живуть в краплинах грунтової вологи, або в плівках води на грунтових частинках. В одному грамі грунту їх міститься до півтора мільйона. В грунті також живуть турбелярії, нематоди, олігохети, членистоногі. Із хребетних з грунтом повязані земноводні плазуни, деякі ссавці. Число грунтових тварин дуже велике і перевищує число видів чисто наземних тварин. За стурпенем звязку з грунтом тварин ділять на:

1. геобіонтів (справжні грунтові мешканці);
2. геофілів (частково-грунтові мешканці, живуть в грунті на певних стадіях розвитку);
3. геоксени (тимчасово грунтові тварини), використовують грунт як тимчасове сховище.

Крім цього розрізняють «активних» тварин (живляться в грунті та впливають на його хімізм), та «неактивних» (проводять в грунті період спокою).

Залежно від розмірів тіла едафон ділять на: мегафауну (більше двох сантиметрів); макробіонтів (2-20мм); мезобіонтів (0,1-2мм); мікробіонтів (менше 0,1мм).

3. Способи локомоції тварин у грунті.

Відомо, що грунти мають різну структуру. Від цієї структири залежить можливість пересування в грунті едафону. Дрібні тварини в цьому відношенні не відчувають помітних ускладнень, тому що користуються пустотами в грунті для пересування. Пересування крупних організмів вимагає для активного прокладання ходів у грунті певних пристосувань.

1- Використання існуючих пустот грунту досягається Тим, що тіло набуває червякоподібної форми. Захист від поранень досягається ущільненням покривів тіла, а гнучкість необхідна для протискання між частками грунту – появою членистості (личинки комах, багатоніжки).

2- Близьким за своєю суттю є мінування є можливе в пухкому грунті. В цьому випадку його частинки розсуваються тілом тварини. При цьому в несипкому грунті позаду залишається туннель, в сипкому хід засипається. Цим способом пересування в грунті користуються комахи та їх личинки, земляні червяки, багатоніжки, деякі змії, а серед ссавців – кроти, землерійки.

а)мінування повязане з повторними змінами форми та довжини тіла.

б) мінування грунту тваринами, які нездатні змінювати форму тіла, змінюється проштовхуванням тіла, яке фіксується як правило на передніх кінцівках.

Пристосуванням до такого способу пересування служить клиноподібна форма тіла, добре виражена у багатьох гризунів та комахоїдних і спеціальне озброєння кінцівок, побудованих по типу важелів – розпорок, опираючись на які бічні стінки ходу, тварина проштовхується вперед. Такими є лапи крота, передні кінцівки капустянки.

3- У щільніших грунтах поширена довбальне копання. Воно здійснюється за допомогою міцних кігтів, якими озброєні кінцівки (ховрахи, сурки) або за допомогою долотовидних щитів ─ виростів на голові (личинки коваликів).При цьому тіло фіксується передніми кінцівками, довбальний апарат розпушує грунт, який відгортається кінцівками, потім тіло підтягується. За твариною залишається туннель, яким вона може потім багаторазово користуватись.

4- Ще більш щільні грунти долаються за допомогою так званого свердлячого копання, при якому основним інструментом є щелепний апарат, видалення частинок грунту здійснюється кінцівками та головою. Так будують свої нории оси. Ці тварини мають тверді покриви, особливо на голові, міцні мандибули.

5- “проїдання” грунту (дощові черви). Дуже рідко тварини землериї. Користуються одним способом риття. Звичайно вони змінюють спосіб риття залежно від характеру грунту.

4. Вплив хімізму грунтів, їх вологості та операції на видовий склад.

Хімізм грунту накладає значний відбиток на розподіл едафону. Тундрово-болотяні грунти і підзолисті грунти характеризуються кислою реакцією, тому їх фауна збіднена. Однак ряд видів надають перевагу сааме таким грунтам. Серед них шкідники льону ─ комарі довголітки, личинки жуків-коваликів (дротяників) та деякі види земляних черв'яків (рН 1-5,2).

Слабко-лужні степові чорноземи характеризуються багатою в кількісному та якісному відношенні фауною. На крейдяних грунтах дуже багата фауна молюсків. Отже, в Швейцарії на цих грунтах виявлено 81 їх вид (на деякій території 35 видів).

З солончаками пов'язана своєрідна группа тварин ─ галофіли. Лише у Середній Європі їх нараховується близько 20 родів. Своєрідну грунту утворють тварини ─ петробіонти ─ мешканців наметистих грунтів (3-4 тис.Європейських видів жуків, метелики, моллюски).

Вологість та аерація грунту є важливою умовою життя в ньому тварин.

Вода в грунті буває:

1. гігроскопічною ─ тонкою плівкою обволікає грунтові частки і утримується на них силою молекулярного тяжіння. Для біологічних процесів в грунті вона не має майже ніякого значення.

2 .капілярна вода заповнює проміжки між грунтовими частками.

3. гравітаційна ─ між грунтовими парами.

4. пароподібна (в грунтовому повітрі).

При зміні вмісту води в грунті тварини можуть здійснювати міграції. Наприклад, личинки коваликів. При значному зволоженні води піднімаються поверхневі шари грунту, а при її висиханні опускаються на глибину до одного метра.

Заповнення всіх або більшості проміжків між частками грунту водою згубно діє на едафон. Тому деякі опади звичайно супроводжуються массовою їх загибеллю. Гинуть в основному тварини, не здатні до швидкого пересування.

5 .Вплив едафону на грунтоутворення.

Грунтові тварини сприяють збільшенню багатства грунтової мікрофлори та прискорюють мікробний розпад речовин. В результаті змінюється хімізм та гідротермічний режим грунту.

Так мурахи, що влаштовують гнізда у грунті, здатні за 8-10 років перемішати шар землі товщиною 15см. Деякі види бразильських мурах влаштовують мурашники до 30м довжиною, 6м шириною і до 0,5м висотою. Їх підземні ходи проникають на глибину 4м.

У напівпустельних та пустельних районах великий вплив на грунтоутворення справляють терміти. Виносячи на поверхню соленості, вони сприяють засоленню грунтів. Тому термітники або позбавлені рослинності, або заселені галофітами.

Копальна активність гризунів також важлива для грунтоутворення. Так нори сурків досягають 6м глибини. Хоча в основному не більше 1-2м.

Піщанки збільшують вміст органічних речовин в грунті створюючи запаси рослинної їжі. Величина таких запасів іноді досягає 50кг і протягом зими використовується лише їх частина.

Тварини можуть впливати на грунти і іншим чином. Випасання копитних призводить до витоптування рослин, знищення підстилки, ущільнення верхніх горизонтів грунту та руйнування його структури, це супроводжується змінами аерацій в бік погіршення, порушенням температурних умов, зменшеням вологопоглинання і збільшенням поверхневого стоку. Внаслідок цього починають переважати висхідні потоки грунтових розчинів і в посушливі періоди значно посилюється випаровування, що призводить до засолення грунтів. На таких місцях з'являється рослинність, властива більш сухим зонам і супутня їй фауна. По таких територіях, які часто утворюються поблизу поселень та вздовж доріг, здійснюється просування на північ степових і пустельних видів. Так розселяються в північному напрямку тушканчики, ховрахи, хом'яки.

Живі організми як середовище існування.

Використання одними живими організмами інших в якості середовища існування – дуже древнє та поширене в природі явище. Навіть прокаріотичні організми (бактерії, актиноміцети, ціанобактерії) використовували з цією метою (Bolellovibrio внутрішньоклітинні паразити бактерії). Практично всі багатоклітинні організми мають внутрішніх мешканців. Чим вищий рівень організації живлення, чим більш диференційовані їх тканини та органи, тим різноманітніші умови вони можуть надавати своїм мешканцям. З іншого боку здатність використовувати інші організмами як середовище існування зменшується з ускладненням організації. Отже, паразитів найбільше серед мікроорганізмів і відносно примітивних багатоклітинних. 1) Одна із найголовніших переваг паразитів – наявність великої кількості доступного корму (вміст клітин, тканини тіла, вміст кишечника живителя). Там де дозволяє простір (кишечник хребетних) паразити можуть досягти значних розмірів порівняно з вільноживучими родичами (свинячий солітер ─ 8-12м, вільноживучі плоскі черви не більше 60 см). Необмежені харчові ресурси є умовою здатності до інтенсивного розмноження, яке забезпечує ймовірність зараження інших живителів.

2)Важлива екологічна перевага ─ захищення від безпосереднього впливу зовнішнього середовища (відсутні загроза висихання, різні коливання температур, зміни сольового режиму та ін.). Вище згадані особливості роблять зайвою складну диференціацію тіла, тому чимало внутрішніх паразитів та симбіонтів. Характеризуються вторинним спрощенням будови.

Вихід у зовнішнє середовище є небезпечним для паразитів, тому на тих стадіях життєвого циклу, які проходять за межами організму живителя у них розвиваються захисні пристосування, що дозволяють пережити цей критичний період.

Основні екологічні труднощі в житті паразитів ─ обмеженість життєвого простору, незадовільний кисневий режим, складність поширення від однієї особини живителя до іншої, а також захисні реакції організму живлення проти паразитів.

Живі організми не лише піддаються впливам збоку паразитів і симбіонтів, але й енергійно реагують на них. Здатність чинити опір паразитам отримала назву активного імунітету.

Здорові особини рослин і тварин часто мають дієві захисні пристосування, що не дозволяють проникати в них патогенним організмам. Ослаблені особини втрачають таку здатність.

У ряді випадків організм живителя відповідає на вторгнення паразита розростанням оточуючих його тканин. Утворюється капсула, що ізолює паразита. У тварин такі утвори називаються зооцецидіями, а у рослин ─ галати. Іноді така ізоляція призводить до загибелі паразита. Однак частіше їх захисна роль обмежується локалізацією паразита в певній ділянці тіла живителя, а самі паразити використовують їх як додаткові захисні утвори.

Середовище існування паразитів обмежена як в часі (життя живителя), так і в просторі. Основні адаптації спрямовані на поширення в цьому середовищі та передачу від одного живителя іншому. Найважливіші серед них ─ підвищення здатності до розмноження, вироблення складних життевих циклів, використання перенощиків та проміжних живителів.

В ряді випадків паразити самі стають середовищем існування інших видів ─ виникає явище гіперпаразитизму. Наприклад, багатоядерні опаліти, що живуть в амфібіях, самі бувають іноді на 100% заражені амебами, що розмножуються в середині їх клітин. В свою чергу амеби можуть ушкоджуватись грибком з роду Spheerita.

Велика кількість паразитів мешкає не в середині, а на поверхні тіла живителя ─ ектопаразити. Останній в цьому випадку виступає лише як частина зовнішнього середовища паразита, постачаючи йому їжу, надаючи притулок, трансформуючи мікроклімат. Зв'язок ектопаразита з живителем може бути постійним або тимчасовим. Важливе завдання ектопаразита ─ втриматись на тілі господаря (присоски, гачки, китички і т.д.).

Динаміка біосфери

План

1.Жива речовина і її роль в біосфері

2.Потоки енергії і енергетична класифікація екосистеми

3.Ноосфера. Вчення Вернацького про ноосферу

Поиск по сайту: