Режим «народної демократії» в Польщі (1945-1948)

Економічний аналіз (Чумаченко М.Г)

Нове політичне керівництво Польщі добре усвідомлювало той факт, що без широкої соціальної підтримки воно не зможе реалізувати своїх радикальних соціально-економічних перетворень та створити нову систему управління господарським життям суспільства. Тому вже у вересні 1944 р. було оголошено про початок аграрної реформи. Під примусову експропріацію підпадали землі німців та їхніх посібників, а також господарства загальною площею понад 100 га (або 50 га орних угідь), а в центральних та південних регіонах вилучалася земля в господарствах площею понад 50 га. Конфіскована земля (за певну компенсацію) передавалася до держфонду, а потім розподілялася серед селян за символічну плату. Площа ново-створених господарств залежно від регіонів коливалася від 5 до 14 га. Промислові підприємства, захоплені німцями, підлягали поверненню їхнім колишнім господарям, але тимчасово передавалися до держуправління.

Політична роль нової держави закріплювалася декретами про створення органів влади й держапарату і в першу чергу -системи охорони ладу: армії, робітничої міліції, внутрішніх військ та служби безпеки. Усі ці структури, контрольовані ППР, створювалися за допомогою радянських радників, постійно й тісно взаємодіяли з командуванням Червоної армії та НКВС. Однак репресивний характер нової влади не узгоджувався з деклараціями, що містилися в маніфесті ПКНВ, де гарантувалася широка демократія та громадянські свободи. Органи примусу ставали засобом політичної боротьби, а терор - одним з важливих методів утвердження нової влади.

У лютому 1945 р. на міжнародній конференції в Ялті лідери трьох великих держав після тривалих суперечок прийняли рішення про позбавлення емігрантського уряду прав міжнародного суб'єкта та реорганізацію існуючого тимчасового уряду «на ширшій демократичній основі з включенням діячів із самої Польщі та поляків з-за кордону». Головним завданням уряду мало стати проведення вільних виборів. Було також визначено, що східні кордони Польщі проляжуть по «лінії Керзона» (з відступами на 5-8 км на схід). Відносно західних та інших кордонів прийнято компромісну резолюцію: «Польща має здобути суттєвий приріст території на півночі та на заході», а «питання про розміри цього приросту через певний час треба погодити з новим урядом національної єдності».

Під впливом прийнятих у Ялті рішень у керівництві польського підпілля перемогла думка про необхідність зміни політичного курсу: залишивши конспірацію й порвавши з емігрантським урядом, піти на компроміс із новою владою та увійти до уряду національної єдності. Воно вважало, що утворення широкої політичної коаліції при забезпеченні масової підтримки населення створило б необхідні умови для наступу на гегемонію ППР у держапараті та органах примусу для продовження накреслених соціальних перетворень, але вже від імені інших політичних сил. З іншого боку, ялтинські домовленості означали, що Польща перетворилася на одну з основних ланок радянської системи безпеки в Європі. Саме це її місце було закріплене в польсько-радянському договорі про дружбу, взаємну допомогу та співробітництво, укладеному в Москві 21 квітня 1945 р.

За роки війни Польща зазнала великих матеріальних та людських втрат: загинуло 6 млн чоловік, національне багатство скоротилося на 38 %, майже 2/5 загального промислового потенціалу країни було втрачено. У руїнах лежали столиця та багато міст і селищ.

Економічна скрута ускладнювалася тим, що опозиція в підпіллі вела далі збройну боротьбу. І хоча в січні 1945 р. за рішенням емігрантського уряду АК була розпущена, а ЇЇ бійці звільнялися від даної присяги, однак офіцерам було запропоновано не виходити з підпілля та зберігати зброю або інфільт­руватися до лав Війська польського. Була створена нова підпільна організація «Нєподлеглосць», яка головною своєю метою проголосила боротьбу проти тимчасового уряду та «нових окупантів». У травні 1945 р. новій владі протистояли майже 240 збройних загонів і різних угруповань, чисельність яких досягала 33 тис. бійців.

У південно-східних воєводствах діяла Українська повстанська армія (УПА), яка намагалася завадити переселенню українського населення згідно з угодою, укладеною між урядом УРСР і ПКНВ про взаємну репатріацію від 9 вересня 1944 р. Для боротьби проти збройного підпілля польська влада створила корпус внутрішньої безпеки.

Розширенню соціальної бази нової влади сприяли ЇЇ успіхи в зовнішній та внутрішній сферах і насамперед зміцнення блоку партій та організацій, що входили до тимчасового уряду. Зростали їхні лави (ППР, ППС, СЛ, профспілки, молодіжні союзи), з яких формувався склад державних установ, армії, міліції тощо. Провідна роль у цьому процесі належала ППР, яка у квітні 1945 р. налічувала вже 300 тис. членів. Відроджувалася і ППС, (150 тис), на черговому конгресі якої (червень 1945) було зазначено, що партія має діяти як рівноправний партнер ППР, що будівництвом соціалістичного суспільства повинна керувати не одна партія, а весь робітничий клас. Зміцнило своє становище й «Стронніцтво людове», яке завдяки приєднанню до нього прихильників із СЛ — «Рох» налічувало 200 тис. членів. Великою популярністю користувався один з лідерів селянського руху С. Миколайчик. Відчутну підтримку тимчасовий уряд мав від 700-тисячних профспілок.

Ялтинські домовленості та підписання договору з СРСР примусили емігрантський табір не тільки погодитися з ними, а й приступити до формування уряду «національної єдності». Правда, спроби С. Миколайчика посісти посаду прем'єр-міністра були безуспішними. «Ми пропонуємо вам тільки ті посади в уряді, які вважаємо за можливе надати», - відверто заявив тоді лідер ППР В. Гомулка. 28 червня 1945 р. президент КРН Б. Берут затвердив тимчасовий уряд «національної єдності» на чолі з Е. Осубкою-Моравським. Лідер «людовців» С. Миколайчик став віце-прем'єром, міністром сільського господарства та у справах аграрної реформи. Водночас віце-президентами КРН стали «людовець» В. Вітос і колишній голова РЄН С. Грабський. У новому складі цей коаліційний уряд одразу ж дістав міжнародне визнання.

Делегація у складі Б. Берута, С Миколайчика, В. Гомулки та інших обстоювала права Польщі на нові західні кордони під час Потсдамської мирної конференції. Незважаючи на тиск з боку британців, польська делегація за підтримки Й. Сталіна домоглася того, що визначення західних кордонів відбувалося без ув'язування цього питання з внутрішніми проблемами. Завдяки цьому площа Польщі в нових кордонах досягла 312 тис. кв. км, а до неї ввійшли порти Гданськ, Щецин, південна частина Східної Пруссії та промислові райони Сілезії. Згідно з переписом 1946 р. населення країни становило 23,7 млн чоловік.

Боротьба за владу в цей період розгорталася між прихильниками соціалістичної перспективи на чолі з ППР та аграрист-ської альтернативи на чолі з СЛ. У середині 1945 р. в політиці комуністів визначилися дві тенденції. З одного боку, проголошувався курс на широкий національний фронт демократичних сил, коаліційність формування владних структур, на радикальні соціально-економічні перетворення, організацію бага-тосекторної економіки та поліпшення становища незаможних прошарків населення. З іншого боку, в діяльності керівництва ППР з реалізації зазначеного політичного курсу чітко проступали авторитарно-тоталітарні методи. Політична взаємодія представників різних соціальних інтересів і коаліційність в управлінні країною все частіше підмінялись тиском та диктатом з боку ППР, а громадянські свободи порушувались «узаконеними» або свавільними методами. Контроль ППР за провідними держструктурами становив не тільки фактор її реальної влади, але й демонстрував процес зрощування ППР з державними інститутами. Політична практика комуністів формувала в масовій свідомості оцінку змін, що відбулися, як «совєтизацію» Польщі.

Повернення з еміграції «людовських» лідерів спричинило серйозні зміни в розстановці політичних сил у країні. Так, С. Миколайчик як найближчий соратник В. Вітоса, прихильник парламентської демократії та орієнтації на Захід, дістав палку підтримку в усіх тих, хто відкидав процес «совєтизації» Польщі. Уже в серпні 1945 р. він пішов на створення паралельної партії -«Польського стронніцтва людового» (ПСЛ), чисельність якої швидко зростала і вже наприкінці року досягла 540 тис. членів.

У програмі ПСЛ підкреслювалися «зверхність» селянського руху та право селянства відігравати поряд з робітничим класом роль «головного співправителя в державі». Висуваючи популярну серед селян ідею «третього шляху» розвитку суспільства, ПСЛ виступало за рівноправність усіх форм власності.

По суті справи від імені ПСЛ висувалася програма політичного протистояння з ППР, вирішальним важелем якого ставали вільні вибори. Так, на переговорах з партіями соціалістичної орієнтації на початку 1946 р. керівництво ПСЛ вимагало для своєї партії 75 % депутатських місць у парламенті та право визначити зовнішньополітичний курс, що було свідченням серйозних претензій на політичну гегемонію й монополізацію влади в країні.

Інший вузол суперечок, що загострювалися у відносинах між ПСЛ та ППР, був пов'язаний з проблемою суверенітету Польщі й торкався змісту радянсько-польських відносин. Виступаючи за добросусідські міждержавні стосунки зі східним сусідом, керівництво ПСЛ прагнуло «врівноважити» їх зв'язками із Заходом і відкидало будь-які прояви радянського втручання у внутрішнє життя Польщі. У польському суспільстві наростали протести проти радянської військової присутності та депортацій до СРСР опозиційних діячів.

Непримиренну позицію займало ПСЛ і щодо порушень органами влади громадянських свобод, діяльності держбезпеки, долі учасників підпілля та військовослужбовців, які лишилися за межами Польщі в добровільній або вимушеній еміграції. У галузі соціально-економічної політики ПСЛ взяло курс не на відмову від реформ, а на їх коригування. У січні 1946 р. на конгресі ПСЛ була розроблена нова платформа, основу якої становила доктрина аграризму.

Спроба відновити в липні 1945 р. легальну діяльність «народовців» (СН) закінчилася невдачею, оскільки КРН не дала на це дозволу. Залишившись у підпіллі, СН продовжувало підтримувати контакти з емігрантським урядом Т. Арцишевського. Незважаючи на те, що після оголошеної в серпні 1945 р. амністії склали зброю 42 тис. бійців, підпілля продовжувало існувати. А у вересні виникло ще одне військове утворення -«Свобода й незалежність».

Однак головну лінію політичного розвитку Польщі становило відкрите протистояння ПСЛ і ППР, яке стало реальністю вже восени 1945 р. Тоді ППР розцінила дії ПСЛ як легальну опозицію всередині правлячої коаліції, трохи пізніше - як відкрито ворожу. ПСЛ робило ставку на легальний шлях завоювання влади - вибори. «Людовські» лідери вважали свої шанси перемогти на виборах досить високими за умови проведення їх з дотриманням демократичних норм.

Водночас у ПСЛ розуміли позитивну для влади соціально-політичну результативність двох головних економічних перетворень - аграрної реформи та націоналізації великої частини середньої промисловості. Масові переселення 1946 p., заселення приєднаних земель, різкі зміни в соціальній структурі населення тощо - все це розмивало соціальний ґрунт для формування опозиційних існуючій владі настроїв.

Керівництво ПСЛ, готуючись до генеральної політичної сутички з комуністами, дістало підтримку католицької церкви. Маючи великий вплив на суспільство, костьол був вороже настроєний до ППР, але до відкритого конфлікту справа не дійшла.

Зі свого боку, лідери ППР, уважно стежачи за своїми головними політичними опонентами, прагнули, контролюючи становище, розширювати сферу свого впливу на суспільні процеси. Так, на першому з'їзді ППР (грудень 1945) наголошувалося на тому, що до урядової коаліції входять «демократичні сили, які складаються з елементів ліберальної та народної демократії». А генеральний секретар ЦК ППР В. Гомулка робив висновки, що в подальшому, за умов зміцнення політичної влади послідовно демократичними елементами, можливий перехід до соціалізму без диктатури пролетаріату шляхом еволюційних соціальних змін. На з'їзді також лунали голоси незгоди з такою позицією, оскільки співробітництво між ППР і ПСЛ має тимчасовий характер. І розгорнута на з'їзді дискусія виявила панівну думку щодо ПСЛ як головного противника для партії, котрому необхідно завдати поразки.

Одним з найважливіших питань, навколо якого точилася міжпартійна боротьба, була націоналізація промисловості. ППР прагнула не допустити здійснення прийнятого в травні 1945 р. закону про повернення володарям частини підприємств, які перебували в тимчасовому державному управлінні, тоді як ПСЛ наполягало на його виконанні. Комуністи, соціалісти та профспілки висловилися за прийняття закону про націоналізацію. ПСЛ пропонувало усуспільнити тільки підприємства, де працювало не менш як 100 робітників. Вважаючи, що «держава ніколи не була й не буде добрим хазяїном виробництва», ПСЛ вбачало альтернативу в переданні підприємств кооперативам або органам самоврядування.

Згідно з законом, прийнятим у січні 1946 p., націоналізувалися підприємства з кількістю робітників понад 50, будь-який громадянин діставав право на створення промислового або торговельного підприємства, гарантувалося збереження приватної власності, яка не підлягала націоналізації.

В листопаді 1945 р. було створено міністерство в справах повернутих земель на чолі з В. Гомулкою. Господарське освоєння цих територій супроводжувалося міграційними процесами. Крім 1,2 млн німців, які залишили ці землі в 1945 p., з лютого 1946 р. розпочалося виселення ще 2,2 млн. Водночас повернуті Польщі західні землі заселялися репатріантами з СРСР та інших країн, а також переселенцями. На захід було переселено й 156 тис. українців під час операції «Вісла» (квітень 1947) зі східних воєводств. Проводилася «верифікація» - перевірка належності до польської нації «автохтонів» (корінного населення, яке мешкало тут, коли ці землі належали Німеччині). До кінця 1948 р. чисельність населення повернутих земель досягла 5,2 млн осіб (у тому числі 1,3 млн репатріантів із СРСР, 2,5 млн вихідців зі східних воєводств). Понад мільйон «автохтонів» отримали польське громадянство.

Важливою проблемою залишалося проведення виборів до установчого сейму. Уже в середині 1946 р. чисельність ПСЛ досягла близько 800 тис. членів. Своєю чергою керівництво ППР прагнуло не тільки відтягти строки проведення виборів, а й створити напередодні їх сприятливий для партії політико-пси-хологічний клімат. Було вжито низку заходів для створення виборчого блоку з числа шести провідних партій, у разі перемоги якого депутатські мандати мали розподілятися так: ППР, ППС, ПСЛ та СЛ - по 20 %, Спілка патріотів (СП) і «Стронніцтво демократичне» (СД) - по 10 %. У такій пропорції відбувався й розподіл міністерських посад. Але ПСЛ зажадало 70 % депутатських місць і вимагало ліквідації міністерств безпеки, постачання, інформації та пропаганди. Переговори закінчилися безрезультатно.

У цих умовах основою виборчого блоку ППР запропонувала угоду про співробітництво з ППС. Однак відмова керівництва ПСЛ увійти до блоку зробила строки проведення виборів украй небажаними для керівництва ППР. Саме тоді виникла необхідність їх відстрочки за допомогою проведення референду­му. На загальнонародне голосування ЗО червня 1946 р. були винесені три питання: 1) чи потрібен сенат у майбутньому парламенті; 2) здійснення аграрної реформи та націоналізації основних галузей промисловості (при збереженні приватної ініціативи); 3) затвердження західних кордонів. Фактично це були вузлові проблеми польського суспільства, розв'язання яких ініціювалося лівими силами. Більшість учасників референдуму дали позитивні відповіді (68, 77,2, 91,4 % відповідно).

Наприкінці вересня 1946 р. був створений Демократичний блок (ДБ), учасники якого домовилися про розподіл депутатських мандатів у сеймі: ППР і ППС - по 32 %, СЛ - 25 %, СД -10 %. Під час передвиборчої кампанії проти ПСЛ використовувалися відверто дискримінаційні засоби. Так, за обвинуваченням у зв'язках з підпіллям заарештовано 162 «людовських» кандидати в депутати, а в десяти виборчих округах списки кандидатів від ПСЛ визнано недійсними. Престиж «людовців» був остаточно підірваний тоді, коли уряди західних держав поставили під сумнів новий польсько-німецький кордон і відмовили Польщі в обіцяних кредитах.

За підсумками парламентських виборів у січні 1947 p., кандидати ДБ отримали 80 % голосів, за ПСЛ - трохи більше 10 %. Лідер «людовців» С. Миколайчик назвав вибори фальсифікованими. Однак на ці протести не відреагували не тільки польська влада, але й уряди західних держав, оскільки за ялтинськими угодами Польща входила до сфери радянських інтересів.

На початку лютого 1947 р. установчий сейм обрав президентом Польщі комуніста Б. Берута, а головою уряду став лідер ППС Ю. Циранкевич. Прийнятий невдовзі закон про державний устрій («мала конституція») поєднав основні принципи конституції 1921 р. й положення маніфесту ПКНВ та закріпив підсумки червневого (1946) референдуму. Вищим органом влади стала Державна рада, яка наділялася правом законодавчої ініціативи, видання декретів та контролю за діяльністю місцевої влади -рад народових. Перемога ДБ на виборах відкривала шлях для реалізації концепції народно-демократичного устрою. Однак цьому не судилося статися.

Поиск по сайту: