Утвердження тоталітарного режиму та його криза 1956 р

Зі створенням ПОРП у країні фактично розпочався процес формування тоталітарного політичного режиму. Узявши за взірець «сталінську модель соціалізму», керівництво ПОРП намагалося силовими методами в надзвичайно стислі строки здійснити перебудову польського суспільства. У партії по суті були вихолощені всі залишки внутріпартійної демократії, а найкращим засобом зміцнення лав вважалися масові чистки. Постійно зростала войовничість офіційної пропаганди, відбувалася ідеологізація культури, освіти, науки, а в суспільстві насаджувався культ особи «польського Сталіна» - Б. Берута.

Розгромивши підпілля та усунувши з політичної арени ліберально-демократичну опозицію, керівництво ПОРП, однак, не наважилося на ліквідацію «союзних» партій. Тим часом у листопаді 1949 р. відбулося злиття решток ПСЛ з «радикальними лю-довцями» з СЛ та утворення Об'єднаної селянської партії (ОСП). Після саморозпуску в 1950 р. Партії праці частина її членів влилася до Демократичної партії (ДП). Обидві ці партії висловили повну згоду з курсом на побудову соціалізму. Профспілки в нових умовах повинні були «стимулювати ініціативу та забезпечувати поліпшення соціальних умов» і підвищення культурно-освітнього рівня трудящих. Разом із Спілкою польської молоді (1948) та іншими громадськими організаціями профспілки стали виконувати роль «привідного паса» ПОРП з різними соціальними верствами. Фактично в країні була створена така політична система, у якій місця для опозиції не передбачалося. І хоча в Польщі існували уряд, сейм та державна рада, реальна влада зосереджувалася в політбюро та ЦК ПОРП, які фактично не підлягали ніякому контролю. Тоталітарна політична система була закріплена конституцією 1952 p., згідно з якою Польща стала Народною республікою (ПНР).

Єдиною незалежною громадською структурою в країні залишалася римо-католицька церква. Польські католики мали власну організацію та ієрархію, інформаційну мережу, освітні заклади та міжнародні зв'язки. В умовах, коли віруючі становили переважну більшість населення країни, діяльність церкви стала викликати у влади стурбованість, яка невдовзі переросла в переслідування. Так розпочалася ліквідація підпорядкованих церкві підприємств, кооперативів, монастирських друкарень, видавництв, часописів тощо. Церкву відділили від школи.

У квітні 1950 р. між урядом і єпископатом римо-католицької церкви було підписано угоду, згідно з якою влада зобов'язувалася забезпечити свободу совісті в країні, не заважати діяльності церковних організацій, пом'якшити цензуру та гарантувала діяльність католицьких шкіл і католицького університету в Любліні. Зі свого боку, церква декларувала лояльність до існуючого політичного режиму, зобов'язувалася виховувати у віруючих повагу до закону, не чинити перешкод процесу кооперування на селі тощо. Однак, порушуючи досягнуті домовленості, в лютому 1953 р. урядовим декретом усе внутрішнє життя католицької церкви було підпорядковане світській владі. У вересні того ж року при-мас римо-католицької церкви С. Вишинський був заарештований та інтернований до монастиря в Комачі. Акції тиску, до яких вдалася влада, примусили польських церковних ієрархів у грудні 1953 р. скласти присягу на вірність ПНР.

На виборах до сейму у жовтні (1952) всі польські партії та організації виступили у складі Національного фронту боротьби за мир. За підсумками безальтернативних виборів 99 % голосів були віддані депутатам Фронту, а 425 мандатів були розподілені за «партійним ключем». Однак навіть сформований у такий спосіб сейм не відповідав конституційним вимогам, оскільки упродовж трьох років депутати працювали лише 17 днів та ухвалили 11 законодавчих актів. Своєю чергою державна рада за цей же період прийняла 115 декретів, що мали чинність законів.

Виконання трирічного плану (1947-1949) та зосередження в руках держави промисловості створили необхідні умови для здійснення індустріалізації й подолання аграрного перенаселення країни. У шестирічному плані (1950-1955) головна увага приділялася розвитку важкої, машинобудівної та оборонної галузей промисловості.

У аграрному секторі економіки було взято курс на розвиток виробничої кооперації. Кількість колективізованих господарств швидко збільшувалася й досягла у 1955 р. понад дев'ять тисяч. Високі темпи кооперування забезпечувалися застосуванням адміністративних методів примусу та жорстокого податкового пресу. Влада розглядала сільське господарство як джерело коштів, сировини та робочої сили для здійснення форсованої індустріалізації.

Успішне виконання головних показників шестирічного плану стало основою не тільки відбудови зруйнованої війною економіки й подальшого розвитку промисловості (виробництво зросло в 2,5 раза), але й перетворило Польщу на аграрно-індустріальну державу. Валові показники державних планів справді вражали, але велика кількість пекучих соціальних проблем залишалася нерозв'язаною. Форсована індустріалізація сприяла різкому зростанню міського населення, житло ж будувалося повільно. За кількістю квартир на душу населення Польща посідала останнє місце в Європі. Зростання цін знецінювало зарплату робітників, не вистачало товарів першої необхідності, поширювалася спекуляція, процвітав «чорний ринок». Рівень життя народу залишався вкрай низьким.

Головну проблему становила продовольча. Ціни на продукти харчування стрімко зростали. У 1953 р. були запроваджені картки на м'ясо та жири. Все це викликало зростаюче невдоволення жителів міст. Як могло таке статися в країні — традиційному виробнику сільгосппродуктів? Причин такого становища було декілька. Головні полягали в запровадженні на селі примусової колективізації та введення системи обов'язкових державних поставок продуктів сільгоспвиробництва. На початку 50-х років обсяги капіталовкладень до аграрного сектору впали на чверть, а інвестиції до селянських господарств зменшилися утричі. Наслідком такої політики було зубожіння всіх рентабельних у минулому господарств.

Причини погіршення соціально-економічного становища в країні були наслідком здійснення форсованої індустріалізації та пріоритетного розвитку галузей важкої промисловості. Зростання виробництва товарів широкого вжитку, навпаки, було уповільнене. Все це вело до виникнення диспропорцій у промисловості, а поляки постійно відчували нестачу товарів повсякденного попиту. Загалом життєвий рівень населення зростав украй повільно, а в окремі періоди навіть знижувався.

Важкі умови життя породжували в польському суспільстві соціальну напруженість, розчарування в комуністичних ідеалах та недовіру до існуючої влади. Незадоволення викликали масові репресії, від яких постраждали десятки тисяч поляків -колишніх бійців АК, учасників політичного підпілля, членів ПОРП та військових, звинувачених у «опортунізмі», зв'язках з імперіалістичними розвідками та «клікою Тіто». Серед репресованих опинився навіть лідер компартії В. Гомулка.

Перші спроби скоригувати політичний курс були зроблені польським керівництвом відразу після смерті Й. Сталіна, однак вони виявилися безрезультатними. Надзвичайно сильне враження на поляків справило розвінчання культу особи Й. Сталіна на XX з'їзді КПРС, яке відразу завдало сильного удару по прихильниках сталінізму в Польщі. До того ж після з'їзду помер перший секретар ПОРП Б. Берут. Все це стало поштовхом для засудження тоталітарного режиму в польському суспільстві, а політична криза набувала дедалі гострішого характеру.

Поширення критичних настроїв серед поляків привело наприкінці червня 1956 р. до робітничих страйків у Познані. Спочатку застрайкували на комбінаті «Г. Цегельські», потім гумові фабрики «Стоміль» та ін., які висували суто економічні вимоги. Однак 28 червня під час проведення багатотисячної маніфестації в центрі Познані залунали гасла «Хліба і свободи», «Вільних виборів» та «Виведення радянських військ». Після захоплення учасниками демонстрації воєводського комітету ПОРП, міськради, суду, прокуратури, управління міліції та інших установ керівництво країни прийняло рішення про застосування сили. До міста були введені війська. Остаточно придушити виступи робітників вдалося лише наступного дня.

Під час подій у Познані загинуло 74 особи, а близько 600 було поранено. Жорстокість, із якою була здійснена розправа над страйкарями, свідчила не тільки про злочинну безвідповідальність влади, яка віддала наказ стріляти, але й про її впевненість у власній безкарності. Тоді польське керівництво кваліфікувало виступ познанських робітників як виключно «диверсійну», «провокаційну» та «скеровану імперіалістичними спецслужбами» акцію.

Однак розправа у Познані вже не могла загальмувати розгортання спротиву тоталітарному режиму. Проти нього виступали все нові прошарки польського суспільства. Виникла певна небезпека переростання виступів проти влади у громадянську війну. Ситуацію могли врятувати лише рішучі дії. На пленумі ЦК ПОРП у липні 1956 р. виникло протистояння між сталіністами й реформаторами. І хоча в постанові пленуму ставилися завдання «підвищити рівень життя робітничого класу», розширити демократію на підприємствах, в армії, в парламенті та реабілітувати несправедливо засуджених, його рішення не задовольнили тих, хто вимагав радикального реформування існуючого режиму. Опозиційний рух у Польщі все більше набував антикомуністичної та антимосковської спрямованості, проте керівництво ПОРП не висувало питання про вивід радянських військ із країни.

Поиск по сайту: