ГЕРЕК ЕДВАРД (1913-2001)

Народився в шахтарській родині в селі Поромка (Сілезія). У 1923 р. після загибелі батька сім'я емігрувала до Франції. З 1928 р. - шахтар. З 1931 р. - член компартії Франції. У 1934 р. за участь у страйку висланий до Польщі. 1937 р. - еміграція до Бельгії. З 1938 р. -член компартії Бельгії. 1940-1945 pp. - учасник руху Опору в Бельгії. 1945-1948 pp. - голова Спілки польських патріотів та голова Національної ради поляків Бельгії. У 1948-1949 pp. - співробітник апарату ЦК ПОРП. У 1949-1954 pp. - секретар Катовіцького воєводського комітету ПОРП. Заочно закінчив Краківську гірничо-металургійну академію. У 1954-1956 pp. - завідувач відділу важкої промисловості ЦК ПОРП. У 1956-1957 pp. - секретар ЦК ПОРП. У 1957-1970 pp. - перший секретар Катовіцького воєводського комітету ПОРП. У 1970-1980 pp. - перший секретар ЦК ПОРП.

Як.першочергове завдання для виходу країни з кризи була визначена необхідність змін у політичному курсі та здійснення нової економічної стратегії. Про це йшлося в ухвалі VI з'їзду ПОРП (грудень 1971) «Про подальший соціалістичний розвиток ПНР». У документі передбачалося забезпечення швидкого економічного поступу на базі модернізації промисловості, підвищення життєвого рівня населення, демократизації соціальних відносин тощо. Гасло «модернізації Польщі» було покладене в основу передвиборної програми ФЄН. За підсумками виборів до сейму в 1972 р. кандидати Фронту здобули 99,5 % голосів. За розподілом депутатських мандатів ПОРП отримала 55,5 %, ОСП - 25,4 %, ДПП - 15 %; серед 49 безпартійних депутатів п'ять належали до католицького кола «Знак», три — до об'єднання «Пакс», два - до ХСС.

Директивами четвертого п'ятирічного плану економічного розвитку (1971-1975) було передбачено зростання національного доходу на 40 %, промислової продукції - на 50 %, сільськогосподарської - на 20 %, заробітної плати - на 20 %. Однак забезпечити реалізацію накреслених завдань за рахунок внутрішніх ресурсів було неможливо. Тому було вирішено скористатися кредитами та технологіями західних країн. Цим намірам значною мірою сприяла розрядка напруженості між Заходом і Сходом. Загальна сума кредитів, отриманих польським урядом у 70-х роках, перевищила 24 млрд доларів, значна частина яких була використана на закупівлю ліцензій (усього 452) та нового технологічного обладнання. Так, у 1972 р. було підписано угоду з італійською фірмою «Фіат» щодо випуску малолітражних легкових автомобілів, розпочато будівництво металургійного комбінату «Гута Катовіце», розбудовано Легніцько-Люблінський мідний район, збудовано нафтопереробний комбінат та Північний порт у Гданську тощо. Для селян із січня 1972 р. було скасовано обов'язкові поставки сільгосппродукції, на них поширили безкоштовне медичне обслуговування. Громадянам було дозволено організовувати малі підприємства, полегшено виїзд за кордон тощо.

З 1973 р. було розпочато адміністративну реформу, яка тривала три роки. Спочатку громади були об'єднані у гміни, потім була скасована така територіально-адміністративна одиниця, як повіт, а замість 17 воєводств було створено 49.

Уже на першому етапі виконання накреслених планів було досягнуто позитивних результатів: національний дохід збільшився на 10 %, промислове виробництво - на 11 %, сільсько­господарське - на 6 %. Це дало підставу керівництву ПОРП у січні 1973 р. висунути гасло: «Збудуємо іншу Польщу!», яке передбачало впродовж десятиріччя подвоїти економічний потен­ціал країни та довести споживання до рівня західних стандартів. Магазини наповнилися товарами, збільшилося виробництво автомобілів, холодильників, пральних машин та іншої побутової техніки. Окрилений першими успішними зрушеннями, Е. Ге-рек заявив, що ПНР перейшла до будівництва «розвинутого соціалістичного суспільства».

Але в дійсності цій черговій спробі здійснення економічних перетворень не судилося досягти бажаних результатів. Волюнтаристське підвищення показників четвертої п'ятирічки, здійснене керівництвом без урахування світових економічних тенденцій та наявних у народному господарстві диспропорцій, зводили нанівець усі спроби змінити механізм функціонування економіки країни. Досягнуті успіхи значною мірою були результатом іноземних кредитів, які треба було повертати. Вже в 1974 р. заборгованість Польщі кредиторам удвічі перевищувала експорт до західних країн, а торговельний дефіцит постійно збільшувався. Світова енергетична криза 1974-1975 pp. спричинила зростання цін на всю промислову продукцію та зменшення можливостей польського експорту.

У 1975 р. Польщу оголосили «банкрутом», оскільки вона була неспроможна сплатити проценти по зовнішніх боргах. В умовах існуючої бюрократично-розподільчої системи, яка не зазнала суттєвих змін, не відбувалося планового зростання продуктивності праці та поліпшення якості промислової продукції. Попри це керівництво ПОРП і далі спрямовувало величезні кошти на капіталовкладення, що ще більше ускладнювало розрахунки із зарубіжними кредиторами й вело до напруження на споживчому ринку. В аграрному секторі тривала політика пріоритетного фінансування колективних господарств (21 % земельних угідь). Але неврожаї 1974-1975 pp. значно ускладнили становище з продуктами харчування, тому уряд змушений був імпортувати продовольство.

На VII з'їзді ПОРП (грудень 1975) був затверджений курс на продовження політики, спрямованої на зростання споживання матеріальних благ населенням завдяки подальшій розбудові економіки та проголошенню гасла «побудови суспільства розвинутого соціалізму». Після тривалих суперечок у лютому 1976 р. сейм ухвалив поправки до конституції ПНР, у яких фіксу­валося, що Польща є «соціалістичною державою», а ПОРП -«керівною силою суспільства в будівництві соціалізму». Наголошувалося на необхідності зміцнення «непорушних зв'язків дружби і співробітництва з СРСР». Після сесії сейму влада стала чинити утиски тих, хто протестував проти змін у конституції. У травні 1976 р. група представників творчої інтелігенції підготувала програму «польської незалежницької угоди», у якій ішлося про необхідність відновлення повного суверенітету Польщі, демократичних засад політичного устрою, вільного розвитку економіки та культури.

Намагаючись послабити тиск на споживчий ринок, уряд П. Ярошевича в червні 1976 р. повернувся до питання про підвищення цін на основні продукти харчування (м'ясні вироби -на 69 %, цукор - на 100 %) та часткової їх компенсації підвищенням зарплати. Сейм запропонував провести консультації з робітниками, реакція яких була однозначною - в містах десяти воєводств розпочалися страйки і демонстрації протесту проти зниження життєвого рівня та бюрократичних порядків. Найбільшого розмаху вони набули в Урсусі (передмістя Варшави), Радомі, Плоцьку, у яких робітники від страйків перейшли до нападів на будинки міліції, служби безпеки та партійних комітетів. Проти учасників протесту було застосовано водомети, палиці тощо. Активісти страйку були заарештовані та звільнені з роботи. Однак рішучі виступи робітників примусили керівництво країни відмовитися від підвищення цін.

У другій половині 70-х років становище в Польщі далі погіршувалося, зростали соціальна напруженість, невдоволення керівництвом країною та розчарування в «реальному соціалізмі». Червневі (1976) робітничі акції протесту дали новий поштовх для розповсюдження опозиційних настроїв серед інтелігенції, службовців та молоді. Так, група провідних польських вчених і літераторів надіслала керівництву країни листа, в якому висловлювала протест проти переслідування учасників робітничого опозиційного руху. У вересні 1976 р. завдяки зусиллям уже відомих дисидентів Я. Куроня, Е. Липинського, А. Міхніка був створений Комітет захисту робітників (КЗР), який виступив на захист конституційних прав страйкуючих та проти порушень законів під час їх затримання. У відозві до суспільства і влади ПНР КОР пояснював причини свого виникнення та закликав забезпечити конституційні права і свободи всім громадянам. Влада намагалася ізолювати діяльність КОР, не вдаючись до сили. На захист робітників виступив також і єпископат римо-католицької церкви.

Солідарна діяльність КЗР дала поштовх розвитку легального опозиційного руху, який спирався на положення Заключного акта наради по безпеці та співробітництву в Європі (НБСЄ). Так, наприкінці березня 1977 р. група дисидентів за участю історика Л. Мочульського створила Рух захисту прав людини і громадянина, який у відозві «до польського суспільства» вимагав надання Польщі справжньої незалежності та повернення суспільства до національних і християнських традицій. Невдовзі у Гданську виник Рух молоді Польщі, у Кракові - Студентський комітет солідарності, у Варшаві - Товариство наукових курсів, у Лодзі - Рух вільних демократів тощо. Більшість із них видавала періодичні видання, які поширювалися серед населення. Влада по відношенню до опозиційних рухів, з одного боку, намагалася обмежувати їхню діяльність, а з іншого - застосовувала репресивні заходи1.

1 У березні 1977 р. Польща ратифікувала декларації ООН «Про громадянські та політичні права» і «Про економічні, соціальні і культурні права». Але у травні 1977 р. було піддано арештам понад сто активістів КОР, а краківський студент С. Піяс загинув за нез'ясованих обставин. Щоправда, в липні 1977 р. учасників червневих акцій амністували.

Ратифікація державною радою ПНР документів ООН про права людини сприяла активізації громадської опозиції. Так, восени 1977 р. члени КЗР перетворили організацію на Комітет соціальної самооборони (КСС-КЗР), завданням якого був захист громадян від переслідувань за політичні або світоглядні переконання та від порушень прав і свобод людини. Комітет налагодив випуск кількох періодичних видань, створив інформбюро й незалежне видавництво, встановив зв'язки з різними громадянськими опозиційними рухами як у Польщі, так і за її межами.

Невдовзі опозиційні настрої перекинулися й до робітників та селян. Уже в лютому 1978 р. в Катовіце за ініціативою К. Світоня виник перший Комітет вільних профспілок (КВП), а у квітні -в Гданську (за участю електрика Л. Валенси) та в Урсусі (з ініціативи електрика 3. Буяка). З літа 1978 р. в різних районах Польщі стали виникати Комітети селянської самооборони (КОС), які виступали на захист інтересів селянських господарств, за реформу податкової системи та розвиток самоврядування.

Значний вплив на розвиток громадянського опозиційного руху в Польщі мало обрання у жовтні 1978 р. Папою Римським Івана Павла II - поляка К. Войтили. З цього часу розпочався стрімкий зліт римо-католицької церкви як провідної сили спро-тиву комуністичному режиму в Польщу. У червні 1979 р. під час тріумфального візиту понтифіка на батьківщину це усвідомили мільйони поляків. Уже у вересні того ж року Л. Мочульський оголосив про утворення «Конфедерації незалежної Польщі» (КНП), у програмі якої зазначалося, що діяльність КНП ґрунтується на традиційних чеснотах польського національно-визвольного руху, а головною метою є усунення ПОРП від влади, розрив польсько-радянського союзу, вихід з ОВД та утворення незалежної Польщі. У грудні 1979 р. КСС-КЗР оприлюднив «Хартію прав робітників», у якій ішлося не тільки про право на захист інтересів робітників, але й про необхідність утворення незалежних громадських структур, які стежитимуть за реалізацією висунутих вимог.

Активізація опозиційного руху відбувалася на тлі неухильного погіршення економічної ситуації в країні. Інвестиційна лихоманка поглинала значну кількість коштів, не даючи належного ефекту. У грудні 1976 р. на пленумі ЦК ПОРП було оголошено про здійснення «економічного маневру» -зменшення імпорту та капіталовкладень. Виробництво сільгосппродукції в 1976-1980 pp. знизилося на 8 %. Зовнішньоторговельний баланс характеризувався постійним дефіцитом через низьку якість виробів польської промисловості, які не мали попиту на світових ринках. Водночас Польща була змушена й далі закуповувати зарубіжне обладнання, матеріали, корми тощо. Західні кредити, завдяки яким вдавалося на певному етапі стримувати напруження на внутрішньому ринку, досягли такого обсягу (24 млрд у 1976 p.), що тільки на обслуговування відсотків боргу йшло понад дві третини доходів від експорту. Національний дохід країни в 1979 р. упав на два відсотки. Все це вело до погіршення матеріального становища поляків: знижувалася реальна зарплата, споживчі товари «вимивалися» з полиць магазинів, розквітав «чорний ринок» тощо.

Загалом економічна політика керівництва на чолі з Е. Тереком відзначалася волюнтаризмом, хаотичністю та безгосподарністю, а централістська командно-розподільча система управління дійшла ще більшої деградації. Керівні кадри на всіх ділянках державного управління забезпечувалися завдяки системі номенклатурного добору зі складу тримільйонної ПОРП, ОСП та ДПП. Номенклатурні працівники користувалися значними пільгами та привілеями. Усе це викликало зростаюче незадоволення в населення та сприяло розвитку опозиційного руху, чисельність активістів у сорока провідних організаціях якого досягла наприкінці 70-х років майже 15 тис. Ставало дедалі очевиднішим, що політичний курс Е. Терека зайшов у глухий кут.

Однак вищі ешелони влади ПНР були вже неспроможні до визнання явних ознак глибокої економічної та суспільно-політичної кризи, що насувалася. Навпаки, VIII з'їзд ПОРП (лютий 1980) відбувався в атмосфері обговорення «успіхів і досягнень» та директив «за подальший розвиток соціалістичної Польщі і польської нації», а нечисленні критичні голоси були спрямовані здебільшого проти голови уряду П. Ярошевича. Головою Ради міністрів невдовзі було призначено Е. Бабюха. Нові партійні документи, що містили далекі від реальності оцінки і пропозиції, викликали лише роздратування в суспільстві.

Поиск по сайту: