ББК Ш9(7К)6 7 страница

Та зрештою день почав усвідомлювати, що старіє. Тоді певна тінь задумливості огорнула його красу, дещо затуманивши, проте й увиразнивши її. Гострі кути й мерехтливі точки поступилися місцем плавним вигинам та спокусливим спалахам тьмяного світла. Біла затока взялася рожевими й сірими відтінками, дальні пагорби забарвилися в аметистовий колір.

– Як гарно прощається з нами рік, – мовила Енн.

Вони з Леслі й Гілбертом ішли до мису Чотирьох Вітрів. Напередодні вони домовилися з капітаном Джимом, що зустрічатимуть Новий рік у нього на маяку. Сонце сіло й із північно-західного боку в небі сяяла Венера, золота й велична, що підійшла до сестри-Землі так близько, як то було можливо. Уперше Енн і Гілберт бачили тінь, що відкидала ця сліпуча вечірня зоря – непевну, загадкову тінь, котру видно лише на білім снігу й лише бічним зором, бо вона зникає, щойно глянути на неї прямо.

– Це схоже на дух тіні, правда? – прошепотіла Енн. – Коли дивишся вперед, ясно видно, що вона лине з тобою поруч, та варто лиш озирнутися – і вона зникне.

– Я чула, що тінь Венери можна побачити раз у житті, і щонайпізніше за рік після цього ти одержиш найкоштовніший у житті дарунок, – мовила Леслі. Голос її звучав різко – певне, вона думала, що навіть тінь Венери не може віщувати їй ніякого дарунка. Енн усміхнулася в ніжних сутінках: вона не мала сумнівів у тому, що принесе їй загадкова тінь.

На маяку вони застали Маршала Еліота. Спершу Енн дещо обурилася вторгненням цього довговолосого й довгобородого чудила в їхнє затишне товариство. Проте невдовзі Маршал Еліот довів своє невід’ємне право на місце в колі тих, хто знає Йосипа. То був розумний, дотепний, ерудований чоловік, що своїм талантом оповідача міг дорівнятись до самого капітана Джима. Усі вони зраділи, коли він погодився зустріти Новий рік із ними разом.

Джо, малий братів онук, також прийшов до капітана Джима, щоб зустріти Новий рік зі своїм дідом, і тепер спав на канапі, де в ногах у нього велетенським золотим клубком згорнувся Перший Помічник.

– Гарне він хлоп’я, – зачудовано мовив капітан Джим. – Я люблю дивитися на сонних дітлахів, пані Блайт. Певно, більшої втіхи оку й на світі нема. Джо любить лишатися в мене тут на ніч, бо може спати зі мною. Удома він спить із двома старшими братами, а йому то страх як не подобається. Питає мене: «Чого я не можу спати з татом, дідо Джим? У Біблії всі сплять зі своїми батьками». Він, коли щось запитає, то й сам пастор не щоразу може втямити. Я в тих його питаннях мовби як потопаю: «Дідо Джим, а якби я не був мною, хто б я був тоді?», або: «Дідо Джим, що було б, якби Бог помер?» Оці два сьогодні він вистрілив і заснув. А вже уява в нього – то й ніколи не стає на якір. Він такі химерні оповідки вигадує, і тоді мати замикає його за брехню в комірчині. Але там він сідає й видумує нові казки, щоб розповісти їй, коли вона його випустить. Нині він і мені сюди казку приніс. Ото каже, так мовби солідно: «У мене, дідо Джим, була пригода нині в Глені». «Яка то?» – питаю я, і жду чогось такого дивного, а все ж не того, що він розказав. «Я, – каже він, – бачив нині на вулиці вовка, отакенного великого, з червоною пащею і страшно довгими зубами.» Я йому відповідаю: «Не знав, що в нашому Глені живуть вовки». А він каже: «Ні, він прийшов із дуже, дуже далеких країв, і я думав, він хоче мене з’їсти й проковтнути». «І ти злякався?» – запитав я. «Ні, – каже, – в мене була велика рушниця, і я застрелив його на смерть, зовсім на смерть, і він тоді пішов на небеса й там укусив Бога, дідо Джим!» Знаєте, пані Блайт, я був мовби як заскочений.

Сидіти біля каміна, у якім палахкотів хмиз, ставало веселіше з кожною годиною. Капітан Джим оповідав свої історії, Маршал Еліот гарним тенором співав старовинних шотландських балад; аж ось капітан Джим зняв зі стіни свою стареньку коричневу скрипку й заграв. Він був доволі хвацький музика, що визнали всі, окрім Першого Помічника, який зіскочив із канапи, мов підстрелений, голосно й обурено нявкнув і несамовито помчав сходами вгору.

– Не спромагаюсь я в цьому котові розвинути слух, – мовив капітан Джим. – Завжди він тікає, так не любить музики, то й навчитися любити не встигне. Коли в нас у церкві з’явився орган, то першої ж миті, як органіст був заграв, старий пан Річардз, церковний староста, підхопився з лави та рвонув геть із церкви, аж п’яти губив. Мені це так нагадало Першого Помічника, як він тікає від скрипки, що я був замалим у церкві не розреготався вголос.

Веселі мелодії капітана Джима виявилися такими чіпкими, що ноги Маршала Еліота самі собою почали пориватися до танцю. У молодості він був знаним танцюристом. Аж ось він підхопився й простягнув руки Леслі, яка миттю відповіла на запрошення. Коло за колом кружляли вони освітленою полум’ям кімнатою в досконалім витонченім ритмі. Леслі танцювала натхненно; у неї мовби вселився дикий, солодкий шал музики. Енн дивилася на неї, захоплена й заворожена. Вона ще не бачила Леслі такою. Усі барви, краса й питоме багатство її натури немов прорвали загороду й вихлюпнулися назовні яскравим рум’янцем, блиском очей та граційністю рухів. Навіть вигляд Маршала Еліота з його довгим волоссям і бородою не міг зіпсувати картини – ба навпаки, він додавав їй нових штрихів. Маршал Еліот скидався на вікінга з давніх епох, що танцював з однією із синьооких, золотокосих дочок Скандинавії.

– Це найгарніший танець, що я бачив, а бачив я багацько їх у житті, – запевнив капітан Джим, коли смичок урешті-решт випав із його втомленої руки. Леслі, задихана, присіла в крісло сміючись.

– Я люблю танцювати, – звернулася вона до Енн. – Люблю, хоч і не танцювала з шістнадцяти років. Здається, наче музика біжить у мене в жилах, як ртуть, і я забуваю про все… про все, крім задоволення тримати ритм. Немає ні підлоги під ногами, ні стін довкола мене, ні даху над головою – я лину поміж зірок.

Капітан Джим повісив скрипку на місце, біля великої рамки з кількома банкнотами під склом.

– Чи є ще такі серед ваших знайомих, що можуть собі дозволити вішати гроші на стіни замість картин? – запитав він. – Ці-ото двісті доларів не варті й скла, що їх укриває. Купюри старого банку Острова Принца Едварда. Лишалися вони в мене, коли банк зазнав краху, то я був і повісив їх отак – нагадати собі, що не можна вірити банкам, та й щоб уряди-годи відчути себе мільйонером. А, Помічниченьку, це ти. Не бійся, заходь. Музика й галас на сьогодні закінчилися. Старий рік пробуде з нами ще годину. Я вже був, пані Блайт, бачив сімдесят шість нових років, що надходили з-поза затоки.

– Ви побачите сто, – мовив Маршал Еліот.

Капітан Джим похитав головою.

– Ні. Та я й не хочу – бодай так собі думаю, що не хочу. Смерть стає нам дедалі кращим другом, як минають наші літа. Але бачте, Маршале, я не кажу, наче хтось із нас справді воліє померти. Теннісон мудро про це написав*. От узяти хоч стару пані Воллес із Глена. Скільки горя вона в житті мала, та й рідні ледь не всі її померли. Вона щораз каже, буцім щаслива буде, як надійде її година, – не хоче, мовляв, більше жити в цій долині плачу. Та варто лиш їй захворіти, як і здіймається метушня! Кличуть із міста всіх лікарів, і доглядальницю, і ліків купують, аж ними собаку в гріб звести можна. Хай життя – і долина плачу, та є в світі люди, що плачуть мовби як з утіхою.

Вони провели останню годину старого року, мовчки сидячи побіля вогнища. За кілька хвилин до півночі капітан Джим підвівся й відчинив двері.

– Мусимо впустити до нас Новий рік, – мовив він.

А за дверима була прекрасна синя ніч. Мерехтлива смуга місячного сяйва гірляндою оповивала затоку. Гавань поза пасмом дюн блищала, наче мозаїка з перлів. Вони стояли на порозі й чекали – капітан Джим із його зрілим та всеохопним життєвим досвідом, Маршал Еліот у розквіті сил, проте з відчуттям марноти свого існування, Енн і Гілберт зі своїми безцінними спогадами й ніжно виплеканими надіями, Леслі з її окраденим минулим і порожнім майбутнім. Невдовзі годинник на поличці понад вогнищем пробив дванадцяту.

– Ласкаво просимо, Новий роче, – мовив капітан Джим, низько вклонившись із останнім ударом. – Я вам бажаю, друзі, найщасливішого року в житті. Хай що принесе нам Новий рік – то певне буде найкращий дарунок Великого Капітана й так чи так – усі ми станемо на якір у добрій гавані.

Розділ 17

Зима в Чотирьох Вітрах

Після Нового року настала справжня сувора зима. Високі білі кучугури громадилися довкола будиночка, мороз прикрасив вікна пальмовими візерунками. Гавань бралася дедалі товщою й міцнішою кригою, аж доки жителі Чотирьох Вітрів розпочали свої звичні зимові мандрівки нею. Безпечні стежки були обгороджені за наказом дбайливого уряду, тож удень і вночі з них долинав веселий тенькіт санних дзвіночків. Місячними ночами Енн слухала його в своєму Домі Мрії, мов бій чарівних курантів. Маяк Чотирьох Вітрів більше не спалахував у темряві над закрижанілою гаванню. Упродовж тих місяців, коли навігація була закрита, посада капітана Джима ставала синекурою.

– Нам із Першим Помічником до весни й робити нема чого – тільки грітися та бавити один одного. Колишній доглядач маяка завжди на зиму їхав жити в Глен, але я краще тут лишуся. Першого Помічника там отруїти можуть чи собаки загризуть. Сумно тут і самотньо, як нема з тобою ні води, ні вогника, та коли друзі частіше заходитимуть нас провідати – якось ми й це подужаємо.

У капітана Джима був буєр*, тож він часто брав із собою на захопливі прогулянки гладенькою замерзлою гаванню Енн, Гілберта й Леслі. Енн і Леслі вдвох ходили на снігоступах – полями, на протилежний бік затоки після снігопадів, а чи лісами поза Гленом. Вони стали одна одній добрими подругами. Кожна з них мала що дати іншій – і кожна відчувала, що життя стає багатшим завдяки їхнім дружнім розмовам і мовчанкам; кожна дивилася на засніжені поля між їхніми будинками з радісним усвідомленням, що там, за ними – друг. Та попри все це, Енн відчувала, що між нею й Леслі завжди є невидима межа – настороженість, яка ніколи не зникала остаточно.

– Не знаю, чому я не можу зблизитися з нею, – ділилася Енн якось надвечір своїми думками з капітаном Джимом. – Я так люблю її… і так захоплююся нею… я хочу прийняти її просто в своє серце й прокрастися в серце до неї. Але не можу перетнути цю межу.

– Ви в своєму житті надто щасливі були, пані Блайт, – замислено мовив капітан Джим. – Певно, тому ви з Леслі й не можете зблизитися навсправжки. Межа поміж вами – то всі її страждання й горе. Вона в тому не винна й ви не винні, але цієї межі жодна з вас не переступить.

– Моє дитинство зовсім не було щасливе до приїзду в Зелені Дахи, – відказала Енн, уважно споглядаючи з вікна непорушну, сумну, мертву красу безлистих тіней дерев на снігу, залитому місячним сяйвом.

– Може, і так – але то було хіба звичне лихо дитини, що лишилася сама незадбана. У вашому житті не було трагедії, пані Блайт. А в бідної Леслі життя – майже суцільна трагедія. Певно, вона відчуває – хоч мовби як і сама цього не усвідомлює, – що в її житті багацько такого, чого ви не зрозумієте, ото й тримає вас на віддалі, щоб їй мовби як не боліло. Ви ж знаєте, коли нам щось болить, ми сахаємося кожного, щоб не торкався там, де боляче. І з тілом воно так, і з душею, напевно. А в Леслі душа – суцільна відкрита рана, то й не дивно, що вона її ховає.

– Якби річ була справді в цьому, я б і не зважала, капітане Джим. Я зрозуміла б це. Але інколи – вряди-годи, нечасто – бувають миті, коли мені здається, що Леслі не… що вона неприязна до мене. Інколи, випадково на неї глянувши, я бачу в її очах дивну образу й ворожість – вона так швидко зникає, але я бачу її безсумнівно. І від цього мені так боляче. Я не звикла, щоб до мене ставились вороже… і я ж так хотіла стати подругою Леслі.

– Ви стали їй подругою, пані Блайт. І думати не думайте дурниць, буцім Леслі до вас неприязна. Якби то було так, вона б і розмовляти з вами не бажала, а що дружити, як тепер, то й поготів. Я добре знаю Леслі Мур, щоб так казати.

– Коли я вперше побачила її з гусьми в день приїзду в Чотири Вітри, вона дивилася на мене з тим самим виразом очей, – правила своєї Енн. – Я відчула це, хай як була захоплена її вродою. Вона дивилася на мене ображено – саме так, капітане Джим.

– То, певне, пані Блайт, вона за щось інше була ображена, а на вас воно окошилося мимохідь. У Леслі буває часом похмурий настрій – бідолашне дитя! Хто б її в тому винуватив, знаючи, як їй живеться. Не збагну, як воно так виходить. Ми з лікарем Блайтом багацько були міркували про походження зла, та ще мовби як не зовсім геть усе обговорили. Стільки всього незбагненного є в житті, правда, пані Блайт? Іноді все, здається, виходить правильно – як-от із вами й лікарем. А іноді мовби як і летить шкереберть. От Леслі – така розумна, вродлива: королевою б їй бути, а вона там собі нидіє, позбавлена всього, що так цінно для жінки, і не жде її в житті нічого, крім як до кінця своїх днів бути нянькою Дікові Муру. Хоча смію думати, пані Блайт, що навіть таке життя їй зносити легше, ніж те, що було в неї з Діком, доки він у море подався. Але то таке, чого старому морякові з його грубим язиком не слід казати. Ну, та ви дуже помогли Леслі – вона змінилася, відколи ви приїхали сюди. Ми, давні друзі, бачимо цю зміну, хоч вам її не видно. Ми говорили про це днями з панною Корнелією, і це той рідкісний випадок, коли ми з нею повністю згодні. Тож викиньте за борт усяку думку, що Леслі до вас неприязна.

Проте Енн не могла цілком відкинути цю думку, позаяк, безсумнівно, час від часу вона відчувала – дивним порухом інтуїції, якого було не здолати тверезими роздумами, – що з якоїсь незбагненної причини Леслі на неї ображена. Подеколи усвідомлення цієї образи затьмарювало їхню дружбу, хоч зазвичай було майже невідчутне – та Енн завжди знала, що гостра колючка близько й може вжалити її в будь-яку мить. Її жорстокий укол вона відчула того дня, коли сказала Леслі про те, що, за її сподіваннями, мала принести в Дім Мрії весна. Леслі кинула на неї важкий, гіркий, ворожий погляд.

– То ви також чекаєте… – здушено сказала вона. Не промовивши більше ні слова, Леслі підвелася й вирушила крізь поля додому. Енн лишилася тяжко скривджена; у ту мить їй здалося, що вона ніколи вже не зможе приятелювати з Леслі. Проте, коли минуло кілька днів і Леслі знов завітала в Дім Мрії – весела, товариська та щира, – Енн була зачарована й відчула, що здатна забути й пробачити. От лише про свою ніжну мрію вона більше не згадувала в розмовах із Леслі, та й сама Леслі не говорила про це. Але якось надвечір, коли пізня зима наслухала перший поклик весни, Леслі зайшла в гості до маленького будиночка і, прощаючись, лишила на столі невеличку білу коробку. Енн уздріла її тільки згодом і зацікавлено відкрила. У коробці виявилася льоля – біла, розкішна й надзвичайно майстерно пошита, з гарною вишивкою та складочками. Кожен стібок був виконаний вручну, а манжети й комірець – облямовані справжнім валансьєнським мереживом. Згори лежала листівка: «З любов’ю від Леслі».

– Скільки годин вона, певне, провела над шитвом, – мовила Енн. – І матеріал очевидно дорожчий, ніж вона може собі дозволити. Це так мило з її боку.

Утім, коли Енн прийшла, щоб їй подякувати, Леслі поводилася різко й дещо грубо – і знову Енн відчула прірву поміж ними.

Подарунок Леслі був не єдиний у маленькому будиночку. Панна Корнелія тимчасово припинила шити льолі для непотрібних, небажаних восьмих дітей, і взялася невтомно працювати задля найпотрібнішого первістка, якому готувалася найкраща в світі зустріч. Філіппа Блейк та Діана Райт надіслали кожна по милій одежині, а пані Лінд – одразу кілька, у яких міцний матеріал та солідні стібки замінили вишивку й мережива. Сама Енн пошила багато льоль, яких не осквернила жодним доторком швацької машинки й над якими провела найщасливіші години тієї щасливої зими.

Капітан Джим став частим гостем у Домі Мрії, де нікого не чекали з такою радістю, як його. Із кожним днем Енн відчувала дедалі глибшу любов і симпатію до простодушного та щирого мореплавця. Його історії були свіжі, як морський бриз, і захопливі, немов якісь стародавні хроніки. Вони ніколи їй не набридали, і не менше, ніж їм самим, тішилася вона й оригінальним ремаркам та коментарям капітана Джима. Він належав до тих нечисленних цікавих людей, котрі вміли не лише «говорити», а неодмінно ще й «казати». «Надмір людяності» в ньому поєднувався з мудрістю змія в дивовижній пропорції.

Капітана Джима, здавалося, ніщо не могло засмутити а чи вивести з рівноваги.

– Я мовби як набув собі звичку тішитися життю, – пояснив він якось, коли Енн відзначила його незмінний оптимізм. – Не можу без неї, аж навіть кепським речам тепер тішуся. Кумедно думати, що вони закінчаться колись. «Чуєш-но, ти, старий ревматизме, – кажу я, коли він мене прихоплює, – а ти ж мусиш колись перестати крутити мені крижі. Що сильніше ти лютуєш, то скоріше попустиш. А я тебе здолаю все одно – у тілі чи поза тілом».

Якось увечері, сидячи побіля вогнища на маяку, Енн побачила «книгу життя» капітана Джима. Його не довелося вмовляти – він охоче й гордо позичив її для прочитання.

– Я написав був це, щоб лишити малому Джо, – мовив він. – Не хочу думати, що все моє життя стане геть-начисто забуте, коли я вирушу в своє останнє плавання. А так Джо все пригадає та й розповість своїм дітям.

То була стара книга в шкіряній палітурці, повна записів про мандри та пригоди капітана Джима. Енн подумала, що для письменника це стало б неоціненною знахідкою. Кожна фраза була золотим самородком. Сама по собі книга не мала художньої цінності: капітанів талант усного оповідача не виявлявся в словах, записаних на папері – він міг лише нашвидкуруч занотувати сюжети своїх славетних історій, і то зі страхітливою кількістю орфографічних та граматичних помилок. Проте Енн відчувала, що якби хтось із відповідним талантом узяв би це нехитре свідчення одного відважного й сповненого пригод життя, і прочитав би між рядків історії про небезпеки, подолані без страху, та обов’язок, виконаний мужньо й незламно, він міг би створити на цій основі чудову книжку. Весела комедія й щемка трагедія лежали, сховані від сторонніх очей, у «книзі життя» капітана Джима, чекаючи на дотик руки майстра, що викликав би сміх, печаль і жах тисяч читачів.

Дорогою додому з маяка Енн поділилася своїми думками з Гілбертом.

– Чому б тобі самій не спробувати, Енн?

Вона заперечно похитала головою.

– Ні. Якби ж я могла. Але мені це не під силу. Ти знаєш, Гілберте, що вдається мені найкраще – фантастичне, миле, казкове. А щоб написати «книгу життя» капітана Джима так, як вона має бути написана, потрібно володіти тонким та енергійним стилем, бути проникливим психологом, природженим гумористом і автором трагедій. Тут знадобиться рідкісне поєднання талантів. Пол міг би це зробити, якби був старший. Я запропоную йому приїхати сюди влітку й познайомитися з капітаном Джимом.

«Приїзди на це узбережжя, – написала Енн Полу. – Тут ти не знайдеш Нори, Золотої Дами чи Братів-Мореплавців, зате познайомишся з одним старим капітаном, який розповість тобі багато дивовижних історій.»

Проте Пол відповів їй, що, на жаль, не зможе приїхати влітку в Чотири Вітри. Наступних два роки він збирався навчатися за кордоном.

«Та коли я повернуся – неодмінно приїду в гості до вас, дорога вчителько», – писав він.

– А тим часом капітан Джим старіє, – журилася Енн, – і немає нікого, хто написав би його «книгу життя».

Розділ 18

Весняні дні

Під променями березневого сонця брезкла крига в гавані почорніла й покришився; у квітні ж знову заблискотіли сині води в білих баранцях, над затокою повіяли свіжі молоді вітри, а сутінки, мов діамант, знову почав осявати вогник маяка Чотирьох Вітрів.

– Я така рада бачити його, – мовила Енн першого ж вечора, як уздріла в темряві спалах. – Узимку мені дуже його бракувало. Небо на північнім заході без нього було таке порожнє й самітне.

Земля під ясно-зеленими, тонкими й ніжними травинками здавалася надзвичайно пухкою. Ліси поза Гленом огорнув смарагдовий туман. Над прибережними долинами здіймалася казкова мла.

Живі й повнокровні вітри прилітали та відлітали, несучи в своєму диханні солоний присмак морської піни. Море сміялося, хизувалося собою, чепурилося й зваблювало, мов кокетлива красуня. Оселедець ішов косяками й рибальське селище прокинулося до життя. У гавані вздовж протоки юрмилися білі вітрила. Кораблі знов почали прибувати й відбувати.

– У такий весняний день як нині, – мовила Енн, – я знаю, що відчуватиме моя душа на ранок воскресіння з мертвих.

– Весною мені деколи здається, що я мовби як міг би стати поетом, якби в юності тим захопився, – відповів капітан Джим. – Я ловлю себе на тому, що пригадую всі ті рядки, які чув від Джона Селвіна шістдесят літ тому. Іншим часом вони не турбують мене, а тепер я мовби як мушу вийти на скелі чи в поля – і проказати їх усі, на повен голос.

Того дня капітан Джим привіз Енн цілий візок мушель для саду та букетик запашної чаполочі, яку він знайшов, блукаючи поміж дюн.

– Її тепер на нашому березі майже геть і немає, – пояснював він. – Багацько росло її тут, коли я був хлопчиськом. Але тепер зрідка й трапиться клаптик землі з нею, і то не тоді, коли хочеш його відшукати. Треба просто йти собі попри дюни, не думаючи про неї – і ось раптом уже в повітрі розлитий її аромат, і тоді бачиш її в себе під ногами. Я люблю її запах. Він мені нагадує матір.

– Ваша мати теж її любила? – запитала Енн.

– Цього я не відаю. Не знаю, чи вона колись і бачила її. Ні, то все тому, що в неї материнський запах – розумієте, не надто молодий, такий міцний, здоровий і надійний – правда, зовсім як мати. Дружина шкільного вчителя завжди клала віхтик чаполочі між носовичків. І ви так можете зробити, пані Блайт. Я не люблю купованих ароматів – але запах чаполочі нагадує про все належне до справжньої дами.

Спершу Енн без захвату поставилася до ідеї обкласти її клумби мушлями, котрі не видавалися їй гарними садовими прикрасами. Проте вона нізащо не хотіла скривдити почуття капітана Джима, тож удала втіху, якої не відчувала насправді, і сердечно йому подякувала. Утім, коли капітан Джим гордо продемонстрував їй клумби, по всьому периметрі обкладені великими молочно-білими мушлями, Енн, на свій подив, виявила, що вони їй подобаються. У міському саду, ба навіть десь у Глені, вони були б геть недоречні, але цей старомодний приморський сад маленького Дому Мрії був просто-таки створений для них.

– Вони справді надзвичайно гарні, – щиро відгукнулася Енн.

– Дружина шкільного вчителя щорік свої клумби мушлями обкладала, – мовив капітан Джим. – Вона так гарно дбала за квітами. Дивилася на них і торкалася – отак – то вони й росли нестримно. Є люди, котрі мовби як уміють це робити. Ви теж така, пані Блайт.

– Не знаю, чи це так, – але я люблю свій сад і люблю працювати в нім. Дбати про все живе й зелене, що там росте, дивитися, як щодня з’являються нові малі бруньки та пагінці – це все одно, що брати участь у створенні світу. Зараз мій сад, як віра – «підстава сподіваного»*. Але заждімо ще трохи.

– Я завжди чудуюся, як дивлюся на малесенькі, зморшкуваті коричневі сім’ячка й думаю, які то райдуги лежать у них, приховані, – мовив капітан Джим. – Коли я міркую про ті сім’ячка, то геть неважко мені вірити, що наші душі житимуть в інших світах. Ви ж і самі не повірили б, що є у з е рні життя – часом не більше за піщинку, та й навіть колір і запах, – якби самі не бачили цього дива, правда ж?

Енн, котра відлічувала дні, мов срібні намистини на вервиці, не могла тепер ходити на дальні прогулянки до маяка чи гленською дорогою. Проте панна Корнелія й капітан Джим часто приходили в її маленький Дім Мрії. У життя Енн і Гілберта панна Корнелія незмінно приносила радість. Опісля кожного її візиту вони за боки бралися від сміху на згадку про її промови. Коли їй випадало завітати в гості до Енн разом із капітаном Джимом, слухати їхню бесіду було неабияким задоволенням. Вони провадили запеклу словесну війну – він захищався, вона нападала, – аж якось Енн дорікнула капітанові Джиму тим, як безсоромно він дражнить панну Корнелію.

– Я люблю піддражнити її, пані Блайт, – усміхнувся непокаянний грішник. – Це найкраща з усіх розваг, які є у мене в житті. Язик у неї гострий, мов той ніж. А ви з молодим лікарем із неї смієтеся незгірше й за мене самого.

Якось надвечір капітан Джим приніс Енн букет пролісків. У веснянім саду розливалося вологе й запашне морське повітря. Над узбережжям линув молочно-білий туман, місяць-молодик майже тонув у нім, а віддалік над Гленом радісно мерехтіли сріблясті зорі. З-над затоки долинав сонний виспів церковного дзвона. Його мелодія пливла в сутінковім повітрі, зливаючись із глухим стогоном моря. Проліски капітана Джима додали останній, завершальний штрих цьому чарівному вечору.

– Цього року я ще не бачила пролісків, а мені так їх бракувало, – мовила Енн, ховаючи обличчя в квітах.

– Їх понад морем і не знайдеш, хіба на пустищах там, за селом. Я помандрував сьогодні в «край бездіяльності» й зібрав їх там для вас. То вже, певно, останні цієї весни – вони ледь не всі відцвіли.

– Який ви уважний і добрий, капітане Джим. Ніхто, навіть Гілберт, – докірливо глянула на чоловіка Енн, – не згадав, що мені весною завжди хочеться пролісків.

– Ну, я мав собі там іще одну справу – хотів віднести форелі панові Говарду. Він любить часом поїсти форелі, а я тільки цим і спроможний віддячити йому за послугу, що він був мені зробив колись. Ми з ним аж до вечора проговорили – йому, бач, цікаво зі мною розмовляти, хоч він дуже освічений чоловік, а я – неотесаний старий моряк. Та він мовби як із тих людей, кому потрібно розмовляти з кимось, інакше геть їм зле, – а тут у нього мало слухачів. У Глені з ним ніхто не знається, бо вважають його безбожником. Насправді-то він так далеко не зайшов – і небагато хто заходить, – але, певне, можна його назвати єретиком. Єресь – то гріх, але єретики дуже цікаві люди. Просто вони мовби як заблукали в пошуках Бога, думають собі, що важко Його відшукати – хоча це зовсім і не так. І здається мені, що з них більшості виходить якось намацати до Нього шлях. Навряд чи це мені зашкодить, коли я вислухаю аргументи пана Говарда. Я вірю в те, у що мене навчили вірити. Це рятує від багатьох зайвих турбот, і зрештою, попри все – Бог добрий. Уся біда в тому, що пан Говард трішки занадто мудрий. Він гадає, що й жити повинен мудровано, і що ліпше він буде шукати до небес нового шляху, ніж іти протоптаною стежкою з більшістю невігласів. Ну, та зрештою, туди він потрапить, і тоді добряче із себе посміється.

– Почати з того, що пан Говард був методистом, – відказала панна Корнелія так, наче мала на увазі, що від цього зовсім недалеко й до єресі.

– Знаєте, Корнеліє, – серйозно мовив капітан Джим, – я часто собі думаю, що, як не був би пресвітеріанином, то певне став би методистом.

– Якби ви не були пресвітеріанином – байдуже, ким ви були б, – незлостиво мовила панна Корнелія. – До речі, лікарю, щодо єресі. Я принесла вам назад ту книжку, яку ви дали мені почитати – «Природне право в духовному світі». Я й третини не здужала. Я можу читати розумні книжки та маячню, але ця книжка – ні одне й ні друге.

– У певних колах її справді вважають єретичною, – відповів Гілберт. – Але я попереджав вас про це, панно Корнеліє, коли ви брали її в мене.

– Аби ж то вона була єретична й на тому все. Я можу стерпіти чужу гріховність, але не дурість, – утяла панна Корнелія спокійно та з виразом людини, котра сказала все, що могла сказати щодо «Природного права».

– До речі, про книжки. «Шалене кохання» таки скінчилося два тижні тому, – замислено мовив капітан Джим. – Дотяглося аж до сто третього розділу. А як вони одружилися, то й повістині кінець настав, і, мабуть, їхнім поневірянням теж. Добре, що в книжках завжди буває так, правда ж? – навіть коли воно й не так усюди, крім книжок.

– Я не читаю романів, – мовила панна Корнелія. – А ви не чули, капітане, як там нині Джорді Рассел?

– Так, я провідував його, йдучи додому. Одужує він мовби як незле, та, бідолашний – стільки в нього гризот, що й угору нема коли глянути. І хоч у тому він сам винен, але від цього йому не легше.

– Він жахливий песиміст, – мовила панна Корнелія.

– Е, ні, Корнеліє, він не песиміст – просто не може знайти, що його вдовольнило б.

– Хіба це не одне й те саме?

– Ні-ні. Песиміст – це той, хто вже й не сподівається нічого знайти. До такого Джорді ще не дійшов.

– Ви, Джиме Бойд, і самого диявола мали б за що похвалити.

– Ну-ну, Корнеліє, ви, певно, чули байку про стареньку, яка сказала, що він бодай наполегливий. Але ні, у мене для диявола немає добрих слів.

– Та чи вірите ви в нього взагалі? – суворо запитала панна Корнелія.

– Як ви можете питати, коли знаєте, який я ревний пресвітеріанин, Корнеліє? Де ж може пресвітеріанин жити без диявола?

– То ви вірите в нього? – не вгавала панна Корнелія.

Капітан Джим зненацька посерйознішав.

– Я вірю в те, що пастор якось назвав – мені самому випало це чути – «могутньою, згубною й розумною силою зла, що діє в світі», – урочисто мовив він. – Так-таки є, Корнеліє. Можете цю силу назвати дияволом, першоосновою зла, нечистим чи як вам іще заманеться. Вона існує, і всі єретики та безбожники не можуть довести, що її нема, так само, як не можуть довести, що нема й Бога. Але, бачте, Корнеліє, я вірю в те, що зрештою ця сила геть піде на дно.

– Я теж на це сподіваюся, – мовила панна Корнелія без особливої надії в голосі. – Та коли вже ми заговорили про диявола – я певна, що Біллі Бут зараз ним одержимий. Знаєте, що він утнув?

Поиск по сайту: