ББК Ш9(7К)6 1 страница

УДК 821.111(71)-93

ББК Ш9(7К)6

М 744

Перекладено за виданням:

Montgomery Lucy Maud. Anne’s house of Dreams. – New York: Bantam Books, 1981

Монтгомері Люсі-Мод

М 744 Енн у Домі Мрії [Текст]: роман / Люсі-Мод Монтгомері; пер. з англ. Анни Вовченко. – Львів: Урбіно, 2014. – 272 с.

У житті Енн відбувається довгоочікувана подія: вона стає дружиною Гілберта Блайта. Молоде подружжя вирушає на узбережжя затоки Чотирьох Вітрів, де в приморському селищі Глен СентМері Гілберт переймає лікарську практику по своєму дядькові. Енн знайомиться з новими друзями: капітаном Джимом, який працює на маяку, панною Корнелією Брайант та Леслі Мур, яка дбайливо доглядає свого невиліковно хворого чоловіка. Тут, у Домі Мрії, на Енн чекають радощі й печалі заміжньої жінки, після важкого випробування вона зазнає щастя материнства і, як завжди, не втомлюється змінювати світ довкола себе.

Книжки легендарної канадської письменниці Люсі-Мод Монтгомері (1874–1942) вже понад століття користуються величезним успіхом у всьому світі. Щороку вони видаються мільйонними накладами у США, Канаді, Австралії та країнах Європи.

Це п’ята книга із циклу про Енн у чудовому українському перекладі Анни Вовченко.

ISBN 978-966-2647-19-8

УДК 821.111(71)-93

ББК Ш9(7К)6

Ó Видавництво «Урбіно»,

українське видання, 2014

Ó Анна Вовченко, переклад, 2014

ISBN 978-966-2647-19-8 (укр.) Ó Юрій Симотюк, обкладинка 2014

ISBN 978-0-553-21318-0 (англ.) Всі права застережено

Розділ 1

На горищі Зелених Дахів

– Прощавай, геометріє! Більше я не муситиму ані вивчати, ані викладати її, – дещо мстиво мовила Енн Ширлі, кидаючи пошарпаний том Евкліда у велику скриню із книжками. Тріумфально грюкнувши кришкою, дівчина сіла на неї, поглядаючи в протилежний кут горища на Діану Райт очима сірими, немов досвітнє небо.

Горище в Зелених Дахах було достеменно таке, як мало бути кожне горище – затишне, тінисте й загадкове. У відчинене вікно, попід яким сиділа Енн, лилося тепле духмяне повітря, напоєне сяйвом серпневого сонця, а надворі шелестіло й танцювало з вітром листя тополь, із-поміж яких виднів ліс, де чарівливо звивалася Стежина Закоханих, і старий яблуневий сад, що й досі вгинався під вагою свого щедрого рум’яного врожаю. А над усім цим у ясно-синьому небі на півдні білосніжною грядою купчилися хмари. З іншого вікна виднілося далеке синє море в білих баранцях – прекрасну затоку Святого Лаврентія, понад якою, мов коштовний камінь, лежить Ебігвейт, чию ніжну, мелодійну індіанську назву давно вже замінили прозаїчним словосполученням «Острів Принца Едварда».

Діана Райт за три роки, що минули від останньої нашої зустрічі з нею, набула рис справжньої матері сімейства, проте очі її були так само чорні й усміхнені, щоки так само рум’яні, а ямочки так само чарівні, як того пам’ятного вечора, коли вони з Енн присягнули на вічну дружбу в саду побіля ферми Баррі. На руках у неї спало крихітне чорняве створіння, уже два щасливих роки знане в Ейвонлі як мала Енн-Корделія. Звісно, ейвонлійці знали, чому Діана назвала доньку Енн, проте друге ім’я Корделія їх неабияк спантеличило, бо ж поміж родичів та знайомих Райтів чи Баррі жодної Корделії ніколи не було. Пані Ендрюс припускала, що Діана, імовірно, взяла його з котрогось негодящого роману й дивувалася, як то Фредові забракло глузду це заборонити. Та Енн і Діана лиш усміхалися на те. Вони чудово знали, чому Енн-Корделія дістала саме це ім’я.

– Ти ніколи не любила геометрії, – ностальгійно всміхнулася Діана. – І взагалі ти, мабуть, рада, що не мусиш більше вчителювати.

– О, вчителювати мені завжди подобалося… коли не зважати на геометрію. Три моїх роки в Саммерсайді були дуже приємні. А щойно я приїхала додому, як пані Ендрюс застерегла, буцім, попри всі очікування, подружнє життя напевне здасться мені ледь не важчим за роботу в школі. Пані Ендрюс, вочевидь, поділяє думку Гамлета, що ліпше зносити нам звичні лиха, ніж боятися нових і невідомих.

І старим горищем розлігся сміх Енн – веселий і нестримний, як колись, проте й з новою ноткою зрілої ніжності. Унизу на кухні Марілла, що варила варення зі слив, почула його й усміхнулася, та вже за мить зітхнула, подумавши, як рідко тепер лунатиме цей сміх у Зелених Дахах. Ніколи за ціле життя ніщо не тішило Маріллу так, як звістка про те, що Енн виходить за Гілберта Блайта – але все ж кожна радість незмінно приносить із собою легку тінь печалі. Упродовж трьох саммерсайдських років Енн часто приїздила додому на вихідні та канікули, а тепер, опісля весілля, два візити на рік – це все, на що можна буде сподіватися.

– Хай тебе не тривожать слова пані Ендрюс, – мовила Діана спокійно та впевнено, як і належить заміжній дамі із чотирирічним досвідом. – У подружнім житті є, звісно, свої злети й падіння. Не чекай, що все завжди йтиме гладенько. Але запевняю тебе, Енн, – це щасливе життя, коли тільки вийти саме за того, хто потрібен тобі.

Енн притлумила усмішку. Її завжди трохи смішив Діанин вираз щонайбільшої досвідченості.

«Може, за чотири роки по весіллі я й сама так мудруватиму, – подумала вона. – Хоча мене, мабуть, убереже від цього моє почуття гумору».

– Ви вже вирішили, де оселитеся? – запитала Діана, пригортаючи малу Енн-Корделію тим неповторним материнським жестом, що завжди викликав трепет у серці Енн, повнім ніжних потаємних мрій і сподівань, – трепет невимовної насолоди, проте й дивного, ледь відчутного болю.

– Так. Саме це я й хотіла розповісти тобі, коли зателефонувала нині й попросила зайти до Зелених Дахів. До речі, я ніяк не можу звикнути, що у нас в Ейвонлі тепер є телефони. Для такого милого тихого закутка це аж до безглуздя модно й сучасно.

– За це ми дякуємо Спілці вдосконалення Ейвонлі, – відповіла Діана. – У нас так і не з’явилося б телефонної лінії, якби вони за це не взялися. Проте їм так затято суперечили, що тут би хто завгодно зневірився. І все ж вони довели справу до кінця. Енн, ти зробила розкішний дарунок усьому селу, заснувавши цю спілку. Як гарно ми проводили час на зборах! А хіба можна забути синій клуб чи намір Джадсона Паркера здати свій паркан в оренду під рекламу аптекарських засобів?

– Не знаю, чи щиро я вдячна Спілці за встановлення телефонної лінії, – мовила Енн. – Хоча це й зручно – далеко зручніше за наш давній спосіб сигналити одна одній спалахами свічок. Та ще, як то каже пані Лінд: «Ейвонлі мусить наздоганяти прогрес, будьте певні». Але чомусь я не хочу, щоб Ейвонлі було зіпсоване тим, що пан Гаррісон, коли прагне бути дотепником, називає «новомодними незручностями». Це нерозумно, сентиментально… і неможливо! Тож я негайно стану мудрою, практичною й реалістичною. Телефон, як визнає сам пан Гаррісон – «то збіса добра штука», навіть коли на лінії тебе напевне підслуховує зо півдесятка пліткарів.

– Оце найгірше, – зітхнула Діана. – Страшенно дратує, коли в розмові чути, як іще хтось піднімає слухавку. Подейкують, що пані Ендрюс наполягла, щоб їхній телефон висів у кухні – так вона чутиме його щоразу, як той задзвонить, і водночас варитиме обід. Сьогодні, коли ти мені дзвонила, я добре чула той химерний бій годинника у Паїв. Отож нас, вочевидь, підслуховувала Джозі чи Герті.

– То ось чому ти запитала: «У вас новий годинник у Зелених Дахах?» Мені геть невтямки було, що це ти кажеш. А після цього щось так сильно клацнуло. Певно, то хтось із Паїв розлючено кинув слухавку. Але нехай. Як то каже пані Рейчел: «Паями вони були, Паями завжди й будуть, на віки вічні, амінь». Я хочу обговорити дещо приємніше. Ми вже знаємо, де буде наш новий дім.

– Ох, Енн, розкажи, де? Сподіваюся, що десь недалечко.

– Ні-і, і це найсумніше. Гілберт хоче облаштуватися в Затоці Чотирьох Вітрів – це за шістдесят миль звідси.

– Шістдесят! Для мене це однаково, що шістсот, – зітхнула Діана. – Я тепер ніде не можу вибратися далі Шарлоттауна.

– Але ти неодмінно мусиш приїхати в Чотири Вітри. Це найкрасивіша затока на нашому острові. Там у невеличкому селі, що називається Глен Святої Марії, п’ятдесят років практикував старий лікар Девід Блайт. Це Гілбертів двоюрідний дідусь. Тепер він піде на спочинок, а Гілберт посяде його місце. Проте старенький лишиться жити у своєму будинку, тож нам доведеться шукати собі житло. Я ще не знаю, яке воно буде, але подумки вже звела маленький повітряний замок – невеличкий умебльований дім моєї мрії.

– А куди ви поїдете у весільну мандрівку? – запитала Діана.

– Нікуди. Не дивися на мене так, найдорожча Діано. Твоє нажахане обличчя нагадує мені пані Ендрюс. Вона, без сумніву, зверхньо завважить, що люди, котрі не можуть дозволити собі весільної мандрівки, чинять дуже мудро, відмовляючись від неї, і так чи так докине, що Джейн після весілля їздила до Європи. Але я хочу провести медовий місяць у Чотирьох Вітрах – у новім ріднім домі моєї мрії.

– І в тебе не буде жодної дружки?

– Жодної. Ти, Філ, Прісцилла та Джейн – усі випередили мене з весіллями, а Стелла вчителює аж у Ванкувері. Більше я не маю рідних душ, і не хотіла б мати дружку, що не буде такою душею.

– Але ж серпанок ти надінеш? – занепокоїлася Діана.

– О, звісно. Без нього я не почуватимуся справжньою молодою. Пригадую, як я сказала Метью того вечора, коли він привіз мене до Зелених Дахів, що й не надіюся колись вийти заміж, бо з такою потворою, як я, ніхто не захоче побратися, хіба якийсь чужоземний місіонер. Я думала тоді, що їм не годиться бути надто вибагливими, коли вже вони хочуть, щоб дівчата ризикували життями, їдучи в якусь глушину навертати там людожерів. Але бачила б ти місіонера, за якого вийшла Прісцилла! Він був достоту такий загадковий красень, як ті, про яких ми колись мріяли з тобою, Діано. Я не зустрічала ще чоловіка, вбраного краще, ніж він. І він захоплювався «неземною, золотою вродою» Прісцилли. Хоча в Японії немає людожерів, певна річ.

– Та хай там як, твоя весільна сукня – просто мрія, – щасливо зітхнула Діана. – Ти в ній, наче справжня королева – тендітна й висока. Як це ти лишаєшся такою стрункою, Енн? А я дедалі гладшаю… скоро вже зовсім не матиму талії.

– Мабуть, стрункість – це одне з тих питань, що цілком залежать від долі, – припустила Енн. – Та й пані Ендрюс не скаже тобі того, що сказала мені, коли я приїхала із Саммерсайда: «А ти й досі така ж сухоребра, Енн». Краще вже бути «тендітною», ніж «сухореброю» – це бодай романтично звучить.

– Пані Ендрюс таке каже про твій посаг! Навіть визнала, що він незгірший, ніж був у Джейн, хоч вона вийшла за мільйонера, а ти – «всього-на-всього за бідного сільського лікаря».

Енн засміялася.

– Так, плаття в мене чудові. Я люблю гарний одяг. Пам’ятаю першу свою гарну сукню – із коричневої глорії. Метью подарував її мені перед шкільним концертом. А доти я носила все таке потворне. Того вечора я мовби переступила поріг нового світу.

– Тоді на концерті Гілберт декламував «Бінґен-на-Рейні» і дивився на тебе, промовляючи: «А інша, не сестра…» І ти так лютувала, коли він підняв твою трояндочку й поклав собі в нагрудну кишеню! Ти й подумати не могла, що колись вийдеш за нього заміж.

– Це ще одне питання, яке розв’язала доля, – засміялася Енн, спускаючись із Діаною сходами з горища.

Розділ 2

Дім мрії

Ніколи ще за всю історію Зелених Дахів тут не панувало таке радісне збудження. Навіть Марілла так хвилювалася, аж не могла цього приховати, що було вже й геть нечувано.

– Тут іще ніколи не відбувалося весіль, – вибачливо пояснювала вона пані Рейчел Лінд. – У дитинстві я чула, як один старий пастор казав, що дім не є справжнім домом, доки не освячений народженням, смертю й весіллям. Смерті тут були – у цьому домі вмерли Метью та мої батьки. І народження тут було – колись давно, щойно ми тут оселилися, у нас був одружений наймит, і в його жінки тут знайшлося маля. Але весілля в Зелених Дахах буде вперше. Так дивно думати, що Енн виходить заміж. Для мене вона в чомусь і донині лишилася дівчинкою, котру Метью привіз сюди чотирнадцять років тому. Я досі не можу збагнути, що вона вже виросла. Ніколи не забуду, що я відчула того вечора, коли вздріла поряд із Метью дівчинку. Цікаво, що стало з тим хлопцем, що його ми взяли б, якби не ця помилка. Хотіла б я знати, як склалося його життя.

– То була щаслива помилка, – підсумувала пані Лінд, – хоча колись я вважала інакше. Згадай, як я зайшла поглянути на Енн, і яку сцену вона нам влаштувала. Багато, дуже багато відтоді змінилося, от що.

Пані Лінд зітхнула, а тоді знову пожвавилася. Коли попереду маячіло весілля, пані Лінд була готова поховати минуле в безодні, «що ні дна їй, ні кінця»*.

– Я подарую Енн дві моїх бавовняних ковдри, – заявила вона. – Одну в тютюнову смужку, а другу – у листя яблуні. Вона каже, що ці ковдри тепер знову в моді. Ну, та байдуже, в моді чи ні, а я певна, що для гостьової кімнати нічого кращого немає, аніж ковдра в листя яблуні, от що. Але мушу добре їх відбілити. Вони в мене лежали в полотняних мішках іще від смерті Томаса, тож напевне потьмяніли й пожовкли. Хоч до весілля цілий місяць, а відбілювання росою творить дива.

Лише місяць! Марілла й собі зітхнула, та потім із гордістю відказала:

– А я дарую Енн оті півдюжини плетених килимків, які лежать у мене на горищі. Я й не думала, що вона захоче їх узяти – вони такі старомодні, а тепер, здається, килимки усі в’яжуть гачком. Та вона попросила їх у мене – сказала, що у своєму домі хоче мати саме їх. Вони справді гарні. Я взяла для них найкращі клапті й переплела так, що різні кольори чергуються. Робила це, коли останніх кілька років часом бувало самотньо. А ще я наварю їй варення зі слив – на цілий рік стане! Так дивно – ці сливові дерева не квітнули вже років зо три, і я думала, що їх можна зрубати. А цієї весни вони стояли всі білі, ­– я й не пригадую такого врожаю слив у Зелених Дахах.

– Добре, що Енн і Гілберт усе-таки одружаться. Саме про це я завжди молилася, – відповіла пані Рейчел тоном людини, безперечно певної того, що її молитви дуже зарадили. – Я була втішена, коли почула, що вона не збиралася вийти за того хлопця із Кінгспорта. Хоч він і був заможний, а Гілберт бідний – щонайменше зараз, – зате він із нашого острова.

– Він Гілберт Блайт, – удоволено кивнула Марілла. Вона радше померла б, аніж висловила думку, яка зринала в неї від найперших років життя Гілберта при погляді на нього, – думку про те, що якби не колишня її свавільна гордість, це міг би бути її син. Марілла відчувала, що якимось незбагненним чином шлюб Енн і Гілберта покладе край цій багатолітній несправедливості. Давнє гірке лихо все-таки вийшло на добре.

Сама ж Енн була така щаслива, що це майже лякало її. Богам, як учить старий забобон, не до вподоби надто щасливі смертні – як, безперечно, і деяким людям. Двоє з них зайшли якось до Енн у фіолетових сутінках із непохитним наміром зробити все, щоб луснула райдужна бульбашка її сподівань. Якщо вона вважає, що в особі молодого лікаря Блайта здобуде безцінний скарб, чи то уявляє, буцім Гілберт так само закоханий в неї, як у дні його зеленої юності, їхній обов’язок – явити суть речей в іншому світлі. Утім, ці дві ласкавих добродійки не були їй ворогами: навпаки, вони любили Енн і боронили б від чужих прискіпувань, наче рідне дитя. Людська вдача не зобов’язана бути послідовною.

Пані Інгліс – уроджена Джейн Ендрюс, цитуючи газету «Дейлі Ентерпрайз» – прийшла разом зі своєю матір’ю та пані Белл. Проте «надмір людяності»* в Джейн не був зіпсований роками подружніх сварок. Доля зласкавилася над нею. Попри той факт – як заявила би пані Лінд, – що вона вийшла за мільйонера, шлюб її виявився щасливий. Багатство не засліпило її – це й понині була мила, спокійна, рум’яна Джейн із колишньої шкільної четвірки, яка щиро тішилася щастю давньої подруги й так жваво цікавилася усіма деталями посагу Енн, наче він міг дорівнятися до її власних діамантів і шовкових шат. Джейн не могла похвалитися видатним розумом і, вочевидь, за все життя не висловила жодної глибокої та цікавої думки, але все ж вона ніколи не сказала й жодного слова, що могло б скривдити чиїсь почуття – отже, мала талант нехай і пасивний, проте цінний і доволі рідкісний.

– Бач, Гілберт не передумав-таки, – із подивом у голосі мовила пані Ендрюс. – Ну, та це Блайти – вони, як дали слово, то вже дотримають, хай там що. Стривай-но, Енн… тобі двадцять п’ять? За мого дівоцтва двадцять п’ять уважали першим критичним віком. Але виглядаєш ти доволі молодо. З рудими воно завжди так.

– Руді коси тепер модні, – холодно відказала Енн, хай як силкувалася всміхнутися. Життя відточило в ній почуття гумору, що допомогло їй здолати безліч випробувань, проте незворушно слухати зауваження щодо кольору власних кіс вона так досі й не навчилася.

– Правда… правда, – згодилася пані Ендрюс. – Хтозна, яких дивних викрутасів нам іще чекати від моди. Ну, Енн, плаття в тебе дуже гарні й цілком відповідні твоєму становищу в суспільстві, так, Джейн? Надіюся, ти будеш дуже щаслива. Принаймні я тобі цього бажаю. Довгі заручини рідко призводять до щастя. Ну, та що ви могли вдіяти, звісно.

– Гілберт, як на лікаря, надто молодо виглядає. Боюся, пацієнти йому не довірятимуть, – понуро озвалася пані Белл, опісля чого міцно стисла вуста, начеб сказала те, що мусила сказати, і тепер знала, що її сумління чисте. Вона була із числа тих жінок, що завжди мають на капелюшку благеньке чорне перо, а на потилиці – розкошлані й неслухняні пасма.

Радість, яку відчувала Енн від гарного посагу, була на якийсь час затьмарена, проте глибин її щастя такі дрібниці не могли сягнути. Отож невдовзі, коли приїхав Гілберт, дошкульні зауваження сусідок геть забулися, а вони вдвох рушили до беріз понад струмком. Ці берези, що були молоденькими деревцями, коли Енн щойно вперше з’явилася в Зелених Дахах, тепер зміцніли й видавалися колонами зі слонової кістки у високім казковім палаці із сутінок та зірок. Там, сховавшись у їхній тіні, як то личить усім закоханим, Енн і Гілберт розмовляли про свій новий дім та нове спільне життя.

– Я знайшов гніздечко для нас, Енн.

– Ох, де? Надіюся, не в самому селі? Я зовсім не хотіла б жити там.

– Ні, у селі будинку не знайшлося. Це маленький білий будиночок на узбережжі, поміж Мисом Чотирьох Вітрів і Гленом. Дещо віддалік, та коли ми встановимо телефон, це не матиме значення. Там надзвичайно гарна місцина. Дім стоїть фасадом на захід, а перед ним – широченна блакитна затока. Неподалік піщані дюни – на них дмуть вітри й летять бризки з моря.

– А сам будинок, Гілберте, наш перший дім – який він?

– Невеликий, та для нас цілком просторий. Унизу розкішна вітальня з каміном, їдальня з вікнами на море й маленька кімнатка – згодиться для мого кабінету. Будинку років шістдесят – найстаріший у Чотирьох Вітрах. Але він у пречудовому стані. Зо п’ятнадцять років тому його повністю відремонтували – покрівля, тиньк, нові підлоги. Він із самого початку зведений був як слід. Я чув, що із цим будинком пов’язана якась романтична історія, та чоловік, із яким я домовлявся щодо оренди, не міг її розповісти. Сказав лише, що ту стару оповідку знає тепер хіба капітан Джим.

– Хто такий капітан Джим?

– Доглядач маяка на Мисі Чотирьох Вітрів. Ти полюбиш цей маяк, Енн. Він обертається й світло його мерехтить у сутінках, немов далека чарівна зоря. Його видно з вітальні та з наших парадних дверей.

– А кому належить будинок?

– Тепер це власність тамтешньої пресвітеріанської церкви: я винайняв його в опікунської ради. Але доти в нім жила стара дама, така собі панна Елізабет Рассел. Минулої весни вона померла, а що близьких родичів не мала, то й заповіла будинок церкві. Її меблі досі стоять у будинку, і я купив їх майже всі – мушу сказати, за безцінь, бо вони такі старомодні, що опікуни вже й не надіялися їх продати. Гленці, певне, купують собі плюшеві крісла, парчеві стільці та буфети із дзеркалами й візерунками. Але меблі панни Рассел дуже гарні й сподобаються тобі.

– Поки що все добре, – обачно відповіла Енн, кивком висловлюючи схвалення. – Але, Гілберте, люди не можуть жити самими лиш меблями. Ти не розповів найголовнішого. Чи є поряд із домом дерева?

– О, дріадо, їх там не злічити! За будинком – сосняк, обабіч стежини – два ряди осокорів, а довкола прегарного саду – цілий танок білих беріз. Наші парадні двері виходять просто в сад, але є ще інший вхід – маленька хвіртка між двома соснами. Завіси на одному стовбурі, гачок на іншому, а над головою – шатро із переплетених гілок.

– Ох, я така рада. Я не змогла б мешкати там, де зовсім немає дерев – тоді щось дуже живе в мені просто всохло й померло б. Ну, після цього марно й питати тебе, чи є там поблизу струмок. Це буде вже надто зухвало.

– Але там є струмок – він навіть перетинає один із кутків нашого саду.

– Тоді, – відповіла Енн, глибоко й безмежно задоволено зітхаючи, – дім, який ти знайшов, – це справжній дім моєї мрії.

Розділ 3

Країна мрій

– Ти вже вирішила, кого покличеш на весілля, Енн? – запитала пані Лінд, ревно підрубуючи столові серветки. – Настав час тобі розіслати запрошення, навіть якщо це буде звичайний дружній обід.

– Я не збираюся мати багато гостей, – відказала Енн. – Ми хочемо, щоб тільки найдорожчі нам люди побачили, як ми одружимося. Гілбертові рідні, пан та пані Аллан, пан та пані Гаррісон…

– Колись ти вряд чи могла б назвати пана Гаррісона близьким другом, – стримано докинула Марілла.

– Пан Гаррісон, можливо, і не дуже сподобався мені під час першої нашої зустрічі, – визнала Енн, усміхаючись давнім спогадам. – Але згодом він виявився кращим, ніж здавався, та й пані Гаррісон надзвичайно мила. Ще, звісно, панна Лаванда й Пол…

– То вони вирішили все-таки приїхати сюди? Я думала, вони збиралися до Європи…

– Вони передумали, коли я написала, що виходжу заміж. Сьогодні надійшов лист від Пола. Він пише, що мусить бути в мене на весіллі, хай що від цього станеться з Європою.

– Цей хлопчик завжди обожнював тебе.

– «Цей хлопчик» тепер – дев’ятнадцятилітній юнак, пані Лінд.

– Як швидко час біжить! – оригінально й дотепно відповіла пані Рейчел.

– І Шарлотта Четверта хоче приїхати з ними. Вона просила Пола написати, що приїде, якщо її відпустить чоловік. Цікаво, чи носить вона й понині свої велетенські сині банти, і як він її кличе – Шарлоттою чи Леонорою? Я дуже хочу бачити Шарлотту в себе на весіллі. Колись давно ми з нею вже були на одному весіллі. Наступного тижня вони будуть у Прихистку Луни. А ще Філ та превелебний Джо…

– Жахливо, що ти називаєш так пастора, Енн, – суворо урвала її пані Лінд.

– Так його називає дружина.

– Їй теж слід із повагою ставитися до його сану, – відказала пані Лінд.

– Я чула, як ви самі доволі вщипливо критикували пасторів, – піддражнила її Енн.

– Так, але я робила це поштиво, – відповіла пані Рейчел. – Хіба колись ти чула, щоб я називала пастора зменшувальним ім’ям?

Енн притлумила усмішку.

– Ну, а ще Діана з Фредом, маленьким Фредом і малою Енн-Корделією, та Джейн Ендрюс. Я хотіла б іще покликати панну Стейсі, тітоньку Джеймсіну, Прісциллу й Стеллу. Але Стелла – у Ванкувері, Пріс – у Японії, панна Стейсі вийшла заміж і тепер живе в Каліфорнії, а тітонька Джеймсіна подалася до Індії, щоб там, попри страх перед зміями, ознайомитися з місіонерською діяльністю своєї доньки. Лячно стає на саму думку, як люди розсипаються по земній кулі.

– Не вірю я, що такий був намір Господній, от що, – авторитетно заявила пані Лінд. – За моєї юності люди росли, одружувалися й селилися там, де були народжені, чи принаймні неподалік. Слава Богу, Енн, ти не зраджуєш нашого острова. Я боялася, що Гілберт після коледжу захоче їхати світ за очі, і тебе за собою потягне.

– Якби всі жили там, де народилися, їм невдовзі забракло б місця, пані Лінд.

– Я не сперечатимуся з тобою, Енн. Я не бакалавр гуманітарних наук. О котрій годині відбудеться церемонія?

– Ми хочемо опівдні – рівно опівдні, як то пишуть репортери світської хроніки. Так ми ще встигнемо на вечірній поїзд до Глена.

– Ви поберетеся у вітальні?

– Ні… ні, якщо не піде дощ. Ми хочемо побратися в саду – щоб над нами було синє небо, і сонце лило своє сяйво на нас. А знаєте, де і як я хотіла б вийти заміж, якби могла? Це був би світанок… червневий світанок із дивовижним сходом сонця та квітучими трояндами в садах. І я тихенько вислизнула б надвір, зустріла Гілберта, і ми вдвох пішли б у самісіньку гущавину букового лісу й там, попід зеленим шатром, мов у величнім старім соборі, побралися б.

Марілла зневажливо пирхнула, пані Лінд обурилася:

– Яке страхітливе дивацтво, Енн. До того ж, це не вважалося б законним. І що сказала б на таке пані Ендрюс?

– У тім-то й річ, – зітхнула Енн. – Скільки є в житті того, що ми не можемо зробити, боячись пані Ендрюс. «На жаль, це правда. Правда й те, що жаль».* Скільки всього дивовижного ми могли б собі дозволити, якби не пані Ендрюс!

– Іноді я геть не певна, що розумію тебе, Енн, – дорікнула пані Лінд.

– Ти ж знаєш, Енн завжди була романтична, – вибачливо мовила Марілла.

– Думаю, сімейне життя швидко зцілить її від цього, – утішила пані Лінд.

Енн засміялася й вислизнула з дому. Біля Стежини Закоханих її зустрів Гілберт, і жодне із них, вочевидь, не боялося й не сподівалося, що сімейне життя зцілить їх від романтичності.

Наступного тижня приїхали Ірвінги, і Зелені Дахи гули їхніми радісними голосами. Панна Лаванда майже не змінилася – так, мовби три роки, що минули від її останнього візиту, були одним-єдиним днем, – та глянувши на Пола, Енн охнула від несподіванки. Невже цей вродливий молодий чоловік на зріст у шість футів був тим самим колишнім малим учнем ейвонлійської школи?

– Поряд із тобою, Пол, я почуваюся зовсім старою, – мовила Енн. – Ох, я мушу закидати голову, щоб глянути на тебе!

– Ви ніколи не постарієте, дорога моя вчителько, – відказав Пол. – Ви із тих щасливих смертних, що відшукали джерело вічної юності й причастилися з нього, – ви і мама Лаванда. І знаєте, що? Після вашого весілля я не кликатиму вас «пані Блайт». Для мене ви назавжди лишитеся вчителькою, що дала мені найкращі уроки в житті. Я хочу дещо вам показати.

«Дещо» виявилося маленькою збіркою віршів. Пол убрав деякі свої фантазії в рими й рядки, а редактори журналів виявилися не такими черствими, як їх часом заведено уявляти. Вірші Пола Енн читала зі щирим захватом. Вони були чарівні й угадувався в них майбутній сильний поетичний голос.

– Ти ще будеш славний, Поле. Я завжди мріяла мати бодай одного знаменитого учня. Хоч мені він уявлявся ректором університету… але славетний поет – це навіть краще. Колись я зможу похвалитися, що шмагала указкою видатного Пола Ірвінга. Хай навіть я тебе ніколи не шмагала, правда, Пол? Яка можливість утрачена! Та все ж у класі під час перерви я тебе, здається, залишала.

– Ви й самі будете знамениті, дорога моя вчителько. За ці три роки я прочитав багато ваших оповідань.

– Ні. Я знаю, що я можу, – лиш писати невеличкі казочки, які так люблять діти й за які редактори охоче надсилають чеки. Але шедевру я ніколи не створю. Єдиний мій шанс на земне безсмертя – це місце у твоїх мемуарах.

Шарлотта Четверта більше не носила бантів, та ластовиння в неї майже не поменшало.

– Не думала я, панно Ширлі, мем, що дійду до того, щоб вийти за янкі, – мовила вона. – Але хтозна, що чекає на тебе попереду, та й він у тім не винен. Такий уже вродився.

– Ти й сама янкі, Шарлотто, відколи вийшла за одного з них.

– Е ні, панно Ширлі, мем, я не янкі! І не стала б нею, навіть якби вийшла ще за дванадцятьох янкі. Том хороший чоловік. І я собі подумала, що краще не перебирати, – ану ж як не буде іншої змоги. Том не пиячить і не нарікає, що мусить від сніданку до обіду працювати, і мені, панно Ширлі, мем, зрештою, так і добре.

– Він кличе тебе Леонорою? – поцікавилася Енн.

– Ні, що ви, панно Ширлі, мем. Я й не збагнула б тоді, кому він це каже. Звісно, коли ми женилися, він мав промовити оте: «Беру тебе, Леоноро, за жінку», і мушу зізнатися, панно Ширлі, мем, у мене відтоді страшне відчуття, що він це казав не мені і я не вийшла заміж так, як треба. А ви теж віддаєтеся, панно Ширлі, мем? Я завжди думала, що гарно було б мати чоловіка-лікаря. Це зручно, коли в дітей кір чи круп. Том собі всього-на-всього муляр, але вдача в нього добра. Я кажу йому: «Томе, чи можу я поїхати на весілля до панни Ширлі? Я поїду все одно, та хочу мати твою згоду». А він мені: «Роби, як забажаєш, Шарлотто, і я буду радий». Такого чоловіка добре мати, панно Ширлі, мем.

Філіппа й превелебний Джо прибули до Зелених Дахів напередодні весілля. Радісна зустріч Енн та Філ невдовзі перейшла в довірливу розмову давніх подруг про все, що було і чому ще належало бути.

– Королево Анно, ви незмінно статечна. А я, бачиш, так схудла, відколи з’явилися діти. Тепер я вже й наполовину не така вродлива, але Джо, здається, радий. Розумієш, тепер між нами немає такого контрасту. Це прекрасно, дивовижно, що ти виходиш за Гілберта. Ти зовсім не була б щаслива з Роєм Гарднером. Нарешті я це розумію, хоч тоді так страшенно сердилася. І все-таки, Енн, ти дуже кепсько вчинила з Роєм.

– Я чула, він оклигав після цього потрясіння, – усміхнулася Енн.

Поиск по сайту: