ББК Ш9(7К)6 4 страница

– Чому ви так ненавидите чоловіків, панно Брайант?

– Господь з вами, рибонько, я не маю до них ненависті. Вони того не варті. Я лише щиро їх зневажаю. Але ваш чоловік мені, напевне, сподобається, якщо продовжуватиме незгірш, ніж розпочав. А крім нього, єдині чоловіки, про яких я високої думки – це старий лікар Дейв і капітан Джим.

– Капітан Джим – просто диво, – сердечно згодилася Енн.

– Капітан Джим – добрий чоловік, та в нього є одна вада: його ніяк неможливо розгнівати. Уже двадцять років я намагаюся, а він завжди однаково спокійний і добродушний. Мене це дещо сердить. Певно, жінка, із якою він мав би побратися, зрештою вийшла за того, хто впадає в шал по двічі на день.

– Хто була ця жінка?

– Не знаю, рибонько. Не пригадую, щоб капітан Джим за кимось упадав. Хоч я не знала його молодим. Йому вже сімдесят шість років. Але я не чула про жодну причину, з якої він так і лишився парубком – а вона мусить бути, повірте мені. Він усеньке життя плавав, крім останніх п’яти літ, і немає такого місця у світі, куди він би не поткнув свого носа. Вони з Елізабет Рассел завжди були добрими друзями, та ні про яке залицяння між ними не йшлося. Елізабет так ніколи й не віддалася, хоча можливостей мала багацько. Вона красуня була замолоду. Того року, як на наш острів приїздив Принц Уельський, Елізабет гостювала у свого дядька в Шарлоттауні. Той дядько був урядовим службовцем, то так її й запросили на великий бал. Вона була там найвродливіша з усіх дівчат, і танцювала із принцом. Інші дами, яких принц не запросив на танець, розлютилися, бо вважали, що мають більшу вагу в суспільстві, аніж Елізабет, тож він не мав би їх обійти. Елізабет завжди пишалася тим, що танцювала із принцом. Лихі язики твердили, буцім вона тому й не віддалася, що після цього не могла вже побратися зі звичайним чоловіком. Але це неправда! Якось вона сама назвала мені істинну причину – вона була така гнівлива, що боялася ні з ким в одному домі не зжитися. Вона таки була в окропі купана – часом, щоб заспокоїтись, мусила бігти нагору, хапати зі стола різні речі й щосили стискати зубами. Але я відповіла, що через це не варто відмовляти собі в тім, щоб вийти заміж, коли хочеться. Немає причин, із яких ми повинні віддавати чоловікам право на гнівливий характер, ви згодні, рибонько?

– Я сама легко гніваюся, – зітхнула Енн.

– То й добре, пані Блайт, рибонько. Отже, вами вряд чи хтось буде попихати, повірте мені! О, як у вас квітнуть гортензії! Ваш сад у чудовому стані. Сердешна Елізабет завжди так дбала про нього.

– Я вже люблю його, – мовила Енн, – і рада, що тут так багато цих старомодних квітів. До речі, про сади, – ми хотіли б найняти когось, хто скопав би клаптик землі отам, за сосновим гаєм, і посадив би нам суниці. Гілберт страшенно зайнятий – цієї осені в нього не буде на це часу. Ви не знаєте, хто міг би це зробити?

– Ну-у… Генрі Гемонд із Глена подекуди цим заробляє. Можете його найняти. Щоправда, платня його завжди цікавить більше, ніж робота – хіба не типовий чоловік? Та ще він геть повільний – може п’ять хвилин стояти непорушно, доки не збагне, що зупинився. Його батько якось пожбурив у нього поліном, коли Генрі був малий. Нічогенький спортивний снаряд, правда, рибонько? Типовий чоловік! Звісно, Генрі після того вже й не оклигав. Але він єдиний, кого я могла б рекомендувати. Торік він фарбував мій власний дім. Тепер він на колір став дуже гарний, як ви вважаєте?

Годинник, пробивши п’яту, визволив Енн із пастки.

– Ох, то вже так пізно? – вигукнула панна Корнелія. – Як час біжить у добрім товаристві! Але треба вже рушати додому.

– О, ні! Лишіться з нами на чай! – палко мовила Енн.

– Ви просите мене, бо відчуваєте, що змушені, чи тому, що справді хочете? – прискіпливо запитала панна Корнелія.

– Тому, що справді хочу.

– Тоді я залишуся. Ви належите до племені, що знає Йосипа.

– Я знаю, що ми будемо друзями, – відповіла Енн із усмішкою, котру бачили в неї тільки найближчі.

– Звісно, рибонько. На щастя, друзів ми можемо обирати собі самі. Родичів мусимо приймати таких, які вони є, і радіти, якщо серед них немає вже геть пропащих. Але в мене їх небагато – лише троюрідні кузени. Я самотня душа, пані Блайт.

Голос панни Корнелії затремтів від смутку.

– Прошу вас, кличте мене Енн. Це було б так по-домашньому, – поривчасто мовила Енн. – Усі в Чотирьох Вітрах, крім чоловіка, кличуть мене пані Блайт, і від цього я почуваюся чужою. До речі, ваше ім’я – майже те саме, про яке я мріяла в дитинстві. Свого імені я не любила, тож в уяві називала себе Корделією.

– Мені подобається ім’я Енн. Так звали мою матір. Старомодні імена – найкращі і найгарніші, як я вважаю. Доки ви будете заварювати чай, покличте, будь ласка, молодого лікаря на розмову зі мною. Він лежить на канапі отам, у кабінеті, ще відколи я прийшла, і душиться від сміху, слухаючи все, що я кажу.

– Як ви довідалися? – вигукнула Енн, надто вражена цією моторошною проникливістю панни Корнелії, щоб заперечувати із чемності.

– Я бачила, йдучи сюди, що ви сиділи разом, а чоловічі витівки я добре знаю, – відповіла панна Корнелія. – Ну от, рибонько, я закінчила цю льолю, тож восьме дитя може з’являтися на світ, коли захоче.

Розділ 9

Вечір на мисі Чотирьох Вітрів

Енн і Гілберт спромоглися завітати, як обіцяли, на маяк до капітана Джима аж наприкінці вересня. Вони часто збиралися відвідати його, проте щоразу їм ставали на заваді нові обставини. Натомість капітан Джим кілька разів «зазирав» до їхнього Дому Мрії.

– Мені до приписів байдуже, пані Блайт, – казав він Енн. – Мені велика насолода бути тут, і я не відмовлятиму собі в цій радості лише тому, що ви досі не відвідали мене. Не слід за це торгуватися племені, що знає Йосипа. Я прийду до вас, як зможу, і ви прийдете так само, і коли нам приємно погомоніти – то байдуже, чий над нами дах.

Капітанові Джиму дуже сподобалися Гог і Магог, які охороняли вогнище в будиночку з тією самою гідністю та апломбом, що й колись у Домі Патті.

– Хіба ж вони не гарні хлопаки? – зачаровано промовляв він, щоразу, серйозно й незмінно вітаючись і прощаючись із ними, так само, як із господарем і господинею. Капітан Джим не дозволяв собі ображати хатніх божеств неґречним чи безцеремонним ставленням.

– У вас тут усе майже бездоганно, – похвалив він Енн. – Ніколи ще цей дім не був такий гарний. Пані Селвін мала такий смак, як ви, і вміла творити дива, але тоді люди не мали таких фіраночок, картинок і оцих гарних милих дрібничок, як ваші. Щодо Елізабет – вона жила в минулому. А ви сюди немовби як принесли майбутнє. Я був би щасливий, навіть якби ми з вами ні про що й не розмовляли – а просто приходити сюди, сидіти й дивитися на вас, на ваші картини й квіти – то вже була б мені велика втіха. Красиво… дуже красиво.

Капітан Джим палко шанував красу. Усе прекрасне, що він бачив і чув, приносило йому тонку глибоку радість, яка осявала його життя яскравим світлом. Він болісно усвідомлював, що позбавлений вроди, і бідкався через це.

– Люди кажуть, що я добрий чоловік, – мовив він якось із жалем, – але я, бува, шкодую, що Господь не створив мене лиш наполовину таким добрим, а все решту не вклав в обличчя. Але він, напевне, знав, що робить, як і личить мудрому капітанові. Дехто з нас мусить бути негарним, щоби вродливі – як ви, пані Блайт, – засяяли на нашому тлі.

Якось надвечір Енн і Гілберт усе-таки рушили до маяка. День розпочався похмурим туманом і мрякою, проте закінчився багряно-золотою пишнотою. Над західними пагорбами за гаванню пролягли бурштинові безодні й кришталеві мілини, попід якими палахкотіло вечірнє сонце. Небо на півночі було помережане тонкими золотавими хмарками. Червоне призахідне світло паленіло на білих вітрилах корабля, що линув до південного порту, десь у далекім краю, де ростуть пальми. По інший бік гавані стриміли під багряними променями бліді голі дюни. Праворуч світло лилося на старий сірий будинок між верб над струмком і на коротку мить створювало йому у вікнах вітражі розкішніші, аніж у старовинному соборі. На тлі сірих непорушних стін вони палали, як пульсують гарячкові, поривчасті думки живої душі, котра нидіє в похмурій шкаралупі свого оточення.

– Цей будинок понад струмком завжди мовби якийсь покинутий, – мовила Енн. – Я ніколи не бачу там гостей. Стежина від нього веде до битого шляху, проте нею ніхто не їздить. Дивно, що ми ніколи не зустрічали пана й пані Мур, хоч вони живуть за п’ятнадцять хвилин ходи від нас. Авжеж, я могла бачити їх у церкві, тільки тоді не впізнала. Шкода, що вони такі нетовариські – це ж наші єдині близькі сусіди.

– Вони вочевидь не належать до племені, що знає Йосипа, – усміхнувся Гілберт. – А ти вже знаєш, хто була та дівчина, що здалася тобі такою вродливою?

– Ні. Чомусь я щоразу забуваю поцікавитися. Але більше я її не бачила, тож, мабуть, вона справді нетутешня. Ох, подивися – щойно сіло сонце, і спалахнув вогонь на маяку.

Сутінки густішали й велетенський маяк розрізав їх своїм променем, окреслюючи коло над полями, гаванню, дюнами та затокою.

– Я відчуваю, наче воно може підхопити мене й закинути далеко в море, – тихенько проказала Енн, коли світло маяка впало просто на них. Їй стало краще й затишніше, коли вони так близько підійшли до мису, що опинилися далеко від сліпучих, мерехтливих спалахів.

Зійшовши на стежину, що вела до мису крізь поля, Енн і Гілберт зустріли чоловіка – такого чудернацького на вигляд, що попервах вони відверто витріщилися на нього. Був він явно вродливий: високий, широкоплечий, із правильними рисами обличчя, римським носом і прямим поглядом сірих очей; на ньому був святковий костюм заможного фермера – усе це свідчило про те, що він міг бути мешканцем Чотирьох Вітрів чи Глена. Але по грудях його майже до колін спадала рікою кучерява темна борода, а вниз по спині з-під простого повстяного капелюха каскадом бігло густе каштанове волосся.

– Енн, – пробурмотів Гілберт, коли вони відійшли достатньо далеко, щоб чоловік не зміг їх почути, – ти ж не додавала того, що дядько Дейв називає «краплиною акту Скотта*» до лимонаду, який ми пили перед виходом із дому?

– Не додавала, – відповіла Енн, тамуючи сміх, щоб він не сягнув слуху таємничої прояви. – Але хто ж це може бути?

– Не знаю, та якщо на мисі в капітана Джима є такі примари, мені доведеться про всяк випадок брати сюди із собою ніж. Він не мореплавець – інакше якось іще можна було б пояснити такий екстравагантний його вигляд. Мабуть, він належить до однієї з тих родин, що живуть по той бік затоки. Дядько Дейв каже, що в них там є чудила.

– Мені здається, дядько Дейв упереджений. Усі тамтешні мешканці, яких я бачу в церкві, дуже милі на вигляд. О, Гілберте, яка краса!

Маяк Чотирьох Вітрів був зведений на відножині стрімкої скелі із червоного пісковику, що випиналася в затоку. По один, протилежний її бік, звивалася на обмілині срібляста піщана гряда, по інший – довге пасмо червоних скель, що здіймалися над усипаними галькою бухтами. Тому берегові знані були чари й таємниці штормів і зір. Велике усамітнення панує тут. Такого усамітнення немає в лісі – там повсюди нуртує звабливе, дружнє, шелестке життя. Але море – могутня душа, що невпинно стогне від великої печалі, якої не може ні з ким розділити і яка довіку схована в її глибинах. Ніколи нам не збагнути його безмежної таємниці – ми можемо лише брести, зачаровані, по самому її краю. Ліси кличуть нас на сотні голосів, проте один-єдиний голос у моря – сильний голос, у музиці якого тонуть наші душі. Ліси нагадують людей, проте море належить до товариства архангелів.

Енн і Гілберт застали капітана Джима на лавці біля маяка, де він закінчував виготовляти прегарну, цілковито оснащену іграшкову шхуну. Капітан підвівся й привітав їх із тією м’якою, невимушеною ґречністю, що так бездоганно йому личила.

– Гарний день був нині, пані Блайт, – а тепер, насамкінець, усе показав, на що здатний. Ви не хочете посидіти тут, доки згасне це світло? А я саме зробив оцю забавку для небожевого сина Джо із Глена. Я був пообіцяв йому таку зробити, а тоді мовби як пожалів, бо його мати дуже розсердилася. Вона боїться, що малий так і в море втече, коли я буду його до витребеньок заохочувати. Але що ж я міг удіяти, пані Блайт? Я обіцяв йому, а я вважаю, що це мовби як підло – порушити обіцянку, дану дитині. Сідайте, прошу вас. Посидіти годинку – то недовго.

Вітер віяв з берега; море під його подихом бралося довгими сріблястими брижами, а мерехтливі тіні скель ширяли понад водою там і тут, наче велетенські прозорі крила. Сутінки опускали завісу фіолетової темряви на піщані дюни, де метушилися чайки. У небі де-не-де маяв шовковий серпанок туману. Уздовж видноколу на якорі стояли флотилії хмар. Над відножиною в море незмигно дивилася вечірня зоря.

– Хіба не варто подивитися на це? – мовив капітан Джим з любов’ю та гордістю власника. – Така місцина гарна й від ринку далеко. Ні тобі купівлі-продажу, ані прибутків. І не треба ні за що платити – оце небо й це море задарма, – без грошей, без ціни… А скоро й місяць зійде. Мені ніколи не набридає дивитися, який може бути схід місяця над цими скелями, над морем і затокою. Щоразу це несподіванка.

І місяць зійшов; і вони споглядали його диво й чари в тиші, у якій не потребували ні цілого світу, ні одне одного. Потім усі піднялися у вежу, і капітан Джим показав їм маяк та пояснив, як він улаштований. Аж ось вони вийшли в їдальню, де хмиз у каміні ткав химерний візерунок із язиків полум’я, забарвлених у мінливі, невловимі, породжені морем кольори.

– Я сам поставив цей камін, – мовив капітан Джим. – Від уряду такої розкоші нам і чекати годі. Бачте, який кольоровий вогонь виходить із цього дерева. Коли хочете й собі такого хмизу для каміна, пані Блайт, я вам привезу. Сідайте. Зараз заварю вам чаю.

Капітан Джим подав Енн стільця, попередньо знявши з нього газету й велетенського рудого кота.

– Тікай, друзяко. Твоє місце на канапі. Треба десь покласти цю газету, доки я знайду час, щоб дочитати там повістину. Називається «Шалене кохання». То не мій улюблений вид літератури, я просто читаю, щоб подивитися, як довго авторка зможе її тягнути. Шістдесят другий розділ – а весілля, як я бачу, нітрохи не ближче, ніж у першому. Коли до мене приходить малий Джо, я мушу читати йому оповідки про піратів. Дивно, як то діти, невинні створіння, люблять ці страшні криваві історії?

– Геть як наш Деві, – мовила Енн. – Він теж тільки й воліє читати таке, де звідусюди ллється кров.

Чай капітана Джима виявився божественним напоєм. Капітан, мов дитина, тішився компліментам Енн, хоч і майстерно вдавав незворушність.

– Вся таємниця в тім, що я не шкодую вершків, – удавано байдуже мовив він. Капітан Джим не чув про Олівера Венделла Холмса, але вочевидь погодився б із думкою цього письменника про те, що «великі серця не люблять малих сметанників».

– На вашій стежині ми зустріли дуже дивного чоловіка, – мовив Гілберт, беручись до чаю. – Хто це був?

Капітан Джим усміхнувся.

– Маршал Еліот. Сам-то він добрий чоловік, але вряди-годи так і втне дурницю. Ви, напевне, думали, чого то він перетворив себе на дивовижу з тих, які на ярмарках показують.

– Він сучасний назорей* чи юдейський пророк, що лишився тут від давніх днів? – запитала Енн.

– Ні те, ані інше. Політика – ось причина всіх його витівок. Усім тим Еліотам, Крофордам і Мак-Алістерам на політиці й світ зав’язало. Вони народжуються лібералами чи консерваторами, залежно від обставин, і так і живуть – лібералами чи консерваторами, і вмирають лібералами чи консерваторами, і що вони собі думають робити на небесах, де, певно, і політики немає, я не можу уявити. Маршал Еліот народився лібералом. Я сам, як то кажуть, поміркований ліберал, але в переконаннях Маршала й нітрохи поміркованості нема. П’ятнадцять років тому тут була геть запекла кампанія. Маршал бився за голоси для своєї партії не на життя, а на смерть. Певен був, що ліберали переможуть – аж виступив на мітингу й заприсягся, що не буде стригтися й голитися, доки ліберали не прийдуть до влади. Вони не прийшли до влади тоді – і так досі й не прийшли, а результат ви нині бачили самі. Маршал дотримує слова.

– А що думає про це його дружина? – запитала Енн.

– Він старий парубок. Хоча, якби в нього дружина й була, навіть їй не вдалося б змусити його порушити обіцянку. Ці Еліоти завжди були несхитно вперті. Александр Еліот, Маршалів брат, якось мав пса, котрого дуже любив. Коли той помер, Александр серйозно вимагав, щоби пса поховали на цвинтарі, «з усіма іншими християнами», як він заявив. Йому не дозволили, звісно, то він закопав собаку за цвинтарною огорожею й ніколи більше не з’являвся в церкві. Щонеділі він відвозив до церкви свою сім’ю, а тоді всідався коло могили свого пса й читав там Біблію, доки тривала служба. Кажуть, він, як умирав, то попросив дружину поховати його поряд із тим псом. Вона була смиренна душенька, а тут як зворохобилася, та й відказала, що вона нізащо не ляже в одну могилу із собакою, а коли Александр воліє спочити поряд із псом, а не із дружиною, то нехай так. Александр Еліот був упертий, наче осел, але він любив свою дружину, тож поступився й сказав: «Гаразд, ховай мене, де хочеш. Та коли пролунає сурма Гавриїла, мій пес постане з мертвих разом із нами всіма, бо душі в нім було не менше, ніж в усіх тих триклятих Еліотах, Крофордах і Мак-Алістерах, що колись топтали цю землю». То були останні його передсмертні слова. А щодо Маршала – ми до нього вже звикли, тільки незнайомців він мовби як іноді лякає своїм виглядом. Я знаю його з десятилітнього віку – зараз йому п’ятдесят – і ми з ним друзі. Сьогодні ми ото ловили тріску. Це все, що я тепер можу – ловити форель і тріску. А колись було не так – ох, не так. Чого я тільки не робив колись – ви й самі побачили б, якби прочитали мою «книгу життя».

Енн саме хотіла поцікавитися, що то за «книга життя», коли їй завадив Перший Помічник, вистрибнувши на коліна капітанові. То був лискучий вгодований кіт, із мордою круглою, мов повний місяць, допитливим поглядом зелених очей та великими, удвічі більшими, ніж звичайні, лапами. Капітан Джим ніжно погладив його оксамитову спину.

– Я не надто любив котів, доки знайшов Першого Помічника, – мовив він під акомпанемент гучного муркотіння. – Я врятував йому життя, а як ти комусь життя врятуєш, то прив’яжешся до нього неминуче. Це майже те саме, що дати життя. Стільки легковажних людей у світі є, пані Блайт. Деякі з городян, котрі тут мають літні будинки, легковажні аж до жорстокості. А бездумна жорстокість найгірша. З нею ніхто ради не дасть. Влітку вони тут мають котів, годують їх і пестять, і чіпляють їм стрічечки та комірці, – а восени забираються й кидають тварин на голодну й холодну смерть. Мені, пані Блайт, від цього аж в очах темніє. Торік узимку я знайшов на березі сердешну мертву кицьку-матір, і коло неї трьох кошенят, геть вихудлих, шкура й кістки. Вона померла, затуляючи їх від холоду. Її бідні закоцюблі лапи досі обіймали їх. Господи, я заплакав. Потім я вилаявся. Потім я відніс тих бідолашних кошенят додому й нагодував, і знайшов їм добрих хазяїв. Я знав жінку, що покинула ту кицьку, і коли цього літа вона повернулася, я пішов просто до неї і все їй сказав, що про це думаю. Я мовби як не в свою справу поткнувся, та я завжди потикаюся з добрими намірами.

– І як вона до цього поставилася? – запитав Гілберт.

– Заплакала й відповіла, мовляв, не подумала. А я їй кажу: «Хіба це виправдає вас у судний день, коли вам доведеться відповідати за життя цієї сердешної матері? І чи не для того нам дана голова, щоб думати?» Певно, більше вона не буде кидати котів напризволяще.

– Перший Помічник теж був із покинутих? – запитала Енн, намагаючись установити дружні стосунки з котом, що приймав її увагу ласкаво, хоч і дещо зверхньо.

– Так. Я знайшов його взимку, у лютий мороз. Він висів на гілці, у зашморгу з тієї дурноверхої стрічки, що хтось йому на шию почепив. Був ледь живий від голоду. А як він дивився, пані Блайт, якби ви бачили! Він був малим кошеням, але якось добував собі харчі, аж доки ото не повис. Коли я його звільнив, він так жалісно лизнув мені руку своїм червоним язичком. То ще не був такий сильний моряк, як тепер. Був такий «вельми тихий, понад усіх на світі».* Це було дев’ять років тому, тож як на кота, він прожив довге життя. Добрий він товариш, Перший Помічник.

– Мені здається, вам слід було б мати пса, – мовив Гілберт.

Капітан Джим похитав головою.

– Колись у мене був пес. Я так його любив, що, коли він помер, сама думка про те, щоб узяти нового, здалася мені мовби як неприпустимою. Він був другом – ви ж розумієте, пані Блайт? Перший Помічник лише приятель. Мені він подобається – найбільше за ту диявольську перчинку, що є в ньому, як в усіх котах. Але свого пса я любив, і потай завжди розумів, як воно було Александрові Еліоту. У доброму собаці нічого від диявола нема. Мабуть, їх за те й люблять більше, аніж котів. Але хай мені всячина, якщо вони так само цікаві. Ну, от я розбалакався. Чого ви не велите мені замовкнути? Я, коли можу з кимсь поговорити, то й міри не знаю. А ви, коли вже допили чай, то чи не хотіли би поглянути на сякі-такі мої дрібнички? Я їх позбирав у різних закутках світу, куди був потикався.

«Сякі-такі дрібнички» капітана Джима виявилися прецікавою колекцією дивовижних, страшних, деколи химерних і дуже гарних речей. І чи не з кожною була пов’язана якась надзвичайна історія.

Енн назавжди запам’ятала той захват, із яким слухала ці старі оповідки місячного вечора, біля зачарованого вогню, коли знадвору в розчахнуте вікно було чути поклик сріблястого моря та його схлипи від ударів об скелі там, унизу.

Капітан Джим не промовив ані слова похвальби, і все ж неможливо було не завважити, яким героєм був цей чоловік – відважним, чесним, винахідливим та відданим. Тут, у своїй невеличкій кімнатці, він розповідав – і давні події оживали перед його слухачами. Вигином брови, порухом вуст, жестом, словом капітан Джим змальовував людину чи сцену так, що їх можна було цілком виразно бачити.

Деякі з пригод капітана Джима були такі дивовижні, аж Енн і Гілберт потай замислилися, чи не перебільшує він, зловживаючи їхньою довірою. Проте, як їм невдовзі довелось переконатися, тут вони були до нього несправедливі. Усі його історії були правдиві до останнього слова. Капітан Джим був природженим оповідачем, і «діяння днів минулих» поставали перед його слухачами в усій їхній первісній гострій та болючій ясності.

Енн і Гілберт сміялися й тремтіли, слухаючи його історії, а якось Енн усвідомила навіть, що плаче. Капітан Джим дивився на її сльози й сяяв від задоволення.

– Люблю, коли люди плачуть отак, – мовив він. – То для мене вишуканий комплімент. Проте не можу я добряче описати все, що бачив і робив. Я коротенько записав його був у свою «книгу життя», хоча мовби як кебети не маю, щоб викласти словами як належить. Якби я міг знайти годящі слова, ще й пошикувати їх на папері, то написав би добру книжку, багато кращу за те «Шалене кохання», і малому Джо вона сподобалась би більше за оповідки про піратів. Були, були в моїм житті пригоди, пані Блайт, і знаєте, сумую я за ними досі. Хоч я старий і ні на що не годен, а так часом страшно кортить попливти… далеко-далеко… назавжди.

– Ви хотіли б, немов Одіссей, «пливти за крайнебо, де зорі зіходять в купіль, зустріти останню годину»*, – мрійливо проказала Енн.

– Одіссей? Я про нього читав. І так ото достоту почуваюся… так, мабуть, почуваються всі старі морські вовки. І все-таки помру я, певно, на суші. То вже як судилося. Якось жив у Глені старий Вільям Форд, то він ані разу в житті не плавав, так боявся втопитися. Йому ворожка напророчила смерть від води. А раз він зомлів, упав лицем у ночви та й захлинувся. Ви вже мусите йти? Ну, то приходьте знову – і приходьте частіше. Наступного разу хай лікар Блайт оповідає. Він стільки всього може розказати. А мені тут часом мовби як самотньо. І ще гірше, відколи померла Елізабет. Ми з нею були добрі приятелі.

Капітан Джим говорив із гірким болем старих людей, котрі бачать, як один за одним ідуть від них давні друзі – ті, що їх ніколи не замінять молоді люди, навіть такі, які знають Йосипа. Енн і Гілберт обіцяли йому приходити частіше.

– Нечасто й зустрінеш такого, правда? – мовив Гілберт дорогою додому.

– Чомусь мені так дивно, що цей простий і добросердий чоловік мав таке бурхливе, сповнене пригод життя, – замислилася Енн.

– Ти не дивувалася б, якби побачила його днями в рибальському селищі, коли один з матросів Пітера Готьє сказав щось гидке про якусь дівчину із протилежного берега. Капітан Джим ледь не спопелив негідника поглядом. Він увесь перемінився. Промовив лише кілька слів – але як промовив! Так, наче самі лише слова мали переламати тому матросові всі кістки. Вочевидь, капітан Джим ніколи не дозволить, щоб у його присутності ганили будь-яку жінку.

– Цікаво, чому він не одружився, – мовила Енн. – Йому слід було б зараз мати синів, що вели б свої власні кораблі в море, і внуків, що всідалися б у нього на колінах і слухали його історії – він саме такий чоловік. Натомість він не має нічого, крім розкішного кота.

Проте Енн помилялася. Капітан Джим мав дещо більше. У нього був спомин.

Розділ 10

Леслі Мур

– Я йду на прогулянку до моря, – сказала Енн Гогові й Магогу одного жовтневого вечора. Більше нікого повідомити про це вона не могла, бо Гілберт поїхав на протилежний бік затоки. У її маленькому королівстві панував бездоганний лад, як то й личило вихованці Марілли Катберт, і вона відчувала, що може поблукати біля моря із чистим сумлінням. Енн часто ходила на такі прогулянки – інколи з Гілбертом, інколи з капітаном Джимом, а часом – наодинці з думками й новими щемко-солодкими мріями, що допіру починали осявати її життя своїми райдугами. Вона любила тихе й туманне узбережжя гавані та сріблисте пасмо дюн попід вітром, але найдужче вабив її до себе скелястий берег зі стрімчаками й печерами; берег, де громадилося відшліфоване прибоями каміння; берег із бухтами, на дні яких мерехтіла дрібна галька – берег, до якого вона помандрувала й нині.

Упродовж останніх трьох днів на морі лютував осінній шторм із сильними вітрами й зливами. Розкотисто гуркотіли хвилі, ударяючись об каміння, люто розліталися навсібіч клапті білої піни, розкішним віялом перекидаючись через дюни, туманним буревієм укрився доти ясно-блакитний спокій Затоки Чотирьох Вітрів. Тепер усе те було позаду: берег лежав чисто вмитий опісля бурі, у непорушному повітрі не зривався жоден вітерець, і тільки величний прибій розкішним білим розсипом бився об дюни й каміння, невтомно й неспокійно – сам-один посеред великої, всеохопної та непорушної тиші.

– О, ця мить була варта цілих тижнів бурі й негоди, – вигукнула Енн, стоячи на вершечку однієї зі скель і захоплено вдивляючись удалечінь понад метушливими водами. Тоді стрімкою стежиною вона зійшла вниз, до маленької бухти, де зусібіч її оточили скелі, море й небо.

– Я хочу заспівати й потанцювати, – мовила вона. – Тут нікого немає, а чайки збережуть мою таємницю. Я можу зважитись на будь-яке безумство.

І, підхопивши спідницю, Енн полинула в танці вздовж смуги твердого піску, де хвилі в білих баранцях замалим не сягали їй стіп. Так, кружляючи й сміючись, мов дитя, вона досягла невеличкого мису у східній частині бухти, де зненацька спинилася, залившись густим рум’янцем. Вона була не сама: дехто споглядав її веселий танець.

Золотокоса дівчина із синіми, наче море, очима сиділа край мису на камені, півукрита виступом скелі від сторонніх очей. Вона дивилася просто на Енн із дивним виразом – дещо здивованим, дещо зацікавленим, а дещо – чи таке можливо? – заздрісним. Вона була без капелюха; її пишні коси, що більш, ніж будь-коли, нагадували Браунінгових «диво-змій», лежали, мов корона, у неї на голові, перев’язані червоною стрічкою. Дівчина була вбрана в дуже просту сукню з якоїсь темної тканини, проте на стані її, підкреслюючи витонченість фігури, яскрів багряний шовковий пасок. Руки, складені на колінах, були засмаглі й шкарубкі від хатньої праці, хоча шкіра на щоках та шиї сяяла молочною білизною. Промінь вечірнього сонця вихопився з-поза хмари й упав на коси незнайомки. На мить вона здалася Енн утіленим духом моря – таємничим, пристрасним і невловно чарівним.

– Вам… вам, певно, здається, що я божевільна… – промимрила Енн, намагаючись опанувати себе. От лихо – щоби ця статечна дівчина вздріла її в такім пориві дитячості – її, дружину лікаря Блайта, котра мала би поводитися зі шляхетною гідністю заміжньої жінки!

– Ні, – відказала дівчина, – не здається.

Більше вона не промовила ані слова; тон її був рівний, незворушний і дещо ворожий, проте щось було в її очах – палке й сором’язливе, недовірливе й водночас благальне, – що змусило Енн відмовитись від наміру піти. Вона сіла на камені побіля дівчини.

– Я хочу познайомитися з вами, – сказала Енн із усмішкою, що незмінно й в усіх викликала приязнь і довіру. – Я пані Блайт… живу в маленькому будиночку над узбережжям.

– Так, я знаю, – мовила дівчина. – Я Леслі Мур… пані Мур, – неохоче додала вона.

На мить Енн заніміла від подиву. Їй і на думку не спадало, що ця дівчина може бути заміжня – у ній не було нічого, що нагадувало би про це. І щоб вона, до того ж, виявилася сусідкою, яку Енн уявляла собі звичайною та нічим не прикметною хатньою господинею! Енн не могла так швидко осягнути цю дивовижну зміну.

– То… то ви мешкаєте в тім сірім будинку понад струмком, – пробурмотіла вона.

– Так. Мені давно вже слід було зайти до вас, – мовила дівчина, ніяк не виправдовуючись і не пояснюючи свого зволікання.

Поиск по сайту: