АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

ББК Ш9(7К)6 2 страница

Читайте также:
  1. DER JAMMERWOCH 1 страница
  2. DER JAMMERWOCH 10 страница
  3. DER JAMMERWOCH 2 страница
  4. DER JAMMERWOCH 3 страница
  5. DER JAMMERWOCH 4 страница
  6. DER JAMMERWOCH 5 страница
  7. DER JAMMERWOCH 6 страница
  8. DER JAMMERWOCH 7 страница
  9. DER JAMMERWOCH 8 страница
  10. DER JAMMERWOCH 9 страница
  11. II. Semasiology 1 страница
  12. II. Semasiology 2 страница

– О, так. Він одружився з дуже милою дівчиною, і вони цілком щасливі. Усе співдіє на добро*. Так кажуть Джо та Біблія, а вони непогані авторитети.

– Алек та Алонзо вже одружені?

– Алек так, а Алонзо – ще ні. Як зринають у пам’яті давні добрі дні в Домі Патті, коли я розмовляю з тобою, Енн! Як весело нам було!

– Ти буваєш у Домі Патті?

– О, так, буваю часто. Панна Патті й панна Марія незмінно сидять при каміні і в’яжуть. До речі, Енн, ми ж привезли тобі від них весільний дарунок. Угадай, який?

– Не знаю. Як вони довідалися про весілля?

– Я їм розповіла. Я була в них минулого тижня. Вони дуже зацікавилися. А позавчора панна Патті надіслала мені записку із проханням зайти – і попросила передати тобі їхній дарунок. Що ти, Енн, найбільше хотіла б одержати з Дому Патті?

– Невже панна Патті прислала мені своїх порцелянових песиків?

– Саме так! Вони лежать у моїй валізі. А ще я маю лист для тебе. Зажди хвилинку – я його витягну.

 

«Дорога панно Ширлі, – писала панна Патті, – Ваше майбутнє весілля так зацікавило нас із Марією. Прийміть наші найкращі побажання. Ми з Марією ніколи не були заміжні, та нічого не маємо проти, щоб інші були. Ми даруємо Вам порцелянових песиків. Я збиралася Вам їх заповісти, бо Ви, здається, щиро їх полюбили. Але ми з Марією із ласки Божої надіємося ще довгенько топтати ряст, тож я вирішила подарувати їх Вам, доки Ви ще молоді. Лиш не забувайте, що Гог дивиться праворуч, а Магог – ліворуч».

 

– Уяви цих прегарних старих песиків на камінній полиці в домі моєї мрії, – заворожено мовила Енн. – Я й сподіватися не могла на такий розкішний дарунок.

Того вечора в Зелених Дахах вирували приготування до завтрашнього свята, проте в сутінках Енн тихенько вислизнула з дому. У цей останній день свого дівоцтва їй лишалося здійснити ще одне маленьке паломництво – і зробити це вона мусила на самоті. Енн пішла до могили Метью на маленькім ейвонлійськім цвинтарі, який укривали своєю тінню тополі, – на мовчазну зустріч із давніми спогадами та безсмертною любов’ю.

– Як тішився б Метью разом із нами завтра, – прошепотіла вона. – Але я певна, що він усе знає й тішиться… деінде. Колись я читала, що наші померлі – не мертві, доки ми не забудемо їх*. Для мене Метью не помре ніколи, бо я ніколи його не забуду.

Вона поклала на могилу принесені квіти й поволі рушила довгою стежиною вниз зі схилу пагорба. Пишний вечір був налитий мерехтливою грою світла й тіні. У небі на заході пливли малинові й брунатні хмари, між якими там і тут видніли довгі смуги яблучно-зеленого неба. Унизу миготіли призахідні відблиски моря, і з жовтавого узбережжя долинав невпинний шум великої води*. А довкола неї, у прекрасній сільській тиші, завмерли рідні, милі серцю пагорби, ліси й поля.

– Історія повторюється, – мовив Гілберт, виходячи їй назустріч із хвіртки в обійсті Блайтів. – Пам’ятаєш нашу першу прогулянку цим схилом, Енн? До того ж, це була найперша наша прогулянка вдвох.

– То були сутінки, і я так само поверталася з могили Метью… а ти вийшов із хвіртки. Тоді я, припнувши гордість, уперше заговорила до тебе.

– І небеса розкрилися переді мною, – додав Гілберт. – Відтоді я з нетерпінням чекав на завтрашній день. Ми попрощалися біля вашої хвіртки, і я рушив додому найщасливішим хлопцем у світі. Енн мені пробачила!

– Хоча це ти мав би пробачити мені. Я була невдячною малою негідницею – і це після того, як ти, по суті, врятував мені життя того дня на ставку. Як обтяжував мене цей борг перед тобою! Ні, я не заслуговую на щастя, що прийшло до мене.

Гілберт засміявся й міцніше стис дівочу руку із перстеником на підмізинному пальці. То була каблучка з перлами – Енн не захотіла носити дошлюбний перстень із діамантом.

– Я розлюбила діаманти, відколи дізналася, що це зовсім не ті дивовижні фіолетові камені з моєї уяви. Справжні діаманти завжди будуть нагадувати мені про те колишнє розчарування.

– Але перли віщують сльози, як сказано в давній легенді, – заперечив Гілберт.

– Я не боюся сліз – адже це можуть бути й сльози щастя. У найщасливіші миті мого життя в очах у мене були сльози – коли Марілла сказала, що залишить мене в Зелених Дахах, коли Метью подарував мені першу мою гарну сукню, коли я почула, що ти одужаєш від тифу. Тож подаруй мені каблучку з перлами, Гілберте, і я охоче прийму від життя і радість, і горе.

Але того вечора наші закохані не хотіли думати про горе й снували радісні сподівання. Завтра вони одружаться, і дім їхньої мрії вже чекатиме їх на повитому фіалковим туманом березі Затоки Чотирьох Вітрів.

 

 

Розділ 4

Перша наречена в Зелених Дахах

 

Уранці в день весілля Енн прокинулася й побачила, що в її кімнатку на піддашші ллється сяйво миготливого сонця, а вересневий пустун-вітерець бавиться з фіранкою на вікні.

«Як добре, що сонце посвітить на мене», – радісно подумала вона.

У пам’яті їй зринув найперший її ранок у цій кімнаті, коли сонце прокрадалося до неї крізь рясний цвіт старенької Снігової Королеви. Те пробудження не випадало назвати щасливим, бо з ним разом повернулося й гірке розчарування попереднього вечора. Але відтоді маленьку кімнатку освятили й зробили такою милою серцю Енн роки щасливих дитячих снів та дівочих мрій. Сюди вона весело поверталася опісля кожного від’їзду, при цім вікні стояла на колінах усю ту ніч гіркої муки, коли думала, що Гілберт помирає, при нім із невимовною радістю сиділа у вечір своїх заручин. Багато щасливих і не надто багато сумних безсонних ночей провела вона тут – а сьогодні покине свою кімнатку назавжди. Тепер, коли вона поїде, тут оселиться п’ятнадцятилітня Дора. Проте сама Енн і не хотіла, щоб було інакше: адже маленька кімнатка берегла у своїх стінах священні спогади юності й дівоцтва – минулого, останню сторінку якого належало перегорнути, перш ніж відкриється новий розділ дорослого сімейного життя.

Того ранку в Зелених Дахах панували веселі клопоти. Діана приїхала раніше, щоб допомогти, і з собою привезла маленького Фреда та малу Енн-Корделію. Деві й Дора негайно забрали дітлахів до саду.

– Тільки пильнуйте, щоб Енн-Корделія не забруднила платтячка, – стурбовано застерегла Діана.

– Можеш сміливо довірити її Дорі, – сказала Марілла. – Ця дівчинка розумніша й обачніша за більшість матерів, яких я знаю. У певнім сенсі вона – просто диво. Не те, що інша, вітрогонка, яку я виховувала.

І Марілла всміхнулася до Енн поверх миски із салатом. Виглядало на те, що вітрогонка їй усе-таки миліша.

– Гарні вони малі, ці двійнята, – підтакнула пані Рейчел, коли Деві з Дорою вийшли і вже не могли почути її слів. – Дора така працьовита й жіночна, і Деві став дуже тямущим хлопчиною. Це вже не той колишній халамидник.

– Ніколи в житті я не була така розгублена, як у ті перші півроку, що він тут прожив, – визнала Марілла. – А потім я, напевне, просто звикла до нього. Останнім часом його цікавить господарювання. Він просить мене з наступного року дати йому опікуватися фермою. Можливо, я так і зроблю: оскільки пан Баррі більше не братиме її в оренду, нам доведеться влаштовуватись по-новому.

– Енн, тобі випав такий гарний день для весілля, – мовила Діана, закриваючи широким фартухом свою пишну шовкову сукню. – Кращого не могло бути, навіть якби ти замовляла його за каталогом «Ітонз»*.

– Забагато грошей витікає з нашого острова в цей «Ітонз», – роздратовано озвалася пані Лінд. Будучи ревною противницею спрутоподібних універсальних крамниць, вона ніколи не втрачала нагоди публічно заявити про свої погляди. – А щодо тих каталогів, то це тепер – Біблія ейвонлійських дівчат, будьте певні. Вони сидять над ними щонеділі, замість читати Святе Письмо.

– Ними дуже зручно бавити дітей, – спробувала виправдатися Діана. – Фред і мала Енн-Корделія можуть годинами розглядати картинки.

Я бавила десятьох дітей без каталогу «Ітонз», – відрубала пані Лінд.

– Годі вам, не сваріться через каталог «Ітонз», – весело мовила Енн. – Це ж найвизначніший день мого життя. Я така щаслива, і хочу, щоб усі довкола теж були щасливі.

– Я сподіваюся, дитино, твоє щастя триватиме довго, – зітхнула пані Рейчел. Вона справді щиро цього бажала й вірила, що так і буде, хоч і боялася, що так відверто виявляти своє щастя – значить кидати виклик Провидінню. Енн, заради її власного добра, слід було спустити з небес на землю.

І все одно старими сходами, укритими домотканим килимом, зійшла того вересневого полудня щаслива й вродлива наречена – перша наречена в Зелених Дахах – тендітна, з ясними очима й букетом троянд у руках, оповита невагомим туманом серпанку. Гілберт, що чекав у вітальні, дивився на неї з любов’ю і захватом. Нарешті він міг назвати її своєю, цю звабливу, кохану Енн, що її серце завоював після довгих років терплячого очікування. Це до нього вона йшла в білім весільнім вбранні. Чи гідний він її? Чи зможе зробити її такою щасливою, як сподівається? Що, як він не виправдає тих надій, котрі вона покладає на чоловіка?.. Але вона простягнула йому руку, їхні погляди зустрілися, і сумніви щезли, поступившись місцем радісній упевненості. Вони належать одне одному, і хай що чекатиме їх у майбутньому, це вже ніколи не зміниться. Вони звіряли одне одному власне щастя – і нічого не боялися.

Вони побралися в сяєві сонця, у старому саду, в колі давніх друзів та їхніх сповнених любові поглядів. Пан Аллан обвінчав їх, а превелебний Джо виголосив, як згодом заявила пані Лінд, найкрасивішу весільну проповідь, яку вона чула в житті. Птахи нечасто співають у вересні, та доки Енн і Гілберт промовляли свої безсмертні обітниці, з якоїсь невидимої гілки долинала казкова мелодія. Наслухаючи її, Енн тріпотіла від щастя, а Гілберт дивувався лиш тому, що всі птахи світу не злилися хором у єдиній урочистій пісні. Пол також слухав її і згодом описав у вірші, одному з тих, яким особливо захоплювалися пізніше читачі його першої великої збірки. Шарлотта Четверта була блаженно певна, що це віщує добру долю її любій панні Ширлі. Птаха співала до самого закінчення церемонії, а потім завершила свою пісню чарівною стрімкою треллю. Ніколи ще в старім, оточенім садами сіро-зеленім обійсті не було щасливішого, веселішого дня, аніж цей. Усі вічні дотепи й жарти, що лунали на весіллях, мабуть, іще від часів Едему, були промовлені й видавалися такими свіжими та кумедними, немовби щойно з’явилися на світ. То було королівство радості й сміху; а коли Пол запріг бричку, щоб везти молодят на станцію в Кармоді, де вони мали сісти на поїзд, у близнюків були напоготові рис і старі туфлі, які особливо завзято жбурляли пан Гаррісон і Шарлотта Четверта. Марілла стояла біля хвіртки й дивилася, як бричка їде геть стежиною поміж заростей золотушнику. Перед самим поворотом Енн озирнулася й востаннє помахала їй рукою. Вона поїхала – Зелені Дахи більше не були її домом, і Маріллине лице здавалося дуже старим і сірим, коли вона повернулася в будинок, який Енн упродовж чотирнадцяти років, навіть під час своєї відсутності, сповнювала світлом і життям.

Проте Діана зі своїми дітлахами, Ірвінги й подружжя Алланів лишилися, щоб допомогти двом старим жінкам пережити самотність цього найпершого вечора. Вони дуже приємно провели час за тихою вечерею, обговорюючи всі деталі того дня, і все ще сиділи за столом, коли Енн і Гілберт вийшли з поїзда на станції в Глені Святої Марії.

 

Розділ 5

Дорога додому

 

Старий лікар Девід Блайт прислав на станцію свого коня із бричкою, щоб їх зустріти. Малий шибеник, що був за візника, із розумінням усміхнувся й утік, лишивши їх самих їхати до свого нового дому в радісному світлі погожого вечора.

Енн назавжди запам’ятала той розкішний краєвид, що відкрився їхнім очам, коли вони виїхали на пагорб за селом. Їхнього будинку не було ще видно, проте Затока Чотирьох Вітрів виблискувала срібним і рожевим сяйвом, немов велетенське дзеркало. Далеко внизу Енн бачила вхід у затоку – пасмо піщаних дюн з одного боку й високий та похмурий стрімчак із червоного пісковику – з іншого. За дюнами у відблисках призахідного сонця дрімало непорушне, чисте море. Маленьке рибальське селище, притулившись до дюн у тому місці, де вони вливалися в берег моря, нагадувало великий опал у мерехтливім тумані. Небо над ними було, мов велетенська чаша, оздоблена коштовним камінням, із якої лилися сутінки, у повітрі ширився п’янкий аромат морських хвиль і все довкруж осявали чари прибережного надвечір’я. Кілька вітрильників неспішно линуло вздовж темних, обсаджених ялинами берегів. Звіддалік лунав ніжний і сонний дзвін маленької білої церкви, і плив над водою, зливаючись зі стогоном моря. Небо на півночі спалахувало теплим золотим світлом велетенського маяка, начеб то сяяла тремтлива зоря доброї надії. Понад виднокраєм, услід заклопотаному кораблю, тяглася в’юнка стрічка сірого диму.

– Краса, яка краса, – прошепотіла Енн. – Я полюблю Чотири Вітри, Гілберте. А де наш дім?

– Звідси його ще не видно за тим березовим гайком. Він розташований за дві милі від Глена, і ще за милю – від маяка. Сусідів у нас небагато. Поруч є лиш один дім, і я не знаю, хто в ньому живе. Енн, тобі не буде там самотньо без мене?

– Ні, за друзів мені будуть цей маяк і прегарна околиця. А хто живе в цьому домі, Гілберте?

– Не знаю. Судячи з його вигляду, не схоже, щоб господарі могли виявитися рідними душами. Як ти гадаєш, Енн?

Будинок був великий і солідний, пофарбований у такий ядучо-зелений колір, що поряд із ним усі барви довколишньої природи здавалися бляклими. Позаду будинку був сад, а перед вхідними дверима – охайний, доглянутий газон, але чомусь усе вкупі свідчило про певну бідність і голизну. Можливо, причина полягала саме в надмірній охайності: дім, подвір’я, клуні й повітки, сад, город, газон та стежина були бездоганно, аж нестерпно чисті.

– Навряд чи той, хто любить такі кольори, може бути цілком рідною душею, – згодилася Енн. – Якщо це сталося не випадково, як із нашим синім клубом. Але так чи так, я певна, що дітей там немає. Цей дім охайніший навіть за обійстя панянок Копп на дорозі Торі, а я й не думала, що таке можливо.

Вони нікого не зустріли на вологій червоній дорозі, що в’юнилася вздовж берега, та під’їжджаючи до березового гаю, поза яким стояв їхній дім, праворуч від себе Енн раптом побачила дівчину, що гнала зграю білосніжних гусей уздовж оксамитово-зеленого пагорба – там, де густо росли високі лапаті ялини. Поміж ними видно було смуги жовтих достиглих полів, проблиски золотих піщаних дюн та клапті синього моря. Дівчина, висока, у блакитній ситцевій сукні, мала пружну ходу й трималася дуже прямо. Вона та її гуси саме вийшли із хвіртки біля підніжжя пагорба, коли Енн і Гілберт проїхали попри них. Поклавши руку на засув, вона дивилася на них незмигно; погляд її вряд чи випадало назвати зацікавленим, та все ж не був він і зовсім байдужий. На одну коротку мить Енн здалося навіть, що вона помітила в нім затаєну ворожість. Проте Енн замилувалася вродою дівчини – вродою настільки явною, що вона будь-де неодмінно привернула б до себе увагу. Дівчина була без капелюха; важкі лискучі коси, на колір, як стигла пшениця, лежали короною довкруж її голови; сині очі сяяли, мов зорі; фігура, навіть у скромній ситцевій сукні, вражала величною поставою, а вуста багряніли незгірш за букет криваво-червоних маків, прив’язаний до її паска.

– Гілберте, хто ця дівчина, яку ми щойно проминули? – тихенько запитала Енн.

– Я не помітив ніякої дівчини, – відповів Гілберт, котрий всю увагу присвячував лише власній молодій дружині.

– Вона стояла біля хвіртки… ні, не озирайся. Вона дивиться нам услід. Я в житті не бачила такого вродливого лиця.

– Не пригадую, щоб я бачив якихось красунь, доки був тут. У Глені є гарні дівчата, але я не назвав би їх вродливими.

– Ця дівчина дуже вродлива. Ти, мабуть, не зустрічав її, інакше не зміг би забути. Її неможливо забути! Такі обличчя я бачила, може, хіба на картинах. А її коси! Мені згадався Браунінг – «золоті низки» та «диво-змії»*.

– Може, вона із приїжджих – мешкає у тім великім літнім готелі над затокою.

– Вона була в білім фартуху, гнала гусей…

– Вона могла просто так бавитися. А онде наш будинок, Енн.

Енн поглянула туди, куди вказував Гілберт, і на мить забула дівчину із прекрасними, хоч і непривітними очима. Перше враження від нового дому стало їй насолодою для очей і душі – він так нагадував велику кремову мушлю, викинуту хвилею на берег. Обабіч стежини, що вела до ґанку, виструнчилися на тлі неба величні фіолетові силуети осокорів. Поза домом, затуляючи сад від надто гострого дихання морських вітрів, ріс оповитий туманами сосновий гай, у якім вітер награвав свої химерні, неземні мелодії. Як і кожен ліс, він мовби приховував у своїх закутках дивовижні таємниці, котрі відкриються лише тому, хто зайде в гущавину й буде терпляче шукати. Зовні ж темно-зелені лапи ялин оберігають їх від цікавих та байдужих очей.

Нічні вітри вже розпочинали свій нестримний танець поза дюнами, а рибальське селище по той бік затоки мерехтіло вечірніми вогнями, коли Енн і Гілберт їхали поміж двома рядами осокорів. Двері маленького будиночка відчинилися, і в сутінках затріпотіло тепле світло каміна. Гілберт зняв Енн із брички й повів крізь сад і хвіртку між двох ялин, що вже взялися осінньою рудизною, а тоді охайною червоною стежиною до ґанку з пісковику.

– Ми вдома, – шепнув він і, взявшись за руки, вони переступили поріг свого Дому Мрії.

 

Розділ 6

Капітан Джим

 

«Старий лікар Дейв» із дружиною прийшли до маленького будиночка зустрічати молодят. Лікар Дейв виявився високим життєрадісним чоловіком з білими бакенбардами, а його дружина – елегантною рум’яною та сивокосою дамою, що прийняла Енн із відкритими обіймами, у прямім і переноснім значенні.

– Я така рада вас бачити, дорогенька. Ви, напевне, дуже втомилися. Ми приготували вам вечерю, а капітан Джим приніс форелі. Капітане… де ви? Мабуть, пішов розпрягти коня. Ходімо нагору – там ви скинете пальто.

Піднімаючись за нею сходами, Енн роззиралася довкола радісним і вдячним поглядом. Новий дім їй дуже подобався. У нім панувала атмосфера Зелених Дахів, і навіть дух її власних давніх традицій.

– Мені здається, я відшукала б рідну душу в панні Рассел, – прошепотіла Енн, лишившись на самоті у своїй кімнаті. Там було два вікна: одне з них, мансардне, виходило на затоку, піщані дюни й маяк Чотирьох Вітрів.

– «Вікно, з якого чути голос моря

В казкових і загублених краях»*, – тихенько процитувала Енн. У друге вікно, розташоване на фронтоні, видно було невеличку ще не скошену долину, через яку біг струмок. За півмилі далі над струмком виднів один-єдиний дім – старий, сірий і недоладно збудований, обсаджений велетенськими вербами, поміж яких вогники у його вікнах мерехтіли, ніби розгублені очі мандрівника на чужині. Енн думала про його мешканців і сподівалася, що вони виявляться добрими людьми, адже їм випало бути сусідами. Зненацька їй згадалася вродлива дівчина з білими гусьми.

«Гілберт каже, що вона нетутешня, – міркувала Енн, – але я думаю, що це не так. У ній є щось таке, що робить її частиною цього моря, неба й затоки. Чотири Вітри в неї в крові».

Коли Енн зійшла вниз, Гілберт стояв біля каміна, розмовляючи з якимось незнайомцем. На звук її кроків обидва озирнулися.

– Енн, познайомся, це капітан Бойд. Капітане, це моя дружина.

Уперше в житті, рекомендуючи Енн, Гілберт назвав її «моя дружина» й у цю мить замалим не луснув від гордості. Старий капітан простягнув Енн свою жилаву руку; вони усміхнулися одне одному й відтоді стали друзями. Рідні душі обмінялися спалахами сигнальних вогнів.

– Моє шанування, пані Блайт – дуже радий познайомитися з вами. Надіюся, ви будете щасливі, так само, як була щаслива перша юна дружина, що тут зажила. А ліпшого й бажати годі. Тільки мене ваш чоловік не зовсім правильно назвав. На щодень моє ім’я – капітан Джим, а що ви все одно будете кликати мене саме так, то можете просто віднині й почати. Ви гарна, дуже гарна молода, пані Блайт. Дивлюся я на вас і мовби як відчуваю, що й сам собі допіру одружився.

Усі розсміялися; тим часом стара пані Блайт почала вмовляти капітана залишитися на вечерю.

– Я вдячний. Мені то буде велика радість. Я ж за столом і товариства зазвичай не маю, крім одної незугарної парсуни в дзеркалі. Нечасто випадає повечеряти із двома такими милими, гарними дамами.

Можливо, компліменти капітана Джима на папері й здаються геть безбарвними, та він проказував їх із такою витонченою щирістю в тоні й погляді, що жінка, до якої він звертався, не могла не відчути – їй віддається шана, мов королеві, і віддається в манері, гідній короля.

Старий капітан Джим, простодушний і шляхетний чоловік, мав вічно юні очі й серце. Був він високий, дещо згорблений і незграбний; утім, уся постава його свідчила про велику силу й витривалість. Його чисто виголене, пооране зморшками лице було бронзове від засмаги; густе темно-сиве волосся спадало йому аж на плечі, а дивовижно сині, глибоко посаджені очі деколи іскрилися, деколи туманилися мрією, а деколи тужливо вдивлялися в морську далечінь, як у того, хто шукає давно втрачений скарб. Енн іще належало дізнатися, що так розпачливо виглядав капітан Джим.

 

Безперечно було, що капітан Джим негарний. Його запалі щоки, кривий рот і масивне чоло не були створені за канонами вроди, а незліченні труднощі й скорботи лишили шрами як на його душі, так і на тілі. І все ж, відзначивши на перший погляд, що капітан Джим негарний, Енн більше ніколи про це не думала: дух, що прозирав з-під шорсткої оболонки, осявав її дивовижною красою.

Вони весело посідали за накритий до вечері стіл. Полум’я в каміні відганяло прохолоду вересневого вечора, проте легкі морські вітерці залітали в їдальню, коли заманеться, крізь навстіж розчахнуте вікно. Перед очима в господарів та гостей розгортався чарівний краєвид із затокою, поза якою гінким пасмом тяглися низькі фіолетові пагорби. Стіл угинався під вагою численних наїдків, приготованих старою пані Блайт, проте pièce de résistance*, поза всяким сумнівом, стала велика таця морської форелі.

– Я тут подумав, що після мандрівки вона вам мовби як смакуватиме, – сказав капітан Джим. – Свіжішої форелі й на світі нема, пані Блайт. Вона ще якісь дві години тому живісінька плавала в морі.

– А хто ж сьогодні наглядає за маяком, капітане? – поцікавився лікар Дейв.

– Небіж Алек. У цьому він незгірш за мене тямить. А я, мушу сказати вам, дуже радий, що ви запросили мене на вечерю. Голодний я добряче – обід мені сьогодні видався поганенький.

– Ви там у себе, на маяку, певне, увесь час недоїдаєте, – дорікнула стара пані Блайт. – Куховарити не хочете, от і їсте абияк.

– Я куховарю, пані Блайт, я куховарю! – запротестував капітан Джим. – І взагалі живу, мов король. От учора ходив собі в Глен, купив аж два фунти м’яса. Думав, буде в мене сьогодні шикарний обід.

– І що ж тоді сталося? – не вгавала стара пані Блайт. – Ви його загубили дорогою?

– Ні, – зніяковів капітан Джим. – Я саме вкладався спати, коли це приблудився до мене пес – такий змарнілий, обдертий – і попросився переночувати. Мабуть, живе десь там, у рибальському селищі. Я не міг прогнати бідолаху – лапу він собі десь поранив. То я замкнув його на веранді – кинув йому стару торбу, щоб він мав де лягти, – а сам пішов спати. Але чомусь ніяк не міг заснути. Крутився, думав – аж тоді згадав, що пес мовби як був голодний.

– І ви встали й віддали йому м’ясо – усе м’ясо! – вигукнула стара пані Блайт із переможним докором у голосі.

– Таж більше нічого й не було, що я міг би дати йому, – винувато пояснив капітан Джим. – Нічого, що пес міг би їсти. А він таки був негодований, бо враз його все й проковтнув. Я всю ніч проспав безтривожно, та обід у мене був після того скупий – ні юшки, ні петрушки. А пес утік додому зранку. Ото вже нітрохи не вегетаріанець.

– Треба ж оце голодувати через якогось нікчемного пса, – пирхнула стара пані Блайт.

– Ми не знаємо: для когось, може, він – найкращий друг, – заперечив капітан Джим. – Хоча так-то цього й не скажеш, але не можна судити про собаку лише з вигляду. Усередині він, може, як я сам, – справдешній красень. Хай навіть Перший Помічник не був від нього в захваті й лаявся просто-таки брутально. Але він упереджений – як усякий кіт, усякого пса сприймає кепсько. І все ж я залишився без обіду, тому такі смачні наїдки в цьому приємному товаристві – то для мене велика втіха. Добре діло – мати хороших сусідів.

– А хто живе в тім домі ген за вербами? – запитала Енн.

– Пані Мур, – відповів капітан Джим і, мовби замислившись, додав: – Та її чоловік.

Енн усміхнулася і з тону, яким говорив капітан Джим, в уяві склала собі портрет незнайомої пані Мур – то, напевне, була друга пані Лінд.

– Небагато у вас тут сусідів, пані Блайт, – вів далі капітан Джим. – По цей бік затоки всього кілька домів. Тут майже вся земля аж до самісінького Глена належить панові Говарду, то він здає пасовища в оренду. Зате по інший бік народу тьма – особливо Мак-Алістерів. Там хай куди поткнешся – неодмінно зустрінеш Мак-Алістера. Я був позавчора бачив старого Леона, він на тім боці все літо пропрацював. То він каже: «Вони там усі – Мак-Алістери. Там Ніл Мак-Алістер, а там Сенді Мак-Алістер, і Вільям Мак-Алістер, і Алек Мак-Алістер, і Енгус Мак-Алістер, і диявол у них, мабуть, теж Мак-Алістер».

– Еліотів та Крофордів там не менше, – мовив лікар Дейв після того, як сміх ущух. – Ми тут, Гілберте, на цьому боці, навіть приказку маємо: «Від зарозумілості Еліотів, пихи Мак-Алістерів та марнославства Крофордів спаси нас, Господи».

– Хоча й добрі люди між них є, – завважив капітан Джим. – Багато років плавав я на кораблі з Вільямом Крофордом, то нема йому рівних у силі й відвазі. Вони розумні – там, на тім боці. Певно, ми тому з них мовби як і глузуємо. Дивно, правда, – як то ми завжди ображаємося на тих, хто за нас бодай трошки більш тямковитий?

Лікар Дейв, що сорок років ворогував із «тим боком», засміявся, проте враз умовк.

– А хто живе в тім сліпучо-зеленім будинку за півмилі звідси? – поцікавився Гілберт.

Капітан Джим задоволено всміхнувся.

– Панна Корнелія Брайант. Вона скоро вас відвідає – не сумнівайтеся, бо ви пресвітеріани. А були б ви методистами, то вона й кроку у ваш бік не ступила б. Корнелія ненавидить методистів.

– Ексцентрична дама, – підсміхнувся лікар Дейв. – Запекла чоловіконенависниця.

– Виноград неспілий?* – засміявся Гілберт.

– Ні, не в тому річ, – серйозно відказав капітан Джим. – Корнелія замолоду мала женихів, та й нині варто їй однісіньке слово мовити, як усі старі вдівці тут же й підскочать від нетерплячки. Але вона мовби як народилася із хронічною відразою до всіх чоловіків і методистів. У неї найзліший язик і найдобріше серце в Чотирьох Вітрах. Де тільки станеться лихо – вона вже там, і робить усе, щоб допомогти. Про жодну жінку вона нізащо й слова кривого не скаже, а коли вже любить шельмувати нас, пройдисвітів, – гадаю, наші товсті шкури здатні це витримати.

– Про вас, капітане Джим, вона завжди високої думки, – мовила стара пані Блайт.

– Боюся, що так, і це найгірше. Від цього в мене відчуття, наче я маю щось таке, мовби як неприродне.

 

Розділ 7

Дружина шкільного вчителя

 

– А хто була та перша молода, що тут оселилася, капітане? – запитала Енн, коли після вечері вони посідали обіч каміна.

– Чи не була вона дійовою особою тієї романтичної історії, що буцімто пов’язана із цим будинком? – озвався Гілберт. – Мені казали, що ви, капітане, могли б її розповісти.

– Так, я знаю цю історію. Може, тільки я один в усіх Чотирьох Вітрах і пам’ятаю тепер дружину шкільного вчителя – такою, як вона приїхала сюди. Вона померла вже тридцять літ тому, але такої, як вона, і не забудеш за ціле життя.

– Розкажіть нам про неї, – попросила Енн. – Я хочу знати все про тих жінок, що мешкали в цім будинку до мене.

– Їх було три – Елізабет Рассел, а крім неї – ще жінка Неда Рассела та дружина шкільного вчителя. Елізабет була розумною, милою жіночкою, та й пані Рассел була дуже мила. Але жодна з них не була така, як дружина шкільного вчителя.

Учителя звали Джон Селвін. Я був шістнадцятилітнім хлопчиною, коли він приїхав зі Старого Світу вчити гленських дітлахів. Він був геть інакший, ніж ті покидьки, що приїздили тоді до нас працювати в школі. Ледь не всі вони були п’яниці: як протвережувалися, навчали дітлахів читати й лічити, а як ні – то тільки й знали, що указкою шмагати. Але Джон Селвін був надзвичайно приємний молодий чоловік. Жив він у домі мого батька, то ми з ним і подружилися, хоч він був од мене старший на десять років. Ми з ним читали, гуляли й говорили про все на світі. Він знав вірші – мабуть, усі вірші, котрі будь-коли хтось написав, і він читав їх мені вечорами на березі моря. Батько вважав, що негоже так час марнувати, але мовби як не забороняв – думав, наче це мені повибиває з голови усі думки про те, щоб піти в море. Ну, та цьому ніщо не могло завадити – моя мати була з роду мореплавців, тож із тим неспокійним духом я й народився. Але я так любив слухати, як Джон читає вірші! Вже замалим не шістдесят літ минуло, а я все ще можу їх усі повторити. Шістдесят літ!

Капітан Джим замовк, незмигно дивлячись на полум’я в каміні, мовби шукаючи там тіні давноминулих днів. Потім, зітхнувши, він продовжив оповідь.

– Пам’ятаю, одного весняного вечора ми зустрілися з ним на дюнах. Він був мовби як радісний – як оце ви, лікарю, що привезли сюди сьогодні пані Блайт. Я побачив вас і пригадав його. Він розповів мені, що там, удома, в нього лишилася мила, і тепер вона їде сюди. Я засмутився був – упертий юний егоїст. Подумав, що, коли вона приїде, Джон уже не буде мені таким другом. Але бодай мав гідність не показати йому цього. Джон розповів мені про неї. Її звали Персіс Лі, і вона приїхала б сюди одразу з ним, якби не її старий дядько. Він був хворий, а що в нього вона й росла, відколи померли батьки, то лишилася його догледіти. І ось по його смерті Персіс їхала сюди, щоб вийти заміж за Джона Селвіна. Тоді для жінки це було нелегко. Аби ви знали, що в ті часи ще не було пароплавів. «Коли ж ви на неї чекаєте?» – запитав я. А він мені й каже: «Двадцятого червня вона відпливає на судні «Принц Вільям», тож десь посеред липня буде тут. Я велю теслі Джонсону збудувати мені дім до її приїзду. Сьогодні надійшов від неї лист. Я ще й не розгорнув його – а вже знав, що там добрі новини. Я бачив її кілька днів тому».


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.022 сек.)