ББК Ш9(7К)6 14 страница

– Як ви знаєте, панно Корнеліє, він ліберал.

– Так, – доволі сумно визнала панна Корнелія, – і немає ніяких надій зробити з нього консерватора. Але він бодай пресвітеріанин, тож доведеться мені втішитися цим.

– Ви вийшли б за нього, якби він був методистом, панно Корнеліє?

– Нізащо. Політика – для цього світу, але релігія – для обох.

– І ви, панно Корнеліє, можете все-таки стати вдовою.

– Ні. Маршал переживе мене. Еліоти живуть довго, на відміну від Брайантів.

– Коли ви одружитеся? – запитала Енн.

– Через місяць. Моя весільна сукня буде з темно-синього шовку. І я хотіла запитати вас, Енн, рибонько, – як ви гадаєте, чи доречно буде надіти серпанок із таким вбранням? Я завжди міркувала, що хотіла б надіти серпанок, якби колись надумала віддатися. Маршал каже, щоби я наділа, коли хочу. Хіба не типовий чоловік?

– Чому б і справді не надіти, якщо ви цього хочете? – запитала Енн.

– Бо так чи так, кожен воліє не відрізнятися від інших, – мовила панна Корнелія, не схожа геть ні на кого в світі. – Як я вже сказала, мені хотілося б надіти серпанок. Та, можливо, його не годиться вбирати із жодною іншою сукнею, окрім білої? Енн, рибонько, що ви мені порадите? Я зроблю так, як ви скажете.

– Я думаю, що зазвичай серпанок надівають з білою сукнею, – визнала Енн, – та це лише умовності, і я згодна з паном Еліотом. Я не бачу жодних причин відмовлятися від серпанку, якщо ви хочете його мати.

Утім, панна Корнелія, що ходила в гості у ситцевих фартухах, похитала головою.

– Якщо так не годиться, я не надіну серпанка, – зітхнула вона, прощаючись із нездійсненною мрією.

– Отож, коли ви напевне виходите заміж, – урочисто мовив Гілберт, – я повідомлю вам найважливіші правила поводження з чоловіком, які моя бабуся повідомила моїй матері, коли вона виходила за мого батька.

– Я певна, що дам раду з Маршалом Еліотом, – спокійно відказала панна Корнелія, – але послухаймо ваші правила.

– Перше – упіймайте його.

– Він упійманий. Далі.

– Друге – добре годуйте його.

– Щоб йому було достатньо пирогів. Що ще?

– Третє й четверте – не зводьте з нього очей.

– Я вірю вам, – виразно мовила панна Корнелія.

Розділ 38

Червоні троянди

Того серпня сад маленького будиночка був улюбленим місцем усіх довколишніх бджіл і справдешнім царством пізніх червоних троянд. Мешканці Дому Мрії проводили там багато часу, влаштовуючи пікніки в трав’янистому закутку поза струмком та споглядаючи оксамитові сутінки, у яких плавали великі нетлі. Якось увечері Оуен Форд застав там Леслі саму. Енн і Гілберта не було вдома, а Сьюзен, на повернення якої чекали того дня, ще не приїхала.

Північне небо над верхівками сосон було бурштинове й блідо-зелене. У повітрі вже вчувалася прохолода – серпень прямував до вересня, тож Леслі вбрала багряну шаль поверх білої сукні. Вони з Оуеном мовчки блукали вузькими привітними стежинами поміж квіткових заростей. Невдовзі Оуен мав поїхати – його відпустка добігала кінця. Леслі відчувала, як несамовито калатає її серце. Вона знала, що цей пишний сад стане свідком зізнань, яким судилося зміцнити їхнє ще не висловлене порозуміння.

– Інколи вечорами в цьому саду чути дивний повів, немовби дух аромату, – мовив Оуен. – Ніяк не вдається збагнути, з якої квітки він долинає. Він невловний і нав’язливий, і дивовижно солодкий. Я часто уявляю, що це дух моєї бабусі Селвін повертається до старих любих місць. Довкола цього будиночка, певно, блукає немало дружніх духів.

– Я прожила під його дахом лише місяць, – мовила Леслі, – та люблю його, як ніколи не любила того будинку, де минуло все моє життя.

– Цей дім був зведений і освячений любов’ю, – мовив Оуен. – Такі будинки неодмінно впливають на тих, хто в них живе. А цей сад – йому понад шістдесят років, і його квітами написана історія тисяч надій і радостей. Деякі з них посадила дружина шкільного вчителя, а вона ж померла тридцять років тому. І все одно щоліта вони квітнуть. Погляньте на ті червоні троянди, Леслі, – вони мов королеви цього саду!

– Я люблю червоні троянди, – відповіла Леслі. – Енн подобаються рожеві, а Гілбертові білі. Та мені потрібні багряно-червоні. Вони втамовують якусь жагу в моїй душі, як жодні інші квіти.

– Ці троянди дуже пізні – вони квітнуть опісля того, як усі інші вже відцвітуть. У них – тепло й уся душа літа, що підходить до пори врожаю, – мовив Оуен, зриваючи один із вогненних, напіврозкритих пуп’янків. – Троянда – це квітка любові. Світ проголошував це впродовж багатьох століть. Рожеві троянди – це любов, сповнена мрій та чекання, білі – любов зневірена чи згасла, а червоні… що таке червоні троянди, Леслі?

– Любов переможна, – тихо відказала Леслі.

– Так – любов переможна й досконала. Ви знаєте, Леслі… ви розумієте. Я покохав вас із першого погляду. І ви теж кохаєте мене, я знаю… я не маю потреби запитувати… але хочу почути це з ваших уст… мила… моя мила!

Леслі щось відповіла дуже тихим і тремким голосом. Їхні руки й вуста поєдналися – то була найвеличніша мить їхнього життя, і там, у старому саду, що знав стільки років кохання, слави й журби, Оуен коронував її, заквітчавши їй коси багряною трояндою переможної любові.

Невдовзі повернулися Енн і Гілберт у товаристві капітана Джима. Енн розпалила вогнище із хмизу, щоб можна було помилуватися казковим танцем полум’я, і всі разом вони провели ще годину за доброю дружньою бесідою.

– Коли я дивлюся на полум’я із хмизу, так легко повірити, що я знов молодий, – мовив капітан Джим.

– Чи можете ви читати майбутнє в полум’ї, капітане? – запитав Оуен.

Капітан Джим подивився на них усіх з любов’ю, а тоді звернув погляд до жвавого лиця та ясних очей Леслі.

– Мені не треба полум’я, щоби читати ваше майбутнє, – проказав він. – Я бачу в ньому щастя для всіх вас… усіх – для Леслі й пана Форда, для лікаря й пані Блайт, для маленького Джема й діток, які ще тільки згодом народяться на цей світ. Щастя… хоча зважайте, що я бачу для вас усіх і прикрощі, і хвилювання, і печалі – вони будуть напевне, бо жоден дім, хай то палац чи маленький Дім Мрії, не зможе геть від них замкнутися. Та ніякі біди не схитнуть вас, якщо долати їх разом, із любов’ю й довірою. Ви пройдете крізь усякий шторм, коли любов і довіра будуть вам за компас і за керманича.

Раптом він підвівся й поклав одну руку на голову Леслі, а другу – на голову Енн.

– Дві добрі, милі жінки, – мовив він. – Чесні, надійні, віддані. Ваші чоловіки хвалитимуть вас при брамі, ваші діти виростуть і назвуть вас благословенними в прийдешні літа.

Незвична врочистість була в цій маленькій сцені. Енн і Леслі вклонилися, мовби одержуючи благословення. Гілберт зненацька провів долонею по очах. Оуен Форд сидів захоплений, як ніби споглядав неземне видіння. Кілька хвилин усі мовчали. Дім Мрії додав іще одну важливу, незабутню мить до своєї низки спогадів.

– А тепер я мушу йти, – зрештою сказав капітан Джим. Мовби неохоче взявши капелюха, він поволі озирнув кімнату. – Добраніч вам усім.

Енн, заскочена й налякана незвичним смутком його прощального побажання, кинулася за ним до дверей.

– Ми чекатимемо на вас, капітане Джим! – гукнула вона, коли він вийшов із хвіртки між двома соснами.

– Неодмінно! – весело озвався він. Але того вечора капітан Джим сидів біля старого вогнища в маленькому будиночку востаннє.

Енн неквапно повернулася до вітальні.

– Так гірко… гірко думати, що він вертається сам на той мис, де ніхто не зустріне його, – проказала вона.

– Капітан Джим – таке приємне товариство для інших, що неможливо уявити, щоб він не був приємним товариством і для себе самого, – відповів Оуен. – Та йому справді часом, напевно, самотньо. Нині в нім було щось від провидця – він говорив, як той, кому небом дано передбачити. Але мені теж уже час іти.

Енн і Гілберт непомітно вислизнули геть, проте, коли Оуен пішов, Енн повернулася до вітальні, де біля каміна досі стояла Леслі.

– О, Леслі, я знаю… і я така рада за тебе, мила, – мовила вона, обіймаючи подругу.

– Енн, моє щастя лякає мене, – прошепотіла Леслі. – Воно здається завеликим, щоб бути справжнім… я боюся говорити про нього… навіть думати. Я боюся, що це – тільки ще одна мрія цього Дому Мрії, і вона розвіється, коли я покину його.

– Ні, ти його не покинеш… доки Оуен забере тебе. Ти лишишся з нами до того дня. Невже ти думаєш, наче я дозволю тобі піти знову в той сумний і порожній будинок?

– Дякую, люба. Я збиралася запитати, чи можна мені лишитися. Я не хотіла повертатися туди – це було б ніби повернення до нескінченного безпросвітку й холоду колишнього життя. Енн, якою подругою стала ти для мене – «добра жінка, чесна, надійна, віддана» – так описав тебе капітан Джим.

– Він сказав не «жінка», а «жінки», – усміхнулася Енн. – Можливо, капітан Джим бачить нас обох крізь рожеві окуляри любові. Та ми можемо принаймні спробувати виправдати його віру в нас.

– Пригадуєш, Енн, – замислено мовила Леслі, – як того вечора, коли ми вперше розмовляли там, на скелях, я сказала, що ненавиджу свою вроду? Тоді я ненавиділа її… справді. Я думала, що Дік ніколи не звернув би на мене уваги, якби я була негарна. Я ненавиділа свою вроду, бо вона привабила його, але тепер… тепер я рада, що вродлива. Адже це все, що я можу дати Оуенові – його артистична натура черпатиме натхнення в моїй вроді, і я відчуватиму, що прийшла в його життя не з порожніми руками.

– Так, Оуен захоплений твоєю вродою. Хіба може бути інакше? Але із твого боку, Леслі, нерозумно вважати, наче це – все, що ти даєш йому. Я не пояснюватиму нічого – він сам тобі скаже про це. А тепер я мушу замкнути двері. Я чекала, що Сьюзен повернеться нині, але вона чомусь не прийшла.

– Я тут, пані Блайт, дорогенька, – мовила Сьюзен, зненацька надходячи з кухні, – і засапана, як хортиця. Далеченько із Глена сюди пішки тюпати.

– Рада бачити вас, Сьюзен. Як почувається ваша сестра?

– Вона вже може сидіти, та звісно, поки що не ходить. Ну, але тепер вона й без мене дасть раду, бо до неї приїхала донька. Ох, я скажу вам по правді, добре знов бути тут, пані Блайт, дорогенька. У Матильди зламана нога, але язик цілісінький. Вона кого завгодно забалакає до смерті, хоч і прикро казати таке про рідну сестру. Вона завжди була страшною цокотухою, пані Блайт, дорогенька, а проте саме вона першою в нашій сім’ї віддалася. Їй не надто подобався Джеймс Клоу, та вона нізащо не хотіла його скривдити. Не те, щоб Джеймс був кепським чоловіком… єдина вада в ньому, як на мене, ­– це те, що передобідню молитву він завжди читає з таким пекельним стогоном, що в мене, пані Блайт, дорогенька, від цього геть зникає апетит. До речі, про заміжжя, пані Блайт, дорогенька, – чи правда те, що Корнелія Брайант віддається за Маршала Еліота?

– Свята правда, Сьюзен.

– Пані Блайт, дорогенька, я думаю, що це нечесно. От я – ніколи в житті не сказала кривого слова про чоловіків, але ніяк не можу вийти заміж. А Корнелія Брайант ганить їх повсякчас, і все, що їй довелося зробити – це простягнути руку й ухопити собі, кого душа забажає. Це дуже дивний світ, пані Блайт, дорогенька.

– Є ще й інший, як ви знаєте, Сьюзен.

– Це так, – скрушно зітхнула Сьюзен, – але там, пані Блайт, дорогенька, немає ні заміжжя, ні весіль.

Розділ 39

Капітан Джим «пропливає між берегів»

Наприкінці вересня в Чотири Вітри надійшов роман Оуена Форда. Щодня впродовж того місяця капітан Джим регулярно ходив на пошту, сподіваючись одержати його. Та одного разу він лишився на маяку, і саме тоді Леслі принесла додому його примірник разом зі своїм і тим, що призначався для Енн.

– Ми сьогодні ж віднесемо йому книжку, – мовила Енн, схвильована, як школярка.

Того ясного, звабливого вечора прогулянка червоною дорогою до мису була дивовижно приємна. Потім сонце сіло між пагорбів у долину, повну згаслого призахідного сяйва, і білий вершечок маяка спалахнув яскравою зорею.

– Капітан Джим ніколи не спізнюється навіть на частку секунди, – мовила Леслі.

Обидві вони на все життя запам’ятали обличчя капітана Джима в ту мить, коли вручили йому книгу – його книгу життя, видозмінену й ошатно вбрану. Щоки його, бліді останнім часом, спалахнули юнацьким рум’янцем, очі засяяли молодечим вогнем, та руки тремтіли, перегортаючи сторінки.

Роман називався просто – «Книга життя капітана Джима», і на титульній сторінці імена Оуена Форда та Джеймса Бойда були надруковані як імена співавторів. На фронтисписі була розміщена фотографія самого капітана Джима, що стояв на порозі маяка, задивившись у далину понад морем. Оуен Форд «клацнув» його якось, доки роман іще писався. Капітан Джим знав це, хоч і не міг припустити, що фотографія з’явиться в книжці.

– Ви подумайте лиш, – мовив він, – старий моряк отут, у справжній друкованій книжці. Я, скільки віку, ніколи ще так не пишався. Мабуть, зараз чи не лусну від гордості. Не засну я нині вночі. До світанку я прочитаю мою книгу всеньку.

– Ми зараз підемо, щоб ви могли одразу взятися до читання, – відповіла Енн.

Капітан Джим, який тримав книжку, мов священну реліквію, рішучо закрив її й відклав убік.

– Ні, ви не підете, доки не вип’єте по чашці чаю зі старим, – запротестував він. – І чути цього не бажаю – а ти, Помічниченьку? Книга життя нікуди не дінеться. Я чекав на неї стільки літ, то можу почекати й іще трішки, доки побалакаю із друзями.

Капітан Джим поставив чайник на плиту, витяг з буфета хліб і масло. Попри хвилювання, рухи його були кволі й непевні, у них не відчувалося колишньої стрімкої вправності. Проте Леслі й Енн не запропонували йому допомоги, знаючи, що це скривдить його почуття.

– Ви слушний вечір вибрали, щоби до мене зайти, – мовив капітан Джим, витягаючи з буфета торт. – Мати малого Джо мені сьогодні надіслала повен кошик наїдків. Я завше кажу – хай Господь благословляє добрих куховарок. Гляньте-но, який гарний торт, весь у глазурі й горіхах. Нечасто я можу так-ото прийняти гостей. Призволяйтеся, дівчата, призволяйтеся! «Так вип’єм, друзі дорогі, за молоді літа».*

Дівчата «призволилися» дуже весело. Чай капітанові Джиму вдався пресмачний, торт був достеменним витвором кулінарного мистецтва. Сам капітан Джим поводився, як справжній король усіх гостинних господарів, не дозволивши собі навіть мигцем поглянути в той закуток, де лежала його книга в сяєві зелено-золотої палітурки. Та коли двері за Енн і Леслі врешті-решт зачинилися, обидві вони знали, що старий пішов одразу до книжки, і дорогою додому в уяві змальовували захват капітана, що перечитує із друкованих сторінок повість про власне життя, зображене в усій красі та барвах самої дійсності.

– Цікаво, чи сподобається йому кінцівка – та, що запропонувала я? – мовила Леслі.

Їй не судилося дізнатися про це. Наступного ранку Енн прокинулася й побачила, що Гілберт схилився над нею, повністю вдягнений і зі стурбованим виразом.

– Тебе викликали? – сонно запитала вона.

– Ні. Енн, боюся, щось сталося на маяку. Сонце зійшло годину тому, а він досі горить. Ти ж знаєш, для капітана Джима завжди було справою честі вмикати маяк, щойно сонце сяде й вимикати точнісінько на світанку.

Нажахана Енн сіла в ліжку. Бліде світло маяка розпачливо зринало на тлі ясно-блакитного неба.

– Може, він заснув над книжкою? – розгублено проказала вона. – Чи захопився, аж забув про маяк?

Гілберт похитав головою.

– Це не схоже на капітана Джима. Хай там як, я піду й подивлюся, що сталося.

– Зажди хвилинку – я піду з тобою, – схопилася Енн. – Так, я піду. Маленький Джем іще годину спатиме, і я покличу до нього Сьюзен. Тобі може знадобитися жіноча допомога, якщо виявиться, що капітан Джим захворів.

То був дивовижний ранок, повний густих і ніжних барв та звуків. Затока сяяла, мов очі всміхненої дівчини; над дюнами ширяли білі мартини; за грядою мерехтіло велике, глибоке море. Прибережні поля були росянисті й свіжі в перших яскравих, чистих сонячних променях. Із-над затоки, танцюючи й посвистуючи, долинув вітер, обернувши прекрасну тишу на ще прекраснішу музику. Якби не лиховісна зоря на білій вежі маяка, ця вранішня прогулянка стала б насолодою для Енн і Гілберта. Проте вони йшли мовчки, охоплені моторошним хвилюванням.

На їхній стукіт не відповів ніхто. Гілберт штовхнув двері й разом з Енн зайшов досередини. У старій вітальні було дуже тихо. На столі стояли рештки невеличкого вчорашнього бенкету. На полиці в кутку досі горіла лампа. Перший Помічник спав на підлозі, у квадраті сонячного світла біля канапи.

Капітан Джим лежав на канапі, притискаючи до грудей свою книгу життя, відкриту на останній сторінці. Очі його були заплющені, а на обличчі застиг вираз безмежного спокою й щастя – вираз того, хто довго шукав і нарешті знайшов.

– Він спить? – несміливо прошепотіла Енн.

Гілберт підійшов до канапи й на кілька секунд схилився над капітаном Джимом. Потім випростався.

– Так, він спить… міцно спить, – упівголоса мовив Гілберт. – Енн, капітан Джим «проплив між берегів».

Вони не знали напевне, о котрій годині він помер, проте Енн завжди вірила, що його бажання було почуте й капітан відійшов у ту мить, коли з-над затоки здійнявся світанок. Із цим осяйним припливом дух його полинув над перлинно-срібним морем вранішнього світла до гавані, що не знає ні штилів, ні бур, де чекала на нього його зникла Маргарет.

Розділ 40

Прощання з Домом Мрії

Капітан Джим був похований на невеличкім цвинтарі по той бік затоки, неподалік від місця, де спочивала крихітна маленька Джойс. Його родичі звели на могилі дуже дорогий, потворний «пам’ятник», із якого сам капітан добряче покепкував би, якби зміг уздріти його за життя. Та справжній пам’ятник йому був у серцях тих, хто знав його, і в книжці, якій судилося жити в наступних поколіннях.

Леслі журилася, що капітан Джим не став свідком гучного успіху «книги життя».

– Він радо читав би рецензії – майже всі вони такі доброзичливі. І побачити свою книгу на чолі списку бестселерів – ох, Енн, якби ж він тільки міг дожити до цього дня!

Проте Енн, попри власне горе, була мудріша.

– Сама книга – ось, що мало значення для нього, Леслі, – а не те, що про неї скажуть. І він одержав її. Він прочитав її всю. Та остання ніч була для нього, певне, однією з найщасливіших – зі швидким, безболісним відходом на світанку, про який він завжди мріяв. Я рада за Оуена й за тебе – рада, що книжка має великий успіх… але капітан Джим був задоволений, я знаю.

Зоря маяка так само невтомно несла свою нічну варту – на мис прибув тимчасовий заступник, що мав працювати, аж доки велемудрий уряд постановить, котрий з багатьох претендентів найкраще дасть раду з обов’язками доглядача – а чи має найліпшу протекцію. Перший Помічник жив у маленькім Домі Мрії, де його обожнювали Енн, Гілберт і Леслі, і терпляче зносила Сьюзен, яка геть не любила котів.

– Я можу примиритися з ним задля пам’яті капітана Джима, бо мені, пані Блайт, дорогенька, подобався був старий. І я стежитиму, щоб він мав собі кусень і на додачу – кожнісіньку мишку, що опиниться в мишоловці. Але більшого не просіть, пані Блайт, дорогенька. Коти – це коти і, повірте моєму слову, нічим іншим вони ніколи не будуть. Бодай не пускайте його до благословенного малятка, пані Блайт, дорогенька. Уявіть, який то буде жах, коли він висмокче подих із нашого милого дитятка.

– То буде справдешня котострофа, – мовив Гілберт.

– Смійтеся, лікарю, дорогенький, та глядіть, щоб на кутні не засміятися, коли одного разу це станеться.

– Коти не висмоктують подиху з немовлят, – заперечив Гілберт. – Це лише старий забобон, Сьюзен.

– Може, забобон, а може, і ні, лікарю, дорогенький. Я знаю лиш те, що воно трапляється. Кіт жінки небожа мого зятя висмоктав подих з їхнього хлопчика, і бідне невинне дитя було майже вмерло, як вони його знайшли. І байдуже, забобон то чи ні, пані Блайт, дорогенька, а щойно я побачу, як це жовте чудовисько нипає коло нашого янголятка, то певне почастую його коцюбою.

Пан та пані Еліот жили щасливо й дружно в яскраво-зеленім будинку. Леслі була зайнята вишиванням: вони з Оуеном мали побратися на Різдво. Енн міркувала, що ж вона робитиме, коли її подруга поїде з Чотирьох Вітрів.

– Зміни стаються повсякчас. Варто життю стати справді приємним, як щось у нім напевне змінюється, – зітхнула вона.

– Продається старий будинок Морганів у Глені, – мимохідь завважив Гілберт.

– Он як? – байдуже відказала Енн.

– Так. Тепер, коли пан Морган помер, пані Морган хоче переїхати до дітей у Ванкувер. Мабуть, вона продасть його задешево, бо на такий великий дім у такому маленькому селищі важко знайти покупця.

– Там дуже гарна околиця, тож вона його, напевне, таки знайде, – неуважно мовила Енн, міркуючи, як буде краще – підрубити чи обметати шви на довгих сорочечках Джема. Її крихітний хлопчик уже за тиждень мав вирости з пелюшок, і Енн була готова плакати на саму думку про це.

– А що, як нам купити його, Енн? – поцікавився Гілберт.

Енн випустила шитво з рук і вражено поглянула на чоловіка.

– Ти жартуєш, Гілберте?

– Нітрохи, моя дівчинко.

– І покинути цей будиночок – наш милий Дім Мрії? – недовірливо запитала вона. – Гілберте, я й думати не хочу про таке!

– Вислухай мене терпляче, кохана. Я розумію й цілком поділяю твої почуття. І все ж ми обоє знали, що рано чи пізно будемо змушені переїхати.

– Але ж не так швидко… не зараз, Гілберте.

– Нам більше ніколи може не випасти така змога. Якщо ми не купимо будинку Морганів, його купить хтось інший, а в Глені більше немає ні житла, де ми могли б оселитися, ні годящої ділянки для забудови. Цей будиночок був і назавжди лишиться тим, чим жоден інший не зможе стати для нас, я визнаю це; та як на лікаря, ти знаєш, він надто далеко стоїть від села. Ми відчували цю незручність, хоч і мирилися з нею. Тим паче, він уже став замалий для нас усіх, а через кілька років, коли Джему знадобиться своя кімната, нам геть не вистачить місця.

– Я знаю, знаю… – очі Енн налилися слізьми. – Я розумію все, що свідчить проти нього… але я так люблю його, і тут так гарно.

– Тобі буде самотньо тут без Леслі… і капітана Джима більше немає з нами. Будинок Морганів теж дуже гарний, і з плином часу, я думаю, ми полюбили б його. Адже він завжди подобався тобі, Енн.

– Звісно, але… Гілберте, це все так несподівано й раптово. У мене голова йде обертом. Десять хвилин тому я й думки не мала про те, щоби покинути цей милий дім. Я міркувала, що зроблю тут навесні… які квіти висаджу в саду. А якщо ми поїдемо, хто тут оселиться? Будинок і справді надто далеко стоїть від села, тож його, очевидно, винайме якась непутяща, бідна, кочова сім’я… усе сплюндрує… і осквернить. Якщо так станеться – ох, мені буде страшенно боляче.

– Я знаю. Але не можна жертвувати власними інтересами із цих міркувань, моя дівчинко. Будинок Морганів відповідає всім нашим суттєвим очікуванням, і ми не можемо дозволити собі змарнувати цей шанс. Подумай про ту велику галявину між поважних старих дерев, і про кленовий гай за будинком – дванадцять акрів*! Яке місце для дитячих ігор! А ще там є великий фруктовий сад, і тобі завжди подобалася цегляна стіна довкруж нього й двері в ній – ти казала, що це схоже на чарівний сад із казки. А затоку та піщані дюни там видно незгірше, ніж тут.

– Але не видно зорі маяка.

– Видно – з віконця на горищі. Це ще одна перевага того будинку, Енн, – ти ж любиш великі горища.

– У саду немає струмка.

– Немає, зате є струмок, що біжить крізь гай до великого ставу. І сам той став недалечко. Ти зможеш уявляти, що в тебе знову є власне Озеро Осяйних Вод.

– Гаразд, але поки що не кажи мені більше нічого про це, Гілберте. Я мушу подумати.

– Звісно. Час іще є. Тільки, якщо ми все ж його купимо, добре було б переїхати й обжитися там до початку зими.

Гілберт вийшов, а Енн відклала вбік сорочечки маленького Джема. Руки її тремтіли; більше вона не могла шити того дня. Зі слізьми в очах блукала вона своїм скромним маєтком, де була такою щасливою королевою. Будинок Морганів справді мав усі переваги, на яких наголошував Гілберт. Околиця була гарна, і сам будинок – достатньо старий, щоби мати традиції й статечну гідність, і достатньо новий, щоби бути сучасним та зручним. Енн захоплювалася ним, проте захоплення – це не любов, а вона так любила свій маленький Дім Мрії й усе в ньому – сад, про який дбала, як то робило ще стільки жінок до неї, сміхотливе сяйво струмка, що тихцем пробігав у дальньому його куточку, хвіртку між двома рипучими соснами, старий поріг із червоного пісковику, шляхетні осокори, дві крихітні скляні полички над каміном у вітальні, викривлену лиштву кухонних дверей, кумедні віконця на горищі, невеличку ямку на сходах. Усе це стало вже частиною її єства! Як вона зможе це покинути?

Цей будиночок, колись освячений любов’ю й радістю, освятили знов її власне щастя та горе. Тут вона провела медовий місяць, тут крихітна Джойс прожила свій єдиний короткий день, тут насолода материнством прийшла знову з появою Джема, тут вона чула солодку музику дзвінкого сміху свого синочка, тут біля вогнища сиділи дорогі серцю друзі. Радість і смуток, народження й смерть зробили маленький Дім Мрії священним довіку.

А тепер вона мусить поїхати. Енн знала це навіть тоді, коли відхиляла Гілбертову пропозицію. Маленький будиночок став затісний для них, та й Гілбертові інтереси змушували їх переїздити. Його роботу, хай яку успішну, ускладнювало розташування їхнього дому. Енн розуміла, що так чи так їхнє життя в цьому любому місці мало невдовзі закінчитися, і знала, що мусить відважно дивитись у вічі фактам. Але як боліло її серце!

– Це буде, наче вирвати щось із мого життя, – схлипнула вона. – І, ох, аби ж лише знати, що тут оселяться добрі люди. Чи хай будиночок стоїть порожній – навіть це буде краще, ніж оселити тут якусь орду, яка нічого не знає ні про географію країни мрій, ні про історію, що дала цьому будиночкові його душу й індивідуальність. А коли сюди прийде таке плем’я, будиночок дуже швидко зруйнується – старі будинки швидко занепадають, якщо про них не дбати. Вони повисмикують усі троянди з мого саду, не стригтимуть осокорів… і огорожа буде, наче рот, у якому бракує зубів, а дах протече й тиньк обсиплеться… і вони затикатимуть вибиті вікна подушками й килимками… і все буде спаплюжене й брудне.

Уява Енн так послужливо змалювала майбутній занепад її маленького Дому Мрії, що завдала їй тяжкого болю, наче то вже відбулося в дійсності. Енн сіла на сходинці й гірко, нестримно заплакала. Там її знайшла Сьюзен і стривожено взялася розпитувати, що призвело до сліз.

– Ви ж не посварилися з лікарем, ні, пані Блайт, дорогенька? А як і посварилися, то не журіться. Для подружжів це звична справа – так мені казали, хоч сама я щодо цього й геть недосвідчена. Він перепросить вас і ви помиритесь.

– Ні, Сьюзен, ми не посварилися. Просто… Гілберт хоче купити будинок Морганів, і нам доведеться переїхати до Глена. А я цього не переживу!

Проте Сьюзен не поділяла її почуттів. Її помітно втішила перспектива оселитися в Глені. Щодо своєї посади вона нарікала хіба на те, що маленький будиночок був розташований так віддалік від села.

– Це ж буде гарно, ох, пані Блайт, дорогенька! Будинок Морганів дуже зручний і такий великий.

– Ненавиджу великі будинки, – схлипнула Енн.

– Ви не будете ненавидіти їх, коли у вас зо півдесятка діток знайдеться, – спокійно мовила Сьюзен. – А цей будинок уже нині замалий для нас. У нас немає кімнати для гостей, відколи пані Мур тут, і ця комора – найгірша з усіх, де я мусила працювати. Куди не поглянь – усюди куток. Та ще ми так далеко від світу. Бігме, тут нема нічого доброго, крім тих-ото морських виднокраїв.

– Можливо, далеко від вашого світу, Сьюзен, та не від мого, – кволо всміхнулася Енн.

– Я недобре вас розумію, пані Блайт, дорогенька, але, звісно, я не надто вчена. Та якщо лікар Блайт купить будинок Морганів – тут він слушно зробить, можете бути певні. Там є водогін, і просторі комори з буфетами, а льоху такого, кажуть, і на всьому острові нема. А тутешній льох, пані Блайт, дорогенька, як ви знаєте – не льох, а тяжкий смуток.

– О, Сьюзен, ідіть… ідіть геть! – розпачливо вигукнула Енн. – Комори, буфети й льохи – це ще не рідний дім. Чому ви не плачете з тими, хто плаче*?

– Ну, плакати я завжди була невдатна, пані Блайт, дорогенька. Я волію розраджувати людей, а не плакати з ними разом. І ви не плачте, пані Блайт, дорогенька, бо ще спухнуть ваші гарні оченята. Цей будинок теж дуже добрий, і вам своє відслужив. Але час тепер мати кращий.

Майже всі друзі були згодні з думкою Сьюзен. Леслі єдина цілком розуміла Енн. Вона теж довго плакала, коли почула цю звістку. Потім обидві подруги втерли сльози й узялися готуватися до переїзду.

– Оскільки ми вже мусимо поїхати – зробімо це якнайшвидше, щоб усе лишилося позаду, – мовила сердешна Енн із виглядом гіркої покірності долі.

– Ти полюбиш і будинок Морганів, коли його для тебе освятять безцінні спогади, – сказала Леслі. – Там гостюватимуть друзі, як робили це тут… щастя зробить його рідним тобі, Енн. Зараз це просто помешкання, та із плином років воно стане твоїм справжнім домом.

Енн і Леслі ще раз пролили сльози наступного тижня, убравши маленького Джема в його першу довгу сорочечку. Енн переживала це як трагедію аж до вечора, коли в нічній льолі перед нею знову постало її дорогоцінне маля.

Поиск по сайту: