ББК Ш9(7К)6 11 страница

– До речі, я одержала вчора лист від пана Форда, – мовила Енн. – Він просив переказати вам вітання.

– Не треба мені від нього жодних вітань, – відрубала панна Корнелія.

– Чому? – здивувалася Енн. – Я гадала, що він вам подобався.

– Колись був подобався. Але я не прощу йому того, що він зробив з Леслі. Сердешна дівчина гине за ним – наче їй і без того мало в житті гризот, – а він, я певна, розважається там, як завжди, у своєму Торонто. Хіба не типовий чоловік?

– Ох, панно Корнеліє, як ви дізналися?

– Боже мій, рибонько, та хіба в мене очей нема? Я ж Леслі з дитинства знаю. Усю цю осінь в очах у неї був якийсь новий біль, і я ні на мить не сумнівалася, що то через цього письменника. І собі я не пробачу, що влаштувала його до неї. Але я ж не думала, що він буде такий. Доти Леслі вже брала пожильців на літо – і то були всі як один самовдоволені осли. Вона їх усіх зневажала. Якось один із них спробував позалицятися – то вона йому враз дала відкоша, ще й такого, що він, очевидно, і дотепер не отямився. Тож я й не замислювалася про жодну небезпеку.

– Тільки глядіть, щоб Леслі не зрозуміла, що вам відома її таємниця, – квапливо застерегла Енн. – Це може тяжко скривдити її.

– Не сумнівайтеся, рибонько, я не вчора народилася. Ох, хай вони згинуть, ті чоловіки! Спершу один занапастив життя Леслі, а тепер іще й другий виродок з’явився, щоб завдати їй гіршого болю. Енн, рибонько, цей світ – жахливе місце, повірте мені.

– «У хибах світу тільки час

Нам допоможе дати лад», – замислено процитувала Енн.

– Коли це й станеться, то лише в світі, де не буде жодних чоловіків, – похмуро відказала панна Корнелія.

– А тепер вони що накоїли, ці чоловіки? – запитав Гілберт, виринаючи на порозі.

– Лиха. Тільки лиха. Хіба колись вони робили щось інше?

– Яблуко з дерева пізнання з’їла Єва, панно Корнеліє.

– Її напоумив змій, а він був чоловічого роду, – зловтішно відповіла панна Корнелія.

Коли перший біль минув, Леслі відчула, що може жити далі, як то відбувається з більшістю з нас, які б не були наші муки. Деколи, у веселому колі друзів, що збиралися в маленькім будиночку, вона спроможна була навіть тішитися життю. Утім, коли Енн відчувала проблиск надії на те, що вона забуває Оуена Форда, її ілюзії легко розвіював вираз пожадливої цікавості в очах Леслі щоразу, коли в розмові спливало його ім’я. Це викликало співчуття в Енн, отож вона завжди намагалася переказувати капітанові Джиму та Гілберту новини від Оуена Форда в присутності Леслі. Рум’янець і мертвотна блідість, котрі заливали в ці хвилини щоки дівчини, красномовно свідчили про почуття, що сповнювали все її єство. Попри те, вона ніколи не говорила про нього з Енн, як і не згадувала вересневого вечора на піщаних дюнах.

Невдовзі помер її старий пес і вона дуже за ним побивалася.

– Він так довго був мені другом, – тужливо розповідала вона Енн. – Колись він належав Дікові – десь із рік до того, як ми побралися. Дік лишив його мені, коли пішов у море. Карло дуже мене любив, і це допомогло мені пережити той перший страхітливий рік після смерті мами, коли я була така самотня. А потім я почула, що Дік вертається додому, і злякалася, що Карло вже не буде тільки моїм. Але він, очевидно, геть збайдужів до Діка: так любив його колись, а тепер гарчав і кидався, мов на чужого. А я тішилася. Добре мати бодай якусь живу істоту, чия любов цілком належить тобі. Цей старий пес був мені такою розрадою. Восени він зовсім охляв; я боялася, що довго він не проживе, і все ж надіялася, що доглядом і турботою поможу йому дотягти до весни. Нині мені здалося, що він почувається краще. Я сиділа на килимку перед каміном; він підвівся й подибав до мене, поклав голову мені на коліна й подивився з такою любов’ю у великих лагідних очах… а тоді затремтів – і помер. Мені дуже його бракуватиме.

– Дозволь мені подарувати тобі іншого собаку, Леслі, – мовила Енн. – Я збираюся купити прегарного сетера Гілберту на Різдво. Дозволь мені подарувати ще одного тобі.

Леслі похитала головою.

– Дякую, Енн, але зараз не треба. Я не можу зараз прийняти іншого пса. У моєму серці не лишилося любові до інших собак. Можливо, потім… колись… я попрошу тебе подарувати мені цуценя. Мені справді потрібен пес – для захисту. Але в Карлові було щось майже людське… і здається негідним так швидко змінити його на когось іншого. Мій старий любий друг!

За тиждень до Різдва Енн поїхала в Ейвонлі й лишалася там до кінця свят. Невдовзі до неї долучився Гілберт, і в Зелених Дахах відбулося веселе святкування Нового року в товаристві Блайтів, Райтів та сімейства Баррі й за обідом, що коштував багатьох клопітких зусиль пані Лінд і Маріллі. Коли ж Енн і Гілберт повернулися в Чотири Вітри, їхній маленький будиночок стояв засипаний снігом, оскільки третя хурделиця впродовж тієї надзвичайно суворої зими нагорнула замети довкола всього, що трапилося їй на шляху. Проте капітан Джим відкинув сніг на ґанку та стежках, а панна Корнелія прийшла й розпалила веселий вогонь у затишнім каміні.

– Добре, що ви повернулися, Енн, рибонько. Але ж яка заметіль! Будинок Мурів тепер можна вздріти тільки з горішніх вікон. Леслі буде така рада вас бачити. Вона там ледь не живцем похована. Добре, що Дік може відкидати сніг лопатою і, здається, бачить у тім некепську забаву. Сьюзен просила переказати, що прийде завтра. А куди це ви, капітане?

– Спробую дістатися до Глена – хочу годинку побути в старого Мартіна Стронга. Скоро він, певне, Богу душу віддасть, то цими днями йому самотньо. Друзів у нього нема: він був завше надто заклопотаний, щоб їх мати, хоч і заробив купу грошви.

– Певно, він гадав, що як уже не можна водночас служити Богові й мамоні, краще буде обрати мамону, – ущипливо мовила панна Корнелія. – Тож хай не нарікає, що мамона тепер видається йому не найприємнішим товариством.

Капітан Джим вийшов надвір, але, пригадавши дещо, на хвилину повернувся.

– Пані Блайт, я був одержав лист від пана Форда – він пише, що знайшов-таки видавця, і мою книгу надрукують восени. Я так зрадів, коли дізнався про це. Ви уявіть – я нарешті побачу мою справжню книгу!

– Цей чоловік уже ледь не здурів від своєї «книги життя», – співчутливо озвалася панна Корнелія. – Що ж до мене, то я вважаю, що в світі й без того книжок забагато.

Розділ 29

Гілберт і Енн не доходять згоди

Гілберт закрив солідний медичний том, який уважно читав цілий вечір, поки дедалі густіші березневі сутінки не змусили його відкласти книжку. Він відхилився на спинку стільця й замислено поглянув у вікно. Була рання весна – вочевидь, найнеприємніша пора року. Навіть захід сонця не міг прикрасити собою понурий, мовби наскрізь промоклий пейзаж і почорнілу, брезклу кригу в гавані, яку споглядав Гілберт. Ніде не було видно ознак життя, крім хіба чорної ґави, що самотою линула понад свинцевим полем. Гілберт ліниво замислився, дивлячись на птаха. Може, то був голова сім’ї, на якого в лісі за Гленом чекає гарненька чорнява дружина? А чи молодий жевжикуватий красень летів на побачення? Чи був то цинічний старий парубок, переконаний, буцім «той перший прибуде, хто вирушить сам»*? Та байдуже, хто він був, невдовзі його поглинув морок, а Гілберт звернув увагу на приємніше видовище в кімнаті.

Полум’я в каміні, раз по раз сяючи яскравіше, вихоплювало з темряви біло-зелені шубки Гога й Магога, лискучу коричневу голову гарного сетера, який дрімав на килимку перед каміном, рамки з картинами на стінах, вазу з нарцисами, що виросли в невеличкім садку на підвіконні, Енн, котра сиділа при столику, відклавши шитво, обхопивши руками колінF й стежачи за полум’ям, що малювало повітряні замки з вежами, які пронизували хмару, освітлену місячним сяйвом, і надвечірні кораблі, що пливли з гавані Добрих Надій у Чотири Вітри з дорогоцінним вантажем на борту – адже Енн знову снувала радісні мрії, хоч моторошний привид страху мучив її вдень і вночі, затьмарюючи райдужні сподівання.

Гілберт уже звик називати себе «старим одруженим чоловіком». Проте на Енн він досі дивився закохано, не ймучи віри власному щастю й тому, що справді може вважати її своєю. А може, то був лише сон, частина великого марева, яким був і цей Дім Мрії? Душа його й досі мовби ходила навшпиньках перед нею, щоб не розвіялися чари й не зникло щасливе видіння.

– Енн, – поволі мовив він, – вислухай мене. Я хочу з тобою поговорити.

Енн поглянула на нього крізь тінистий морок освітленої полум’ям кімнати.

– Про що? – весело запитала вона. – У тебе страшенно серйозний вираз, Гілберте. Я сьогодні не бешкетувала. Чесне слово – запитай у Сьюзен.

– Це не про тебе… і не про нас. Я хочу… поговорити про Діка Мура.

– Про Діка Мура? – повторила Енн, випроставшись і насторожившись. – Що це таке ти хочеш сказати про Діка Мура?

– Я багато думав про нього останніми днями. Пам’ятаєш, торік я лікував йому фурункул на шиї?

– Так… так.

– Я скористався нагодою уважно оглянути шрами в нього на голові. Я завжди гадав, що з медичної точки зору це дуже цікавий випадок. Останнім часом я досліджую історію виникнення й успішного застосування такого методу як трепанація черепа. Енн, я думаю, що, коли Діка Мура відвезти до клініки й зробити йому операцію, його пам’ять і розумові здібності можна буде відновити.

– Гілберте! – вигукнула Енн із протестом у голосі. – Це неможливо!

– Але це так. І я вважаю, що мій обов’язок – розповісти про це Леслі.

– Гілберте, ти не зробиш цього! – несамовито скрикнула Енн. – Гілберте… ні… ти не зможеш… не зможеш бути такий жорстокий! Пообіцяй мені, що ти цього не зробиш.

– Енн, я не думав, що ти так це сприймеш. Будь розважлива…

– Не буду… я не можу бути розважлива… я надзвичайно розважлива! Це ти нерозважливий, Гілберте! Чи ти хоч думав, що буде з Леслі, якщо Дік стане такий, як був колись? Уяви собі! Зараз їй дуже тяжко, але для неї в тисячу разів краще буде лишитися Дікові нянькою, ніж знову стати його дружиною. Я знаю… я знаю! Ні, це немислимо. Не втручайся в цю справу, Гілберте. Облиш усе, як є.

– Енн, я думав і про це також. Але я переконаний, що лікар мусить брати до уваги стан тіла й розуму пацієнта, попри всі наслідки, до яких це може призвести. Я вважаю, що обов’язок лікаря – спробувати відновити фізичне й психічне здоров’я людини, якщо для цього є хоч найменша можливість.

– Щодо цього, то Дік – не твій пацієнт, – змінила тактику Енн. – Якби Леслі запитала, чи можна щось для нього вдіяти, тоді ти був би зобов’язаний усе їй розповісти. Але ти не повинен втручатися не в свою справу.

– Я не вважаю, що втручаюся. Дванадцять років тому дядько Дейв сказав Леслі, що Дікові нічим не можна допомогти. Вона, звісно, досі в це вірить.

– А чому він так сказав, якщо це неправда? – переможно вигукнула Енн. – Хіба він не знає про це так само багато, як ти?

– Я думаю, що ні, хай як самовпевнено й безапеляційно це прозвучить. Ти знаєш, як упереджено він ставиться до, як сам це називає, «новомодних ідей щодо розтинів і розрізувань». Він навіть проти операцій при апендициті.

– Він слушно каже! – правила своєї Енн, повстаючи проти власних поглядів. – Я сама вважаю, що ви, сучасні лікарі, аж надто захоплено ставите досліди на живих людях.

– Рода Аллонбі померла б, якби я не зважився поставити один із таких дослідів, – заперечив Гілберт. – Але я ризикнув і врятував їй життя.

– Мені до смерті набридли ці розмови про Роду Аллонбі! – вигукнула Енн. Це було найнесправедливіше щодо Гілберта, котрий і словом не згадав хвороби пані Аллонбі, відколи розповів Енн про свою удачу. І не його вина була в тім, що інші й понині невтомно обговорювали цей випадок.

Гілберт відчув себе ображеним.

– Я не сподівався, що ти так поставишся до цього, Енн, – сказав він холодно, підводячись і прямуючи до дверей. Уперше в житті вони були близькі до сварки.

Енн кинулася за ним і потягла його назад до крісла.

– Ні, Гілберте, ні, ти не підеш розгніваний. Сядь, і я ду-у-уже щиро перепрошу тебе. Мені не слід було казати так. Але… ох, якби ти знав…

Вона затнулася саме вчасно, ледь не прохопившись Гілберту про таємницю Леслі.

– Якби ти знав, як почувається жінка в такій ситуації, – незграбно виправдовувалася Енн.

– Я розумію це. Я обміркував справу з усіх точок зору й дійшов висновку, що мій обов’язок – повідомити Леслі про можливість відновити Дікові пам’ять і глузд. Щодо решти – вона мусить вирішити сама.

– Ти не маєш права покладати цю відповідальність на неї. Їй і без того тяжко живеться. Вона бідна – де їй узяти кошти на операцію?

– Це вона мусить вирішити сама, – уперто повторив Гілберт.

– Ти припускаєш, що Діка можна вилікувати. Але чи певен ти цього?

– Авжеж ні. Цього ніхто не може сказати напевне. Можливо, пошкоджений сам головний мозок, і наслідки цих пошкоджень незворотні. Та якщо, як мені здається, утрата пам’яті спричинена лише натисканням на мозкові центри окремих деформованих ділянок черепа, вилікувати його справді можна.

– Але це тільки припущення! – не вгавала Енн. – Звісно, ти можеш сказати про це Леслі. Та операція коштує дорого – якщо вона погодиться, то муситиме позичати гроші або ж продавати ферму. А що, як вилікувати Діка не вдасться? Як вона повертатиме борг? Як заробить на прожиття собі й цій нещасній безпорадній істоті, коли продасть усе, що має?

– О, я знаю… знаю. Але мій обов’язок – сказати їй. Я не можу відступитися від цього переконання.

– Ця славетна впертість Блайтів! – простогнала Енн. – Але не берися остаточно вирішувати сам. Порадься з дядьком Дейвом.

– Я вже радився з ним, – неохоче визнав Гілберт.

– І що він сказав?

– Загалом те саме, що й ти, – облиш усе, як є. Боюся, він не лише упереджений щодо «новомодної хірургії», а й міркує так само, як ти – не роби цього заради Леслі.

– Отож-бо, – наполягала Енн. – Ти ж не заперечиш, Гілберте, що думка того, хто прожив на світі замалим не вісімдесят літ, багато бачив і врятував десятки життів, повинна важити більше, ніж припущення недосвідченого хлопчака.

– Дякую.

– Не смійся. Це надто серйозно.

– Саме так я й уважаю – це надзвичайно серйозно. Перед нами безпорадний чоловік, тягар для інших. І коли є можливість повернути йому глузд і зробити його корисним…

– Адже доти він приносив так багато користі, – презирливо урвала його Енн.

– Він може отримати змогу виправити власні помилки. Його дружина про це не знає. Я знаю – і саме тому я повинен сказати їй, що така змога існує. Це моє остаточне рішення.

– Тільки не кажи, що воно справді остаточне, Гілберте. Порадься з кимось іще. Запитай думки капітана Джима.

– Гаразд. Але я не обіцяю взяти його думку до уваги. Це той випадок, коли людина мусить вирішувати сама. Мене гризло б сумління, якби я й далі мовчав про це.

– О, сумління! – вигукнула Енн. – Очевидно, у дядька Дейва також є сумління, правда?

– Звісно. Але я не сторож його сумління, Енн. Визнай, моя дівчинко, – якби йшлося не про Леслі… якби то був цілком абстрактний випадок, ти ж погодилася б зі мною. Ти сама це знаєш.

– Ні, не погодилася б, – відказала Енн, щосили намагаючись повірити власним словам. – Ти можеш сперечатися хоч до ранку, Гілберте, та я не поступлюся. Запитай, що думає про це панна Корнелія.

– Ти терпиш поразку, Енн, коли вже прикликаєш собі в поміч панну Корнелію. Вона, звісно, розгнівається й скаже, буцім я «типовий чоловік». Та це не має значення. Не панна Корнелія мусить вирішувати, що робити. Це стосується тільки Леслі.

– Ти добре знаєш, яке буде її рішення, – ледь не плачучи мовила Енн. – У неї теж ідеальне уявлення про обов’язок. Не розумію, як ти можеш брати на себе таку відповідальність. Я не змогла б.

– «Бо правий той, хто правий шлях обрав

І з наслідками стрітися готовий»*, – процитував Гілберт.

– О, ти вважаєш, наче два віршованих рядки – це переконливий аргумент, – пирхнула Енн. – Це так по-чоловічому.

На ці слова вона засміялася, мимохіть нагадавши собі панну Корнелію.

– Що ж, коли Теннісон для тебе не авторитет, можливо, ти повіриш словам Того, Хто незрівнянно більший, – серйозно відказав Гілберт. – «І спізнаєте правду, і правда визволить вас»**. Я всім серцем вірю в це, Енн. Це найважливіший, найпрекрасніший вірш у Біблії – і взагалі в літературі, – і найправильніший, якщо існують різні ступені правильності. Найперший обов’язок кожного – казати правду, як він бачить її й розуміє.

– У цьому випадку правда не визволить Леслі, – зітхнула Енн. – Боюся, після цього вона опиниться в іще жорстокіших лабетах. Ох, Гілберте, як тяжко мені думати, що ти чиниш правильно!

Розділ 30

Леслі ухвалює рішення

Раптовий спалах епідемії грипу в Глені й рибальському селищі змусив Гілберта впродовж двох тижнів віддавати весь свій час хворим, тож він не мав ні хвилини, щоб порадитись, як обіцяв, із капітаном Джимом. Енн без надії сподівалася, що він облишив свої ідеї щодо лікування Діка Мура, і, щоб не будити лиха, оминала цю тему в розмовах – проте безперервно міркувала.

«Може, варто сказати йому, що Леслі кохає Оуена? – думала вона. – Він ніколи не дасть їй приводу запідозрити, буцім йому щось відомо, тож її гідність не постраждає, а я спробую переконати його, що Дікові не слід робити операцію. Варто сказати чи ні? Ні, я не можу. Обіцянка мусить бути непорушна, і я не маю права зраджувати таємницю Леслі. Та ще ніколи в житті я так не хвилювалася, як тепер. Це труїть весну… труїть усе!»

Якось надвечір Гілберт запропонував удвох піти до капітана Джима. Енн уся похолола, проте погодилася, і вони рушили. Два тижні лагідного сонячного сяйва явили диво, геть видозмінивши понурий пейзаж із ґавою, яку з вікна вітальні споглядав Гілберт. Пагорби й поля лежали сухі, теплі й бурі, готові взятися вигадливим візерунком весняного цвіту; затока грайливо тріпотіла попід вітром; прибережна дорога в’юнилася звабливою червоною стрічкою, а на піщаних дюнах гурт хлопчаків, які ладналися знову почати ловити рибу, палив сухотрав’я, що лишилося там із минулого літа. Полум’я весело металося вздовж гряди, вимахуючи багряними прапорами на тлі темно-глибокого моря, освітлюючи спалахами протоку й рибальське селище. То була дуже яскрава сцена, що іншим разом неодмінно потішила б очі Енн, але нині вони з Гілбертом не могли радіти прогулянці. Звичний дружний дух і відчуття єднання в смаках і поглядах, властиве племені, що знає Йосипа, нині майже здиміли з їхньої розмови. Несхвалення, яке виявляла Енн щодо намірів Гілберта, було знати в гордовито скинутім підборідді й силуваній чемності коротких фраз. Гілберт стиснув вуста з усією блайтівською впертістю, та очі його дивилися занепокоєно. Він мав намір зробити те, що вважав своїм обов’язком, проте зіпсовані стосунки з Енн видавалися йому для цього зависокою ціною. Обоє вони зітхнули з полегшенням, коли зрештою дійшли до маяка, і обоє відчули за це сором.

Капітан Джим відклав убік рибальську сіть, яку саме плів, і радісно їх привітав. У яскравім світлі весняного вечора він здавався таким старим, яким Енн його ще ніколи не бачила. У волоссі в нього побільшало сивини, жилава рука, простягнута для потиску, ледь помітно тремтіла. Утім, сині очі його були так само ясні й спокійні, як завжди, і несхитна душа проглядала крізь них, шляхетна й відважна.

Капітан Джим мовчки вражено слухав Гілберта, який казав те, що прийшов сказати. Енн, знаючи, як сильно старий любить Леслі, була певна, що він підтримає її, хоч і не сподівалася цим переконати Гілберта. Тому вона була безмежно здивована, коли капітан Джим, поволі й сумовито, проте без жодних вагань відповів, що Леслі має знати правду.

– Ох, капітане Джим, я не чекала від вас такого! – докірливо заявила Енн. – Я думала, ви не бажатимете їй нових страждань.

Капітан Джим похитав головою.

– Не хочу я, щоб вона страждала, та й розумію добре всі ті ваші почуття. Мене вони й самого мучать. Але не почуття повинні змушувати нас повертати стерно в житті – ні, тоді наш корабель надто часто трощило б. Є лиш один компас, за яким ми мусимо прокладати курс, і це відповідь на питання, як правильно буде вчинити. Я згоден з лікарем Блайтом. Коли є змога повернути Дікові глузд – Леслі треба сказати про це. Тут іншого вибору бути не може, так я собі думаю.

– Ох, – простогнала Енн у безнадійнім відчаї, – заждіть, коли до вас дістанеться панна Корнелія.

– Корнелія дасть нам прочуханки, так-таки є, – кивнув капітан Джим. – Ви, жінки, премилі створіння, пані Блайт, але зовсім трішки нелогічні. У вас є вища освіта, а в Корнелії ні, та щодо логіки ви схожі, як викапані. Ну, та вам це не шкодить. Логіка – сувора штука, і невблаганна. А тепер заварю-но я чаю, і вип’ємо з вами по чашці, та й погомонимо про добре, щоби стишити бурю в душі.

Чай і дружня розмова стишили бурю в душі Енн аж настільки, що дорогою додому вона вже не шпигала Гілберта докорами так, як хотіла це зробити попервах. У розмові вона не торкалася найболючішого питання, проте жваво й зацікавлено підтримувала інші теми, тож Гілберт зрозумів, що йому, хай неохоче, все-таки було даровано прощення.

– Капітан Джим здається таким змарнілим і кволим. Він дуже постарів за цю зиму, – сумовито мовила Енн. – Боюся, невдовзі він вирушить на пошуки зниклої Маргарет, і мені боляче від самої думки про це.

– Затока Чотирьох Вітрів уже буде не та, коли капітан Джим «вийде в останнє плавання», – згодився Гілберт.

Наступного дня він пішов до сірого будинку понад струмком. Чекаючи на нього вдома, Енн крокувала кімнатами, до краю схвильована й стривожена.

– Ну, то що сказала Леслі? – запитала вона, коли Гілберт повернувся.

– Майже нічого. Я думаю, вона була дещо спантеличена.

– Вона хоче, щоб Дікові зробили операцію?

– Вона сказала, що все обміркує й невдовзі прийме рішення.

Гілберт безсило впав у крісло перед каміном. Вигляд у нього був утомлений. Надто важко було йому говорити з Леслі, і жах, яким сповнилися її очі, коли вона збагнула суть його слів, не був приємним спогадом. Тепер, коли жереб було кинуто, його посіли сумніви у власній розважливості.

Енн поглянула на нього із жалем, сіла на килим біля крісла й оперлася своєю рудоволосою голівкою на Гілбертову руку.

– Гілберте, я неприпустимо бридко поводилася в цій ситуації. Більше не буду. Будь ласка, назви мене рудою й пробач мені.

Отож Гілберт упевнився, що, які б не були наслідки, він ніколи не почує на свою адресу: «Я ж тобі казала!» Та навіть це не заспокоїло його. Обов’язок, коли міркувати про нього абстрактно, – це одне, та зовсім інше – то обов’язок як щось конкретне, надто коли виконавця його зустрічають нажахані очі жінки.

Якесь внутрішнє відчуття змушувало Енн уникати Леслі впродовж наступних трьох днів. Надвечір третього з них Леслі сама прийшла до маленького будиночка й сказала Гілбертові, що відвезе Діка в Монреаль на операцію. Вона була дуже бліда; її мовби знов огорнула запона колишнього відчуження. Проте в очах її не було вже того виразу, що мучив Гілберта: вони були ясні й холодні. Вона сухо й по-діловому обговорила з ним усі деталі майбутньої поїздки. Здобувши бажані відповіді, Леслі підвелася; Енн запропонувала провести її додому.

– Не треба, – доволі різко відказала Леслі. – Нині дощило й земля ще волога. Добраніч.

– Невже я втратила мою подругу? – зітхнула Енн. – Якщо операція мине успішно й Дік Мур одужає, Леслі навіки сховається в потаємній цитаделі душі, де ніхто з нас уже ніколи не зможе її відшукати.

– Може, вона покине його, – припустив Гілберт.

– Леслі ніколи так не вчинить. У неї дуже сильне почуття обов’язку. Вона казала мені якось, що її бабуся, пані Вест, завжди вчила її не кидати жодної відповідальності, котру ти завдаєш собі на плечі, байдуже, які будуть наслідки. Це одне з головних правил її життя, хоч я вважаю, що воно вже доволі застаріло.

– Енн, зараз у тобі говорить образа. Насправді ти не вважаєш його застарілим, і в тебе самої достоту такі ж уявлення про непорушність обов’язку. І це правильно. Намагання уникнути відповідальності – це лихо сучасних людей і причина невдоволення та неспокою, що панують у нашому світі.

– Так каже проповідник, – насмішкувато зронила Енн. Проте в душі вона знала, що Гілберт має слушність, і серце їй нестерпно боліло за Леслі.

Наступного тижня панна Корнелія примчала, мов сніжна лавина, в маленький Дім Мрії. Гілберта не було, тож Енн мусила стати на герць самотужки. Панна Корнелія заговорила, ледь устигнувши скинути капелюх.

– Енн, рибонько, невже це правда, що лікар Блайт сказав Леслі, буцім Діка можна вилікувати, і вона збирається везти його на операцію в Монреаль?

– Так, панно Корнеліє, це правда, – відважно сказала Енн.

– Тоді це нелюдська жорстокість, от що це таке! – відповіла панна Корнелія, дедалі більше просякаючи гнівом. – А я ще вважала лікаря Блайта гідним чоловіком! Мені й на думку не спадало, що він здатен на таке!

– Лікар Блайт уважав своїм обов’язком сказати Леслі про можливість повернути здоров’я Діку, – мовила Енн і, відчуваючи, що мусить виявити солідарність із Гілбертом, додала: – Я з ним згодна.

– Не згодні ви з ним, рибонько, – відказала панна Корнелія. – Ніхто, маючи бодай краплину співчуття, не може бути згоден із цим.

– Капітан Джим також згоден.

– Не кажіть ані слова про цього старого дивака! – вигукнула панна Корнелія. – Та я й знати не хочу, хто згоден, а хто ні! Подумайте – подумайте, – що це означає для сердешної, згорьованої, вимученої дівчини!

– Ми думаємо про це. Але Гілберт уважає, що лікар мусить передовсім дбати про фізичне й розумове здоров’я пацієнта.

– Хіба не типовий чоловік? Але від вас, Енн, рибонько, я сподівалася більшого, – відповіла панна Корнелія радше сумно, аніж сердито, і почала засипати Енн тими самими аргументами, із якими вона сама допіру нападалася на Гілберта. Енн відчайдушно захищала свого чоловіка тією ж зброєю, яку використовував Гілберт для самозахисту. Битва була довга й виснажлива, та зрештою панна Корнелія капітулювала.

– Це нечесно! – заявила вона, ледь не плачучи. – Це просто… просто нечесно! Бідна, бідна Леслі!

– Вам не здається, що слід бодай трохи подумати й про Діка? – запитала Енн.

– Про Діка! Діка Мура! Йому й так добре. Зараз він – кращий і порядніший член суспільства, ніж будь-коли. Він пиячив, або ще й гірше робив. І ви хочете звільнити його, щоб він знову заливав баньки та горлопанив?

– Він іще може змінитися, – сказала нещасна Енн, борючись із ворогом зовні та демонами сумніву всередині.

– Змінитися! – пирхнула панна Корнелія. – Травми, через які Дік Мур опинився в такому стані, він дістав у п’яній бійці. Він заслужив на свою долю. Те, що відбулося, стало для нього карою. Я не вважаю, що лікар Блайт має право втручатися в наміри Господа.

– Ніхто не знає, що сталося з Діком, панно Корнеліє. Може, то й не була п’яна бійка. Його могли вистежити й пограбувати.

– Не було в зайця хвоста, та й не буде, – заперечила панна Корнелія. – Але суть ваших слів мені ясна: рішення прийняте й обговорювати його марно. Коли так, я більше не сперечатимуся. Не люблю товкти воду в ступі. Коли треба щось зробити – я роблю, хоча спершу волію пересвідчитися, що це таки неминуче треба зробити. Тепер я всі зусилля спрямую на те, щоб утішити й підтримати Леслі. І, зрештою, – пожвавилася панна Корнелія, – може виявитися й так, що операція Дікові не допоможе.

Розділ 31

Правда визволяє

Прийнявши остаточне рішення, Леслі взялася до справи негайно й із характерною для неї рішучістю. Однак, байдуже, які питання життя й смерті чекали попереду, спершу слід було закінчити генеральне прибирання. У сірім домі понад струмком усе сяяло й вилискувало після неоціненної допомоги панни Корнелії. Висловивши все, що думала, спершу Енн, а згодом – Гілбертові й капітану Джиму, панна Корнелія ніколи не піднімала цієї теми в розмовах із Леслі. Майбутню Дікову операцію вона прийняла як неминучий факт, згадуючи про неї діловим тоном і лише тоді, коли в тім була нагальна потреба. Сама ж Леслі не виявляла бажання говорити про це. Упродовж тих розкішних весняних днів вона була дуже стримана й холодна. Вона зрідка заходила до Енн і, хоч поводилася незмінно доброзичливо й чемно, сама її чемність поставала, мов стіна, між нею й мешканцями Дому Мрії. Колишні жарти, сміх та звичні дружні ритуали не могли розважити її. Проте Енн забороняла собі ображатися. Вона знала, що Леслі затиснена в лабетах пекучого страху, що не дозволяв їй насолодитися ані найменшими проявами щастя й радості. Коли душу захоплює одне сильне почуття, решта емоцій відсуваються вбік. Ніколи ще Леслі Мур не здригалася від нестерпнішого жаху перед майбутнім. Проте вона йшла вперед обраним шляхом, без жодних вагань, як ішли своїм обраним шляхом мученики давніх часів, знаючи, що наприкінці його на них чекає вогненна агонія смерті.

Фінансове питання було розв’язане значно легше, ніж того боялася Енн. Леслі позичила потрібну суму в капітана Джима і, на її прохання, він узяв у заставу її невеличку ферму.

– Тож на один клопіт сердешній дівчині менше, – підсумувала панна Корнелія, – та й мені теж. Тепер, коли Дік одужає й зможе працювати – він платитиме відсотки, а коли ні, я певна, капітан Джим усе влаштує так, щоб Леслі не мусила того робити. Він мені так і сказав: «Я, Корнеліє, вже старий, а ні внуків, ні дітей не маю. Від мене живого Леслі дарунка не прийме, та, може, прийме від померлого». Тому щодо цього все буде добре. Аби ж і решта влаштувалася так само легко. Що ж до Діка, то цей мерзотник останніми днями був геть нестерпний. У нього диявол вселився, повірте мені! Ми з Леслі через нього й прибрати як слід не могли. Якось він був узявся ганяти в оборі качок, і так ганяв, поки ледь не всі вони здохли. А нам нічим не хотів помогти. Часом, ви знаєте, він сяк-так дещо робить – носить дрова й тягає воду. Але цими днями, щойно він підходив до криниці, як хотів стрибонути в неї сам. Одного разу я навіть подумала: «Як би добре все вийшло, якби ти лиш там утопився».

Поиск по сайту: