Денаціоналізація підприємств

Перш за все М.Тетчер відмовилась від старої моделі державного регулювання господарства. Вона прийшла до висновку, що методи прямого державного втручання в справи економіки на даному етапі себе вижили. Їх результатом стало екстенсивне розширення державного апарату і дерективно-адміністративні методи керівництва [45:38]. Тетчер до кінця 80-х років завершує демонтаж цієї старої системи, здійснює раціоналізацію відносин між державною і капіталістичними підприємствами, децентралізацію управління економікою, скорочення державного апарату. Центральні міністерства зведені до мінімуму, їх на кінець 80-х років нараховувалось 16 [28:82].

Одним з основних елементів тетчерівської політики є приватизація націоналізованого сектору, який складав досить вагому частину. Коли в 1979 році неоконсерватори прийшли до влади, частка державного сектора в економіці країни сягала за 11% валового національного продукту. На цих підприємствах працювало не менше, як два мільйони робітників. Більше 13% усіх капіталовкладень у економіку також припадало на державний сектор. До нього входили як націоналізовані лейбористським урядом у повоєнні роки галузі (вугільна промисловість, електрична, металургійна, газова, залізниці), так і ті, що перейшли у власність держави у 70-ті роки (автомобільна компанія "Ролс-ройс", суднобудівні та авіабудівні підприємства, радіокомпанія "БІ-БІ-СІ", поштова служба).

Чимало цих підприємств і навіть цілих галузей змінили свого власника через втрату конкурентоспроможності. Іноді лейбористська більшість у парламенті приймала рішення про одержавлення тих чи інших галузей, або окремих фірм, сподіваючись, що загальнофункціональна координація їх діяльності дасть більший ефект, ніж неплановане їх функціонування.

Така ситуація, на думку фахівців, цілком влаштовувала державних чиновників, що поступово звикали до легкого життя і ставали на шлях найменшого спротиву. Вилучена із загального ринку конкуренції, а також перспектив майбутнього банкрутства, ця група підприємств, як вважає ряд дослідників, зокрема Дж. Кей, Дж. Віккерс, Дж. Яроу, Дж. Шеколтон, Дж. Вайзман.

Виправдовуючи свою стратегію приватизації націоналізованих підприємств, консерватори опирались на те, що попередні помірковані спроби піднести ефективність націоналізованих підприємств та знизити витрати на утримання робочої сили і досягти бодай восьми відсотків реального повернення від щорічних нових інвестицій завершувались невдачами, оскільки націоналізовані галузі фактично випадали із загального комплексу ринково-орієнтованого господарства країни. Величезні націоналізовані підприємства виявились надто неповороткими і водночас "давали можливість міністрам, чиновникам, котрі очолювали галузі або державні корпорації, маніпулювати політичними гаслами, що ще більше поглиблювало кризові явища у цьому секторі британської економіки"[47:126].

Серед основних напрямків своєї діяльності Маргарет Тетчер визначала гасло побудови "народного капіталізму" - програми приватизації, що передбачала перетворення Великої Британії в країну, де "кожний є власником або має можливість перетворитись на власника" [ 19: 57]. Узявши курс на денаціоналізацію, уряд Тетчер керувався прагненням з одного боку втілити в життя приватновласницькі переваги, а з іншого - звести до мінімуму засилля профспілок, яке в кінцевому рахунку і привело до відставки уряд Едварда Хіта. Окрім суто монетаристських прихильностей нових торі, цей напрям визнаний як прагматичний розрахунок. Справа полягала в тому, що в галузях, які перебували у приватній власності, гірше організовані члени профспілок становили в середньому 75% робітників і 39% службовців, тоді як на державних підприємствах діяли сильні та численні профспілкові організації. У націоналізованих галузях їх було більше, ніж 90% від загальної кількості робітників і службовців. Найбільше страйків відбулося саме на цих підприємствах. А на приватних фабриках робітники змушені були миритися з порядками, що встановлював господар відповідно до умов колективних договорів. На деяких підприємствах з ініціативи їх власників число тред-юніонів поступово скорочувалось.

Домігшись перемоги на виборах 1979 р. торі приступили до створення "демократії власників". Близько 40% підприємств, націоналізованих у 1945-1979 рр., було передано у приватні руки. Кількість індивідуальних власників акцій зросла з 2 млн. у 1979 р. до 9,2 млн. у 1987 р., а у 1990 р. цей показник сягнув 11 млн. і вперше перевищив кількість членів профспілок. Понад 2/3 державного сектора було передано в руки приватних осіб та кооперативних підприємств. В 1981 р. уряд Британії продав приватним власникам акції 18 великих промислових компаній із загальним капіталом 14 млрд. £. [14: 128].

Було розширено можливості для придбання особами найманої праці акції тих підприємств, де вони працювали. Надавалися податкові пільги для придбання акції до певної суми. Окремі фірми було викуплено їхніми ж службовцями. Причому варто відзначити, що попит на приватизаційні акції значно перевищував кількість цих акцій. Таке різке зростання попиту на акції приватизованих компаній пояснюється, по-перше, тим, що уряд Маргарет Тетчер вжив заходів до максимального спрощення процедури придбання акцій, по-друге, уряд у більшості випадків приватизації дозволив виплату в кредит. Таким чином, люди із середнім достатком отримували реальні шанси для придбання акцій.

Робітники та службовці приватизованих компаній користувалися додатковими привілеями. Коли, наприклад, приватизувалися "British gas", кожен працівник мав право на 52 безкоштовні акції і ще на 1481 акцію із знижкою на 10 % від початкової ціни. 130000 співробітників "British gas" стали власниками акцій. Було введено також ряд податкових послаблень, що стимулювали зацікавленість дрібних власників. До кінця 1987 р. 4/5 усіх службовців приватизованих компаній володіли їх акціями. З іншого боку, необхідно зазначити, що не менше як 54% акцій належало 1% найзаможніших акціонерів. Денаціоналізація державних підприємств обґрунтовувалась також ще й тим, що з них значні видатки спрямовувалися на соціальну сферу. А це приводило до вагомих втрат у конкурентній боротьбі із приватними підприємствами, гальмувало розширене відтворення капіталу. Водночас уряд зберігав за собою "особливий" пакет акцій у ряді компаній, щоб вони не потрапили під контроль іноземних акціонерів. Також створювались спеціальні ревізійні та контрольні інститути, які мали стежити за тим, щоб приватизовані компанії забезпечували попит та послуги для населення [47: 129].

Прилучення значної частини населення країни до володіння
акціонерним капіталом мало також велике соціально-політичне
значення, сприяло політичній переорієнтації значної частини суспільства. У
"нових" власників акцій, з огляду на розрив між їхнім соціальним
походженням і новим соціальним статусом, відбулася суттєва перебудова
політичної свідомості. Співволодіння підвищувало також віддачу та
ініціативність робітників і службовців, які раніше дотримувалися
"вузькоегоїстичних" поглядів. Центральне статистичне бюро опублікувало
дані за 1990 р. Вони засвідчили, що у Британії акціями володіли 21%
дорослого населення, із них 13% становили власники акцій приватизованих компаній. 4% населення володіли акціями тих підприємств, де вони працювали [64:41].

Цікаво простежити і інші якісні показники. 55% усіх власників акцій, за даними Центрального бюро, становили чоловіки, з них 40% - у віці 45-64 роки. 46% власників так чи інакше займалися суспільно-корисною працею, 30% власників акцій мали тижневий прибуток 250 £. Прибуток власників акцій майже вдвічі переважав загальний прибуток людей найманої праці. Проте на тлі середніх показників у цілому по країні вони свідчать про досить сталу тенденцію до збільшення кількості власників акцій і зростання їхнього добробуту.

Проголосивши гасло "народного капіталізму", уряд Маргарет Тетчер намагався збільшити кількість громадян, які мали б свою частку в суспільному капіталі. За ідеологією торі, зростання кількості власників акцій мало стати не лише джерелом індивідуального збагачення, але й особистої незалежності. Важливою складовою цієї стратегії став активний розпродаж муніципальних будинків, передача їх у приватне володіння. Частка власників житла від загальної кількості житлових одиниць зросла з 56-57% у 1979 до 63-64% у 1988 році і стала однією з найбільших серед промислово розвинутих країн світу. Загалом кількість власників будинків зросла майже на 3 млн. порівняно з 1979 роком [47: 128].

Як зазначила згодом в своїх мемуарах Тетчер, сама по собі приватизація не вирішувала жодної з проблем, вона лише виявила приховані проблеми, які слід було негайно вирішувати. Монополії, що приватизувалися, потребували державної підтримки і регулювання їхньої діяльності. Необхідно було вдихнути в них впевненість, позбавити упередженого страху перед ринковими труднощами, жорсткістю конкуренції і непередбаченістю поведінки споживачів. "Підтримка одержавлених і приватизованих корпорацій, - наголошує М.Тетчер, - це зовсім різні речі, оскільки в першому випадку уряд змушений був займатися непритаманними для нього функціями, в іншому ж - уряд перекладав значну частину відповідальності на приватний сектор, створюючи умови для його пристойного функціонування і убезпечуючи від несподіванок вільного ринку" [47: 130].

Практичний зміст приватизації М.Тетчер бачила перш за все в дерегламентації, в звільненні підприємств від диктату держави, надання їм повної свободи на ринку, але разом з тим і в перекладанні на них всієї повноти відповідальності за результати своєї діяльності. Слід зазначити, що процеси приватизації і розширення кількості власників акції хоч і охопили значну частину суспільства, мали й своїх опонентів, оскільки, за визначенням фахівців, більшість населення країни, навіть у самій Британії, залишалася малосвідомою щодо того, як функціонує британська економіка. Саме ця необізнаність пояснювала, чому значна частина суспільства ставилася до процесів приватизації з певною осторогою, а подекуди навіть вороже. Єдиним шляхом подолання такої упередженості Маргарет Тетчер вважала як найширше залучення британців до цього процесу, щоб на ділі продемонструвати їм усі переваги приватної власності над державною, оскільки саме безпосередня участь у діяльності тієї чи іншої компанії не лише давала можливість підвищити фінансові інтереси кожного власника, але й наближувала його до розуміння реальних процесів економічного життя як країни в цілому, так і конкретного підприємства.

Поряд з широкомасштабними заходами в напрямі приватизації промисловості й житла уряд М.Тетчер водночас здійснював реформу державного апарату. Значна кількість його функцій передавалася приватним агенціям. Було скасовано 30 урядових департаментів із загальною кількістю зайнятих 211480 чоловік, а їхні функції передавались приватним адміністративним інституціям [64: 16].

Головне завдання цих заходів - підвищити ефективність державного апарату, скоротити видатки на його утримання. До 1990 року прибуток від приватизації різних галузей економіки Великої Британії становив 24 млрд. 104 млн. £. Своєрідним відображенням політичної філософії Тетчер став вираз: "Безкоштовний сир може бути тільки в мишоловці". Тому, хто добре заробляє, немає потреби безкоштовно вчитися і лікуватися. Зайві державні витрати призводять до інфляції, кризи, економіки, тобто до своєрідної "мишоловки" [47:130].

Поиск по сайту: