Боротьба з тред-юніонами

На шляху прем’єра залишалося багато перешкод, однією з яких була діяльність профспілок. Влада тред-юніонів у цей час була надзвичайно сильною. Існувала думка, що країною керує не уряд а профспілки. Діяльність трудових спілок, направлена на покращення соціального забезпечення робітників, не тільки протирічила політиці прем’єра, а й заважала здійсненню її планів виходу економіки із кризи. Головним в програмі Тетчер ц ці роки поряд із зниженням інфляції було зменшення впливу профспілок. «Суть демократії в тому, що ні одна група нації не повинна мати більше влади ніж парламент, а тред-юніони виривають владу із рук парламенту», - говорила прем’єр-міністр. Зміст лозунгу для боротьби з трудовими союзами, який був тоді взятий на озброєння, заключався в тому, що профспілки повинні належати робітникам, а не їх лідерам. В 1980-1982-х роках були прийняті законодавчі акти які обмежували права робітників не страйки солідарності, пікетування підприємств і дозволяли вибіркове звільнення страйкарів. В ці роки Тетчер звела до мінімуму зустрічі з керівництвом Британського конгресу тред-юніонів. В черговий раз відмовившись від зустрічі з профспілковим лідером Тетчер заявила йому: «Ми існуємо в різних світах».

Найважчим випробуванням для уряду з часу приходу його до влади став страйк шахтарів. У 1984 році Національне управління вугільної промисловості заявило про закриття ряду нерентабельних вугільних шахт. Саме тобі у весь ріст постало питання хто переможе в черговій боротьбі уряду з профспілками. На карту було поставлено виконання основних планів тетчерівського уряду – збільшення прибутків підприємств, ослаблення ролі профспілок і Лейбористської партії. Тактика, яку вибрала Тетчер була геніальною. Прем’єр-міністр виходила, по-перше, з того, що до страйку шахтарів потрібно ретельно підготуватися, щоби він не зміг нанести суттєвих збитків економіці, а по-друге, з того, що страйкуючі повинні опинитися в моральній ізоляції від суспільства.

Для реалізації першого завдання уряд прийняв ряд заходів. Розуміючи, що страйк шахтарів триватиме не один місяць уряд розпорядився створити додаткові запаси вугілля для стабільної роботи електростанцій. Крім того були знайдені додаткові ємкості для транспортування вугіллі на випадок якщо його прийдеться транспортувати.

Що стосується морального аспекту, Тетчер взяла на озброєння не тільки протистояння лідерів профспілок їх членам, але й самих профспілок – підприємцям. Зміст її заяв у цей час зводився до наступного: менеджери прагнуть ефективно керувати вугільною промисловістю, до інтенсивної та прибуткової праці, а профспілки, в особливості їх лідери, хочуть зберегти збиткові шахти за рахунок англійських платників податків.

Напередодні страйку були укомплектовані великі мобільні контингенти поліції, які пройшли спеціальне навчання для боротьби з пікетами. Тетчер створила своєрідний уряд «воєнного часу» - спеціальний внутрішній кабінет, в який увійшли шість міністрів. Його завданням було вироблення стратегії придушення страйку. Використання значної кількості поліції для придушення страйків шахтарів уряд пояснив тим, що страйкуючі гірники наносять школу всій нації, ставлять країну в тяжке економічне становище. Прем’єр неодноразово виступала з промовами де ці думки отримали розвиток і в кінцевому результаті уряду вдалося налаштувати проти шахтарів більшу частину населення країни.

На початку весни Національна профспілка гірників прийняла рішення про організоване завершення страйку, що тривало 51 тиждень. Головним було те, що шахтарська профспілка зазнала цілковитої поразки. Після цього закінчилися поразкою страйки поштових робітників, залізничників, державних службовців.

Після 1984 року страйки в Англії пішли на спад, а авторитет лейбористських профспілок став знижуватися, що призвело до розколу в самій партії. Оцінюючи значення антипрофспілкової політики Тетчер,політологи сходяться в одному: профспілки були виключені з участі в формуванні державної політики. Перемога над тред-юніонами стала усуненням найбільшої загрози тетчеризму.

РОЗДІЛ 3. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

3.1 Відносини між Великобританією і США

З приходом до влади уряду торі в 1979 році в зовнішньополітичному курсі Великобританії з’явились нові акценти, пов’язані з реалізацією програми консерваторів.

Передвиборний маніфест консерваторів називався "Сильна Британія у вільному світі". Перша частина його присвячена модернізації озброєнь. М.Тетчер проголошувала: "... виникає відчуття безпорадності від того, що колись велика нація здала свої позиції. Я вважаю, ми не тільки можемо, але й зобов’язані їх повернути" [24: 151].

Одержавши після перемоги на виборах "свободу рук" торі зразу погодились розмістити на своїй території американські ракети середньої дальності і з 1980 року почали готувати площадки для них. Це було пов’язано з тим, що англійські ракетні установки "поларіс" вже застаріли, а можливостей виготовити більш сучасні не було. Радянська історіографія звинувачувала М.Тетчер в тому, що таким рішенням вона позбавила Британію певної незалежності у військових справах. І це було правдою. М. Тетчер стверджувала, що у неї є право "вето" щодо використання цілі ракет. Але опитування 1984 року показало, що 73% англійців вважало, що США натиснуть кнопку і без згоди Лондона [ ЗО: 71]. В таких взаємовідносинах в більшості переслідувались американські інтереси, оскільки розміщення американських ракет середньої дальності на території Великобританії давало змогу використати їх поза межами впливу НАТО.

В 1980 році М. Тетчер підписала договір з США на постачання Англії ракет "Трайдент" [25: 170]. Після цього спостерігається явне зближення Англії з США. Міністр оборони Великобританії Ф.Пім зауважив: "Головне, що пов’язує нас із США - це оборона. Навіть якщо б ми не були пов’язані з США історією і мовою, ми не змогли б захистити себе без них, а вони себе - без нас" [25: 163]. Тому, починаючи з 80-х pp. Англія виступила в ролі "помічника" Білого Дому. На його пораду Британія почала притримуватись жорсткої лінії по відношенню до Ірану [25: 113]. Це привело до бурхливих дебатів в британському парламенті, оскільки згортання ділових відносин з Іраном неминуче повинно було викликати загострення економічних труднощів у Великобританії.

3.2 Великобританія і ЄЕС

З приходом до влади М. Тетчер, розбіжності в поглядах між Британією і іншими членами Європейського Союзу торкнулись перш за все суми внесків у бюджет і цін на сільськогосподарську продукцію.

Згадаймо, що Англія вступила в ЄЕС в 1973 році після довгих вагань [24: 154]. На протязі семи місяців - з листопада 1979 року до кінця травня 1980 року, загальний ринок знаходився в стані глибокої кризи, викликаної відмовою Англії визнати рішення ЄЕС щодо сільськогосподарської і бюджетної політики. Тому, зрештою, фінансовий вклад Англії було скорочено, але одночасно були підвищені ціни на сільськогосподарську продукцію. Крім того, досягнувши спочатку деякого зменшення суми внесків Англія так і не зуміла перетворити його на постійно діючий фактор.

М. Тетчер погрожувала вийти з Союзу, якщо її умови не будуть прийняті і ЄЕС не змінить рішення [24: 156].

Обурені поведінкою Англії, яка використовувала право "вето" для сповільненого вирішення цілого ряду проблем, члени Союзу проголосували в травні 1982 року за встановлення нових підвищених сільськогосподарських цін, ігноруючи "вето" Англії. Треба сказати, що вони вибрали досить вдалий момент, оскільки Лондон потребував дипломатичної підтримки в зв’язку з Фолклендською кризою.

Крім того, союзники Англії по ЄЕС часто висловлювали незадоволення провашингтонським курсом консервативного уряду. Роль посередника між США і Західною Європою, яку намагалась зіграти Британія, нерідко оцінювалась як спроба "всидіти на двох стільцях" [25: 123]. Це погіршувало відносини між Великобританією і ЄЕС.

За період 1973 - 1983 рр. об’єм промислового імпорту на Британські острови з країн ЄЕС зріс у чотири рази. Британія, не дивлячись на великі зусилля, змогла збільшити свій експорт лише на 66% [28: 326].

Серйозним приводом для занепокоєння в Уайтхолі, в другій половині 80-х років було зближення відносин між Бонном і Парижем, бо Великобританія в цей час виношувала план будівництва тунелю під Ла-Маншем. Проект обговорювався ще в 1802 році, а тепер був затверджений. Англія прийняла таке рішення, щоб завершити фізичну ізоляцію від континенту. Дж.Хау заявив: "...Сьогодні вплив Британії у світі як ніколи зв’язаний з Європою" [7: 111]. В 1986 році було підписано згоду про будівництво тунелю [7: 110].

Але не слід розуміти вищесказане як відмову Британії від стосунків з США. Загальні закордонні активи Англії складали на кінець 80-х років 80 млрд. £. Половина з них належала інвестиціям в США [71: 5]. Цей факт свідчить про стійкість відносин Англії і США.

Проте, Лондон не залишав спроб максимально використати ресурси своєї дипломатії в Європі. В кінці 80-х років Англії вдалося в кількох випадках виступити в якості координатора деяких зовнішньополітичних проблем країн Європи. Але це, звичайно, не дало змоги завоювати передові позиції в ЄЕС. З часом наближення термінів формування єдиного ринку країн ЄЕС в 1992 році в Лондоні почали виявляти занепокоєння. В 1990 році М.Тетчер висловилась проти цих планів, як таких, що не співпадають з суверенними інтересами її країни [29: 224].

В 1990 році більшість англійського населення виступили проти ЄЕС [8:280]. Остаточне вирішення цієї проблеми мало відбутися в 1992 році. Але вирішував її Джон Мейджор.

3.3 Британська Співдружність

Після другої світової війни Великобританія була наймогутнішою колоніальною державою. Найціннішим в Британській імперії був півострів Індостан. Їй також належали величезні володіння в Африці (найбільші - Нігерія, Північна і Південна Родезії, Гана, Бечуаналенд) в Азії - Малайзія та північна частина острова Калімантан, в Латинській Америці - частина Гвіани, у Середземному морі - острів Кіпр. Британськими домініонами залишалися Канада, Нова Зеландія та Австралія, яка до того ж мала мандат на управління частиною острова Нова Гвінея. Британія мала мандат Ліги Націй на управління Палестиною. Територія самої метрополії на той час становила 244,2 тис. км² з населенням близько 50 млн. чоловік, а площа колоній обчислювалась у 15,7 млн. км² і в них проживав 431 млн. населення (без урахування домініонів) [72: 39].

Великобританія ще задовго до Другої світової війни почала перебудовувати свої відносини з колоніями. Починаючи з 1931 року метрополія і домініони були об’єднані в нову асоціацію, яка називалась Британська співдружність націй. З 1947 року назва "Британська імперія" в офіційних документах остаточно змінюється назвою "Британська співдружність націй". На 1979 рік в співдружність входило 39 держав [25: 156].

Але в межах Британської співдружності існував ряд проблем: Південнородезійська криза розпочалась якраз тоді, коли в Лондоні до влади прийшов уряд торі. Слід сказати, що на той час Родезія мала статус колонії. Тому Народний Фронт цієї країни в 1978 році провів свої вибори, але лейбористи відмовились визнати результати виборів. Це зробила Маргарет Тетчер. Крім того, вона була прихильником незалежності Родезії. 10 вересня 1979 року в Лондоні відкрилась конференція з проблем Південної Роде­зії [72:43]. Але згода була вироблена лише на 99 день конференції - 17 грудня 1979 року, а 21 грудня підписана [72:48]. Угода передбачала повернення Родезії статусу колонії на перехідний період під управлінням британського генерал-губернатора і підготовку проведення виборів в 1980 року. Після виборів генерал-губернатор повинен буде скласти свої повноваження, а Великобританія - відмінити санкції і розробити вигідні для Родезії (Зімбабве) тарифи в торгівлі з країнами Загального ринку [25:154]. Проголошення Республіки Зімбабве підняло авторитет консерваторів.

Ще однією проблемою в Британській співдружності була політична ситуація в ПАР. На початку 80-х років тут встановилася диктатура Боти. На конференціях Співдружності в 1984 і 1986 роках закликалось до прийняття жорстких санкцій з боку Англії і США відносно ПАР. Англія не могла знехтувати вимогами Співдружності, тому пішла на деякі незначні економічні санкції щодо ПАР. В цій ситуації Англія переслідувала свої інтереси, адже прибутки від прямих інвестицій в ПАР (10-12 млрд. £) приносили щорічно Англії півмільярда фунтів стерлінгів [72:46].

Що ж до суті самої Співдружності, то на нашу думку вона була вигідна як для Англії, так і для інших країн Співдружності. Проте справедливо буде сказати, що створюючи Британську Співдружність, Англія намагалась зберегти власні колонії. Втрата колоній означала б для неї зниження прибутків, вірогідність економічної кризи. Це означало б повернення величезної маси колоністів до метрополії, що також загрожувало новими витратами. З другого боку, спроба утримати колонії збройним шляхом потребувала величезних витрат і в перспективі загрожувала остаточним розривом економічних зв’язків, втратою джерел сировини і ринків збуту. А пошуки мирного варіанту деколонізації надавав Англії шанс подальшого використання ресурсів колоній для власної вигоди [72:38].

Великобританія надавала колишнім колоніям значну матеріальну і фінансову допомогу, одночасно не лише допомагаючи їх економіці, але й міцно прив’язуючи їх до себе.

У відносинах між Британією і країнами Співдружності можна виділити негативні і позитивні моменти. Система відносин в середині Співдружності дозволяє розвинути горизонтальні зв'язки між її членами. Але такий зв’язок можливий лише між найбільшими країнами співдружності - Англією, Австрією, Канадою, Індією. Ці країни можуть вести політику вертикального зв’язку. Наприклад, Австралія з Новою Зеландією, Канада з країнами Карибського басейну. Але, в основному, менші країни мають менші права. Великі країни не завжди беруть до уваги рішення всіх країн Співдружності (ситуація в ПАР).

Співдружність має і соціальне значення. На 1989 рік в Британії навчалось 14 тисяч студентів з країн, що розвиваються, в тому числі і 9,5 тисяч з країн Співдружності. Більше 7,6 тис. англійців співдружності. Більше 7,6 тис. англійців працювали в цих країнах за урядовими програмами [8:8].

3.4 Відносини з СРСР

Коли Маргарет Тетчер провела заміну застарілих ракет "Поларіс" на американські ракети "Трайдент", то більшість політиків вважали, що такий крок Англії є неправильним. Тепер вона повинна була ділити воєнну відповідальність разом з США. Якщо б такі ракети були направлені проти СРСР, то удар у відповідь треба було б чекати і Америці, і Англії [30:71]. Тому після висунення СРСР в 1985-1986 роках нових ініціатив, направлених на радикальне скорочення ядерної зброї і її ліквідацію, Англія зразу ж заявила про готовність включитись в переговори з СРСР [25:221].

Крім того, на початку серпня 1985 року В Англії вийшла книга М.С.Горбачова, де він писав: "...радянсько-англійські відносини приховують в собі великі можливості... Впевнений, що радянсько-англійське співробітництво могло б зіграти важливу роль в оздоровленні міжнародних відносин" [33:400].

За таких обставин Маргарет Тетчер запрошує до себе міністра
закордонних справ СРСР Е.А.Шеварнадзе. Треба сказати, що офіційні
переговори Лондоні велись востаннє ще в 1976 році [8:151]. Але, на відміну від них, переговори 1986 року мали досить реальний результат. По-перше, обидві сторони зобов'язувались дотримуватись договорів ОСО-1 і ОСО-2, що
передбачали обмеження стратегічного озброєння. По-друге: заборона хімічної зброї, по-третє: Маргарет Тетчер і Джері Хау було запрошено в Радянський Союз [73:3].