Розділ 2. Конгреси І Інтернаціоналу та ідеологічна боротьба між учасниками

Перший конгрес Інтернаціоналу відбувся в Женеві 3-8 вересня 1866 р. У ньому брали участь 60 осіб, що представляли 25 секцій і 11 робочих суспільств Великобританії, Франції, Швейцарії та Німеччини. Не маючи можливості бути присутнім на конгресі, Маркс підготував проекти резолюцій, які лягли в основу рішень конгресу про законодавче обмеження робочого дня 8 годинами для всіх робітників, охорону жіночої і дитячої праці, обов'язку політехнічну освіту, скасування постійних армій та ін. Особливе значення мала резолюція про профспілки, яка була спрямована як проти прудонистів, що заперечували необхідність профспілкових організацій, і німецьких лассальянців, які знехтували ними, так і проти англійських реформістських лідерів, котрі зводили діяльність тред-юніонів до чисто економічної боротьби в рамках капіталістичного суспільства. Резолюція тісно пов'язувала економічну боротьбу пролетаріату з політичною. Конгрес відзначив велике виховне значення кооперації, яка показує робочим можливість соціалістичної організації праці, здійсненною, однак, лише після переходу влади в їх руки. Конгрес затвердив Статут І Інтернаціоналу. Крім того, конгрес прийняв Організаційний регламент, в якому більш детально були розроблені принципи організаційної структури Інтернаціоналу.[12]

Рішення Женевського конгресу, що завершив період формування Інтернаціоналу як масової пролетарської міжнародної організації, були значним успіхом програмних і організаційних принципів марксизму. Власне Женевським конгресом завершився період становлення І Інтренаціоналу.

Другий конгрес відбувся в Лозанні (Швейцарія) 2-8 вересня 1867. На ньому були присутні більше 60 делегатів, які представляли робітників Швейцарії, Великобританії, Франції, Німеччини, Бельгії та Італії, проте засідання були відкриті для всіх бажаючих. Серед німецьких, бельгійських та інших делегатів виявилася значна група прибічників колективної власності на землю, що зажадали включення аграрного питання до порядку денного наступного конгресу. Була також прийнята резолюція, яка визнала політичні свободи необхідною умовою соціального звільнення пролетаріату.

З осені 1867, у зв'язку з постановкою в Генеральній раді питання про підтримку національно-визвольного руху в Ірландії, загострилася боротьба Маркса проти реформізму і великодержавних тенденцій тред-юніоністської лідерів (Дж. Оджер, Б. Лекрафта та ін.).[13]

Третій конгрес відбувся в Брюсселі 6-13 вересня 1868 р. У ньому брало участь близько 100 делегатів з Бельгії, Великобританії, Німеччини, Іспанії, Італії, Франції та Швейцарії. Підготовці конгресу, в якій Маркс брав безпосередню участь, Генеральна рада в липні - серпні присвятила ряд своїх засідань. Річний звіт Генеральної ради і найважливіші проекти резолюцій були складені Марксом. Зміцнення перебігу лівого прудонізму, позначилося на рішеннях конгресу. Багато французьких і бельгійських делегатів підтримували делегацію Генеральної ради в її боротьбі проти групи правих прудоністів, очолених А. Толеном. Величезне значення мала резолюція про усуспільнення землі, а також залізничних доріг, шахт, рудників, яка була прийнята після доповіді, зробленої бельгійським соціалістом С. де Папом за матеріалами, отриманими від Маркса. Всупереч правим прудоністами була прийнята резолюція, також сформульована Марксом, що свідчила, що впровадження машин спричиняє за собою організацію колективної праці і створює передумови для переходу до соціалістичної системи виробництва.[14]

Подальша боротьба за утвердження принципів марксизму в міжнародному робочому русі розвернулася проти анархістсько-сектантських поглядів М. А. Бакуніна і його прихильників. Зазнавши невдачі у своїй спробі прийому в Інтернаціонал заснованої ним в 1868 р. анархістської організації Альянс соціалістичної демократії, Бакунін в 1869 р. оголосив про розпуск Альянсу, зберігши його в середині Інтернаціоналу як таємну організацію.

До цього часу намітилася тенденція до утворення на основі програми Інтернаціоналу перших самостійних партій робочого класу в окремих країнах. У вересні 1868 р. в Німеччині Нюрнберзький з'їзд Союзу робочих просвітницьких товариств, на якому було представлено 14 тис. робітників, заявив про своє приєднання до програми Інтернаціоналу. У серпні 1869 р. на з'їзді в Ейзенахе була заснована Соціал-демократична робоча партія Німеччини.[15]

Четвертий конгрес відбувся в Базелі (Швейцарія) 6-11 вересня 1869 р. На ньому були присутні 78 делегатів з Великобританії, Франції, Німеччини, Бельгії, Швейцарії, Італії та Іспанії. Приїхав і представник американських робітників - делегат Національного робочого союзу Е. К. Камерон. Рішення Базельського конгресу, підтвердивши брюссельські резолюції про усуспільнення землі, завдали остаточного удару правим прудоністи і зіграли вирішальну роль у визначенні аграрної програми Інтернаціоналу; в основі цієї програми лежав марксистський принцип союзу робітничого класу з селянством. Вже тут між прибічниками Маркса і бакуністами позначилися корінні розбіжності з питань революції і диктатури пролетаріату, що зробили в подальшому неможливим перебування бакуністів в рядах Інтернаціоналу. З питання про право успадкування, скасування якого Бакунін висував як засіб для якнайшвидшого переходу землі від приватних власників до суспільства, Маркс склав для конгресу «Доповідь Генеральної ради про право спадкоємства», в ньому була піддана критиці утопічна ідея Бакуніна про досягнення соціалізму за допомогою цього заходу і показано, що вона могла лише відштовхнути селянство в момент, коли перед Інтернаціоналом постало практичне завдання розширення свого впливу в селі.

Взимку 1869-70 рр. секції Інтернаціоналу розгорнули пропаганду рішень Базельського конгресу з аграрного питання. У Великобританії за ініціативою Маркса і за участю англійських членів Генеральної ради була заснована Ліга землі і праці; в програму Ліги поряд з вимогою націоналізації землі входила чартистська вимога загального виборчого права. Женевські секції Інтернаціоналу опублікували створений Ф. Беккером «Маніфест до робітників», який набув великого поширення в Німеччині та Австро-Угорщині і був тоді ж перекладений російською мовою. [16]

Після Базельського конгресу Бакунін і його прибічники, прагнучи підірвати Інтернаціонал зсередини, почали кампанію проти Генеральної ради. У женевській газеті «Егаліте» («Egalité») вони опублікували ряд статей, в яких неправдиво звинувачували Генеральна рада в порушенні статуту, в тому, що вона, нібито захопившись ірландських питанням, нав'язує його міжнародному робітничому руху на шкоду інтересам пролетаріату. У циркулярному листі до всіх секцій Інтернаціоналу, відомому під назвою «Конфіденційне повідомлення», Маркс спростував всі звинувачення Бакуніна в адресу Генеральної ради, показавши, зокрема, міжнародне значення боротьби за підтримку ірландського національно-визвольного руху на противагу шовіністичній позиції англійських тред-юніоністської лідерів в ірландському питанні і національному нігілізму самих бакуністів.

Підтримку в боротьбі проти бакунізму Маркс і Енгельс отримали з боку Російської секції І Інтернаціоналу, заснованої в кінці 1869 - початку 1870 рр. в Женеві. На прохання членів секції її представником (секретарем-кореспондентом для Росії) в Генеральній раді став К. Маркс.[17]

Франко-прусська війна 1870-71 перешкодила скликанню чергового, 5-го конгресу, який повинен був зібратися у вересні 1870 р. в Майнці. У відозвах від 23 липня і 9 вересня 1870 р., випущених від імені Генеральної ради, Маркс проаналізував характер війни на її двох етапах. У відповідності з цим визначалася і тактика європейського пролетаріату відносно війни. У документах Генеральної ради буржуазному шовінізму протиставлялися інтернаціональна єдність робітничого класу, братерство німецьких і французьких робітників. Завдяки Інтернаціоналу під час війни вперше в історії розвернулися широкі антивоєнні виступи робітничого класу різних країн. Приклад справжнього пролетарського інтернаціоналізму показала німецька Соціал-демократична робітнича партія. У рейхстазі 21 липня 1870 р. В. Лібкнехт і А. Бебель відмовилися голосувати за військові кредити. 5 вересня, наступний день після краху Другої імперії у Франціі, центральний комітет німецької Соціал-демократичної робітничої партії випустив так званий Брауншвейгський маніфест, в якому вимагав негайного підписання з Французькою республікою почесного миру без анексій і контрибуцій.[18]

Французьким робочим Маркс настійно рекомендував використовувати буржуазно-демократичні свободи для створення самостійної партії; він застерігав паризьких робітників від невчасного повстання в момент, коли ворожі війська стояли біля стін Парижа. Маркс передбачав, що французька буржуазія, не замислюючись, призве на допомогу проти повстанців прусських інтервентів.

До моменту революції 18 березня 1871 р. паризькі секції були дуже слабкі теоретично і організаційно, щоб очолити французький робочий клас, але члени Інтернаціоналу різних національностей (Е. Варлен, Л. Франкель, Я. Домбровський, Е. Л. Дмітрієва та ін) грали видатну роль в Комуні; багато з них полягли на барикадах. Величезну діяльність в підтримку Комуни розгорнула Генеральна рада, роз'яснюючи робочим всіх країн дійсний сенс паризьких подій, закликаючи їх надати комунарам моральну і матеріальну допомогу. Маркс підтримував тісний зв'язок з Комуною, отримував інформацію, давав практичні поради, що стосувалися економічної, політичної та військової діяльності Комуни. За дорученням Генеральної ради К. Маркс написав Відозву до всіх членів Товариства в Європі та Сполучених Штатах - «Громадянська війна у Франції», в якій розкрив сутність Комуни як першого в історії досвіду диктатури пролетаріату, проаналізував її помилки і причини поразки і дав глибоке теоретичне узагальнення уроків Комуни.[19]

Виступи Інтернаціоналу в захист першої в історії пролетарської держави накликали на нього ненависть міжнародної буржуазії. У всіх країнах почалися гоніння на Інтернаціонал, проста приналежність до якого майже всюди була оголошена державним злочином. Саме в цей момент бакуністи відновили свою підривну діяльність.

17-23 вересня 1871 р. відбулася Лондонська конференція делегатів Інтернаціоналу, роботою якої керували Маркс і Енгельс. Необхідно було зробити висновки з уроків Паризької Комуни, закріпити ці висновки в програмі Інтернаціоналу, завдавши удару по сектантству і анархізму. У центрі уваги стояли питання про політичну боротьбу пролетаріату, про диктатуру пролетаріату, про партію. Конференція прийняла найважливіше рішення про необхідність створення в кожній країні самостійної політичної партії пролетаріату, як вирішальної умови перемоги пролетарської революції, закликала секції підсилити роботу в профспілках, серед жінок, а також у сільських місцевостях.

У відповідь на лондонські рішення бакуністи на сепаратному конгресі в Сонвілье (Швейцарія) 12 листопада 1871 р. випустили так званий Сонвільерскій циркуляр, в якому закликали скасувати Генеральну раду і проголосити повну автономію секцій. Прагнучи паралізувати шкідливу дію анархістської пропаганди, Маркс і Енгельс склали циркуляр, затверджений Генеральною радою 5 березня 1872 р. і відомий під назвою «Уявні розколи в Інтернаціоналі», в якому викрили інтриги Бакуніна і розкрили дрібнобуржуазну сутність його еклектичних поглядів.[20]

П'ятий конгрес відбувся в Гаазі 2-7 вересня 1872 р. при безпосередній участі Маркса і Енгельса; на ньому розгорнулася запекла боротьба, в результаті якої бакуністам, що вступили в блок з реформістськими лідерами англійських тред-юніонів, було завдано нищівного удару. Лінію Маркса підтримали члени Генеральної ради - бланкістів (Е. Вайян і ін), делегати конгресу Ф. А. Зорге, Ф. Беккер, П. Лафарг та інші. Конгрес підтвердив рішення Лондонської конференції про політичну дію робочого класу і включив в Статут Інтернаціоналу відповідний новий пункт. Бакунін і його прибічник Дж. Гільом були виключені з Інтернаціоналу. Конгрес ухвалив опублікувати доповідь Генеральної ради про розслідування таємної діяльності бакуністів всередині Інтернаціоналу. Доповідь, складена Марксом і Енгельсом за участю П. Лафарга, була опублікована в 1873 р. під заголовком «Альянс соціалістичної демократії і Міжнародне Товариство Робітників». У зв'язку з несприятливою обстановкою на континенті, де панувала реакція, і загрозою, що англійські реформісти і бланкістскі сектанти зможуть захопити керівництво Генеральною радою, остання, за наполяганням Маркса і Енгельса, був переведений в Нью-Йорк. Генеральна рада був повністю оновлена: основне ядро ​​утворили керівники Північноамериканської федерації - Ф. А. Зорге, Ф. Больте та ін.[21]

У найближчі після Гаазького конгресу місяці Маркс і Енгельс продовжували безпосередньо займатися справами Інтернаціоналу, виступаючи в якості уповноважених Генеральної ради в Європі з пропагандою гаазьких рішень. З їхньої ініціативи нью-йоркська Генеральна рада оголосила бакуністські та підтримуючі бакуністів організації, які встали на шлях саботажу гаазьких рішень і розколу Інтернаціоналу, поза рядами Товариства. Гаазький конгрес ознаменував ідейну перемогу марксизму.

Історичне завдання Інтернаціоналу було виконане, ідеї марксизму були доведені до передових робітників економічно розвинених країн світу. У новій історичній обстановці, що виникла після поразки Паризької Комуни, перед робочим рухом постало безпосереднє завдання «... створення масових соціалістичних робітничих партій на базі окремих національних держав». Інтернаціонал вже не зміг бути ефективним у новій ситуації, виникла необхідність переходу до нових організаційних форм. Офіційно І Інтернаціонал був розпущений рішенням Філадельфійської конференції 1876 р., проте фактично його активна діяльність припинилась після Гаазького конгресу.

Поиск по сайту: