Політична криза 1979 року

За всіма протиріччями 80-х років очевидно головне: Англії вдалось вийти з небезпечної соціально-економічної кризи, коли її називали "хворою людиною Європи" [19:32] і закріпити свої позиції в п’ятірці найбільш розвинутих країн світу, а в зовнішньополітичному плані - підняти свій авторитет і роль на міжнародній арені.

Багато в чому ці результати пов’язані із діяльністю Маргарет Тетчер і тією тенденцією в консервативній філософії і політиці, яку вона розвивала. В британській політиці закріпився термін "тетчеризм" [43:26], що застосовувався для характеристики певних політичних, економічних, ідеологічних і моральних засобів, які вона проводила.

Економічна стратегія лейбористів, як бачимо, навряд чи могла вважатися вдалою. Після добровільної відставки Г.Вільсона 1976 р. новий прем’єр Дж. Каллаген не спромігся запропонувати британцям перспективної альтернативи. Країна продовжувала пасти задніх "у сімці. Але й консервативна партія виявилась не спроможною запропонувати програму, що могла б надихнути виборців віддати їй свої голоси. Зазнавши поразки на двох поспіль загальних парламентських виборах консервативна партія зіткнулась з гострими проблемами. Підсумки виборів 60 - 80-х рр. віддзеркалили тривалий процес падіння масового впливу партії, який розпочався ще в 30-х рр. тимчасово перервався в 50-х - на початку 60-х але знову продовжився в 1964 році. З 1964 по жовтень 1974 консерватори зазнали поразки на 4 із 5 загальних виробів, що проводилися у цей час, а при владі перебували лише три з половиною роки, а в жовтні 1974 р. частина її прихильників впала до найнижчого рівня за всю її історію як масової політичної організації [: 127].

Уявлення про консерваторів, як "органічну" партію влади було серйозно підірвано. Спроби уряду Е. Хіта піднести ефективність економіки лише шляхом обмеження активності тред-юніонів, як відомо, завершились повною поразкою. Прийнятий 1971 року Акт про виборчі відносини наштовхувався на фактичну їхню відмову коритися законодавству. За часів прем’єрства Е. Хіта страйковий рух у країні досяг найвищого напруження. Якщо 1969 р. кількість страйкових людино-днів становила 6,8 млн., 1970 р. сягнув 11млн., то у 1974 р. - 14,8 млн. [: 127]. Ця тенденція збереглася і в роки правління лейбористів.

За активністю профспілкових конфліктів наприкінці 70-х років Англія стояла на одному з перших місць серед країн Заходу. Водночас за чисельністю найманих робітників та їх часткою в самодіяльному населенні серед промислово-розвинутих країн світу Англія в середині 70-х років займала перше місце - 93% (США - 91,1%, ФРН - 86,3%, Франція - 80%, Японія - 68,4%). Поряд з тим частка середніх і великих підприємств у промисловості та сфері обігу в загальній кількості самодіяльного населення в країні характеризувалася найнижчими показниками - 6%>, а в галузях матеріального виробництва - 1,3% [ ].

Тому, коли в 1975 р. партію очолила М.Тетчер, перше, на що вона
звернула увагу своїх прихильників, це на необхідність виробити нові
пріоритети, нові програмні документи, що вселили б упевненість не лише
у симпатиків торі, а й у інших виборців. Уряд М.Тетчер планував
зменшити втручання держави в економіку, скоротити масштаби державного
сектора. Тим самим торі прагнули здійснити на практиці принципи
ринкової економіки [47: 127].

Починаючи із жовтня 1974 року при владі в Великобританії до 1979 року були лейбористи на чолі із Гарольдом Вільсоном, а пізніше – Джеймсом Каллагеном. Ці уряди не змогли вивести країну з кризи і результати її на 1979 рік були такими:

1. Інфляція перевищила всі рівні і становила 10% [44:131].

2. Дефіцит платіжного балансу зріс за чотири місяці 1979 року до 1 мільярда £.[44:133].

3. Незадоволення працівників соціально-економічною політикою уряду привело в січні 1979 року до страйків, в яких брали участь більше двох мільйонів людей. [10:193].

4. Було націоналізовано 80% промисловості, внаслідок чого багато її галузей

не давало прибутку [45:30]. Спроба уряду Каллагена здійснити політику "заморожування" зарплатні позитивних результатів не дала, а навпаки, в умовах інфляції викликала різке незадоволення населення.

"Зима тривоги нашої" - так називали англійці кінець 1978 року. "Заморожуючи" заробітню плату лейбористи сподівались, що коли люди не зможуть купувати багато товарів, то підприємці змушені будуть знизити ціни. Такі розрахунки не виправдались. Постійно зростали ціни на товари широкого вжитку, оплата за житло, за міський і залізничний транспорт і за медичні послуги. Підприємці підвищували ціни тому, що товарів куплялося мало, а їм необхідні були гроші, щоб розрахуватися за кредит. В результаті у підприємців відпала потреба збільшувати кількість продукції. Виробництво скоротилося на третину. Восени 1978 року уряд запровадив "надзвичайний стан" в економіці. Більшість підприємств почали працювати лише три дні на тиждень. Це означало появлення не лише економічної, а й політичної кризи. Суть її в тому, що лейбористи, які висували близьку до народу програму, позитивних змін не провели. Труднощі залишались ті ж самі - інфляція, безробіття, банкрутства. Ці і названі вище причини призвели до того, що на дострокових виборах перемогли консерватори на чолі із Маргарет Тетчер.

1.2 Політична кар’єра Маргарет Тетчер до прем’єрства

Хто ж така ця жінка? "Меґґі для друзів і ця бісова баба для ворогів?" [5:171].

На протязі чотирьох десятиріч її постійними супутниками були слова "перша", "ніколи до неї". Перша жінка - голова консервативної асоціації студентів Оксфорду. Перша жінка - член тіньового кабінету консерваторів. І, насамкінець, за всю історію Великобританії - перша жінка - прем’єр-міністр. Вона обиралася на цю посаду три рази підряд (12 років), тому часто її називають "дуаєном корпусу політичних керівників на Заході"[9:125].

Маргарет Хілда Робертc (за чоловіком Тетчер) народилася 13 жовтня 1925 року в крихітному містечку Грентем у графстві Лінкольншир у Центральній Англії. Вона стала другою й останньою дитиною (сестра Мюріел була на чотири роки старшою) в родині Беатріс та Елфріда Робертсів. На час народження Меґґі, син чоботаря Елфрід був уже власником невеликої бакалійної лавки, а Беатріс працювала швачкою.

У 1943 році Маргарет Тетчер стала студенткою Оксфорду і навчалася на хімічному факультеті. Так вона починала політичну кар’єру. В 1950 році Маргарет познайомилась з досить впливовим і перспективним бізнесменом середньої руки Денисом Тетчером. Одружившись з ним, вона не приховувала, що цьому сприяло не лише кохання, а й розрахунок.

Закінчивши університет, вона ще трохи попрацювала в хімічній лабораторії в Ессексі, паралельно здобуваючи другу вищу освіту - юридичну.

В 1948 і 1951 роках Маргарет Тетчер висунула свою кандидатуру в парламент, але успіху не отримала. Нарешті, в 1959 році виборчим штабом партії Маргарет, як перспективному кандидату з досвідом трьох передвиборчих баталій було запропоновано висунути свою кандидатуру в надійному консервативному окрузі Фінчлі, де вона й перемогла з великою перевагою.

Її призначення в 1961 році на посаду парламентського секретаря (заступника міністра) у справах пенсій та страхування збентежило багатьох торі, близьких до керівництва партії. Сам шеф відомства назвав це призначення своєрідним політичним трюком прем’єр-міністра, що вже кілька років перебував при владі і ввів до уряду молоду симпатичну жінку для того, щоб "трохи підновити свій імідж"[46:68].

Очевидно, що її вміння майстерно вести дебати, виголошувати логічно і юридично обґрунтовані промови, звернули на неї увагу вищого ешелону торі.

Вона нагромаджувала політичний досвід і стрімко наближалася до крісла лідера партії, змушуючи найближче оточення прем’єра побоюватися її.

Загальновідома важливість психологічного фактора у формуванні стилю політичного лідерства, вплив якого взагалі багато в чому базується саме на цьому аспекті. Якщо говорити про особистісні характеристики Тетчер, то, як відомо, за нею закріпився титул «залізної леді». Самій їй більше подобалося називати себе «політиком переконання», що ґрунтувалося на тому, що у своїй політиці вона, зазвичай, керувалася обставинами, але при цьому послідовно дотримувалась «генерального» неоліберального підходу. Взагалі їй притаманна цілеспрямованість, твердість. Опитування суспільної думки показували, що її поважали як політика, але не любили; британців дратували деякі її вчинки тільки через те, що вона була жінкою, чоловіку вони легше б пробачили це. Як приклад можна навести вирішення силовими методами Фолклендської кризи, чи її стиль ведення засідань кабінету міністрів, де вона звичайно брала ініціативу на себе. Якщо їй треба було домогтися проведення якого-небудь рішення без особливих ускладнень, вона просто викладала на самому початку свої позиції, чим забезпечувала потрібний результат. Багато говорили про авторитарний стиль її керування партією (хоча і до того прем'єр у консерваторів відігравав авторитарну роль) і країною. Це може підтвердити приклад її відносин з кабінетом міністрів, де вона тримала тільки тих, хто був їй потрібний у даний момент і часто усувала міністрів навіть без пояснення причин, результатом чого з'явилася найбільша кількість перестановок у кабінеті, який вона очолювала. У своїх промовах та інтерв'ю вона знову ж займала наступальну позицію. При цьому їй не можна відмовити у таких притаманних жінкам характеристиках, як гнучкість, інтуїція; часто кажуть, вона інстинктивно відчувала розвиток ситуації. Те, що вона жінка, автоматично працювало на неї, чим вона вміла користуватись. Попри те, що Тетчер віддавала перевагу, щоб у ній бачили не жінку, а політика, вигідною була хоча б та обставина, що міністри — чоловіки, а прем'єр — жінка. Кожен британець вважається джентльменом, якому складно сперечатися із жінкою, тим більше привселюдно.

Поиск по сайту: