Методологічні особливості визначення поняття «політична активність»

В першому підрозділі ми розглянемо поняття “політична активність”, її форми та чинники. Поняття “політична активність” походить від лат. activus, що в буквальному перекладі означає діяльний. Це одна із форм суспільної активності, діяльність соціальних суб’єктів, яка має на меті впливати на прийняття політичних рішень, здійснення своїх інтересів[1]. Політична активність властива як індивідам, що беруть участь у політиці, так і масам, буває усвідомленою і стихійною. Кожна сучасна держава, здійснюючи свою політику, намагається заручитися підтримкою якомога більшої кількості громадян. Навіть диктаторські й тоталітарні режими, які насправді до крайності обмежують можливість участі громадян у політичному житті, намагаються створити ілюзію активності, примушуючи всіх брати участь у різноманітних політичних акціях. Демократичні держави вбачають у розвитку політичної активності одну з головних умов здійснення своєї політики, досягнення й забезпечення політичної стабільності взагалі. Активністю у політиці позначена діяльність професійних політиків, у тому числі депутатів, чиновників вищої ланки, лідерів політичних партій, організацій та їх членів, самих партій та організацій, націй та інших соціальних спільнот, аж до держав. В основі політичної активності, як правило, лежать неординарні психологічні та соціальні якості суб’єкта (сильна воля, характер, холеричний і сангвінічний тип темпераменту), або за іншою класифікацією – екстравертність, завищені претензії[2].

Політична активність – невід’ємна складова загальної людської діяльності, специфічна сутність якої полягає в сукупності дій окремих індивідів і великих соціальних груп (класів, партій, суспільних організацій тощо), спрямованих на реалізацію їхніх політичних інтересів, насамперед на завоювання, утримання і використання влади. Політична активність характеризується свідомими діями, цілеспрямованістю, задоволенням політичних інтересів, виступає однією з найважливіших умов існування суспільства.

Аналіз поняття “політична активність” ускладнюється тим, що існує велика кількість тлумачень цього терміна, більшість з яких, до того ж, є дуже розмитими. Ці тлумачення відображають еволюцію від спеціальних до більш загальних уявлень про досліджуване явище. Нині в політологічних, соціологічних та соціально-психологічних дослідженнях поряд з дефініцією “політична активність” широко використовуються поняття “політична діяльність”, “політична участь”, “включеність у політичний процес” тощо. Це свідчить, що сам феномен активності є складним і багатогранним. На його складність вказує неоднозначне використання поняття різними авторами. Відтак все це дає підстави стверджувати, що поняття “політична активність”, з одного боку, розглядається як синонімічний ряд (діяльність, поведінка), а з іншого – має різні тлумачення[3].

Серед усього розмаїття визначень: одні автори наголошують на світоглядно-ціннісній, а інші – і їх помітна більшість – на діяльнісній, поведінковій стороні політичної активності. Так, С. Рощин вважає, що політичну активність можна розуміти як прояв інтересу до політичного життя суспільства або як участь у ньому в тих чи інших формах. Він зазначає, що головною умовою прояву і в першому і в другому випадку є відповідна потреба особистості[4]. Немировський також вказує на необхідність дослідження як політичного інтересу (читання політичної преси, обговорення політичних подій), так і реальної діяльності (участь у політичних мітингах, контакти з політичними партіями і діячами, відвідування партійних зібрань тощо). С. Туманов основну увагу приділяє аналізу політичного інтересу та електоральної активності молоді. У визначенні російського політолога Д. Ольшанського політична активність – це діяльність політичних груп або індивідів, пов’язана з наміром розвитку або зміни політичного чи соціально-економічного ладу та відповідних соціально-політичних інститутів[5]. На індивідуальному рівні політичну активність вчений розглядає як сукупність проявів життєдіяльності людини, в яких відбивається його прагнення брати активну участь в політиці, захищати свої права та інтереси. Українська дослідниця Н. Дембицька визначає політичну активність як функціональний прояв особистості в політичній діяльності, котра, у свою чергу, впорядковується самим суб’єктом. Стаючи суб’єктом владних відносин, особистість вибудовує власну систему політичних дій, структуруючи її певним чином, але у відповідності до вимог політичної системи і власної політичної культури. Цікавим, на нашу думку, є підхід до визначення терміну “політична активність” російським вченим А. Дегтярьовим: це – “всі види і засоби впливу політичного суб’єкта на об’єктивний світ та інших суб’єктів політики[6]”.

Д.В. Гончаров акцентує увагу на таких важливих теоретико-методологічних аспектах політичної активності, як характер і зміст соціальної та політичної дії в структурі участі, а також її інструментальності. Під інструментальністю політичної участі він розуміє “здатність вибудовувати раціональні технології досягнення цілей”. Інструментальні відносини, це відносини, участь у яких розглядається людьми як спосіб отримання будь-якої користі, будь-яких благ, при цьому немає для партнерів ніякої цінності. На противагу таким відносинам існують самоцінні відносини, тобто відносини, побудовані на почуттях приязні, любові, товариства, нематеріального інтересу і не передбачають отримання від них конкретного (раціонального) зиску. Під інструментальністю також розуміють наявність певних інститутів, каналів, правил, механізмів, обумовлених реакцій суб’єктів суспільних відносин на певні ситуації тощо. Оскільки політична участь здійснюється насамперед у сфері владних відносин, то потрібно звернути увагу на зауваження відомого українського фахівця в галузі політичної психології Вадима Васютинського про те, що то політична влада не може бути лише раціонально-інструментальною; вона весь час стоїть перед необхідністю істотного врахування різноманітних психологічних чинників. Якщо ці чинники ігноруються, то досить швидкo “інструментальні намагання влади перестають спрацьовувати і її взаємини з підвладними набувають кризового характеру”. Тому влада повинна надавати своїй діяльності “більш чи менш вираженого гуманного характеру, уміти бути привабливою для підвладних, давати їм почуття захищеності, брати на себе відповідальність за їхню долю”[7].

У контексті вищевикладеного, немає підстав обмежувати політичну активність суто раціонально-інструментальними відносинами, оскільки політику здійснюють живі люди. Тобто у політичній поведінці індивідів обов’язково присутній певний елемент ірраціональності, впливу почуттів, симпатій та антипатій в процесі взаємодії.

Із сприйняттям політичної активності, що орієнтована на принцип дієвого залучення в політику, можна зіставити концепцію Х. Маклоскі, де активність розуміють насамперед як деяку психологічну залученість до процесів політичного життя. Багато людей “цікавляться” політикою. Це відображається у тому, що вони слідкують за подіями політичного життя, емоційно сприймають його і навіть формують відповідну думку. Ця зацікавленість “може стати умовою, а також психологічним або когнітивним (пізнавальним) фоном участі, однак сама по собі вона ще не становить участі. З однаковим успіхом такий інтерес може відповідати сприйняттю політики як свого роду видовища”.[8] Політична активність характеризується не лише ступенем активності індивіда, а й ще багатьма чинниками, які в сукупності визначають поведінку суб’єкта політичних відносин.

У політичній науці під терміном “політична активність” розуміють не лише дії окремих учасників, а й масові виступи як організованих суб’єктів влади, так і стихійні дії натовпу. Це можуть бути акції на підтримку системи, або такі, що спрямовані проти неї. Особливим видом політичної активності є голосування “протии” або неявка на вибори. На думку Георгія Артемова, політичну активність можна розуміти як “сукупність людських дій (вчинків), які спостерігаються ззовні, в сфері розподілу та здійснення влади” [9]. Її також визначають і як “суб’єктивно мотивований процес, в якому втілюється той чи інший вид політичної діяльност”[10].

Як підкреслюють російські вчені Лев Гозман і Єлена Шестопал, політична активність трактується як зовнішнє відображення діяльності без врахування її суб’єктивного компонента. Це означає, що діяльність індивіда вписується у систему політичної культури нації або групи, які і надають йому загальний сенс і значення. На відміну від біхевіористських підходів “людина розглядається, по-перше, і як об’єкт, і як суб’єкт політичних відносин. По-друге, діяльність в політиці не зводиться лише до її зовнішніх проявів” [11].

Політична активність передбачає деякий звичний набір форм дій, хоча і не виключена можливість варіацій. При цьому той чи інший вид діяльності у виконанні суб’єктів політичних відносин може бути реалізований по-різному. Тому говорять, що окремі депутати або виборці поводяться так чи інакше.

Політична активність передбачає передусім соціальну спрямованість, що забезпечує життєздатність суспільства, сприяє розвиткові його потенціалу.

Вона переважно спрямована на внутрішні й зовнішні соціальні інтереси, передусім у вигляді державно-детермінованих інтересів, у яких представлено усю гаму інтересів – від інтересів особи і до інтересів народу, який може мати або навіть не мати своїх інституціональних форм політичної організації.

До мережі громадської активності належать різноманітні громадські організації, асоціації та масові партії, за допомогою яких здійснюється інтенсивна горизонтальна взаємодія. Щільність та активність мережі громадських об’єднань живиться такими нормами взаємодії, як довіра, солідарність, збалансована взаємність тощо. Суспільство у перспективі не може вижити, якщо його члени не приділяють уваги суспільній справі. Той, хто відстоює виключно особисті інтереси, руйнує мережу соціальних структур, які мають важливе значення для усіх. Громадянин повинен перейняти на себе як індивідуальну, так і колективну відповідальність. Дуже важливим з погляду виховання демократичного громадянина є питання поєднання особистої ініціативи та представлення інтересів індивіда із загальним благом. Свобода і солідарність тісно пов’язані між собою. Той, хто претендує на індивідуальну свободу, – винний суспільству частку солідарності[12].

Різноманітність політичної активності проявляється у її різних формах (і їх комбінаціях), “розпредметнення” влади тих, хто управляє, і впливу тих, ким управляють. У цьому значенні політична активність є сукупністю елементарних політичних дій (акцій), кожна з яких, за М. Вебером, співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Політична діяльність, поведінка і спілкування являють собою відповідно різні форми і способи інтерпретації активності, коли увага концентрується на засобах державного впливу суб’єкта на об’єкт (діяльність) або на зміну особистої ролі і позиції суб’єкта (поведінка), або ж, нарешті, на міжсуб’єктних взаємовідносинах (спілкування). Саме в такому підході є певне розуміння того, чому форми політичної активності збігаються, або ототожнюються, або замінюються у своєму визначенні через форми й типи політичної участі, політичної діяльності чи політичної поведінки[13].

Проаналізувавши різні підходи до означеної проблеми можна сформулювати таке визначення політичної активності: це складне багатокомпонентне явище, яке базується на потребах, інтересах особистості, реалізується в системі цільових настановлень, ціннісних орієнтацій та ставлення, що існують як внутрішня готовність до діяльності та які регулюють індивідуальну поведінку.

Досліджуючи феномен політичної активності, необхідно зосередити увагу на її формах. При розгляді форм політичної активності різними авторами невизначеність цього поняття не зменшується. Так, “голосування” одні дослідники розглядають як форму, прояв політичної поведінки (О. Шестопал, Л. Мілбрайт, Г. Дилигенський), інші – як форму політичної участі (А. Марш, Н. Смелзер), ще інші – як ситуаційний прояв політичної активності під час голосування (Н. Колмакова, Г. Бадзагуа, В. Баринова та інші). Так само й «мітинги» одні дослідники вважають формою політичної участі (А. Марш, Д. Ольшанський), інші – формою політичної поведінки (Л. Мілбрайт), ще інші – проявом активних політичних дій (В. Жуков, Б. Краснова), а дехто (наприклад, Б. Мар’єнко) – формою політичної активності[14]. Існує кілька підходів до класифікації форм політичної активності. Найбільш поширений – поділ їх на «конвенційні» (легітимні) і «неконвенційні» (нелігитимні). Конвенційні форми політичної активності цілком узгоджуються правилами і нормами (передусім правовими), які існують в суспільстві, і варіюють від абсентеїзму до участі в політичних організаціях. Неконвенційні форми виходять за межі чинних правил і норм та варіюють між “м’якими” (підписання петицій, участь у санкціонованих мітингах і страйках) та “жорсткими” або й протизаконними (захоплення приміщень, погроми, знищення майна, голодування, прояви екстремізму тощо) політичними діями. Російські політологи В. Жуков і Б. Краснова розглядають політичну активність особистості у двох аспектах: по горизонталі та по вертикалі, у вигляді своєрідної матриці. Критеріями вони вважають, по-перше, різні форми прояву активних політичних дій, наприклад, членство в партіях, робота в державних структурах, участь в мітингах, рухах тощо, а по-друге, активність суб’єкта в будь-якому окремо взятому виді діяльності.

Політичний психолог Б. Мар’єнко пропонував розглядати політичну активність у вигляді континууму, на одному з полюсів якого – політична пасивність (абсентеїзм виборців, політична іммобільність), а на протилежному – політична гіперактивність та екстремізм (від участі у пікетуваннях, страйках до терористичних дій та громадянської війни)[15].

Конкретні форми політичної участі розглядаються у працях В. Пєтухова (починаючи від різних проявів політичного інтересу і закінчуючи реальними способами впливу на владу – участь у виборах і референдумах, мітингах, голодуваннях, у діяльності політичних партій та суспільних організацій, звернень до органів влади тощо).

Форми політичної активності, які розглядалися вище, можна вважати класичними. Однак слід зауважити, що з розвитком новітніх технічних засобів масової комунікації, їх дедалі більшим застосуванням у політиці, такі форми істотно змінюються і вдосконалюються. Розширення мережі Інтернет відкриває нові можливості для залучення молоді до політичної активності. Відтепер для того, щоб поспілкуватися з кандидатом чи лідером політичної партії під час виборів, не обов’язково йди на зустріч з ними – це можна зробити завдяки Інтернету. Спілкування з однодумцями в чатах і форумах, можливість спілкування з кандидатами чи лідерами політичних партій, благодійні внески на фінансування кампанії тощо – все це сприяє появі нових форм політичної активності і, як свідчать дослідження, підвищенню її рівня.

Серед факторів політичної активності виділяють макрофактори (панівні світові тенденції, що звільняють чи закріпачують людину, характер політичного режиму, морально-політичне становище в країні); фактори середнього рівня (добробут окремої особи, взаємовідносини в колективі, сімейний стан); мікрофактори (освіта, минулий досвід, воля, мотиви, темперамент, самоідентифікація з референтною групою). Існує досить суперечливий зв’язок між політичною активністю громадян та ефективністю діяльності політичних систем. З одного боку, різке збільшення кількості громадян і соціальних груп, залучених до політичної діяльності, що проявляється у зростанні числа партій та масових рухів, у політизації етнічних груп, страйках, політичних демонстраціях, призводить до зниження ефективності функціонування політичної системи і навіть може паралізувати її. З іншого - політична активність, яка передбачає помірну роль громадян (участь в громадських організаціях, регулярна участь у виборах, зацікавлення політичними явищами і процесами), допомагає підвищенню ефективності діяльності політичної системи, якщо вона проявляється в інституційних формах, регулюється правовими та політичними нормами[16].

Чинники, які визначають активність або пасивність суб’єкта політики, можуть бути представлені в такому складі: 1) фрустраційна реакція; 2) особливості самосвідомості; 3) регламентація бажань і своїх потреб; 4) жорсткість етичної системи. Один з них характеризує фрустраційну реакцію, яка виражається як людська слабкість, відчуття безсилля, неможливість змінити хід подій у своєму власному житті, вплинути на хід справ у організації, до якої вони належать, і в країні в цілому. Це відчуття безсилля не може вважатися об’єктивним виразом життєвих реалій. Об’єктивний аналіз фрустраційної ситуації показує, що, хоча становище найчастіше дійсно достатньо серйозне, є певні ступені свободи, які суб’єкт політики просто не використовує. Отже, відчуття фрустрації характеризує не стільки особисту і соціальну ситуацію людини, скільки її сприйняття цієї ситуації.

Другий чинник характеризує особливості самосвідомості, які можуть “блокувати” прояв активності суб’єктом політики. Можна виділити такі основні ознаки самосвідомості, як деіндивідуалізація (виявляється у тому, що для багатьох представників суспільств, що реформуються, характерне недостатнє відчуття своєї індивідуальності. Це визначено особливостями прийнятої системи виховання і соціалізації, своєрідним стилем думок, діяльності, життя.

Як показують дослідження, відчуття деіндивідуалізації, тобто схожості і навіть невідмінності від інших людей, призводить до зростання жорстокості й зниження тенденцій до взаємодопомоги, розмитість групової приналежності. Хоча об’єктивно кожна людина включена у велике число груп, ця включеність не завжди представлена на психологічному рівні. Люди не відчувають себе громадянами, жителями свого міста, не відчувають своєї приналежності до класу або до нації. Звичайно, ці відчуття приналежності загострюються в екстремальних ситуаціях, але не можна ж жити в умовах перманентної кризи. Люди рідко ідентифікуються з підприємством, на якому працюють, номінальним буває навіть членство у власній сім’ї. Такому становищу сприяє ряд причин. Найважливіша з них - це недосконалість політичних структур, що перешкоджає реальній включеності в життя організацій, до яких людина формально належить, своєрідність деперсоналізації. Деперсоналізація у значної кількості людей формується і виявляється у вигляді дій у певних ситуаціях, коли вони свої особливості приписують не собі, а як би комусь іншому або якійсь автономній частині себе, за яку суб’єкт не несе моральної відповідальності. Такими ситуаціями можуть бути не тільки ситуації екстремальні, але і цілком буденні, пов’язані з виконанням своїх функціональних або суспільних обов’язків. Ця здатність дозволяє людині, що пішла на обман, вважати себе людиною чесною. Необхідно звернути увагу на відчуття залежності, коли людині здається, що вона не може змінити найважливіші обставини свого життя – змінити роботу, створити нову сім’ю, змінити місце проживання.

Третім чинником, що визначає рівень свободи, а значить, і активності, є регламентація бажань і своїх потреб. Значна кількість людей не тільки не робить майже нічого для досягнення своїх цілей, але і відмовляється від самих цих цілей – нічого не хоче. Цінності спокою, стабільності переважають всю решту можливих “нагород”, у результаті людина наперед відмовляється від всіх перевищуючих елементарний мінімум матеріальних і духовних благ, гарантуючи собі натомість спокій і стабільність. Таким чином, ті блага, прагнення до яких і є, у значній мірі, зовнішнім стимулом до активності, знецінюються в свідомості суб’єкта і не можуть виступати як підкріплення.

Четвертий чинник характеризує жорсткість етичної системи. Ідеологія максималізму, що функціонує за принципом “все або нічого”, призводить не до високого рівня моральності, а до пасивності. Будь-яка активність – це компроміс, угода; людина, що не вміє йти на компроміси, неминуче буде пасивна[17].

Головною перевагою політичної активності є те, що вона визначає високий рівень відповідальності громадян за ними ж створене середовище глобального управління спільними справами – політику. Одна з базових дихотомій проходить по лінії поділу «політична активність – політична реактивність». В науковій літературі серед дослідників, що вивчали цю проблему, часто виникала полеміка з приводу такого поділу, оскільки політичній активності мала б протиставлятись політична пасивність. Однак політична практика багатьох країн – тоталітарних, авторитарних, демократичних – свідчить про те, що дуже невелика кількість політичних систем могла б бути пристосованою до політичної пасивності громадян або ж інших форм прояву політичного саботажу спільних справ. Навіть найжорсткіші тоталітарні режими, що існували і продовжують існувати в небагатьох країнах понині, все одно вимагали від своїх громадян (радше визначити їх як підданих) своєрідної “активності”, яка б була залежною від зовнішнього програмування владою певних заходів, що поширювалися на все населення або на його окремих представників. Тобто, навіть в умовах високої централізації зберігається той “отвір” автономії, де політична поведінка та діяльність осіб, не приналежних до здійснення владних функцій, стає некерованою, спонтанною. З іншого боку, навіть спонтанна і некерована поведінка не може залишатись в позанормативному просторі і неминуче піддається своєрідній символічній колонізації[18].

Особливого значення феномен політичної активності набуває в теорії партиципаторної демократії (демократії участі). За такої демократії активні громадяни безпосередньо урядують над собою, хоча не на кожному рівні і кожної миті, але досить часто, зокрема, тоді, коли потрібно вирішувати головні політичні питання.

Політична активність –­ поняття, що розкриває сукупність дій, вихід енергії індивідів і соціальних груп, спрямовані на зміну свого політичного статусу й оточення. Політична активність розглядається, як правило, у єдності двох компонентів: матеріальних (реальна зміна політичних відносин) і духовних (акумуляція й трансляція політичного знання й досвіду, обмін інформацією, міжгрупова й міжособистісна координація та ін.). Політична активність проявляється в політичних діяльності, спілкуванні, поведінці й може бути спрямована як на конструктивно-реформаційну зміну політичної якості, так і на деструкцію віджилих політичних форм. Індивідуальна політична активність спрямована на прояв тих способів життєдіяльності, які сприяють залученню особистості в активну співучасть у політичному процесі, що зачіпає її кардинальні інтереси й цінності.

Поиск по сайту: