Передумови гуссерлівської феноменології

Феноменологічне вчення Гуссерля формувалося і розвивалося в умовах гострої, всеохоплюючої кризи суспільства. Крах віковічних імперій, корозія духовних цінностей, смисловтрата – такі найзагальніші ознаки кризи. У науковому пізнанні вона проявилася у відриві науки від своїх буттєвих засад, деформації наукової раціональності, знеціненні істини. Суть кризи в науках, зазначав М.Гайдеггер, полягає у загостренні базового відношення наук до пізнаваних речей, а оскільки сама можливість існування наук “випливає зі смислу, який вони мають у людському тут-бутті, то головне завдання полягає в тому, щоб привести самі речі, – перш ніж вони будуть розкриті відповідними науковими запитуваннями, – до даності у вихідному досвіді” [23, с.11]. Йдеться про те, що за кризових умов науковим тематизаціям реальності повинна передувати філософська рефлексія даності речей у життєвому досвіді, усвідомлення їх буттєвої визначеності, сутнісної та смислової достовірності, адже лише за таких умов ми можемо свідомо – практично і теоретично – освоювати світ. Саме з розв`язанням проблеми смислотворення на засадах розуму Гуссерль пов`язує надії на подолання кризи. Такий підхід різко контрастував з домінуючими у тодішній філософії настановами натуралізму, ірраціоналізму, релітивізму.

Хоча Гуссерль поширював дух радикалізму не лише на вихідні принципи, але й на питання про витоки свого вчення, вважаючи його безпередумовним, воно, зрозуміло, не могло виникнути і розвиватися на голому місці. На формування філософських поглядів Гуссерля вплинули традиції австрійської культури, славу якої в останні століття творили філософи Б.Больцано, Е.Мах, О.Нейрат, М.Шлік, Л.Вітгенштейн, К.Поппер, психологи Ф.Брентано, А.Мейнонг, З.Фрейд, А.Адлер, літератори Р.Рільке, Й.Кафка, Р.Музіль, композитори Б.Барток, А.Шенберг та ін. Існувала глибинна спорідненість між генезою гусерлівського філософування та духовними засадами австрійсьої ментальності, в якій традиційно співіснували трансцендентне та іманентне, витончене відчуття духовного та безпосереднє сприйняття фізичного, ідеї про строгий порядок буття і спонтанне розмаїття його процесів. Духовний потенціал австрійської культури конституювався взаємопереплетенням усталених схем католицького світогляду та барокового світосприйняття, “йозефінства” як національної форми просвітництва та сцієнтистсько-прагматичних орієнтацій австрійської філософії. Така структурованість австрійської культури сприяла формуванню уявлень Гуссерля про феноменологію як строгу науку, яка, проте, не виключала, а, навпаки, передбачала реалізацію творчого потенціалу мислення [див.: 14, с.150-167].

Безпосередньо на феноменологічні дослідження Гуссерля вплинули ідеї описової психології. Варто у зв`язку з цим продумати такі питання:

1.Чому саме психологічні дослідження викликали у Гуссерля підвищений науковий інтерес?

2.Чому Гуссерль звертається не так до пояснюючої, як до описової психології?

Для відповіді радимо скористатися працею: Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени. – Томск., 1998, с.22-37. Легко переконатися, що спільною основою феноменологічних пошуків Гуссерля і психологічних досліджень Больцано, Брентано, Мейнонга, Штумпфа є проблема інтенціональної свідомості. Її аналіз дозволяв розкрити буттєву специфіку свідомості самої собою, проникнути у її внутрішній механізм, її смислонесучі акти та предметності поза будь-якими їх детермінаціями.

Так, у своєму “Науковченні” Больцано обгрунтував концепцію існування апріорних уявлень, висловлювань та істин “у собі”, смисл яких не залежить від конкретних умов пізнання та їх вираження у логічній та лінгвістичній формах. Ці положення були використані Гуссерлем у боротьбі проти психологізму та історизму у філософії й обгрунтуванні логічних процедур феноменологічного аналізу свідомості. Але найсильніший творчий імпульс Гуссерль отримав, за його словами, від Брентано, який у праці “Психологія з емпіричного погляду” здійснив поглиблену розробку проблеми інтенціональної свідомості. Він доводить, що жодний психічний акт – відчуття, уявлення, судження – неможливий без відповідного кореляту, причому безвідносно до того, існує чи не існує щось у позапсихічній реальності, що б відповідало йому. Кожне психічне явище містить у собі в різних модусах дещо від об`єкта: в уявленні дещо уявляється, в судженні – стверджується чи заперечується, у вірі – віриться, в бажанні – бажається тощо. Інший учений Мейнонг обгрунтував необхідність поєднання у гносеології психології пізнання і теорії предметів. У його “теорії предмета” всі реальні та уявні речі поставали як “чисті предметності”, нейтральні щодо їх субстанційних і екзистенційних властивостей. Різноманітні предметності, що утворюють зміст переживань, уявлень і суджень психічного досвіду суб`єкта, є визначальні у пізнанні. У дослідженнях Штумпфа простежується тенденція до виходу за межі психологічного тлумачення ідеальних об`єктів. Предметом феноменології він вважає феномени свідомості як первинні даності нашого досвіду, нейтральні щодо психології, фізіології та фізичних наук. Результати цих досліджень умовжливили важливі з погляду зору генези гусерлівської феноменології подолання дуалізму суб`єкта й об`єкта пізнання, образу та праобразу, здійснення своєрідного апріорного аналізу буття предметів як чистих сутностей.

Водночас з психологічним відкриттям “чистої предметності” і відповідних актів її конституювання перед Гуссерлем постало методологічно складне завдання: переведення проблеми інтенційної свідомості на рівень філософсько-феноменологічного аналізу. З цих причин Гуссерль виходив за межі традицій австрійської культури і звертався до надбань європейської філософської думки в цілому. Його увагу особливо привертають: вчення Р.Декарта про рефлексію як метод раціонального узгодження протяжної та мислячої субстанцій й досягнення достовірного знання; дослідження Дж.Локка складної структури пізнавального досвіду людини; висновки Д.Юма про нередукованість логічних і об`єктивно існуючих каузальних зв`язків, що стимулювало пошуки доведень всезагальності й аподиктичної достовірності знання; аналіз І.Кантом пізнавальних здатностей суб`єкта, особливо його вчення про категоріальний синтез знань; ідеї П.Наторпа про конструктивні можливості розуму у створенні математичних об`єктів і понять; учення В.Дільтея про специфіку методології гуманітарних досліджень, центрованих навколо проблем розуміння смислу. Творча переробка цих ідей здійснювалася Гуссерлем під кутом зору потреб реалізації послідовної науковості й обгрунтування принципів феноменології в контексті проблем подолання кризи європейської культури. Він дотримувався світоглядних позицій європоцентризму і вважав, що розвиток європейської цивілізації зумовлюється цінностями, які вперше були обгрунтовані давньогрецькою філософією. На його думку, криза сучасної Європи – це передусім криза духовних цінностей, і оскільки філософія є квінтесенцією культури, то вона несе відповідальність як за саму кризу, так і її подолання. Звідси – критична оцінка наукового рівня і життєвого сенсу філософії та водночас – творче ставлення до її досягнень. Згідно з духом радикалізму, Гуссерль настільки кардинально переосмислює її ідеї, що це приводить до оновлення й перебудови її методологічних засад, науковості та формування феноменології як нового філософського вчення.

Так, у “Логічних дослідженнях” Гуссерль пише, що філософія повинна бути науково обгрунтованою системою достовірного знання. Проте, зауважує він у праці “Філософія як строга наука”, вимогу бути строгою наукою філософія не могла задовольнити в жодну епоху свого розвитку, ба більше, вона в якості науки ще навіть не розпочиналася і не розробила надійних критеріїв науковості. Філософія орієнтувалася на ідеали науковості природничих і математичних наук, що грунтуються на емпіричній фактичності і формальних логічних доведеннях, опосередкованих до того ж різними поза–науковими (антропологічними, психологічними, соціокультур–ними) чинниками. Але такий ідеал не відповідає критеріям строгої науковості, яка, на думку Гуссерля, передбачає безпосередньо-інтуїтивне знання абсолютну і самоочевидну істину. Досягнення такої істини Гуссерль пов`язує з феноменологією, яка на основі нового розуміння раціоналізму покликана обгрунтувати абсолютні принципи науковості. “Раціо, про яке ми міркуємо, – пише він, – є не що інше, як справді універсальне і справді радикальне пізнання духу у формі універсально відповідальної науки, що розвинулася в новому модусі науковості, де знаходять собі місце всі мислимі питання – про буття, про норми, про так звану екзистенцію” [4, с.93].

У початковий період своєї творчості Гуссерль формулює принципи своєї філософії, послуговуючись в основному логіко-гносеологічними аргументаціями у доведенні специфіки принципів феноменології, особливо феноменологічного розу–міння істини. Він доводить, що істина – це донауковий, поза–емпіричний, позалюдський феномен, і вона не залежна від будь-якої фактичності, простору і часу. Що істинно, то абсолютно, істинно “саме собою”; істина тотожно єдина, незважаючи на те, чи сприймають її в судженнях люди чи чудовиська, ангели чи боги. Формою її буття є невичерпне роз–маїття значень і смислів чистої свідомості, і якщо наука, досліджуючи об`єктивну реальність, формулює осмислені висловлювання, то це можливо лише внаслідок таких істин-смислів.

В основі цих міркувань Гуссерля в дусі платонізму – відрив від суб`єктів пізнання системи об`єктивно-істинного знання, його абсолютизація та перетворення у визначальний чинник виробництва нового знання. Водночас за цією ідеалістичною тезою мислителя приховується цілком реальна проблема про умови забезпечення всезагальності й аподиктичної достовірності наукового знання. Як відомо, вперше ця проблема була гостро поставлена Кантом, який вважав, що оскільки емпіричний досвід не відповідає цим умовам, то засади наукового пізнання мають апріорний характер. Фіхте, навпаки, вважав, що основи пізнання іманентні досвіду і є елементами структури свідомості. Зазначимо, що розв`язання даного питання досягається лише на основі дослідження всезагальних і необхідних моментів практики. Гуссерль же, універсалізуючи цю проблему, вважає, що всі емпіричні і теоретичні науки мають своїм фундаментом інтенціональну свідомість і філософія як строга наука не зводиться до емпіричної фактичності чи формально-логічної правильності мислення. Її строгість містить достовірну очевидність засновків – чисту предметність і відповідні акти інтен–ціональної свідомості, активністю яких забезпечуються смисли. Шлях до перетворення філософії у строгу науку як феноменологію полягає, за Гуссерлем, через феноменологічну експлікацію смислопороджуючих умов інтенціональної свідомості та подолання тих “ізмів”, що перешкоджають розв`язанню цієї проблеми.

Крім “натуралізму” і “психологізму”, науці та філософії загрожують, вважає Гуссерль, “суб`єктивізм” та “історицизм”. Під “суб`єктивізмом” він розуміє довільне тлумачення джерел і змісту знання залежно від його психологічних властивостей індивідуального чи загального суб`єкта пізнання. Започат–кований тезою Протагора “Людина – міра всіх речей”, суб`єктивізм знайшов своє продовження у софістів і скептиків, які релятивізували істину на підставі суперечностей у судженнях індивідів, а також у психологістських тлумаченнях знання в його опосередкованості колективним суб`єктом пізнання, що характерні для традицій філософування від Локка і Юма до Мілля, Спенсера, Вундта і сучасних позитивістів. Релятивізує істину також “історицизм”, який розглядає її як похідну від мінливих історичних умов життя людей. Він грунтується на абсолютизації моментів відносності у пізнанні, розглядає істину як повністю детерміновану плинністю історії. Гуссерль не заперечує значення для пізнання різних поглядів, умонастроїв, тих чи інших подій та умов, але виступає проти того, щоб вважати їх визначальними для “істин розуму”, зокрема для істинності суджень математики, законів логіки, принципів наукової філософії. Тим паче, ці чинники не є вирішальні для філософії як послідовно строгої науки про абсолютно істинне і достовірне. Її обгрунтування здійснювалося мислителем поступово через уведення, розробку та постійне уточнення таких специфічних для феноменології понять, як “інтенціональна свідомість”, “чиста предметність”, “феномено–логічна редукція”, “феномен”, “епохе”, “ноема”, “ноезіс”, “інтерсуб`єктивність”, “життєвий світ” тощо. Інваріантом цих досліджень постійно залишалася ідея послідовної науковості. Цим зумовлена напружена і нетипова евристично-пошукова динаміка філософування Гуссерля, яка свідчить про те, що мислитель немовби знайшов безодню, в яку можна провалитися, зберігаючи відповідну швидкість, – нові роботи фіксують глибину занурення. За таких умов філософ ніколи не може сказати нічого остаточного і не може закруглити свою думку, оформити її – звідси тисячі сторінок чернеток, немовби записи внутрішнього монолога філософа, в якому немислимо поставити крапку. Ця динаміка свідчить про безмежність предмета філософії Гуссерля. Таким предметом гуссерлівської феномено–логії є “чиста свідомість”, а її методом – феноменологічна редукція. (До речі, архів Гуссерля у м.Лувен (Бельгія), який врятував від фашистів священик Х.Л.ван Бреда, сягає 45000 сторінок).

Про складнощі, що постали перед Гуссерлем у зв`язку з асиміляцією та переосмисленням “передумовного” матеріалу, рекомендуємо довідатися зі статті: Молчанов В. Предпосылки и беспредпосылочность феноменологической философии //Логос. 1999, №10, с.16-28.

На завершення аналізу цього питання закцентуємо увагу на такому:

1. Прокладаючи новий шлях у філософії, Гуссерль хоч і враховує досягнення попередньої філософії, але не розглядає їх як вирішальну передумову для розвитку свого вчення. Ті чи інші філософські ідеї він розглядав як факти, що ще вимагають феноменологічної обробки. Передумови гуссерлівської феноменології – це радше ті способи аргументації, поняття, принципи, ідеї, конкретний феноменологічний зміст яких конституювався передусім у власному досвіді філософування мислителя. Дбаючи про науково-дисциплінарну система–тизацію феноменології, органічно узгоджуючи її предмет і метод, він, одначе, відмежовувався від будь-якого системотворення. Останнє суперечило специфіці феномено–логії як відкритого та незаангажованого способу мислення – смислотворення. Дух феноменології несумісний зі створенням будь-яких універсальних систем знання, і кожну логічно завершену думку вона розглядає як необхідний момент на шляху до сутності феномена у значенні його істини і смислу. Гуссерль в обгрунтуванні феноменології як “строгої науки” орієнтувався на ідеал науковості, за якого головне – розкрити нові “предметні сфери і за допомогою продуктивного утворення понять зробити їх надбанням науки. Саме в цьому полягає критерій науковості філософії, а не в здатності конструювати системи, спираючись лише на довільну обробку сприйнятого з історії поняттєвого матеріалу” [23, с.22].

2. Процес становлення феноменології Гуссерля має чітко виражений антиномічний характер, що свідчить про внутрішню напругу і намагання мислителя несуперечливо поєднати її моменти у все нові та нові синтези і феноменологічні цілісності. Так, критикуючи психологізм, він водночас широко послуго–вується психологічними поняттями “сприйняття”, “переживання”, “уява” тощо, витлумачуючи їх у дусі раціоналізму. У його вченні безпосередньо дане (очевидне) поєднується з інтуїтивним, досвідне з апріорним, якісне розмаїття речей з їх редукцією до феноменів свідомості, достовірність “Я” засвідчується існуванням “Іншого”, а стерильність “чистої свідомості” виявляється “засміченою” реаліями “життєвого світу”. Зрештою, задум Гуссерля подолати “хаос” історико-філософських роздумів за допомогою створення феноменології як “строгої науки” призвів до ще більшого їх розмаїття навіть у самій феноменології. Це свідчить не лише про підвищену проблемність феноменології, але й про її значний методологічний потенціал. Власне сам Гуссерль визнавав, що він порушив настільки фундаментальну проблему, розв`язати яку не під силу одній людині.

3. Напружена динаміка творчих пошуків Гуссерля знайшля також своє термінологічне вираження в різних назвах його вчення. Інваріантом тут є розуміння феноменології як: а) нового методу аналізу, що полягає в описі сутності феноменів в аспекті конституювання їх значень та смислів; б) універсальної й “строгої науки”, що грунтується на безсумнівних очевидностях феноменів і аподиктичній достовірності своїх засад. У міру розв`язання відповідних проблемних вузлів своєї концепції і акцентуючи увагу на тих чи інших її аспектах, Гуссерль дає й інші визначення феноменології: “апріорна наука про всі можливі види існування”, “універсальна ейдетична онтологія”, “наука про універсум дійсності чи трансцендентальну інтерсуб`єк–тивність”, “абсолютно відповідальна наука” тощо. Про інваріантне та мінливе у феноменології Гуссерля див.: Мотрошилова Н.В. Идеи І Эдмунда Гуссерля как введение в феноменологию. – М., 2003, с.587-600.

Ознайомлення з генезою та передумовами гусерлівського проекту феноменології сприяє більш продуктивному аналізу її основних ідей у наступних питаннях теми.

Поиск по сайту: