Особливості дослідницької програми Гуссерля

Головною у цьому питанні є обгрунтована Е.Гуссерлем ідея феноменології як окремого напряму сучасної філософії. Ідеться передусім про зміст окреслення проблемного поля феноменології, її методичних настанов і функцій. Що спонукало мислителя до розробки нового способу філософування, яке нині набуло ознак однієї з провідних парадигм філософських і конретнонаукових досліджень? У чому Гуссерль убачав обмеженість традиційної та сучасної філософії дати адекватну відповідь на виклики, що спричинені розвитком суспільства, культури, науки? Іншими словами, конкретному розкриттю логіки становлення та розвитку гуссерлівської феноменології повинен передувати аналіз її загального контексту з урахуванням того, що попри існування певних констант цього вчення, всі вони неперервно уточнювалися, розвивалися і змістовно збагачувалися. Доцільно у зв`язку з цим спочатку відтворити основні віхи творчого шляху Гуссерля.

Народився Гуссерль у 1859 р. у Моравії – чеській області Австро-Угорської імперії. Здобувши математичну освіту в університеті м.Лейпціг, почав працювати асистентом у видатного математика К.Вейєрштраса в Берлінському університеті. Проявляючи великий інтерес до філософських проблем математики, філософії в цілому, Гуссерль вступив до Віденського університету, де отримав філософську освіту під керівництвом відомого психолога і філософа Ф.Брентано. У 1883 р. захищає докторську дисертацію з математики і стає “доктором філософії” (за тодішньою традицією, це означало отримання першого наукового ступеня, що відповідає теперішньому кандидату наук). Другий науковий ступінь Гусерль отримав за захист габілітаційної дисертації “Про поняття числа. Психологічний аналіз”, що дозволило йому зайняти посаду приват-доцента в Гальському університеті (1887-1901). Відтак аж до виходу у 1928 р. на пенсію спочатку працював на посаді екстраординарного професора Гетінгенського університету, а згодом – завідувача кафедри філософії Фрейбурзького університету. Але й у пенсійному віці Гуссерль не припиняв активну творчу діяльність, яка, проте, значно ускладнилася за умов фашистського режиму. Мислитель зазнає політичних переслідувань, приводом яких було його єврейське походження. На нього накладають домашній арешт, його ім`я викреслюють із реєстру заслужених професорів університету, йому забороняють викладацьку діяльність і наукові відрядження за кордон, зрештою, він і його сім`я були позбавлені німецького громадянства. Пропозицію про надання йому політичного притулку у США він відхиляє. Помер Гуссерль у 1938 р., залишивши після себе величезну філософську спадщину, яка нині відома за назвою “Гуссерліана”.

У першій своїй великій праці “Філософія математики” (1891 р.) Гуссерль досліджує проблеми психологічного обгрунтування математичного знання. Пізніше, усвідомивши під впливом Г.Фреге методологічну обмеженість психологізму, він невисоко оцінить цю працю, але на все життя збереже вірність ідеям обгрунтування знання і науковості філософії.

Широка слава глибокого й оригінального філософа прийшла до Гуссерля після опублікування “Логічних досліджень” (1900-1901), якими власне була започаткована феноменологія. Відтак виникає “феноменологічний рух”, який охоплює спочатку філософів університетів південної Німеччини, поступово поширюючись і за її межі. З його лав вийшли такі знаменитості, як М.Шелер, Н.Гартман, М.Гайдегер. Ідеї руху вплинули також на філософську діяльність Ж.-П.Сартра, М.Мерло-Понті, Р.Інгардена та ін. Сам автор “Логічних досліджень” у ті часи поки що не визначився з назвою свого вчення і позначає його терміном “дескриптивна (описова) психологія”. Проте методологічні засади нового вчення визначені ним чітко – це принцип інтуїтивного убачання сутностей та ідея інтенціональної свідомості, які розглядаються мислителем як передумова забезпечення аподиктичної достовірності наукового знання. У зв`язку з цим він виводить з-під впливу психологізму не лише математику і логіку, й усі науки, які мають теоретичну (ейдетичну) частини.

У подальшому засвоєнні навчального матеріалу важливо не обмежуватися фіксацією послідовності та хронологією основних праць Гуссерля, а зосередити увагу на їх основних ідеях та їх значенні як чинників становлення і розвитку гуссерлівської концепції феноменології. У цьому відношенні необхідно глибоко проаналізувати знамениту статтю Гуссерля “Філософія як строга наука” (1911 р.), в якій мислитель разом з критикою натуралістичних та історицистських настанов філософії обгрунтовує доконечність її перебудови на феноменологічних засадах. Точну оцінку філософсько-феноменологічного значення цієї праці дав відомий американський дослідник феноменологічного руху Г.Шпігельберг: вона стала маніфестом феноменології як нової філософської дисципліни “для широкого загалу і водночас викликом усім іншим підходам до філософії, у минулому і в теперішньому. Тут існувала заснована на твердому переконанні вимога про те, що лише феноменологія може надати філософії й науці правильне спрямування. Цей нарис – очевидно, як найбільш вражаюча програмна заява Гуссерля – підтверджував віру в науковість філософії; в ньому були сформульовані у стилі пролегомен, умов, згідно з якими майбутня філософія могла б претендувати на статус науки” [24, с.127-128]. Щоб з`ясувати ці умови, важливо зосередити увагу на таких вузлових питаннях даної праці:

1.Що собою являють “натуралізм” та “історицизм” (їх зміст і настанови) як методологічні принципи наукового пізнання та філософії?

2.До яких наслідків (позитивних і негативних) призвела реалізація натуралістичного та історицистського підходів у конкретних науках і філософії?

3.У чому Гуссерль убачає методологічну обмеженість натуралізму, об`єктивізму, психологізму, історицизму, релятивізму в обгрунтуванні науковості знання?

4.Чому попри значні досягнення філософії, вона, на думку мислителя, наразі не відповідає ідеалу науковості?

5.Який зміст укладає Гуссерль у поняття наукової строгості філософії та які передумови її досягнення?

Гуссерль завершує свою працю словами, які чітко вказують на феноменологічний характер і зміст його філософської програми. Оскільки філософія за своєю суттю спрямована на глибинні первні буття і пізнання, вона “змушена рухатися в атмосфері прямої інтуїції, і величезним кроком, який повинен зробити наш час, є визнання того, що за умов філософської в істинному значенні слова інтуїції та феноменологічного осягнення сутності відкривається нескінченне поле роботи…” [1, с.743].

Розгорнуту програму феноменологічної філософії як “строгої науки” Гуссерль презентує своєю працею “Ідеї до чистої феноменології та феноменологічної філософії” (1913 р.). З неї починається другий і поворотний етап його філософських пошуків. Вона є засадничою для творчості мислителя, в ній послідовно і всебічно обгрунтовано концепцію трансцен–дентальної феноменології. Рекомендуємо глибоко продумати такі основні моменти цієї праці.

1.“Ідеї” зберігають наступність з проблемами “Логічних досліджень”, але ці проблеми розв`язуються з інших позицій. Наскрізними у цих працях є проблеми про передумови аподиктичної достовірності знання, науковість філософії, феноменологічну редукцію, інтенційну свідомість тощо. Відповідаючи критикам на їх звинувачення у психологізмі “Логічних досліджень”, феноменології в цілому, у передмові до “Ідей” Гуссерль зазначає, “що чиста феноменологія, до якої ми у подальшому налаштовані прокласти шлях, – та сама феноменологія, перший прорив до якої відбувся в “Логічних досліденнях”, і смисл якої все глибше і багатше розкривався для мене у працях упродовж десятиліття, що минуло з того часу, – це не психологія і що віднесення її до психології виключається не якими-небудь випадковими розмежуваннями області і термінологічно, але принциповими засадами” [3, с.20]. Принциповим в “Ідеях” Гуссерль вважає: а) розуміння феноменології як науки не про факти, а про сутності, науки, “яка має намір констатувати виключно “пізнання сутності”; б) необхідність подолання усталених стереотипів філософського мислення, розробку та дотримання нових дослідницьких настанов; в) послідовну реалізацію в сутнісному пізнанні методу феноменологічної (ейдетичної) редукції, внаслідок чого чиста феноменологія повинна постати “сутнісним ученням про трансцендентально редуковані феномени”.

2. Програмний характер “Ідей” проявляється також у тому, що вони визначили перспективи подальшого розвитку феноменологічного вчення, які пов`язані з можливостями інтенційного аналізу проблем темпоральності свідомості, інтерсуб`єктивності, “життєвого світу” тощо. Отже, виокремлені аспекти “Ідей” у контексті розвитку феноменології Гуссерля вказують на граничний статус даної праці, яка, з одного боку, розвиває низку положень, обгрунтованих уже в “Логічних дослідженнях”, а, з іншого – позначає перехід до іншого етапу феноменології, який мислитель називає “трансцендентальним ідеалізмом”. Зазначимо, що за життя Гуссерля була опублікована лише перша частина “Ідей”, а дві наступні вийшли друком посмертно в “Гуссерліані”.

Логічним продовженням ознайомлення з творчістю Гуссерля є аналіз основних ідей його праці “Картезіанські роздуми” (1931 р.) у контексті генезигуссерлівської феноменології. Це остання з опублікованих за його життя книг, у якій підведені підсумки тривалих і плідних філософських пошуків мислителя, результатом яких є концепція трансцендентальної феноменології. Основне завдання цих пошуків – віднайти єдино правильну основу аподиктичної достовірності науковості філософії, системи знання в цілому – у “Картезіанських роздумах”, як вважає Гуссерль, отримало своє розв`язання. У “Післямові” до цієї праці він пише: “Можна, вочевидь, сказати, що наші роздуми, по суті, досягли своєї мети, а саме, привели до конкретної можливості розкрити картезіанську ідею філософії як універсальної науки з абсолютним обгрунтуванням. Показати цю конкретну можливість, продемонструвати її практичну реалізацію… означає вказати доконечний і безсумнівний первень і такий же доконечний метод, до якого завжди можна звернутися і яким водночас окреслюється систематика всіх осмислених проблем у цілому. Цього ми вже досягли насправді” [1, с.517]. Враховуючи цей висновок, необхідно уважно проаналізувати його підстави.

По-перше, вже сама назва праці вказує на її нерозривний зв`язок з ідеями декартівської філософії. Обидва мислителі розв`язують одну й ту ж проблему розбудови наукового знання на абсолютно достовірних засадах на основі аналізу досвіду трансцендентального “Я”. Але способи розв`язання цієї проблеми різні. Декарт розпочинає з процедури універсального сумніву, що приводить його до соліпсизму, вихід з якого він здійснює за допомогою онтологічного доведення буття Бога. Сумнів, розмірковує Декарт, хоча приводить до того, у чому сумніватися не можна, – до існування мого “Я” як трансцендентального ego, але це ще не є гарантією аподиктичної достовірності пізнання світу. Ця моя обмеженість, доводить мислитель, долається Богом, усеблагість якого розвіює будь-які сумніви в існуванні природи і суспільства, існування та пізнання яких перестає бути проблематичним і стає аподиктичним. Гуссерль вважає, що декартівська аргументація непереконлива і не досягає мети. Шлях до аподиктичного знання, на його думку, відкривається лише за умов поглибленого дослідження структури і функцій трансцендентального “Я” і його транс–ценденції до “Інших”. Для Гуссерля найбільш очевидним і безпосередньо даним є існування трансценденції людини, її замкненість на інші ego як співтовариство з психофізичних монад і лише у цьому мисленнєвому просторі конституюється аподиктична достовірність знання. “Іншими словами, – пише Гуссерль, – доконечний шлях до пізнання, що володіє вищою мірою граничним обгрунтуванням, або, що те ж саме, до філософського пізнання, є шлях універсального, передусім монадичного, а тому й інтермонадичного самопізнання. Ми можемо також сказати, що радикальний і універсальний розвиток картезіанських роздумів, або інакше, розвиток універ–сального самопізнання, є сама філософія і охоплює усі справжні, відповідальні перед самими собою науки” [1, с.522-523].

По-друге, чільне місце в “Картезіанських роздумах” займає тема часовості свідомості. Гуссерль за допомогою методу феноменологічної редукції чітко розрізняє об`єктивну часовість речей, їх тривалість, послідовність, темп тощо, часову детермінацію свідомості та її (часовості) даність у нашій свідомості як внутрішню умову усвідомлюваності самої собою. Свідомість має іманентні часові виміри, які відрізняються від природної “стріли часу”. Переживання часу – це своєрідне “експериментування” з його значеннями, їх “програвання” у свідомості, завдяки чому уможливлюються її різні модуси (пам`ять, уява, міркування, віра), а сама свідомість постає як часовий потік переживань. Темпоральність свідомості є доконечною передумовою: а) конститутивної активності інтенційної свідомості, її смислотворчого потенціалу; б) строго логічного обгрунтування науковості знання; в) досягнення особистістю самоідентичності; г) укоріненості свідомості у життєвому світі та її історичності.

По-третє, одна з основних у “Картезіанських роздумах” – проблема інтерсуб`єктивності, за якої все, що стосується досвіду “Я”, обгрунтовується і стає релевантним стосовно досвіду “Інших”. За Гуссерлем, інтерсуб`єктивність – це структура суб`єкта, яка відповідає факту індивідуальної (монадної) множинності суб`єктів (“Інших”) і слугує основою їх спільності та комунікацій. Вона постає як комплекс внутрішніх і зовнішніх інтенціональностей чистої свідомості. Внутрішній зміст інтенціональної свідомості – це сукупність її ноезо-ноематичних структур, формоутворюючих актів і відповідних предметностей, взаємодією яких конституюються смисли. Її зовнішня сфера – це все розмаїття феноменів, включаючи психофізичну організацію суб`єктів, форми суспільного життя й артефакти культури як об`єктивації смислу. Смисл, проте, не річ, яку можна фізично отримати і передати, він не тотожний його матеріальним втіленням (висловлюванням, учинкам, історичним подіям), а передбачає його творення чи відтворення інтенційною свідомістю. За всієї особистісності смислу, він має презумпцію всезагальності, яка засвідчується інтерсуб`єктивним відношенням “Я” – “Інші”. Якщо фізична (тілесна) сторона “Іншого” сприймається мною безпосередньо, то його психічне, ціннісно-смислове ядро відтворюється за допомогою аналогізуючої аперцепції (т.зв. “апрезентації”). У моєму досвіді значущість “Іншого” зумовлюється моїми власними переживаннями самого себе. Так само проявляється даність мого “Я” у досвіді “Іншого”. На основі інтерсуб`єктивності Гуссерль намагається остаточно спростувати звинувачення його вчення у соліпсизмі та психологізмі, обгрунтувати об`єктивність, доконечність та всезагальність наукового знання, забезпечити надійний фундамент феноменологічної філософії і розкрити можливості подолання духовної кризи європейської спільноти. Але це передбачає звернення до “життєвого світу” як інтегрального аналогу інтенційного предмета інтерсуб`єктивності – основи опосередкованих інтеракцій між людьми.

По-четверте, у “Картезіанських роздумах” концепт “життєвий світ” є логічним завершенням реалізації Гуссерлем принципу аподиктичної достовірності. Мислитель поширює цей принцип не лише на “Я” та “Іншого”, але й на природу та культуру. При цьому він чітко розрізняє даність світу у модусі “природної настанови” і феноменологічного підходу. Мета такого розрізнення полягає в тому, щоб показати безпідставність абсолютизації бачення світу на рівні буденного досвіду і природознавства, які дотримуються “природної настанови”. Ототожнення в них картини світу із самим світом вважається достатньою підставою для доведення його об`єктивності та достовірності. Для феноменолога Гуссерля існування світу у “природній настанові” не є аподиктичною очевидністю, оскільки воно обмежене явищами і не сягає його сутнісних, ейдетично-смислових первнів. Осягнення останніх забезпечується лише феноменологічно у формі аналогізуючої аперцепції. Для глибшого розуміння цього питання потрібно опрацювати § 58 “Картезіанських роздумів”, маючи на увазі, що гуссерлівська тематизація “життєвого світу” має й ширше значення.

Останнім твором Гуссерля є праця “Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія”, написана ним за два роки до його смерті і повністю опублікована у 1954 році. Вона підготовлена на основі поглибленої розробки ідей, викладених мислителем у Відні на засіданні товариства “Культурбунд” у доповіді “Філософія і криза європейського людства” (травень, 1935 р.), а також празьких лекцій на загальну тему “Криза європейських наук і психологія” (листопад, 1935 р.). Аналіз цих джерел сприятиме творчому засвоєнню ідей зазначеної праці. Гуссерль вважав “Кризу…” новою лінією на шляху досягнення незмінної мети – трансцендентальної феноменології. Новим тут був сам підхід, який передбачав корекцію і подолання обмеженості картезіанської позиції у розв`язанні проблем феноменології. Основна новація полягала в обранні в якості вихідної засади феноменологічної реконструкції історії європейських наук у контексті їх загальноцивілізаційного світоглядного значення. Якщо в “Картезіанських роздумах” лише окреслено підхід до цієї проблеми, то в “Кризі…” вона розв`язується на основі легітимації визначально рівних прав усіх трансцендентальних суб`єктів, інтегрованих навколо ідеї життєвого світу. Доцільно у зв`язку з цим зосередити увагу на таких питаннях:

1.Що таке “життєвий світ” і яка відмінність його тлумачення в аспекті “природної” та феноменологічної настанов?

2.Які потреби розвитку трансцендентальної феноменології змусили Гуссерля звернутися до поняття “життєвого світу”?

3.Що означає “життєвий світ” як “горизонт” усіх можливих діянь суб`єктивності і як універсум конкретних (регіональних) онтологій?

4.У чому мислитель убачає витоки і прояви кризи західноєвропейської науки, культури в цілому?

5.До яких наслідків у природознавстві та філософії призвела абсолютизація в них методологічних настанов об`єктивізму та фізикалізму?

6.Чому саме з поверненням науки у лоно “життєвого світу” Гуссерль пов`язує подолання кризи західноєвропейської науки?

7.Як змінюються, на думку Гуссерля, функції філософії в нових умовах і чому він пов`язує її високу місію із феноменологією?

На завершення цього питання, як орієнтир для подальшого засвоєння теми, необхідно продумати основоположні ідеї та особливості філософської програми Гуссерля, звернувши увагу на таке:

– Головна константа гусерлівської феноменології, по суті, єдина її мета – це пошук аподиктичних (безсумнівних, достовірних, логічно доконечних) первнів науковості пізнання і знання.

– Зазначена проблема – це вираження кризи західноєвропейської науки, культури в цілому на рубежі ХІХ-ХХ ст. Криза означала втрату надійності фундаментальних ідей, принципів, цінностей. Подолання кризи – головне завдання філософії, яка повинна розкрити шлях до смислу, достовірного та істинного в бутті та пізнанні. За Гуссерлем, філософія зможе виконати цю місію лише за умов своєї науковості.

– Сучасна філософія, вважає Гуссерль, неспроможна дати адекватну відповідь на кризу-виклик. Панування в ній натуралізму, об`єктивізму, релятивізму, скептицизму унеможливлює її науковість і здатність розв`язувати екзистенційні проблеми. Вихід з цієї ситуації мислитель пов`язує з феноменологією як “строгою наукою”.

– За Гуссерлем, еталоном науковості феноменології не можуть слугувати ні строгість дедуктивних доведень математики, ні досвідно-експериментальна обгрунтованість природознавства. Дослідницький ідеал феноменології пов`язаний з експлікацією граничних – сутнісних і смислових – засад пізнання і знання.

– “Живий нерв” гуссерлівської феноменології, її предметна та методична специфіка полягає у її зосередженні на проблемі смислопороджуючих механізмів свідомості. Такий підхід імплікується тим фактом, що пізнання – це осмислення світу у свідомості і за допомогою свідомості.

– Важливою ознакою дослідницької програми Гуссерля є крайній радикалізм. У ній усе ставиться під сумнів: істинність буденних, наукових і філософських знань, існування емпіричних суб`єктів пізнання і навіть об`єктивність світу. Все повинно пройти перевірку на предмет аподиктичної достовірності у досвіді трансцендентального суб`єкта на основі іманентної активності інтенціональної свідомості і методу феноменологічної редукції. Виявом радикалізму є також проголошення мислителем безпередумовності феноменологічного філософування, апеляція до безпосередніх очевидностей і водночас інтуїтивне схоплення сутностей, постійне переосмислення досягнених істин і напружена динаміка творчого пошуку, його відкритість і спрямування до нових смислових горизонтів.

– Головний пафос гуссерлівської феноменології полягає у захисті прав філософії на свободу думки і здійснення від імені людства дослідження “вічних” проблем у їх “тут” і “тепер” змістовності. Будь-який предмет феноменологія досліджує не через призму опосередкувань, готових схем та “ізмів”, а у його безпосередній явленості й очевидності, тобто як феномен нашого досвіду. Різним релятивізаціям і абсолютизаціям засад науковості феноменологія протиставляє їх конституювання творчою актив–ністю інтенціональної свідомості історичного суб`єкта пізнання.

Поиск по сайту: