Передумови Паризької комуни та революція 18 березня 1871-го року

Причини виникнення Паризької комуни. Паризька комуна як форма органів самоврядування

Вступ.

1. Передумови Паризької комуни та революція 18 березня 1871-го року.

2. Державний лад Паризької Комуни.

3. Соціально-економічні заходи Комуни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поразка армії Наполеона III в Седані призвела до падіння Другої імперії. 100-тисячна армія капітулювала через шість тижнів після початку бойових дій. Ще через два дні, 4 вересня, відбулася революція, яка скинула прогнилий бонапартистський режим. У вересні 1870 р. в Парижі сформовано 215 батальйонів національної гвардії, тоді ж виникла масова політична організація - Республіканська федерація національної гвардії Сени. Центральний комітет цієї організації згодом став органом керівництва пролетарським повстанням.

Одночасно у Парижі сформувався буржуазний уряд, що проголосив себе «урядом національної оборони». Прусська армія продовжувала свій наступ і після проголошення Франції республікою. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм 1 Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. Південнонімецькі держави (Баварія та ін.) приєдналися до Північнонімецького союзу і увійшли до складу Німецької імперії. На той час німці окуповували північ та північний схід Франції, тривала облога Парижа. Французький уряд національної оборони, очолюваний генералом Грошю та адвокатом Жулем Фавром, зосередив свої зусилля на досягненні перемир'я з новопроголошеною імперією. Це перемир'я було укладене 28 січня, за його умовами французький уряд погоджувався на здачу столиці, що де-факто означало повну капітуляцію і попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру.

Передумови Паризької комуни та революція 18 березня 1871-го року.

Коли 19 липня 1870 р. Наполеон III оголосив війну Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте через великий апломб і самовпевненість зазнав поразки. За п'ять тижнів пишна імперія розвалилася. 2 вересня 1870 р. фортеця Седан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала.

Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа; Під натиском народних мас 4 вересня 1870 р. було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом Трошю — «Уряд національної оборони».

Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і підписати мир.

Політика національної зради, до якої вдався уряд Трошю, викликала загальне незадоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства. jB кожному з 20 округів Парижа виникають комітети пильності, делегати від яких утворюють Центральний комітет двадцяти округів Парижа. Він перетворюється на організаційний центр робітничого класу та дрібної буржуазії Парижа. Робітники вимагають зброї. В Парижі несли службу 60 буржуазних батальйонів національної гвардії. Уряд Трошю був змушений дати дозвіл на формування ще 60-ти батальйонів. Насправді робітники створили значно більшу кількість батальйонів, де почали діяти Ради батальйонів, обиратися командири. За свої гроші вони придбали гармати для національної гвардії, яка відтепер налічувала 194 батальйони.

Найпопулярнішим у цей час стає гасло створення Паризької Комуни. Уявлення про цей орган були досить різними. Його розглядали, наприклад, як муніципальний центр Парижа, як орган влади для всієї Франції, як головний військовий штаб. Але, незважаючи на розбіжності в поглядах, велась активна робота по підготовці виборів до Паризької Комуни.)

Скориставшись поразками французької армії на фронті, уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 р. угоду з Пруссією про перемир'я. За умовами перемир'я уряд погоджувався на здачу столиці і давав попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру. За вимогою Бісмарка уряд національної оборони 8 лютого 1871 р. провів вибори до Національних зборів, де більшість серед депутатів отримали відверті монархісти. 26 лютого 1871 р. Національні збори в Бордо підписали попередній мирний договір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з Адольфом Тьєром. Національні збори після цього перебираються з Бордо до колишньої загородної королівської резиденції — Версаля, ближче до столиці[1, c. 176-179].

За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лотарингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків. Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж не збирався складати зброю. У лютому 1871 р. був прийнятий Устав національної гвардії, визначена її структура (комітет батальйону, рада легіону, Центральний комітет національної гвардії). У березні 1871 р. до ЦК національної гвардії було обрано 20 чоловік із загального складу в 60 членів. Народ зберіг зброю, перевіз гармати в робітничі квартали Парижа.

Ця революція була спровокована спробою Тьєра роззброїти національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 р. військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.

Повстання 18 березня розпочалося стихійно, але надалі влада опинилися в руках Центрального комітету національної гвардії, який і став першим революційним урядом.

Серед членів цього революційного уряду найбільшим авторитетом користувалися: робітник-палітурник Луї Ежен Варлен (1839-1871) -один із керівників Паризьких секцій І Інтернаціоналу; робітник-ливар Дюваль (1841-1871) - керівник префектури поліції, а згодом - один із керівників збройних сил Комуни; студент-медик Еміль Ед - генерал Комуни; робітник-капелюшник Шарль Амуру (1843-1871) - представник Комуни в Ліоні та Марселі; власник дрібної пральні Греньє - фактичний міністр внутрішніх справ; Франсуа Журд - делегат (міністр) міністерства фінансів, швець Едуард Пільє - керівник міністерства освіти. До складу ЦК національної гвардії входили робітники, ремісники, художники, літератори. Настільки ж різнорідним був його «партійний» склад - бланкісти, прудоністи, неоякобінці, безпартійні з демократичним світоглядом.

Постановою 19 березня Центральний комітет скасував становище облоги, скасував військові суди і зобов'язав усіх солдатів, які залишалися в столиці, зголоситися до складу національної гвардії. Це були заходи, що свідомо ставили на меті знищення «військового деспотизму». Ліквідуючи постійну армію і поліцію, революційний уряд зберігав як єдину збройну силу національну гвардію, тобто добровільне за своєю суттю народне ополчення.

Виконуючи директиву Тьєра, службовці державних установ перестали виходити на роботу. Вже 19 березня в офіційному оголошенні ЦК національної гвардії заявлялося: «Новий уряд республіки узяв у свої руки усі міністерства і всі адміністративні органи». Управляти міністерствами і відомствами були послані члени ЦК національної гвардії - робітники, студенти, ремісники, журналісти. Досвіду державного управління ці люди, зрозуміло, не мали жодного, але намагалися компенсувати брак його революційним ентузіазмом.

За час перебування при владі (по 28 березня) Центральний комітет національної гвардії спробував розширити свою соціальну і військову базу. Так, в його постанові вказувалося, що «усі, спроможні до військової служби, громадяни вступають до лав національної гвардії». Були здійснені кроки, спрямовані на зміцнення підтримки з боку широких народних мас: відкладено на різні строки квартирну плату, встановлено шестимісячний мораторій на сплату по векселям, введено безоплатне повернення закладених у ломбард речей першої необхідності їх власникам[4, c. 168-170].

Однак тимчасовий характер цієї влади був більше, ніж очевидним, перш за все для самого Центрального комітету національної гвардії. Вже 19 березня він у своєму зверненні оголосив, що «тепер наші повноваження вичерпуються і ми повертаємо вам ваш мандат, бо не прагнемо зайняти місце тих, кого тільки-но змела буря народного невдоволення. Готуйтеся ж негайно до комунальних виборів...».

Ці вибори були проведені 26-28 березня, після чого в присутності тисяч людей у приміщенні ратуші була проголошена Комуна.

Центральний комітет національної гвардії швидко встановив порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представників, вжив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни.

Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 p., a 28 березня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Замість 90-та було обрано тільки 86 її членів. Однак зі складу Комуни відразу вибув 21 чоловік. Серед них були представники різних політичних течій: бланкісти, прудоністи, неоякобінці, члени паризької секції І Інтернаціоналу. Через деякий час зі складу Комуни вийшло ще 16 делегатів. На 1 квітня були призначені додаткові вибори, на яких було обрано 22 делегати.

Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871 p., покликана «роз'яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів політичного устрою була визнана повна автономія комун на всій території Франції. Невід'ємними правами таких комун мають бути: затвердження комунального бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, освіти, організація міської оборони і національної гвардії. Має бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їхніх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комунальних чиновників.

Виступаючи проти обтяжливої нерозумної деспотичної централізації, Декларація домагалася політичної єдності у вигляді «добровільної асоціації всіх місцевих ініціатив, вільного і добровільного співробітництва». Тому органом центральної адміністрації країни повинні були стати Збори делегатів усіх об'єднаних комун. Отже, форма об'єднання нагадувала конфедерацію[8, c. 214-216].

Поиск по сайту: