Самостійно

1. Поняття виробничого процесу, його види.

2. Виробнича структура підприємства. Виробнича та соціальна інфраструктура.

3. Типи організації виробничої структури.

4. Види організаційних структур.

1. Виробничий процес - сукупність взаємозалежних процесів праці і природних процесів, у результаті яких вихідні матеріали перетворюються в готові вироби.

У залежності від характеру і масштабу продукції, що випускається, виробничі процеси можуть бути простими і складними. Продукція, яка виготовлена на машинобудівних підприємствах, як правило, є сукупністю великої кількості деталей і складальних одиниць. Деталі мають різноманітні габаритні розміри, складні геометричні форми, оброблюються з великою точністю, для їхнього виготовлення вимагаються різні матеріали. Все це ускладнює виробничий процес, що ділиться на частині, і окремі частини цього складного процесу виконуються різними цехами і виробничими ділянками заводу.

Залежно від того, який продукт є результатом виробництва, виробничі процеси підрозділяються на основні, допоміжні й обслуговуючі.

Центральне місце в цій сукупності займає основний виробничий процес, у результаті якого вихідна сировина і матеріали перетворюються в готову продукцію. Наприклад, на автомобільних заводах основним процесом є виготовлення заготівель для деталей, складання складальних одиниць і повне складання автомобілів.

Основний виробничий процес ділиться на три стадії: заготівельну, обробну і складальну.

Допоміжний - процес виготовлення продукції, що буде використовуватися усередині підприємства. Наприклад, допоміжний процес на автомобільному підприємстві включає виготовлення інструментів, що використовуються при обробці деталей автомобілів, виготовлення запасних деталей для ремонту устаткування.

Обслуговуючий - це процес праці, у результаті котрого ніякої продукції не створюється. До нього відносяться транспортні, складські операції, технічний контроль та ін.

Своєчасне і якісне виконання основного виробничого процесу у значній мірі залежить від того, як налагоджене виконання допоміжних і обслуговуючих процесів.

До принципів організації виробничого процесу відносять:

1. Пропорційність – передбачає однакову продуктивність в одиницю часу усіх ланок виробництва, узгодженість у виготовленні окремих деталей та вузлів одного виробу для того, щоб на складальні операції вони надходили комплектно.

2. Паралельність - одночасне виконання окремих операцій при виготовленні деталей або паралельна обробка виробів на різних етапах та стадіях технологічного процесу. Паралельність полягає також в зведенні у часі виконання основних та допоміжних процесів.

3. Прямоточність - забезпечення найкоротшого шляху проходження виробу по всіх операціях і усування зустрічних і протилежних рухів на дільниці, в цеху, на підприємстві.

4. Безперервність – означає ліквідацію будь-яких перерв (міжзмінних, внутрішньозмінних, міжопераційних та внутрішньоопераційних) у виробництві певного виробу.

5. Ритмічність – щодо запуску у виробництво означає регулярне повторення виробничих процесів через рівні проміжки часу, а ритмічність щодо випуску – рівномірне виконання плану по змінах, за добу, по декадах.

2. Організація виробництва охоплює всі ланки - від галузі народного господарства до робочого місця.

У рамках великого підприємства можна виділити три рівня організації виробництва:

1. Організація процесу на робочому місці полягає в чіткому поєднанні елементів процесу праці. Така організація повинна забезпечити раціональну відповідність основних параметрів верстата, використовуваного інструмента, рівня кваліфікації робочого, особливостей використовуваних матеріалів і виконуваних робіт.

2. Внутрішньоцехова організація виробництва забезпечує поєднання виробничих процесів, які проводяться на робочих місцях, що входять в одну стадію технологічного процесу або в один окремий виробничий процес. Організаційно така стадія виробництва може бути оформлена як дільниця або цех.

3. Міжцехова організація виробництва включає проведення заходів по просторовому і одночасовому поєднанню великих стадій виробничого процесу. Кожна з таких стадій - досить закінчений процес.

Розглянемо більш конкретно виробничу структуру.

Виробнича структура - форма організації виробничого процесу, а саме кількість, склад і розміщення виробничих підрозділів і характер виробничих зв'язків між ними. До виробничих підрозділів відносять робоче місце, основні й допоміжні цехи, ділянки, лабораторії, обслуговуючі господарства та служби.

Первинним підрозділом організації процесу виробництва є робоче місце - частина виробничої площі, де робітник або група робітників виконує окремі операції по виготовленню продукції або обслуговуванню процесу виробництва, використовуючи при цьому відповідне устаткування й технічне оснащення.

Основною структурною виробничою одиницею підприємства є цех - адміністративно відособлений підрозділ, що виконує певну частину загального виробничого процесу. На великому (середньому) підприємстві цехи підрозділяються на чотири групи: основні, допоміжні, побічні й підсобні.

В основних цехах виконуються операції по виготовленню продукції, призначеної для реалізації. Основні цехи звичайно діляться на заготівельні, обробні й складальні. До заготівельних цехів відносяться ливарні, ковальсько-штампувальні, ковальсько-пресові тощо; до обробних - механообробні, деревообробні, термічні, гальванічні, лакофарбувальні; до складальних - цехи складання виробів, комплектації запасними частинами й зйомним устаткуванням.

Допоміжні або обслуговуючі цехи: інструментальний, нестандартного устаткування, модельний, ремонтний, енергетичний, транспортний.

Побічні цехи: утилізації й переробки використовуваних відходів, цехи товарів широкого вжитку.

Підсобні цехи виготовляють тару для упакування продукції, друкують інструкції з її використання.

Крім цих цехів майже на кожному заводі є цехи, служби й відділи, що обслуговують непромислові господарства. До них відносять житлово-комунальні, культурно-побутові відділи.

Певне місце в структурі заводів займають складське господарство, очисні спорудження й комунікації (електро-мережі, газо- і повітропроводи, опалення, вентиляції, упоряджені дороги рейкового й безрейкового транспорту).

Особливу роль у виробничій структурі підприємства грають конструкторські й технологічні підрозділи, лабораторії й науково-дослідні інститути. В них розробляються нові вироби, технологічні процеси для одержання цих виробів, проводяться експериментальні й дослідно-конструкторські роботи.

До складу цехів входять виробничі ділянки - сукупність робочих місць, де колектив робітників виконує або певний етап виробничого процесу, або частину продукції, що випускається цехом. Виробничі ділянки підрозділяються на основні й допоміжні.

Основні виробничі ділянки створюються за технологічним або предметним принципом. На ділянках, організованих за принципом технологічної спеціалізації, виконуються технологічні операції певного виду. У ливарному цеху, наприклад, можуть бути організовані ділянки по наступних технологічних напрямках: землеприготування, виготовлення стрижнів, ливарних форм, обробка готового лиття. На ділянках, організованих за принципом предметної спеціалізації, здійснюють не окремі види операцій, а технологічні процеси в цілому. У результаті одержують закінчену продукцію для даної ділянки.

До допоміжних відносять ділянки по поточному ремонту й обслуговуванню устаткування; транспортну службу, майстерню з ремонту інструментів.

Важливі показники, що характеризують виробничу структуру підприємства, - це число цехів, ділянок, а усередині них - робочих місць, і інших підрозділів і їхнє питоме значення у виробництві. Як останній показник застосовують у трудомістких виробництвах - питома вага числа працівників кожного підрозділу в загальній чисельності підприємства, а у фондомістких - питома вага вартості основних фондів у загальній їхній сумі по підприємству.

Ефективність роботи будь-якого підприємства визначається не тільки рівнем організації основних виробничих процесів. Важливим є рівень організації інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від лат. infra –“ нижче, під “ та structura – “побудова, розміщення ”) – це сукупність складових частин будь-якого об’єкту, що мають підпорядкований (допоміжний) характер і забезпечують умови для нормальної роботи об’єкта в цілому.

Інфраструктура підприємства – це комплекс цехів, господарств і служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для його функціонування. Це “ тил виробництва “, без якого неможлива його нормальна робота.

Розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури.

До виробничої інфраструктури належать підрозділи, які не беруть безпосередньої участі у створенні профільної продукції, але своєю діяльністю створюють умови, необхідні для роботиосновних виробничих цехів. Сюди входять:

· Допоміжні та обслуговуючі цехи, дільниці і господарства. головним чином, це система технічного обслуговування підприємства;

· Комунікаційні мережі;

· Засоби збирання та обробки інформації;

· Природоохоронні споруди.

В свою чергу до системи технічного обслуговування підприємства відносять:

- ремонтне господарство (ремонтно-механічний та ремонтно-будівельний підрозділ);

- інструментальне господарство;

- транспортне господарство (автомобільний, залізничний, електрокарний транспорт);

- енергетичне господарство (електросилове, теплосилове, газове, пічне тощо);

- складське господарство (матеріальні, виробничі склади та склади готової продукції).

Зростання значення виробничої інфраструктури пояснюється тим, що перехід до нових технологій та ускладнення виробничих процесів потребуєзбільшення:

- обсягу ремонтних та налагоджувальних робіт, розширення інструментальної бази;

- потреби у різних видах енергії;

- обсягу робіт з транспортування вантажів (сировини, матеріалів, напівфабрикатів тощо) між виробничими підрозділами підприємства;

- навантаження на комунікаційні мережі та природоохоронні споруди.

Соціальна інфраструктура забезпечує задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства, створення комфортного соціального середовища, сприятливого психологічного клімату у трудовому колективі і мотивацію праці. Усе це безпосередньо впливає на продуктивність праці та кінцеві результати діяльності підприємства. До соціальноїінфраструктури відносять:

· Заклади громадського харчування;

· Установи охорони здоров’я;

· Спортивні споруди;

· Дитячі дошкільні заклади;

· Заклади освіти;

· Заклади культури та відпочинку;

· Житлово-комунальне господарство.

У цілому успішне господарювання неможливе без збалансованого розвитку як основного виробництва підприємства, так і його інфраструктури.

3.

Залежно від форми спеціалізації виробничі підрозділи підприємства організуються по наступних типах виробничої структури: технологічному, предметному й змішаному.

Технологічна структура визначає чітку технологічну відособленість. Отже, устаткування розташоване не по ходу технологічного процесу, а по групах. Наприклад, на текстильних підприємствах організуються прядильні, ткацькі, оздоблювальні цехи; на металургійних - доменні, сталеплавильні, прокатні. Усередині цехів за принципом технологічної однорідності створюються ділянки. При такій структурі цехи й ділянки виконують певні операції на встаткуванні, розташованому по однотипних групах. Цей тип виробничої структури спрощує керівництво цехом або ділянкою: майстер, відповідальний за групу однорідних верстатів, може всебічно вивчити їх; при надмірному завантаженні одного верстата робота може бути передана на будь-який звільнившийся верстат.

Технологічна структура дозволяє маневрувати розміщенням людей, полегшує перебудову виробництва з однієї номенклатури виробів на іншу, що особливо важливо в умовах ринкової економіки. Але, не дивлячись на це даний вид виробничої структури, вважається самим не ефективним, що пов'язане з неминучістю частих переналагоджень устаткування, тому що на кожному з них обробляються різні види продукції, обмежуючи цим можливість застосування спеціальних верстатів, інструментів, пристосувань. Крім того, при технологічній виробничій структурі немає відповідальності за якість кінцевої продукції, тому що кожний цех, ділянка виконує тільки частину технологічного процесу. Зростають транспортні перевезення, зустрічні вантажопотоки, тому що встаткування розставлене не по ходу технологічного процесу.

Не дивлячись на неефективність такої побудови виробничої структури, її застосування неминуче в умовах одиничного й дрібносерійного типу виробництва з великою номенклатурою деталей.

Предметний тип виробничої структури - самий прогресивний. Але його застосування в чистому виді можливо лише в крупносерійному і масовому виробництві. Всі цехи й ділянки спеціалізуються по предметному принципу, що дозволяє розташувати встаткування по ходу технологічного процесу, застосовувати високопродуктивні верстати, інструменти, штампи, пристосування. Устаткування встановлюється так, щоб забезпечити прямолінійний рух деталей, що закріплюється за ділянкою. Деталі обробляють партіями, деталі під час роботи зберігають біля верстатів і потім транспортуються всією партією. Предметні ділянки прагнуть по можливості здійснити закінчений (замкнутий) цикл виробництва виробів. При організації цехів і ділянок по предметному принципу створюються сприятливі умови для застосування передових методів організації виробництва й праці. Розміщення встаткування по ходу виконання технологічних операцій різко скорочує шлях руху оброблюваних деталей і витрати часу на їхнє транспортування. Виникають сприятливі передумови для організації потокових і автоматичних ліній, більш повно використовується устаткування, робітники спеціалізуються на виконанні вузького кола операцій, у результаті чого підвищується їхня кваліфікація, поліпшується організація праці, підсилюється відповідальність за якість виробів, що випускаються. При цьому майстер повністю відповідає за весь цикл виготовлення виробу. Все це веде до росту продуктивності праці й зниженню собівартості продукції. До недоліків, властивим предметним цехам і ділянкам, можна віднести не повне завантаження встаткування на окремих операціях внаслідок невеликого обсягу робіт.

Змішана структура характеризується наявністю на тому самому підприємстві основних цехів, організованих і по предметному, і по технологічному принципу. Звичайно заготівельні цехи організуються по технологічному принципу. Це пов'язане з тим, що в заготівельних цехах потужне встаткування, на якому провадяться заготівлі для будь-якого виду продукції, тому що в противному випадку воно буде недовантажено. Обробні й складальні цехи створюються по предметному або змішаному принципі залежно від масовості продукції, що випускається.

4. Залежно від характеру зв'язків між різними підрозділами розрізняють наступні форми організаційних структур керування.

Лінійна організаційна структура - ґрунтується на принципі єдності розподілу доручень, відповідно до якого право віддавати розпорядження має тільки вища інстанція. Дотримання цього принципу повинне забезпечувати єдність керування. Така організаційна структура утворюється в результаті побудови апарата керування із взаємопідпорядкованих органів у вигляді ієрархічної градації, тобто кожний підлеглий має одного керівника, а керівник має трохи підлеглих. Два керівники не можуть безпосередньо зв'язуватися один з одним, вони повинні це зробити через найближчу вищу інстанцію. Таку структуру часто називають однолінійною. Перевагами такої структури можна назвати:

• Проста побудова

• Однозначне обмеження завдань, компетенції, відповідальності

• Тверде керівництво органами керування

• Оперативність і точність управлінських рішень

Недоліки:

• Скрутні зв'язки між інстанціями

• Концентрація влади в керуючій верхівці

• Сильне завантаження середніх рівнів керування

Лінійна структура керування використовується дрібними й середніми фірмами, що здійснюють нескладне виробництво, при відсутності широких коопераційних зв'язків між підприємствами.

Функціональна організаційна структура - заснована на створенні підрозділів для виконання певних функцій на всіх рівнях керування. До таких функцій відносять дослідження, виробництво, збут, маркетинг і т.д. Тут за допомогою директивного керівництва можуть бути з'єднані ієрархічно нижні ланки керування з різними більш високими ланками керування. Передача доручень, вказівок і повідомлень здійснюється залежно від виду поставленого завдання.

Наприклад, робітник у цеху одержує доручення не від однієї людини (майстра), а від декількох штатних одиниць, тобто діє принцип багаторазової підпорядкованості. Тому таку організаційну структуру називають багатолінейною.

Функціональна структура керування виробництвом націлена на виконання постійно повторюваних рутинних завдань, що не вимагають оперативного прийняття рішень. Функціональні служби звичайно мають у своєму складі фахівців високої кваліфікації, що виконують залежно від покладених на них завдань конкретні види діяльності.

До переваг такої структури можна віднести:

• Скорочення ланок узгодження

• Зменшення дублювання робіт

• Зміцнення вертикальних зв'язків і посилення контролю за діяльністю нижчестоящих рівнів

• Висока компетентність фахівців, відповідальних за виконання конкретних функцій

До недоліків:

• Неоднозначний розподіл відповідальності

• Ускладнена комунікація

• Тривала процедура прийняття рішень

• Виникнення конфліктів через незгоду з директивами, тому що кожний функціональний керівник ставить свої питання на перше місце

Функціонально-лінійна структура - (штабне керування) являє собою комбінацію лінійної структури із системою виділення певних функцій. При лінійних керівниках створюються спеціальні підрозділи (штаби), які допомагають лінійному менеджерові у виконанні окремих функцій керування.

Ці штаби можуть:

• Обмежуватися центральними рівнями керування (штаби керівництва);

• Перебувати в декількох рівнях керування;

• Утворювати штабну ієрархію на всіх рівнях керування.

Штаби на декількох рівнях ієрархії повинні давати консультації й брати участь у підготовці рішень, але вони не мають права прийняття рішень і керівництва нижчестоящими підрозділами або виконавцями.

Чим крупніше підприємство й складніша її керуюча структура, тим гостріше стоїть питання координації діяльності функціональних служб або створення великих спеціалізованих підрозділів з висококваліфікованими фахівцями. Перевагами й недоліками лінійно-функціональної структури можна назвати:

Переваги:

• Можливість одержати високий ступінь професійної спеціалізації співробітників

• Точно визначити місця й необхідні ресурси (особливо кадрів)

• Сприяє стандартизації, формалізації й програмуванню процесу

Недоліки:

• Ускладнює горизонтальне узгодження

• Важко реагує на зміни

Лінійна організаційна структура з перехресними функціями. При такій організаційній структурі зберігається рух по інстанціях, але певні функції, що ставляться до всього підприємства, наприклад, кадрова політика, підготовка виробництва, облік і звітність, планування строків і контроль за їхнім виконанням і т.д. виділяються у функціональні відділи, яким надаються повноваження для дачі розпорядження. Керівники лінійного й функціонального відділів мають право на спільне прийняття рішень для відповідного відділу підприємства. Наприклад, право по найманню робочої сили для цехів належить спільно начальникові відділу кадрів і начальникові технічного відділу. Якщо вони не приходять до згоди, то повинна втрутитися вища інстанція.

Дивізіональна структура керування. У результаті диверсифікованості виробництва багато підприємств перебудовують свою організаційну структуру, утворюючи відділи, що орієнтуються на виробництво певної продукції (продуктова структура керування) або на просторову єдність (регіональна структура керування).

Організаційна структура по продукту - припускає створення в структурі підприємства самостійних господарських підрозділів, орієнтованих на виробництво й збут конкретних видів продукції. При цьому передбачається передача їм повноважень по керуванню виробничими й збутовими дочірніми компаніями, розташованими як у своїй країні, так і за кордоном Організаційна структура по продукту широко поширена в часи масового переходу міжнародних фірм до децентралізованої структури керування, коли знання продукту й розвиток виробництва в глобальному масштабі придбали першорядне значення.

Така організаційна структура має переваги, одержувані від міжнародного поділу праці: сприяє росту внутрікорпораційних поставок і дає можливість шляхом маніпуляції із трансферними цінами занижувати суми податків, що сплачуються, полегшує розділ ринків між дочірніми компаніями, дозволяє концентрувати наукові дослідження й розробки по продуктуі в центрі й забезпечувати централізоване постачання технологією всіх підконтрольних дочірніх компаній.

Разом з тим, при такій структурі виникають труднощі з нестачею знань і досвіду фахівців з керування в рамках конкретної країни або регіону. Тому вони потребують допомоги центральних служб для здійснення регіональної координації.

Організаційна структура по регіону припускає, що управлінська відповідальність за діяльність ТНК як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку розподіляється між самостійними регіональними підрозділами Ці підрозділи здійснюють координацію діяльності дочірніх збутових і виробничих компаній у своєму регіоні по всіх видах продуктів спеціалізації міжнародної фірми.

Регіональні підрозділи здійснюють фінансовий контроль за діяльністю кожної дочірньої компанії, а також контролюють складання поточного бюджету й відають питаннями планування, дотримуючись вказівок вищого керівництва компанії й центральних служб. Для більше тісного вв'язування виробничої діяльності підконтрольних компаній у деяких ТНК призначаються координатори по продукті, що відають питаннями виробництва конкретних видів продуктів.

Регіональна структура керування в чистому виді зустрічається в цей час у невеликого числа компаній. В основному це фірми слабко диверсифіковані, з перевагою у виробничій структурі одного-двох однорідних продуктів. Для таких фірм головним є наближення до кожного конкретного ринку й пристосування до його національних особливостей і потреб кінцевих споживачів.

Регіональна структура керування діяльністю компаній у цілому зустрічається досить рідко. Регіональна структура керування використовується компаніями, що випускають продукцію обмеженої номенклатури й орієнтованими на широкі ринки збуту й конкретного споживача. Недоліком цієї структури керування є труднощі передачі технічної інформації закордонними дочірніми компаніями, а також координація діяльності по країні й по продукту. Особливо підсилюються ці труднощі для компаній, що випускають устаткування й мають багато ліній продуктів. Інша важлива проблема, що виникає при регіональній структурі керування, - це можливість дублювання лінійної й функціональної відповідальності, особливо в регіональних відділеннях.

Поиск по сайту: