Історія розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні

ЮРИДИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

кафедра цивільного права

ДИПЛОМНА РОБОТА

студента 6-го курсу заочного відділення юридичного факультету

Шутки Ігоря Михайловича

на тему:

МОРАЛЬНА ШКОДА ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА

QДопустити до захистуf

Завідувач кафедри Науковий керівник

Qf 2012 р. Qf 2012 р.

к.ю.н., проф. В.Г.Фазикош ___к.ю.н., доц. В.В.Заборовський

Ужгород – 2012

Зміст

ВСТУП............................................................................................................……..3

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ, РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУТУ МОРАЛЬНОЇ (НЕМАЙНОВОЇ) ШКОДИ В УКРАЇНІ………………………..7

1.1. Історія розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні……………………………………………………………………….…….7

1.2. Поняття та особливості моральної (немайнової) шкоди та юридичної особи…………………………………………………………………………..….19

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ КОМПЕНСАЦЇ МОРАЛЬНОЇ (НЕМАЙНОВОЇ) ШКОДИ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ. ………………………...31

2.1 Форма та розмір компенсації моральної шкоди юридичної особи………31

2.2 Способи та критерії компенсації моральної шкоди юридичної особи ….48

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ КОМПЕНСАЦІЇ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ ЮРИДИЧНИМ ОСОБАМ В ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ………………………..57

ВИСНОВКИ………………………………………………………………….…..71

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ……………………………………....74

ДОДАТКИ………………………………………………………………………..80

ВСТУП

Права людини невід'ємні від соціальної діяльності людей, від їх суспільних відносин, способів буття особистості. Такі права, як право на життя, честь та гідність, недоторканість особи, свобода думок та переконань, автономія особистості тощо є необхідною умовою життя людини, а тому повинні бути визнані та охоронятись державою. Загальна декларація ООН з прав людини від 10 грудня 1948 р. в ст. 29 оголосила, що: "при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки такі обмеження, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання та поваги щодо прав і свобод інших, а також задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку та загального добробуту в демократичному суспільстві".

Для виконання цих вимог у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначається, що всім громадянам України гарантуються права і свободи, передбачені Конституцією України та нормами міжнародного права, визнаними Україною. Основний Закон нашої держави, який був прийнятий 28 червня 1996 р., закріпив ідею про те, що держава функціонує для людини, відповідає перед нею за свою діяльність, а не навпаки. Вперше в історії конституційного права України Основним Законом передбачено відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про громадянина та членів його сім'ї (ст. 32); незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); безпідставним засудженням (ст. 62). Положення ст. 152 Конституції України також передбачають відшкодування за рахунок держави моральної (немайнової) шкоди, завданої фізичним і юридичним особам актами та діями, що визнані неконституційними. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди за нормами Конституції України, як нормами прямої дії (ст. 8), визначає основні принципи державної політики про пріоритет загальнолюдських цінностей та захист прав і законних інтересів юридичних осіб усіх форм власності.

Актуальність теми дослідження полягає насамперед у висвітленні та тлумаченні головних спірних питань та проблем, які на даний час існують в сучасному законодавстві, а отже і на практиці, а саме: відсутності єдиного визначення поняття моральної (немайнової) шкоди, встановлення чіткого порядку та критеріїв визначення її розміру в грошовому виразі. Більше того, деякі спеціальні нормативно-правові акти містять неузгодженість між собою положень щодо розміру (мінімального та максимального) моральної (немайнової) шкоди. Пленум Верховного Суду України та Вищий господарський суд України в деякій мірі відповіли на поставлені судовою практикою питання. Але їх роз'яснення потребують детального дослідження, оскільки повністю вони не розкрили зміст моральної (немайнової) шкоди для фізичних та юридичних осіб, однозначно не вирішили питання про сферу дії цього правового інституту, не сформували системи критеріїв визначення розміру шкоди в грошовому виразі.

Проблема відшкодування моральної (немайнової) шкоди, стосовно становлення нового правового інституту, частково розглядалась українськими авторами: Д.В. Бобровою, М.І. Гошовським, С.Є. Демським, О.В. Дзерою, І.П. Домбровським, Л.О. Корчевною, О.П. Кучинською, Д. Міргородським, М. Невалінним, В.П. Паліюком, В. Петренком, В. Плаксіним, С.Є. Сиротенком, Є. Солодком, С.І. Шимон та ін.

Також мають місце суперечності відносно сфери застосування даного правового інституту, кола суб'єктів, що мають право на компенсацію, відсутня система загальних та спеціальних (окремих) критеріїв визначення розміру моральної (немайнової) шкоди.

Невирішенність цих та інших питань негативно позначається на судовій практиці та призводить до недостатнього захисту законних інтересів юридичних осіб. Таким чином, зазначені вище обставини не тільки спонукали вибір даної теми дослідження, але й свідчать про її актуальність як для цієї роботи, так і для розвитку в Україні правового інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Мета роботи полягає в теоретичному дослідженні нового правового інституту на базі аналізу українського цивільного законодавства та судової практики, в результаті розгляду яких можна виділити основні проблеми розвитку цього інституту, а також більш детально розглянути їх та запропонувати можливі шляхи їх вирішень.

Відповідно до мети роботи визначені наступні основні завдання дослідження:

1) проведення аналізу українського законодавства, яке регулює відшкодування моральної (немайнової) шкоди, з метою виявлення його недоліків та їх усунення;

2) аналіз дискусійних питань проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди, а також теоретичне визначення її змісту для юридичних осіб;

3) дослідження умов настання відповідальності за завдану моральну (немайнову) шкодуюридичный особі;

4) визначення загальних та спеціальних критеріїв оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди і визначення розміру її відшкодування;

5) на основі проведеного дослідження сформулювати пропозиції, спрямовані на вдосконалення законодавства, яке регулює ці правовідносини.

Об'єктом дослідження дипломної роботи виступають суспільі відносини щодо:

- змісту та поняття моральної (немайнової) шкоди, завданої юридичним особам;

- критеріїв оцінки обсягу моральної (немайнової) шкоди і визначення розміру її відшкодування.

Предметом дослідження даної роботи є правова природа моральної (немайнової) шкоди юридичної особи, нормативно-правові акти, що містять норми щодо відшкодування моральної шкоди, чинне законодавство і судова практика України, які передбачають відшкодування зазначеного виду шкоди та проблемні питання, що висвітлюються в зв'язку з цим на сторінках періодичних видань.

В роботі використовувалися різні методи дослідження. Головним серед них є загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод дослідження, який дозволив провести дослідження проблем, що виникають у процесі заподіяння моральної шкодиюридичній особі. В роботі використовувались також системний, історичний, порівняльний та інші методи пізнання.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на базі чинного законодавства України та судової практики проведено дослідження проблем, пов'язаних із відшкодуванням моральної (немайнової) шкоди.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. В ній розкрито історію становлення інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні, аналізується зміст понять моральної (немайнової) шкоди, уточнюється визначення цього поняття стосовно юридичної особи, розглядаються умови відповідальності за завдану шкоду.

Також в роботі зроблено аналіз праць правників щодо спроб знайти оптимальний діапазон критеріїв, за якими визначається обсяг моральної (немайнової) шкоди та розмір її компенсації в грошовій формі.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ, РОЗВИТОК ТА ОСОБЛИВОСТІ ІНСТИТУТУ МОРАЛЬНОЇ (НЕМАЙНОВОЇ) ШКОДИ В УКРАЇНІ

Історія розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні

Історія розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди в Україні свідчить, що його становлення та формування розпочалося в період VIII – XII століть.

В.П.Паліюк виділяє кілька періодів становлення і розвитку інституту в Україні і вважає, що свій початок він бере із стародавніх письмових слов’янських пам’яток. Компенсаційний характер відшкодування завданої шкоди та її визначений (кратний) розмір, на його думку є підтвердженням того, що відшкодування за завдану шкоду було певною мірою спрямоване на зменшення негативних наслідків, і саме за цими ознаками можна побачити початки сучасного інституту моральної (немайнової) шкоди. Перший період становлення і розвитку в Україні сучасного правового інституту моральної (немайнової) шкоди бере з найбільш ранніх письмових джерел давніх слов’ян – угод Русі з Візантією. Розглянувши і проаналізувавши положення договору 912 року, що встановлювали норми про правове положення потерпілого в разі порушення його немайнових прав, В.П.Паліюк звертає увагу на адресність та кратність відшкодування завданої моральної (немайнової) шкоди. Він наголошує, по-перше на тому, що відшкодування завданої шкоди провадилось безпосередньо на користь потерпілого, а не в казну держави, та по-друге, що розмір відшкодування значно перевищував завдану шкоду.За цими критеріями автор вбачає ознаки інституту моральної (немайнової) шкоди, хоч і робить застереження відносно того, що в правовій нормі договору 912 року він конкретно не позначений.

За певних умов можна погодитися з висновками В.П.Паліюка про те, що грошова сума або майно, що спрямовувалася потерпілому, виступало не тільки як еквівалент втраченого або порушеного особистого немайнового або майнового блага, але й слугувало для зменшення негативних наслідків у психічній сфері особи[1].

Письмові джерела права України ХІ – ХІІ в переважній більшості не містять визначення поняття моральної (немайнової) шкоди. Проте аналіз основних редакцій Руської Правди (Короткої, Пространної та Скороченої) дає можливість зробити висновки, що в окремих випадках все ж мало місце відшкодування саме моральної (немайнової) шкоди в сучасному розумінні цього інституту. В Руській Правді, як і в національних правових джерелах середньовічної Європи, були відсутні відмінності між цивільним та кримінальним правопорушенням. Будь-яка протиправна поведінка в давньоруському праві визначалася не як порушення закону, а як “образа”, під якою розуміли злочини проти суспільства та особи.

Аналізуючи злочини та покарання за них, слід зазначити, що головною метою покарання за Руською Правдою стає не принцип таліону, а принцип компенсації завданої шкоди. При цьому, у випадках пошкодження майна разом з відшкодуванням матеріальної шкоди, ставилася вимога додаткової сплати окремої грошової суми, яку ряд дослідників розглядає як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Характер завданих збитків підкреслювався адресністю відшкодування. За винятком кримінально караних злочинів, правопорушення проти особи, каралися штрафом, розмір якої диференціювався в залежності від ступеню тяжкості злочинів - 1, 3 та 12 гривен, при цьому сума відшкодування поділялася на “продаж”, що сплачувалася до державної княжої скарбниці і “урок”, що сплачувався потерпілому в якості відшкодування за завдану шкоду. Цей положення, як зазначає В.П.Паліюк, без сумніву, дає підстави для визнання інституту моральної (немайнової) шкоди в якості такого[2].

І він не поодинокий в своїх висновках – І.А.Ісаєв також визнавав можливість відшкодування моральної шкоди за нормами Руської Правди. Він зазначав, що “образа” – це “… заподіяння моральної або матеріальної шкоди особі або групі осіб”[3]. При цьому, головною метою покарання виступає відшкодування шкоди (як матеріальної так і моральної (немайнової).

С.І.Шимон, досліджуючи становлення та розвиток інституту моральної шкоди, вбачає норми інституту моральної (немайнової) шкоди в “руському кодексі” Ярослава Мудрого[4]. “В “Судебниках” 1497 року, 1550 року, “Соборному Уложенні” 1649 року, “Литовських статутах” 1529, 1566, 1588 років, збірнику законів “Права, по которым судится малороссийский народ 1743 года” і в інших законодавчих актах нашої країни, сфера відповідальності за завдану “образу” (“безчестя”) значно розширилася”. Цікавим є те, що в них виділялася не тільки звичайна образа, але і кваліфікована. “Судебник” 1550 року вказує, що трикратне відшкодування судових витрат направлялося не тільки для відшкодування матеріальної шкоди, але і для зменшення моральних та фізичних страждань потерпілого, які могли бути викликані незаконним засудженням.

Виділяють кілька періодів становлення і розвитку інституту в Україні і вважає, що свій початок він бере із стародавніх письмових слов’янських пам’яток. Компенсаційний характер відшкодування завданої шкоди та її визначений (кратний) розмір, на його думку є підтвердженням того, що відшкодування за завдану шкоду було певною мірою спрямоване на зменшення негативних наслідків, і саме за цими ознаками можна побачити початки сучасного інституту моральної (немайнової) шкоди. Привертає увагу те, що з часом, норми інституту вдосконалювалися: розмір відшкодування за “образу” та “безчестя”, почав встановлюватися судом в залежності від статі та суспільного стану потерпілого. Характерним є те, що вже в ті часи, при визначені розміру відшкодування до уваги бралися посадовий ранг, прибутки, враховувалося положення ображеного у службовому (державному) щаблі. Розмір грошової компенсації за завдану моральну шкоду визначався в залежності від соціального походження (міський чи сільський житель), також статусу духовної особи тощо.

Збірник законів Малоросійських прав (“Собранія Малороссійськихъ правъ касательно лицъ по даннымъ отъ присудствія комисіи оглавлениямъ”) в свій час охопив і регулював вже більш широке коло суспільних відносин, і відповідно надавав більш широкі можливості для захисту прав особи.Його норми поширили сферу відповідальності за завдану “образу” шляхом встановлення переліку конкретних, заздалегідь передбачених заборонених дій. На думку В.П.Паліюка, в нормах §1, §115, §170 зазначеного Збірника особливо чітко проглядається розподіл цивільно-правової відповідальності за видами, зокрема:

- поновлення стану, який існував до порушення прав (побудова зруйнованого млину, стягнення його вартості);

- стягнення з особи, яка порушила право, спричинених збитків (неотриманих прибутків);

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди у розмірі раніше обумовленому (дванадцять рублів)[5].

Крім того, в зазначених нормах він вбачає принципові моменти що свідчать про те, що:

“- моральна (немайнова) шкода вже в ті часи розглядалася як така, що завдавалася потерпілому стражданнями, що були спричинені пошкодженням належного йому майна;

- в разі порушення тілесної сфери потерпілого передбачалося відшкодування в твердій грошовій сумі;

- сфера застосування норм поширювалася на випадки незаконного обмеження свободи громадянина громадянином та усне поширення відомостей, які не відповідають дійсності та ображають потерпілого”[6].

Окрему увагу, з точки зору С.І. Шимон, заслуговує право західноукраїнських земель в період Австрійської імперії 1772 - 1918 років, зокрема – Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 року, в якому шкода визначалася як: “будь-яка шкода, завдана будь-кому в майні, в правах або в особі його”[7]..Досить цікавою є її зауваження відносно того, що “… відшкодування вважалося повним тільки за умови, що не тільки компенсувалася завдана шкода, але і задовольнялася нанесена образа; передбачалося відшкодування за завдану біль, за ображення честі, за спотворення обличчя, яке оцінювалося настільки, наскільки могло перешкоджати подальшому життєвому успіху потерпілого”[8].

Втім, варто підкреслити, що і чинним законодавством Російської імперії, до складу якої входили і українські землі, а саме – положеннями норм Зводу законів Російської імперії (Уложенням про покарання 1845 року та Цивільним уложенням 1851 року) передбачалась відповідальність за нанесення моральної шкоди у випадку порушення особистих благ, які відображалися на моральній (психічній) сфері потерпілого, а також завдавалися порушеннями майнових благ, (наприклад, знищенням портрету, з яким пов’язані найдорожчі спогади). При цьому, законодавча та судова практики в питаннях відшкодування цього виду шкоду будувала свою позицію на загальному принципі вини.“Для цього періоду характерним є те, що межі компенсації, так званої “винагороди”, за завдану моральну шкоду встановлювалися безпосередньо законодавством. Розмір, який підлягав відшкодуванню, визначався судом з урахуванням обставин спору, ступеню вини та соціального стану учасників процесу. Крім того, питання остаточного визначення розміру завданої моральної шкоди віддавалося на вільний розсуд судді.

Питанню суддівського розгляду справ при визначенні розміру компенсації моральної шкоди окремо приділялася увага і в правовій літературі. Зокрема, на думку С.А.Беляцкіна: “… розмір присуджуваної винагороди за моральну шкоду залежить не від наперед встановлених інтересів, а виключно від вільного розсуду суду”[9]. Внутрішнє переконання суду стає складовим, невід’ємним елементом при розгляді справ при застосуванні інституту моральної (немайнової) шкоди. При визначенні розміру компенсації суддям пропонується керуватися “міркуваннями серйозності та суттєвості шкоди, її впливу на потерпілого”, а також незважаючи на складність питання враховувати “правдивість страждань”. Суддям пропонувалося брати до уваги “серед інших обставин і майновий стан кривдника”, оскільки, як відмічав С.А.Беляцкін, справедливість не дозволяє, щоб “в інтересах суворого проведення початку відшкодування шкоди окремі особи або навіть цілі сім’ї були піддані плачевним умовам життя”. Особливо слід підкреслити те, що навіть в ті часи визначаючи розмір відшкодування, “суд повинен також враховувати і місцеві умови та звичаї”[10].

Слід відмітити і негативні моменти в розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди, які полягали в тому, що незважаючи на досить детальне для того часу визначення умов відшкодування моральної (немайнової) шкоди, на практиці при безпосередньому визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди ці умови не завжди враховувалися судовою практикою, що відповідно позначалося на розмірі відшкодування, яке досить часто мало символічний характер.

Не обійшло питання подальшого запровадження та розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди і у представників доктрини. Погляди на інститут моральної (немайнової) шкоди, його визначення, роль, поняття та зміст різнились. Значна частина її представників виступала проти визнання цього виду шкоди в якості юридичного факту взагалі і проти запропонованого ідеї проекту закону зокрема. Противники відшкодування моральної (немайнової) шкоди аргументували свою точку зору в основному тим, що ця шкода не може бути оцінена, і тому їй не можна знайти грошовий еквівалент. Крім того, серед аргументів критики, що заперечувала існування інституту моральної (немайнової) шкоди було те, що юридична сила зобов’язань не поширюється на немайнові відносини, і що цивільне право є принципово правом майновим. Протилежні погляди на проблему відшкодування моральної (немайнової) шкоди були викладені С.А.Беляцкіним. Аналізуючи іноземне і російське законодавство він наводив переконливі аргументи на користь існування інституту моральної (немайнової) шкоди. Зокрема, він зазначав, що немає нічого дивного в тому, що людина, в якої відняли за чужою виною життєві радощі, задоволення, духовні блага, бажає компенсації в грошах, які відкривають джерела людських задоволень, а ігнорування моральної шкоди і моральних інтересів, байдуже ставлення до них з боку суду, тягне за собою той результат, що дає підстави для невдоволення потерпілого.

Наступним періодом в розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди став післяреволюційний, радянський період. Але оскільки соціалізм не може ще повністю знищити посягання на чужу правову сферу, оскільки мають ще місце випадки нанесення шкоди життю, здоров’ю чи майну, то питання про гарантії особистості і при соціалістичному ладі зберігають свою гостроту. Беляцкін стверджував, що в соціалістичній державі інститут відшкодування моральної шкоди не тільки повинен, але і знайде ще більш благодатний ґрунт, ніж в умовах капіталізму”[11]. Він був не поодинокий в своїх поглядах.

Питання відшкодування моральної (немайнової) шкоди не знайшло позитивного вирішення і у чинному законодавстві радянського періоду. Його характерною рисою стало те, що законодавство новоствореної держави не передбачало відшкодування цього виду шкоди. В зв’язку з цим, нечисленні позови про відшкодування моральних та фізичних страждань, які подавалися в 20-і роки ХХ століття, радянськими судами відхилялися. При цьому, суди відмовляли в задоволенні не тільки позовів про відшкодування за “образу”, “безчестя”, але й таким же чином ставилися до вимог про компенсацію за порушення трудових прав громадян.

Слід зазначити, що наукові позиції досить тривалий час не знаходили місця в радянському законодавстві. За цих умов протягом тривалого часу питання відшкодування моральної (немайнової) шкоди в радянській літературі не зачіпалося. Виключенням стала лише пропозиція Х.Назарова, який в 1958 році, в досить загальній формі висловився про необхідність передбачити в законі виплату винагороди в тих випадках, коли в результаті виробничої травми людина не втрачає працездатності, але зазнає моральні страждання. Проте, як відмічає В.П. Паліюк, його пропозиція також не знайшла законодавчого закріплення[12].

З часом у радянському законодавстві почали відбуватися певні зміни. Переломним моментом стали прийняті в грудні 1961 року Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, оскільки особистим немайновим правам та засобам їх захисту було приділено значної уваги, і які до цих пір, носили характер “пасинків” радянського цивільного законодавства. Разом з тим, Основи 1961 не передбачали відшкодування моральної шкоди, оскільки “честь і гідність в соціалістичному суспільстві, як вказував С.Н.Братусь, - “не обмінна вартість”[13].

Аналіз позицій представників доктрини свідчить про те, що спірні питання щодо проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди при порушенні прав розглядалася в першу чергу з позиції її визнання в якості юридичного факту. В основу негативного ставлення до факту існування моральної шкоди були покладені аргументи того, що ідея компенсації моральної шкоди за своєю суттю була і є буржуазною, а тому є чужою для соціалістичній правосвідомості, а також те, що особистість радянської людини знаходиться на такій, недосяжність висоті, що її не можна жодним чином оцінювати в грошовій формі.

Питання захисту особистих немайнових прав за допомогою моральної шкоди також було піднято в радянській доктрині Н.С.Малєіним, який на підставі аналізу даної проблеми зробив висновок про те, що існуюча в наукових колах аргументація проти відшкодування моральної шкоди є не досить переконливою. Досить ґрунтовно це питання було розроблено С.Н.Братусем, який суттєво змінив свою початкову позицію. Зокрема, він запропонував: “... встановити матеріальну відповідальність за прикрості, які переживає особа внаслідок виснажливої втрати часу на безплідне чекання представника сторони, яка зобов’язана виконати роботи, внаслідок оглушливих шумів та вібрації, які доносяться з майстерень, організованих всупереч вимог санітарного контролю в підвалах житлових будинків, в магазинах, які знаходяться на перших поверхах, від парів, які сягають квартир з причини несправності ізоляційних пристроїв тощо”[14].

Позицію С.Н.Братуся підтримали тогочасні правники Ю.Х.Калмиков, А.М.Бєлякова, Л.А.Майданник, Н.В.Сєргєєв, В.А.Тархов, М.Я.Шимінова та інші. Загальним в їхньому підході було те, що вони розглядали проблему відшкодування моральної (немайнової) шкоди в межах деліктних зобов’язань. Їхні пропозиції виходу із ситуації полягали в тому, щоб внести відповідні положення до Основ цивільного законодавства СРСР і союзних республік 1961 року.

Слід відмітити, що в той час, коли велися теоретичні суперечки навколо проблеми відшкодування моральної (немайнової) шкоди, в деяких випадках радянське законодавство давало правову оцінку немайновій шкоді. Більше того, судова практика допускала відшкодування такої шкоди. Цікаву думку, про приховане існування в чинному радянському законодавстві інституту моральної (немайнової) шкоди – “немайнової шкоди в похідних формах”, висловив В.Тараненко, аргументувавши свій погляд тим, що разом із відшкодуванням за завдану шкоду, в багатьох випадках суди стоять на позиціях компенсації шкоди за рахунок додаткових витрат потерпілому (протезування, лікування, придбання засобів пересування), що на його думку і є підтвердженням. На різницю між сумами відшкодування, яка фактично і була компенсацією за моральну (немайнову) шкоду, звертала увагу Д.В.Боброва. Тих же поглядів дотримувалась і К.Б.Ярошенко, В.Т.Смирнов, А.А.Собчак.

Таким чином, можна відмітити, що для цього періоду розвитку інституту моральної (немайнової) шкоди характерним було те, що спеціальних доктринальних досліджень не проводилося. Питання компенсації моральної (немайнової) шкоди розглядалися виключно в похідній формі і в тому обсязі, який був потрібен авторам для характеристики того чи іншого досліджуваного ними інституту. І лише на початку дев’яностих років двадцятого сторіччя намітилася протилежна тенденція.

Поняття “моральна шкода” було легалізоване в цивільному праві лише з прийняттям 12 червня 1990 р. Закону СРСР “Про пресу та інші засоби масової інформації”. Хоча він і не розкривав зміст цього поняття, ст. 39 закріплювала, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові результаті поширення засобом масової інформації відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь та гідність громадянина або які заподіюють йому іншу немайнову шкоду, відшкодовується за рішенням суду засобами масової інформації, а також винними посадовими особами та громадянами. Передбачалося, що відшкодування моральної шкоди здійснюється в грошовій формі, в розмірі, визначеному судом.

Істотний крок уперед було зроблено прийняттям Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік 31.05.1991 року, де нарешті моральна шкода було визначена як “фізичні або моральні страждання”. З розпадом Радянського Союзу Україна розпочала будівництво демократичної, правової, держави, яка неможлива без створення дієвого механізму захисту прав і свобод громадян, а також забезпечення відшкодування шкоди, завданої їм порушенням. З урахуванням цього, 6 травня 1993 р. було прийнято Закон “Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосується захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій” яким передбачено новий спосіб захисту цивільних прав особистих прав – компенсацію моральної шкоди.

Після розпаду СРСР і утворення Української держави почали видаватись власні українські закони, які передбачали право на відшкодування моральної шкоди. Першими кроками наших законодавців були: Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.92 за № 2135, ст.9 якого містила норму про відшкодування моральних збитків; Закон України „Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду” від 01.12.94 за № 266, який запровадив порядок відшкодування шкоди, зокрема моральної у розмірі „не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством...”[15]; Закон України від 17.07.97 за № 475, яким було ратифіковано європейську Конвенцію про захист прав людини від 04.11.50[16]; Закон України від 24.12.99 за № 1356, яким було внесено до чинного Кодексу законів про працю України нову статтю про компенсацію моральної шкоди[17]; Законом України "Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій" від 6 травня 1993 року були внесені зміни до Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК України). Компенсація моральної шкоди була визнана одним із способів захисту цивільних прав (ст. 6). Кодекс було доповнено статтею 4401, яка мала універсальний характер, тобто поширювалася на всі випадки заподіяння моральної (немайнової) шкоди та її відшкодування. Згодом приймається ще ряд законодавчих актів України, в яких йде мова про моральну шкоду та питання її компенсації. Норми про відшкодування моральної шкоди містяться у Конституції України (статті 32, 56, 62, 152), що свідчить про велику роль компенсації немайнової шкоди як способу захисту прав громадян і організацій.

На даний час у правозастосовчій практиці суди загальної юрисдикції та господарські суди керуються також постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" та роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 28 лютого 1995 року № 02-5/95 (Із змінами від 18 листопада 1997 року № 02-5/445) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із відшкодуванням моральної шкоди". Нарешті 16 січня 2003 року вступив у силу і нині чинний Цивільний кодекс України (далі – ЦК), чисельні норми якого унормували більш-менш повноцінний інститут моральної шкоди.

Отже, інститут відшкодування моральної шкоди в Україні не має тривалої історії, ані в сенсі правового регулювання, ані в сенсі сталої судової практики. Але він є складовою частиною правової системи країни і покликаний виконувати важливі функції по захисту порушених прав осіб.

І те, що цей правовий механізм відновлення порушеного права взагалі існує в Україні, є значним кроком назустріч до світових стандартів захисту порушеного права як фізичної, так і юридичної особи[18].

Поиск по сайту: