Як осередків освіти та науки

Виникнення перших європейських університетів

XII ст. — це століття хрестових походів, боротьби між імператорами і папою, сутички між Західною Європою і Близьким Сходом, пробудження інтересу людей і живого розумового руху. Елементарні науки, які викладались у церковних чи міських школах, вже нікого не задовольняли. Розум намагався розкрити таємниці, хотів не тільки вірити, а й пізнавати. Через посередництво арабів (Іспанія) середньовічна Європа знайомиться з філософією Аристотеля, з геометрією Евкліда, з арабською медициною. Із Сходу проникають єретичні вчення, спалахують релігійні диспути. Все це змушує церкву привести своє вчення в систему. Найкращою формою мислення та розуміння, з допомогою якої можна оформити вчення церкви, на думку теологів, була логіка Аристотеля.

Враховуючи прагнення молоді вивчати діалектику, церква намагається сама опанувати досягнення в галузі логіки і спрямувати їх у бажане русло. Починає розвиватися схоластика, яка намагається примирити розум з релігією. Схоластика — система мислення, дослідження і викладання, яка прагнула примирити розум з релігією, намагалась викласти релігійні догми в логічній формі, використовуючи для цього логіку і філософію Аристотеля та інших філософів.

Схоластика не ставила метою відкрити щось нове, а тільки систематизувала те, що було у священному письмі і складало зміст християнської віри. Схоластика наприкінці першої половини середніх віків була першим кроком у розвитку розумових інтересів, що майже заглохли в попередні століття. Схоластика як метод дослідження і викладання в перші століття свого виникнення культивувала розумові здібності, загострювала мислення, привчала до уважності і методичності, відновила вивчення античної спадщини, звернулась до розуму людини, а не лише до віри. У творах найвидатніших схоластів Ансельм Кентерберійський (1033-1109) і Петро Абеляр (1079-1142), а також Альберт Великий (1200-1280), Фома Аквінський (1225-1274)] розвивається формально-логічне тонке мислення, вміння розробляти класифікації і давати формальні визначення.

Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислення, але вона вела тільки до гімнастики розуму, займалась такими, наприклад, питаннями: якою мовою Адам розмовляв з Свою; чи може Бог знати більше, ніж знає; чи міг Христос народитися жінкою; чи є Бог творець зла, чи ні... Цілий ряд схоластичних запитань висував проблему співвідношення матерії і духу, скінченного і нескінченного, але висував ці проблеми у формі дріб'язкових, часто безглуздих запитань, зв'язаних з релігією:

«Скільки ангелів може поміститися на кінчику голки?», «Що станеться, якщо миша з'їсть причастя?» і т.д.

Вчені-схоласти намагалися теоретично обґрунтувати істинність релігійних догм, щоб не сліпо вірити, а «розуміти те, в що віриш», і цим самим відкинути сумніви, дати відсіч єретикам. Схоластика не розвивала інтересу до дійсного світу, до природничих наук. Дослідження чудес природи було таємницею окремих схоластів, які шукали камінь мудрості, елексир життя, і що не могло впливати на загальний світогляд. Проте всемогутня схоластика не могла ігнорувати ті галузі наук, що спиралися на практичні інтереси суспільства.

Боротьба імператорів з папством, в якій кожна сторона намагалася не тільки зброєю, а й правом обґрунтувати свої претензії, сприяла розвиткові юридичної науки (римське право, канонічне право).

У XII ст. організовуються позацерковні спілки вчених і вищі спеціальні школи. Так виникли юридичні школи в Болоньї, Падуї, медична школа в Салерно. Центром схоластичної філософії став Париж.

Уже з половини XII ст. в ці центри почали сходитися юрби молоді, щоб послухати викладання знаменитих учених. У Парижі, біля монастиря святої Женев'єви, утворився цілий студентський квартал, який почав зватися Латинським. Спочатку навчання і вчителі не були об'єднані, кожний вчитель збирав навколо себе групу учнів і викладав свою науку; коли ж учнів ставало дуже багато, то він викладав просто неба на якій-небудь безлюдній вулиці, вимощеній для зручності слухачів соломою. Такі вільні групи кількох окремих учителів і слухачів з молоді поступово почали об'єднуватись в єдине ціле і називатись університетами (сукупність, об'єднання, пізніше— загальність наук).

Університет — співтовариство тих, хто вчить і хто вчиться, яке відкрите для всіх бажаючих до нього вступити. Це поняття означало об'єднання учнів і учителів для захисту своїх інтересів. Об'єднуватись вже доводилось хоча б тому, що в ті далекі часи до людей, що не належали до якогось стану, ставились не просто стримано, але навіть підозріло, а часом вороже. Ці об'єднання виникали двома шляхами. В Болоньї об'єднувалися в університет студенти і до них приєднувались викладачі, а в Парижі, навпаки, об'єднувались викладачі, а до них приєднувались студенти.

Першими університетами вважаються Болонський (1158), Оксфордський (1168), Кембріджський (1209), Паризький (1253). У ХІІІ-ХІУ ст. в країнах Західної Європи виникає близько 60-70 університетів. Місцева влада та королі давали університетам особливі привілеї на самоврядування і непідсудність звичайним судам. На чолі університету стояв ректор, що вибирався як професорами, так і студентами, причому траплялось, що на цю посаду іноді обирали студента. Ректором Болонського університету (в перші століття) міг бути лише студент. Претендент на цю посаду повинен був не лише користуватися авторитетом, але і вивчати право не менше п'яти років і мати досить міцне матеріальне становище. Нижня вікова межа на право бути обраним становила 25 років. Одружений не міг бути обраний ректором. Авторитет ректора був високий і в університеті, і в місті взагалі. Не маючи вченого ступеня доктора, ректор міг читати лекції. Йому належало право суду над членами університетського співтовариства. Обирався ректор на рік. Після ректора стояв синдик, що представляв інтереси університету у зовнішніх судах. При ректорі працювала рада, в яку входили обрані студенти. Крім цього, студенти обирали нотаріуса, скарбника, двох актуаріїв. Частина студентів жила в колегіумі — університетському гуртожитку. Студенти-початківці нерідко проживали в бурсі -студентській квартирі, яку утримував під наглядом університету один з магістрів (молодших викладачів). Середньовічний студент, як і професор, своєю зовнішністю нагадував клірика, носив довгий одяг. Усі особи, які належали до університету, користувались правом особливого університетського суду. Студенти однієї національності об'єднувались в окремі організації— «нації».

Обумовлений великими зрушеннями економічного, політичного і культурного життя, ростом міст, розвиток автономних університетів загрожував монополії католицької церкви в шкільній справі. Тому церква, поряд зі спробами підкорити собі автономні університети, виступила в ролі організатора церковних університетів. В цей спосіб вона намагалась знову заволодіти наукою, що виходила з-під її впливу (оскільки університети відкривались з ініціативи вчених і верств людей, зацікавлених у розвитку науки), посилити своє становище і підготувати потрібні їй кадри духівництва, юристів для церковного суду, лікарів для своїх лікарень.

На чолі церковних університетів (Паризький, Краківський) стояв представник епіскопа — канцлер. Автономія була дуже обмежена: правом виборів університетських службових осіб користувалися тільки доктори і магістри (але не студенти), професори не обирались, а призначались церквою і одержували платню від церкви, тоді як у перших північно-італійських університетах оплачували професорів самі студенти.

До кінця XII ст. в університетах, як правило, були такі факультети:

5-6 р. 5-7 р.

Юридичний Медичний Богословський

Артистичний (підготовчий)

Підготовчий факультет називався артистичним, бо в ньому вивчалися сім вільних мистецтв. Це був підготовчий факультет, обов'язковий для всіх, хто бажав слухати лекції на інших факультетах, отже нагадував за змістом і завданнями середню школу. Старшими факультетами були юридичний, медичний і богословський. На чолі кожного стояв декан. Особи, які закінчували підготовчий факультет, діставали ступінь магістра мистецтва і мали право вступу на один з трьох інших факультетів. Особи, які закінчували повний курс навчання в університеті, здобували вище звання «доктора наук». Навчальний рік починався 10 грудня, а закінчувався 7 вересня. Список свят в році до 90, визначався наперед і вивішувався в аудиторіях. У всі інші дні професори зобов'язані були читати лекції і вчити студентів. Викладач штрафувався не лише за пропуск лекцій, але й за пізню появу на кафедрі. За дисципліною професорів слідкували педелі.

Основним видом занять в університеті були лекції і диспути. Лекція (читання) полягала в читанні якої-небудь канонічної книги і заплутаних до неї коментарів, що тривало іноді кілька років. До відкриття книгодруку студенти записували за професором, причому, як показує статут Паризького університету 1355р., студенти, звичайно, вимагали, щоб професор читав так, щоб можна було записати за ним; іноді вони вдавалися до крику, свисту і навіть кидання каміння в професора, що не виконував їх вимог.

Диспути не мали на меті дати нові знання, а тільки закріпити їх. На диспутах сперечалися з приводу тих чи інших тез, висунутих викладачем, які треба було довести або спростувати. Це робили не з допомогою посилання на новий додатковий матеріал, а логічно формальним умінням сперечатися і часто хитрістю. Опонентами в цих, здебільшого відкритих, диспутах були доценти і старші студенти. Нерідко вся справа зводилась до чисто риторичної гри. Головною формою аргументації був «силогізм», виведення дедуктивних висновків із загального положення: «Якщо перше так, то й друге так, а тому третє і четверте теж так, і коли б першого і другого не було б, то й третього і четвертого ніколи не було б».

Найцікавіше проходили диспути, особливо так званий диспут «про що завгодно» на артистичному факультеті. Такий диспут міг тривати по два тижні і більше. Заняття в університеті на час такого диспуту припинялися. Диспутант піднімався на кафедру. Слово надавалося опонентам. Поєдинок починався. Щоб не говорили опоненти, диспутант повинен був заперечувати і однаково спритно доводити, що біле — біле і що біле — чорне. Про наукову цінність подібних диспутів говорити не доводиться.

Студенти і професори дуже любили диспути, які проходили запально і пристрасно. Хоч декани із розсудливих міркувань влаштовували в кімнаті перегородку і перед початком диспуту пропонували тим, що виступають ЗА тези, зайняти праву сторону, а тим, хто ПРОТИ — ліву, це не завжди допомагало, і диспути іноді кінчались бійкою на вулиці. Диспути мали велике значення: вони допомагали засвоювати матеріал лекцій, учили користуватись ним в суперечках, розвивали швидкість і гостроту мислення.

Незважаючи на сувору дисципліну, студенти були неспокійним народом. Середньовічні хроніки не раз розповідали про вбивства студентами жінок, про бійки з городянами, внаслідок чого місцева влада змушена була втручатися в справи студентів, порушуючи цим їх право самоврядування. На ці порушення своїх прав студенти і професори відповідали переходом в інше місто. Ці переходи, між іншим, сприяли зростанню та поширенню університетів.

Університети були місцем зосередження слухачів з різних країн. Цьому сприяла універсальна мова викладання — латинь. Студенти мали звичай мандрувати з одного університету в інший. В ХІІст. склався тип мандруючого студента — ваганта. Веселі й безтурботні, вони мандрували великими товариствами, виспівуючи пісень, нерідко завдаючи турбот місцевому населенню. Разом з цим такі переходи сприяли інтернаціональним зносинам і усуненню колишньої феодальної замкнутості.

Середньовічні університети відіграли для свого часу величезну роль. Відгювідаючи назрілим потребам життя, вони користувалися великим авторитетом. З'явившись внаслідок розвитку економічного і політичного життя, університети в свою чергу сприяли розвиткові міст і до певної міри підготували культурний дух епохи Відродження.

Поиск по сайту: