Націонал- радикальний напрям в політ. думці України

Найбільш значимими постатями в середовищі націонал-самостійників були М.Міхновський, Д.Донцов та М.Сціборський, праці яких і складають основу представленного дослідження. Метою представленної статті є аналіз еволюції української політичної думки одного з найбільш непростих та неоднозначних періодів в політичній історії України.

Одним із прихильників повної незалежності України був М.Міхновський. З появою у 1900 р. "Самостійної України" постійно точилися суперечки про те, чи можна вважати її першою програмою українського націоналізму, а М.Міхновського його батьком.

В "Самостійній Україні" наголошувалося, що існує боротьба між нацією гнобленою і нацією - гнобителем. За мету боротьби Міхновський визначив гасло: "Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу". Становище українського народу характеризується як стан „зрабованої нації". Аргументи Міхновського ґрунтуються на прикладі українсько-російських відносин: „Українська нація платить „данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців". Таке становище, на його думку, не може бути визнане за нормальне. Тому, Міхновський дійшов висновку: „державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин

Ключові ідеї його праці: 1) відновлення державної самостійності України, а не боротьба за зміну режиму в Росії; 2) боротьба за права нації, а не за класові інтереси і плекання почуття національної солідарності, а не класової боротьби всередині української спільноти; 3) ідейна відданість кожного справі національного визволення. У "Самостійній Україні" Міхновський окреслив одну із визначальних рис українського радикалізму: відмежування усього українського від усього російського: "Нехай вчені розшукують, хто кому був родичем; ображення чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією... Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насильства"

"Націократія" є своєрідним перенесенням на український ґрунт класичного італійського фашизму, у якому Сціборський бачив комплекс ідей, успадкування яких дасть можливість організованому українському рухові солідаризувати націю довкола ідеї здобуття Української Держави. Цей український фашизм дістав у Сціборського назву націократії. Поняття націократії містить у собі чітке розуміння суспільно-політичного та соціального устрою суспільства, за умов якого тільки і можливе впровадження цієї доктрини.

Сціборський повністю відкинув демократію, соціалізм, комунізм, натомість із великою похвалою писав про фашизм та його історичні заслуги. На його думку, приклад фашизму мав стати дороговказом і для поневолених народів.

Послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної української держави, навіть з ознаками кастовості і мілітаризму, Д. Донцов рішуче виступав проти найменших проявів москвофільства в Україні, не сприймав ні соціалізму, ні демократії. Навпаки, в них він вбачав головні причини поневолення України, падіння національної свідомості, формування в українському народі духу примиренства, "гермафродитського світогляду" та капітулянтства.

Досягнення незалежності і повного сепаратизму Д. Донцов уявляв як боротьбу (а не "порозуміння" чи "еволюцію"), національну революцію проти Московщини, довершити яку має людина нового духу, духу, протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції XX ст., яку, використовуючи слова І. Франка, називав інтелігенцією з "рабським мозком" і "рабським серцем".

На думку Д. Донцова, коли суспільство починає ділитися на маси й на еліту, касти, то цей поділ відбувається не по соціальних, лише по людських категоріях, такою ж мірою як не покривається ранговим поділом на класи вищі й нижчі, а випливає з органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є заняття, діяльності, уряди, які за їх природою є спеціальними й мусять бути спрямовані спеціальними, обдарованими людьми, спеціально до того селекціонованими.

Єдиним суб'єктом історії і культури Д. Донцов вважав націю, ототожнюючи її з етносом як біологічним утворенням, скріпленим єдністю крові, походженням, генофондом. У цій єдності право національної суспільності вище від права одиниці, особи, які повинні коритися суспільності, бути жертвеними, відмовлятися від свого добробуту в ім'я суспільності.

Поиск по сайту: