Прояви державного терору в різні часи

Державний тероризм — це терор з боку влади, що не має законодавчого або судового забезпечення, та може практикуватись державними силовими структурами як всередині держави (проти внутрішніх ворогів), так і за її кордонами — аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав.

На відміну від терору (при застосуванні всередині держави) або війни (при застосуванні проти інших держав) участь державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується. Наймасштабніші прояви державного тероризму: бомбування території Ічкерії (Чечні) в 1994 році літаками «невідомої держави», штурм Грозного «невідомими танковими підрозділами».

Як державний тероризм кваліфікуються також дії, направлені проти громадян, організацій або інших держав, які відкрито проводяться державою або її представниками, але справжня мета цих дій старанно приховується (в тому числі так звані «недружні дії»). До подібних дій здебільшого вдаються нестабільні режими з низьким рівнем легітимності влади, що не можуть підтримувати стійкість системи економічними і політичними методами, або стабільні режими — в випадках, коли їх політичні системи ізольовані від усього світу^[1]. Зокрема, під це визначення підпадають заходи з встановлення новорічної ялинки в Києві під час Євромайдану, яке завершилось жорстоким побиттям студентів.

Відрізняють також тероризм, що підтримується державою — коли держава сама не бере участь в тероризмі, але фінансує і підтримує терористичні угруповання, як то було при вторгненні бойовиків у Дагестан і вибухах будинків в 1999 році.

Женевська декларація про тероризм[ред. • ред. код]

Женевська конференція з питання тероризму 1987 року прийняла декларацію, яка визначає як державний тероризм наступні явища:

· Практики поліцейської держави, спрямовані проти своїх громадян: спостереження, розгін зборів, контроль за новинами, побиття, тортури, помилкові арешти, масові арешти, фальсифіковані звинувачення, показові суди, вбивства.

· Доставка державою ядерної зброї на територію інших держав, у їх територіальні води або в міжнародні води.

· Військові маневри і навчання, що проводяться поблизу кордонів іншої держави і становлять загрозу її незалежності й територіальної цілісності.

· Атака збройними силами держави цілей, яка представляє загрозу для цивільного населення, що живе в іншій державі

· Створення та підтримка озброєних загонів найманців, з метою знищення суверенітету іншої держави

· Вбивства і спроби вбивств державних діячів інших держав або національно-визвольних рухів, що направляються державою незалежно від того чи виконуються вони за допомогою військового удару, спеціальних операцій або найму агентів

· Таємні операції розвідувальних або інших державних сил, спрямовані на дестабілізацію або підпорядкування іншої держави, національно-визвольного руху або міжнародного мирного руху (приклад: підрив «Rainbow Warrior»)

· Кампанії з дезінформації, спрямовані на дестабілізацію інших держав.

· Продаж зброї, що підтримує продовження регіональних воєн і затримує політичне вирішення конфліктів.

· Скасування громадянських прав і свобод, положень конституції і законів під приводом протидії тероризму.

· Розробка, випробування і розгортання ядерної та космічної зброї, що підвищує ймовірність геноциду і екоциду, прирікає бідних на тривалі злидні і все людство на постійний страх.

Терор — насилля представників влади з використанням державного апарату проти народу з метою придушення не тільки опозиції, але й всього загалу, з метою викликати жах і залишити думки про спротив. Іншими словами, терор — насилля з боку наділеного владними повноваженнями ("сильніших"). Вперше системний політичний терор було розгорнутоякобинцями під час Великої французської революції. Прямими їхніми ідеологічними нащадками були більшовики, які розгорнули «червоний терор» з метою придушення політичної опозиції і поширення більшовицької влади за межі захоплених ними Петербургу і Москви. Жертви владного терору обчислюються багатьма тисячами і навіть мільйонами людей. Відомий дослідник Великої французської революції французський історик Огюстен Кошен зробив висновок про демократію як про владу «малого народу» і про терор як про неминучий атрибут демократії. Через засадничу дихотомію в умовах представницької демократії між реальністю політичних відносин і фасматогорією представництва у владі, котра підтримується продуманими компаніями спланованого формування громадської думки правлячою меншиною. Спочатку у Франції це робилося через масонські ложі, а потім через партії. А збої у цій системі, для збереження влади правлячою меншиною, виправляються винятково вже крайнім засобом — террором. Про що свідчила зокрема і політична історія Франції ХІХ ст.^[1][2]. Подібні висновки про терор зробив й український академік Ігор Шафаревич досліджуючи наслідки революції 1917 року в Росії.^[3]

Зміст

[сховати]

· 1 Терор, державний тероризм і тероризм

· 2 Терор та авторитаризм

· 3 Терор в Україні часів Російської імперії

· 4 Терор в Україні часів громадянської війни 1918—1920 рр.

· 5 Терор в Україні в період 1920—1941 рр.

· 6 Терор в Україні часів «Великої Вітчизняної війни» 1941—1944 рр.

· 7 Терор в Україні часів 1944—1991 рр.

· 8 Жертви терору в Україні

· 9 Організатори терору в Україні

· 10 Див. також

· 11 Примітки

· 12 Посилання

· 13 Література

Терор, державний тероризм і тероризм[ред. • ред. код]

Необхідно розрізняти три споріднених, але різних поняття — терор, державний тероризм і тероризм.

Терор — це законодавчо або судово виправдані насильницькі дії з боку влади проти окремих політичних або класових угрупувань, або народу в цілому з метою придушення спроб спротиву опозиції, або всього загалу шляхом формування відчуття жаху. Вперше системний політичний терор було розгорнуто якобинцями під час Французської революції.

Державний тероризм — це терор з боку влади, що не має законодавчого або судового забезпечення, та може практикуватись державними силовими структурами як всередині держави (проти внутрішніх ворогів), так і за її кордонами — аж до проведення спеціальних операцій проти інших держав. На відміну від терора (при застосуванні всередині держави) або війни (при застосуванні проти інших держав) участь або мета участі державних силових структур в акціях державного тероризму старанно приховується. Наймасштабніші прояви державного тероризму: бомбування території Ічкерії (Чечні) в 1994 р. літаками «невідомої держави», штурм Грозного «невідомими танковими підрозділами».^[4]

Тероризм — це силові дії, які проводяться окремими політичними, соціальними або етнічними угрупуваннями проти влади, жертвами тероризму часто виявляються випадкові суб'єкти. Наймасштабніші прояви тероризму: захоплення заручників в Будьоновську та в «Театрі на Дубровці», проведене чеченськими бойовиками.

Терор та авторитаризм[ред. • ред. код]

Терор є одним з інструментів забезпечення особистої, авторитарної влади монарха, диктатора, або окремого угрупування, клану чи банди присутнього у владі (державній, економічній, інформаційній чи фінансовій).

Голандський політик і торговець Ніколаас Вітсен, який в 1664—1665 р. перебував з посольством в Московії так описує терор (виконання смертних вироків) того часу:

… руками палача были казнены примерно 120 человек, кроме тех, которые кнутом или иначе были наказаны. Одного, я видел, сожгли заживо. Это был монах, который обокрал свой монастырь, и, как русские сказали, он и [132] колдовал своим крестом. Здесь был сложен костер в виде домика из квадратно уложенных друг на друга бревен; вокруг и внутри «домика» полно соломы, примерно на два фута высоты. Страдалец влез туда наверх сам, свободно, ничем не связанный…^[5]

На том же месте у двух-трех человек были отрублены руки и ноги, а затем голова. Одни потеряли руки, другие — ступни; жуткое зрелище. Ничем не связанные, они ложатся на землю и кладут голову, руки или ноги на два бревна. Затем подходит палач с маленьким топориком и отрубает сперва руки и ноги, а затем голову. Тот, кто читает приговор, это простой писец (писар), он стоит на скамье, без всякого караула и стражи.

Найперше потрібно тут зауважити що виконання смертного вироку суду не є проявом терору, яким би воно суворим не було. Хоча воно і носить у собі стримуючий чинник для інших аби їх утримати страхом від спокуси вчинити злочин. Але ураженого “цивілізованістю” голанця Ніколаса Вітсена вразив тоді, в ще глибоко середньовічній Москві, не вигляд виконання смертного вироку, а відсутність варти біля осуджених і і відсутність охорони біля виконавців тих вироків. Бо він вже очевидно не пам'ятав що середньовічною традицією судочинства було урахування і релігійних чинників; покаяння і спасіння душі осудженого. Тоді не спішили страчувати злочинця який не розумів для чого його будуть карати. Осудженим на смерть тоді дуже добре пояснювали чому і для чого, їх готували до смерті за їх злодіяння і вони вже йшли на страту усвідомлено й без страху.

Терор, який проводився якобинцями під час Французської революції. 10 червня 1794 р. Конвент за наполяганням Робесп'єра прийняв закон, відповідно до якого протягом шести тижнівРеволюційний трибунал щодня виносив до 50 смертних вироків.^[6] І страчували французські революціонери не кримінальних злочинців, а політичних супротивників і зазвичай не за вчинені ними державні злочини, а за ймовірність можливості вчинення ними таких злочинів. О. І. Герцен стосовно терору часів французської революції писав:

"Террор (17)93 г. был величествен в своей мрачной беспощадности; вся Европа ломилась во Францию наказать революцию; отечество действительно было в опасности. Конвент завесил на время статую свободы и поставил гильотину, стражей «прав человеческих». Европа с ужасом смотрела на этот вулкан и отступала перед его дикой всемогущей энергией…"

До терору не раз вдавались в країнах, де при владі були комуністи — від поодиноких вбивств до застосування сили проти окремих національних, політичних та класових угрупувань, аж до терору стосовно інших держав. Політику терору з боку СРСР та підконтрольних йому європейських комуністичних держав було застосовано до Угорщини в 1956 р., Чехословаччини в 1968 р., Польщі в 1981 р.

Згідно з приблизними оцінками (точні дані не доступні) кількість людей, убитих комуністичними режимами, розподіляється за країнами та регіонами наступним чином^[7]:

— Радянський Союз — 20 млн жертв

— Китай — 65 млн.

— В’єтнам — 1 млн.

— Північна Корея — 2 млн.

— Камбоджа — 2 млн.

— Східна Європа — 1 млн.

— Латинська Америка — 150 тис.

— Африка — 1,7 млн.

— Афганістан — 1,5 млн.

Ці цифри включають індивідуальні та колективні страти, загиблих в концентраційних таборах, жертви голоду та депортації.

Терор також є однією з ознак фашизму.

Болгарський філософ і політик Желю Желєв так описав механізми терору:

«Систематически совершенствуемый, деспотически осуществляемый государственный террор парализует волю отдельного человека, ослабляет и подтачивает всякую общность. Он въедается в души, как изнурительная болезнь, и — это его последний секрет — вскоре всеобщая трусость становится ему помощником и прибежищем, потому что если каждый чувствует себя подозреваемым, он начинает подозревать другого, а боязливые из-за страха еще и торопливо опережают приказы и запреты своего тирана»

Терор в Україні часів Російської імперії[ред. • ред. код]

Російський царат в особі своїх визначних володарів від Івана Грозного («опричнина») до Петра І і Катерини II підніс терор до державної політики щодо цілих насильно приєднаних країв або непокірних груп населення. Зокрема цар Петро І 1708 року кривавим терором придушив Україну, знищивши резиденцію гетьманів Лівобережної України Батурин і переслідуючи«мазепинців» в Україні і за її кордонами. Масові вивози козаків на примусові роботи на петербурзьких каналах та заслання на Соловки стали уосібненням царського терору над українським народом в його історичній пам'яті.

У 19 ст. репресії Царського уряду проти діячів українського національного руху (розгром Кирило-Мефодіївського Братства) та проти священників і вірних примусово скасованої уніатської Церкви мали на меті поширити страх серед населення й ліквідувати відосередені сили в імперії. Характер терору мали переслідування поляків на Правобережжі післяневдалого повстання 1863 року і антиєврейські погроми кінця 19-го і початку 20-го століття. У котрих звинувачували так звану «Чорну сотню» і державну владу, хоча це і не було доведеним.

В період першої світової війни, в 1914 — 1915 рр., терору від російської військової окупаційної влади зазнали Галичина і Буковина (переслідування українського національного життя, вивезення українських діячів у глибину Росії).

Австрійська влада застосовувала на українських землях терор на початку першої світової війни. Тоді потерпіли тисячі невинних осіб (інтернування в Талергофі та позасудові екзекуції на місцях).

Терор в Україні часів громадянської війни 1918—1920 рр.[ред. • ред. код]

Див. також: червоний терор

Розкопка поховань біля будівлі Харківської ЧК.jpg

Революційний терор більшовиків змінився після їхньої перемоги і перебрання влади на державний терор проти їх дійсних чи потенційних противників. (Американський політолог Роберт Такер називає його бюрократичним терором). Большовистські вожді теоретично обґрунтували терор ще до революції і громадянської війни, проте концепцію і практику тотального терору розвинуто пізніше за часів і під керівництвом Й. Сталіна. В. Ленін визначив терор як «повитуху історії… він скорочує породові муки старого суспільства»; Сталін назвав терор «грозою буржуазії, невсипущим сторожем революції й оголеним мечем пролетаріату». Л. Троцький теоретично обґрунтував терор в праці «Комунізм і революція». На доручення Леніна апарат терору розбудував Ф. Дзержинський як Всеросійську Надзвичайну Комісію(ВЧК, популярно відому як Чека), але й інші органи, включно з Червоною Армією, застосовували масовий терор. Терор та насильство широко застосовувалися у Радянській Росії під керівництвом В. І. Ульянова-Леніна відразу ж після захоплення більшовиками влади восени 1917 року, тобто ще значно раніше до прийняття Декрету «про червоний терор» від 5 вересня 1918 року. Розпочали терор з тотальних вбивств членів так званої "Чорної сотні" й інших монархістів.

В Україні «червоний терор» вперше застосовано російськими большовицькими військами за першої окупації (січень — березень 1918), коли терористичними діями вславилися М. Муравйов. Влітку 1918 р. в радянській Росії розгорнулася боротьба між Чека і лівими соціалістами-революціонерами, які застосували індивідуальний Т. (вбивство нім. посла в Москві В. Мірбаха, в Києві нім. головнокомандуючого Г. Айхгорна, невдалий замах на Леніна, вбивство комісарів М. Уріцького і М. Володарського). Після того, як Чека одержала наказ «відповісти масовими екзекуціями» на найменший вияв опору сов. владі, хвиля розстрілів залила всю окуповану більшовиками територію. Більшовики, прийнявши Декрет «про червоний терор» після терористичних актів лівих соціалістів-революціонерів— колишніх союзників більшовиків, проти більшовицьких лідерів, в основному вбивали людей, які не мали жодного стосунку до партії лівих соціалістів-революціонерів. Дзержинський як головний виконавець червоного терору стосував різні провокації: серед інших замасковані агенти ВЧК проникали в підпільні організації, шо улегшувало їх знищення. У 1918 — 20 вживали Т. («білий») також протибольшовицькі сили (О. Колчака, А. Денікіна, П. Вранґеля), при чому жертвами його в Україні були не тільки більшовики. але й укр. діячі, євреї та ін. Апарат ВЧК мав на 1921 31 000 працівників і став упривілейованою кастою понад законом і політ. владою. В Україні Чека тероризувала населення, зокрема в районах, в яких на поч. 1920-их pp. діяли повстанські загони.

Терор в Україні в період 1920—1941 рр.[ред. • ред. код]

Див. також: Сталінські репресії

Польський режим на Західно-Українських Землях у 1919 — 39, поборюючи національний рух, застосував деякі методи терору (арешти і розстріли відразу після окупації краю 1919 — 20, згодом пацифікація, нищення православних церков на Холмщині і Підляшші, інтернування в Березі Картузькій). Елементи терор мали деякі вияви рум., а також угорської політики щодо українців. Серед ін. під час існування автономної Карп. України угорський уряд висилав спільно з польською розвідкою терористів на Закарпаття з метою руйнації нормального життя краю і деморалізації населення.

Після перемоги радянської влади й у зв'язку з НЕП ВЧК була перетворена на ҐПУ (ДПУ — Держ. Політ. Управління), віддане під контроль прокуратури. Проте ГПУ (від 1923 — Об'єднане ҐПУ для всього СРСР) під проводом того ж Дзержинського стосувало далі терористичні методи репресій і нелегальних санкцій; воно удосконалило методу царської поліції, т. зв. «зубатовщину» (творення поліцією фіктивних революційних організацій, з метою виловлювати ворогів режиму).

Засобами терору Сталін поборював і своїх конкурентів влади — лівих і правих «ухильників»; Із зміцненням особистої диктатури в кін. 1920-их pp. Сталін створив особливу систему Т., не знану досі в історії — тотальний і перманентний Т., піднісши його до офіційної політики СРСР з метою нищення «недобитків панівних клас», «боротьби з контрреволюцією», «ворогами народу», зривниками радянського будівництва, саботажем, диверсією, шпигунством навіть у лавах партії. Сталінським терором нищено зовсім невинних, навіть прихильних режимові людей, але критично наставлених до його практики; він мав на меті фіз. ліквідувати всіх потенційних ворогів режиму (які в критичний час могли стати небезпечними) і створити суспільство беззастережно слухняне владі, без власної думки і волі. Обвинуваченим ҐПУ приписувало неіснуючу вину і ліквідувало людей за приналежність до неіснуючих фіктивних «контрреволюційних організацій».

Серед перших були ліквідовані націонал-комуністи, гол. уряду автономних респ. волзьких і крим. татар (Султан Ґалієв і Велі Ібраґімов), пізніше організовано процес проти інженерів-фахівців Донбасу (т. зв. «Шахтинська справа»), розгромлено білор. інтелігенцію («нацдемовщина») тощо. Подібним був і показовий процес над СВУ (Спілки Визволення України процес), в якому суджено керівних діячів української культури, освіти, науки й УАПЦ; крім 47 підсудних, потерпіли тис. українських інтелігентів, яких покарано позасуд. порядком, здебільше на довготривале заслання. Цей розгром українського національного відродження 1920-их pp. закінчився ліквідацією українських комуністів.

У 1930-их pp. чергувалися закриті процеси над створеними в застінках ҐПУ (з 1934 — НКВС) контрреволюційними організаціями чи партіями: Український Національний Центр (1931), Союз Кубані й України (1929 — 32), Всеукраїнський есерівський центр (1933), Українська Військова Організація (1933), Польська Організація Військова (пов'язана з українцями, 1933), Всеукраїнський боротьбістський центр (1934 — 35), Український центр білоґвардійців-терористів (розстріл українців у справі вбивства С. Кірова, який, за свідченням М. Хрущова, був вбитий з доручення Сталіна в грудні 1934), «терористична група» проф. М. Зерова (1935), Блок українських націоналістичних партій — УКП, боротьбісти, УСДРП, УПСР, УВО (1932 — 36), Троцькістсько-націоналістичний блок (1935), Український троцькістський центр (1936), Націоналістична фашистська організація України (1936 — 37). Майже всі обвинувачені були розстріляні. Встановлений психологічний терор призвів до самогубства керівних ком. діячів, серед них українців: М. Хвильовий, М. Скрипник (1933), П. Любченко (1937) і багато ін.

Паралельно з терором проти української інтелігенції відбувся терор проти українського села під час розкуркулення, а особливо страхітливих форм і розмірів він набрав в роки голоду з виразною метою зломити опір селян проти колективізації сіль. господарства. Крім сотень тис. забитих, мільйони українців, жертв масового терор опинилися у 1930-их pp. в концентраційних таборах і на засланні. Розбудова ГУЛаг-у (рос. Главное управление лагерей) мала на меті, крім залякування населення, масово використати дешеву роб. силу. Необмежений сталінський терор шалів до кінця 1938. Про розміри цієї хвилі терору, відомої як «єжовщина» дають уявлення масові могили розстріляних у Вінниці (Вінницький злочин); ін. радянським злочином масового вбивства була ліквідація польських старшин 1940 в Катинському лісі біля Смоленська.

Після приєднання до УРСР Галичини, Волині і Буковини (1939 — 40) радянський терор поширився і на ці краї; він стосувався як проти українців, так і проти поляків. У перші дні радянсько-німецької війни заарештовано і знищено кілька тис. українців; при відступі радянські органи змушували евакуюватися на схід керівних українських діячів; тих, що ухилялися, ліквідували.

Терор в Україні часів «Великої Вітчизняної війни» 1941—1944 рр.[ред. • ред. код]

Нім. Т. в Україні 1941 — 44 був частиною планової окупаційної політики на захоплених територіях, особливо у Сх. Європі. Його форми: винищення голодом військ.-полонених Червоної Армії, поголовна екстермінація єврейського населення (див. Євреї), зокрема ліквідація євреїв у Бабиному Ярі, репресії проти нац. активних елементів (арешти, розстріли, висилка в концтабори). Особливих розмірів Т. набрав на території Райхскомісаріату під владою Е., Коха; серед ін. масова висилка молоді на примусові праці до Німеччини, від-1 платні санкції проти населення (палення, сіл, розстріли закладників) за активність укр. підпілля чи сов. і поль. партизанів; все це створювало атмосферу заг. психологічного Т. Нацистський Т. на окупованій Україні здійснювало Ґестапо (таємна держ. поліція), очолюване Г. Гімлером.

Під час війни агенти НКВС інфільтрували нім. поліцію і через неї винищували укр. комуністів, які леґалізувалися під нім. окупацією, допомагали поборювати націоналістичне підпілля, провокували репресії німців, сприяли поль.-укр. боротьбі, навіть загострювали відносини між двома православними церквами в Україні, щоб т. ч. створювати сприятливу для своїх цілей атмосферу.

Терор в Україні часів 1944—1991 рр.[ред. • ред. код]

Після війни Т. знову посилився, зокрема на Західній Україні (також і в сателітних країнах під сов. контролем), значну частину репатрійованих громадян з Зах. і майже всіх військ.-полонених заслано в табори праці. У зв'язку з боротьбою УПА на Західній Україні масово депортовано населення (особливо молодь) за Урал; у ділянці культури почалася ждановщина (див. Жданов). У 1945 — 49 засобами Т. ліквідовано Гр.-Кат. Церкву. 1949 — 53 відбувся погром єврейської культури під претекстом боротьби з «космополітизмом і сіонізмом». Жертвою сов. Т., що набрав характеру ґеноциду, впали цілі народи або значний відсоток їх: виселені крим. татари, німці Поволжя, чеченці, інґуші, калмики; виселено чимало литовців, лотишів і естонців. За свідченням Хрущова на XX з'їзді КПРС, Сталін збирався виселити всіх українців, але не зміг, бо українців надто багато.

За десталінізації певні групи населення (письм., правники, гуманістична інтелігенція, учені) вимагали усунути Т. з сов. практики, але без помітного успіху. Хрущов, засуджуючи Сталіна за його необмежений Т., не засудив самого принципу держ. Т., а лише використав свою боротьбу з «культом особи» як зручну тактику для зміцнення й леґітимізації влади. Все ж мільйони людей повернулися 1954 — 58 з концтаборів і заслання, при чому відбулася часткова реабілітація жертв сталінського Т. Почала формуватися гром. думка з критикою і засудженням Т. Проте контрольований Т. тривав і за Хрущова, а його наступники, боячись вимушеної лібералізації і відкритого виступу опозиційних сил, далі користуються Т. як леґітимним засобом влади і суспільного контролю, звичайно, більш селективно, індивідуалізовано й рафіновано щодо метод.

Від 1960-их pp. посилився Т. проти діячів руху опору в СРСР. Методи залякування, дискримінації, репресій проти чл. родин і психологічного тиску застосовуються навіть у випадках дій офіц. не заборонених законом (наприклад, супроти діячів рел. громад). Дисиденти в центрі і республіках виступають з протестом проти сов. Т., апелюючи в боротьбі проти нього до міжнар. гром. думки (див. «Самвидав», Українська Група сприяння Гельсінкським угодам). Травматичні переживання осіб, підданих фіз. і психологічному Т. у тюрмах, таборах, психіатричних лікарнях чи й на волі, а також методи сов. правосуддя (стосування в процесах т. зв. «гумових статей» Кримінального кодексу, що їх довільно інтерпретують прокуратура і суд) зафіксовані в писаннях В. Чорновола, В. Мороза, М. Осадчого, Л. Плюща, П. Григоренка й ін. Т. супроти руху опору в Україні й ін. нерос. респ. сильніший, ніж щодо рос. дисидентів. Свою боротьбу з сов. держ. Т. правозахисний рух веде з позицій прав людини, дем. свобод і «сов. законности».

Жертви терору в Україні[ред. • ред. код]

Англ. дослідник Р. Конквест нараховує лише за 1936 — 39 бл. 4 — 5 млн жертв сов. Т., а назагал було тоді бл. 10 — 12 млн заарештованих і засланих до таборів праці. А. Сахаров подає, що в 1930-их pp. у висліді різних форм Т. загинуло бл. 10-15 млн. За О. Солженіцином, від сов. Т. у його різних формах за весь період сов. влади могло загинути в СРСР 60 — 65 млн людей. Укр. самвидавні джерела нараховують бл. 18 млн жертв сов. Т. в Україні (включно з демографічними втратами).

Організатори терору в Україні[ред. • ред. код]

Головними організаторами і виконавцями терору в СРСР і Україні були: Ф. Дзержинський, який у 1917 — 1926 рр. очолював ВЧК, ҐПУ, В. Менжинський (гол. ҐПУ в 1926 — 34), Г. Ягода(1934 — 36, гол. НКВС), М. Єжов (1937 — 38), Л. Берія (1938 — 53, з 1946 — МВД), О. Шелєпін (гол. КДБ, 1958 — 61; з його доручення сов. агент вбив С. Бандеру і Л. Ребета), В. Семичастний (1961 — 65), Ю. Андропов (з 1965). В Україні в різний час головними організаторами тероризму були М. Лаціс і В. Балицький (керівники ВЧК і ҐПУ в Україні), П. Постишев іМ. Хрущов (секретарі ЦК КПУ), Т. Строкач (1946 — 56 очолював МВД), В. Нікітченко (гол. КҐБ з 1956). Виконавчий апарат терору в Україні суворо підпорядкований Москві; головну роль відігравали прислані з центру (Москви) виконавці.

Величезний апарат, цивільний і військово-поліційний (за Л. Берії діяли окремі військові частини НКВС чи МВС), правові, судові, організаційні та фінансові засоби сприяли терору; його цілі досягались через суд, прокуратуру, міліцію, тюрми, концентраційні табори, систему заслання й примусової праці. Так само використовувалися для удосконалення терору засоби зв'язку, включно з пресою, профспілки, мистецькі об'єднання, керівництва підприємств (звільнення з праці), домоуправи (інформація поліції), система адміністративної прописки мешканців, мережа сексотів тощо.

Радянська історіографія і сучасний (часів Путіна-Мєдвєдєва) російський офіціоз заперечують видатну роль терору у большовицькій перемозі у минулому, а також його витонченіше застосування аж донині, тоді як фізичний і психологічний терор й надалі був невід'ємною частиною радянської тоталітарної влади.

Поиск по сайту: