Причини виникнення тероризму

Значна різноманітність думок існує у питанні про причини та походження сучасного тероризму. “Класичними” є пояснення походження тероризму природженими якостями людської натури, відомим тяжінням людини до насильства. У роботі розглядаються різні наукові й ідеологічні теорії, які пояснюють походження тероризму і робиться висновок, що жодна з них не може претендувати на універсальність.

Датування періоду виникнення тероризму в науці є неузгодженим й викликає суперечності. Очевидно наступне: змінювалась соціальна основа, побут, звичаї, політичні, ідеологічні, релігійні системи, а феномен тероризму знову виникав в історії. Суттєво трансформувались його форми, але основні риси, що характеризують це явище як тероризм, залишились.

Поява та відтворення тероризму зумовлено сукупністю об`єктивних та суб`єктивних обставин та причин, не завжди однакових та не однаково значимих в різних регіонах та країнах.

Автор виділяє чотири групи причин та умов, які в певній мірі визначають виникнення та існування тероризму в сучасному світі.

Першою передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку.

Стосовно сучасного тероризму, багато писалося про неочікуване його виникнення, про зовнішньо протиприродне та загадкове відродження в межах індустріально-розвинених країн з їхнім високим рівнем споживання, демократичним режимом, спрямованістю на вирішення соціальних протиріч шляхом консенсусу. Тим більше, що така форма політичної боротьби дуже скомпрометувала себе на межі ХІХ та ХХ століть жорстокістю, політичною неефективністю.

Виявилось, що, власне, індустріальна розвиненість, високий рівень життя, розгалуженість політичних інститутів та орієнтація на цивілізовані форми соціальних взаємовідносин не прищеплюють ніякого імунітету стосовно тероризму. Сьогодення виявилось сприятливим для формування екстремістських рухів у високорозвинених країнах з низки причин.

Перш за все, це історичний досвід століття, для якого характерні не тільки бурхливий ріст економіки, поширення ліберально-демократичних тенденцій, прагнення суспільних компромісів, але й безперервні війни (враховуючи дві світових), гонка озброєння, спалахи соціальної, расової, релігійної нетерпимості, революції, державний терор і тому подібні факти, котрі сприяють зміцненню переконаності в тому, що відкрите насильство та контрнасильство залишається нормою політичного буття і в нашу епоху.

Криза сучасної соціально-політичної системи специфічно переплітається і частково посилюється в контексті такого глобального процесу, яким є науково-технічна революція. Швидкий економічний та науково-технічний розвиток багатьох країн в післявоєнний період, стрімке втягування аграрних (в минулому) регіонів в сферу індустріалізації та автоматизації, виникнення ідеї “суспільства благодійництва”, яке трансформується у зв`язку з кон’юнктурними змінами, різкі структурні зрушення, які підсилюють міграційні і маргіналізаційні процеси, загострені екологічні та демографічні проблеми, інформаційний процес, руйнація традиційних стереотипів та соціальних орієнтирів, спосіб життя та пов`язані з цим труднощі психологічної адаптації – ці та інші явища, зумовлені НТР, вели до розгубленості, фрустрації, почуття самотності та спустошеності, втрати традиційних ідеалів та цінностей, зростання агресивності, які захоплюють майже всі прошарки суспільства, особливо молодь. Наслідком цього стало руйнування старих структур та звичайних життєвих парадигм, падіння престижу деяких професій та зниження статусу, ріст безробіття, погіршення соціальних перспектив у освіченої молоді, поява на цьому фоні люмпенізованих груп, які схильні до екстремістських методів вираження свого протесту.

З усім цим пов`язаний соціально-політичний фактор, особливо суттєвий культ насильства, нехтування прав людини, які панують у світі і насаджуються засобами масової інформації, літературою, кіно, телебаченням. Все це не може не впливати на динаміку та модернізацію різних форм насильства у сучасному світі.

Роль глобальної взаємозалежності соціально-економічних, політичних, ідеологічних процесів, яка характерна сьогоденню, зокрема війна у В`єтнамі, арабо-ізраїльський конфлікт, кубинська революція і військовий переворот у Чілі, громадянські війни в Сальвадорі і Нікарагуа сприяли радикалізації свідомості молодого покоління, що проявилась у студентських бунтах і породила перші лівотерористичні угрупування.

Друга група передумов пов`язана з революційними процесами сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Наприклад, лівий тероризм не можна зрозуміти без зв`язку з цими процесами. Він претендує на роль єдиного виразника та лідера революційно-демократичних процесів у сучасному світі.

Сучасна епоха є епохою звільнення багатьох народів від соціального та національного гніту, що породжує різні за своїм характером революційні та національно-визвольні, псевдореволюційні і псевдовизвольні рухи. Лівий тероризм майже завжди ототожнює себе з революціями соціалістичного зразку або визвольними рухами, чи апелює до них.

Третя група передумов розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби. Тероризм завжди є непрямим потенційно

високоефективним способом дестабілізації та послаблення ворожої держави. Після 1917 р. тероризм набув яскраво вираженого ідеологічного характеру. В біполярному світі – протистояння двох політичних систем, тероризм сприймався не як глобальна загроза всьому людству, а як елемент боротьби між цими силами.

Політика нагнітання воєнного психозу, яка проводилась різними політичними системами, була надзвичайно вигідна для тероризму, сприяла його підйому. Вона дала йому можливість спекулювати на антивоєнних настроях. Лівий тероризм у середині 80-их років зробив спробу злитися з широким антивоєнним та антиімперіалістичним рухом.

Четверту причину складає світопорядок перехідного періоду, який дає додаткові можливості самореалізації для міжнародного тероризму. Занепад глобальних регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розхитуванням та розпадом державних утворень. Їхнє місце намагаються зайняти сили, які прагнуть використати фактор нестабільності та часткової втрати контролю для прискореного вирішення власних завдань, за правило, деструктивних. Все більше з`являється подібних геополітичних прогалин, особливо у силовій сфері. Зони, де вони з`являються, стають об`єктами пильної уваги та застосування політики міжнародного тероризму.

Феномен політичного транзиту як об'єкт наукового дослідження

Згідно загальноприйнятою схемою, яку ми далі узагальнено і в основних параметрах викладемо для того, щоб зрозуміти появу концепцій транзиту, тобто переходу до демократії, модернізація історично мала кілька періодів, етапів або, як прийнято називати їх, - "ешелонів".
Як правило, виділяються три ешелони модернізації: перший, що почався в XVII-XVIII ст. і захопив країни Північно-Західної Європи, а згодом і Північної Америки. Неважко бачити, що модернізація ця представляє собою промислову революцію, пов'язану з розвитком буржуазно-капіталістичного способу виробництва і відповідних йому відносин у суспільстві. Тобто, модернізація є не що інше, як "модернити" способу існування суспільства і його відносин з природним середовищем і іншою частиною людства. Результатом модернізації "першого ешелону" стало західноєвропейське суспільство, а потім і північноамериканське з його специфічною цивілізацією, відносинами усередині країн, політичною системою і міжнародними відносинами.
В основі першого "ешелону" модернізації лежать внутрішні процеси в тих країнах, які й склали цей перший "ешелон". Дослідники характеризують першу хвилю модернізації такими поняттями, як внутрішня, органічна, ендогенна, підкреслюючи природний характер цієї модернізації, тому що вона здійснювалася на власній базі модернизирующихся країн у ході їх природно-історичного розвитку.
До другого ешелону належали країни Східної і Південно-Східної Європи, Японія, Туреччина і Росія, які були охоплені процесом модернізації в другій половині XIX століття. При цьому про початок модернізації в кожній окремо взятій країні другого ешелону існують різні точки зору. Наприклад, ряд російських дослідників відносять початок модернізації Росії до першої половини XIX ст., До другої половини XVII в. або навіть до першого західноєвропейському ешелону модернізації.
Тим не менш, незважаючи на деякі тимчасові відмінності в модернізації країн другого ешелону, для них була характерна одна загальна риса. Модернізація в цих країнах відбувалася в основному під впливом зовнішніх факторів, тому що діяльність правлячих еліт чи змінювали їх груп у цей період більшою мірою була спрямована на усунення загроз державній, політичної та економічної незалежності держави. Наприклад, перші цивілізаційні зв'язки, які стали налагоджувати західні країни по відношенню до Японії, призвели до того, що японська правляча еліта прийшла до розуміння необхідності подолання техніко-економічної відсталості від західних країн з метою збереження територіальної цілісності своєї держави і своєї влади.
Країни другого ешелону модернізації активно використовували досвід соціально-економічного та технічного розвитку, форми організації виробництва і соціальних інститутів більш розвинених країн. Однак нерідко таке запозичення не супроводжувалося відповідними змінами у культуру та звичаї суспільства. Очевидно, що такого роду "культурний консерватизм" різко знижував ефект модернізаційного запозичення. Проте орієнтація на традиційні цінності не завжди служила гальмом для модернізації. У даному випадку показовий приклад Японії, досвід якої, чи не вливаючись в модернізаційні теорії, довів у свій час свою успішність.
Незважаючи на труднощі і навіть відкати назад, країни другого ешелону модернізації вступали на шлях індустріального зростання, розвитку промисловості, техніки та масової освіти, політичної лібералізації та верховенства закону, нехай навіть дуже формального. Причому однією з країн другого ешелону, Японії, у другій половині XX в. вдалося увійти до групи країн першого ешелону, опинившись у стані переходу до постмодерну.
Третій ешелон модернізації, що охопила більшу частину Латинської Америки, Азії, Африки і найвідсталіші в економічному відношенні країни Південної Європи, за часом припав на кінець XIX ст. і в основі своїй носив напівколоніальний характер.
Модернізація цих країн починалася шляхом їх колонізації і включення в систему світової торгівлі в якості постачальників колоніального товару: сировини, продуктів харчування, спецій і т.д. Така модернізація зазвичай мало торкалася уклад життя основної маси населення. Причому між різними формами економічних відносин і соціальних і суспільних зв'язків не виникало того відповідності, який був характерний для них у країнах органічною модернізації.
Головним результатом модернізації в країнах третього ешелону стала їх залежність від Заходу. Суть її полягала в тому, що внаслідок залучення цих країн у світову торгівлю там склалася така структура господарства і суспільства, яка фактично виключає будь-яке самостійне розвиток, що не залежне від центру міросістеми. Надалі вона визначала весь розвиток господарства, суспільного життя, культури і політики в країнах периферії. Там же існували потужні політичні сили, зацікавлені в збереженні залежності від центру. Їх інтереси увічнювали збереження аграрного та видобувного секторів господарства з архаїчними порядками, примітивним працею і злиднями тих, хто трудився в цих секторах, вкрай вузьким внутрішнім ринком. У результаті країни третього ешелону модернізації виявилися не здатними самостійно визначати параметри свого цивілізаційного розвитку. Наприклад, розвиток ряду країн Латинської Америки, незважаючи на досягнутий ними в XX столітті економічне зростання, не допускає хоча б часткового відходу від того загального "перкалю", який задається світовими центрами політико-економічного впливу.
Таким чином, залежність країн третього ешелону модернізації підтримувала їх загальну соціально-економічну і технологічну відсталість, яка, у свою чергу, сприяла збереженню залежності. З часом залежність охоплювала все нові і нові види діяльності - аж до створення виробничих технологій і систем освіти. Поступово чільну роль стала грати фінансова залежність, обумовлена ​​надавати кредити для розвитку. На сьогоднішній день до неї додалася залежність від потоків інформації та наукових знань - свого роду інтелектуально-інформаційна залежність.
У цілому описана специфіка трьох етапів модернізації визначає підхід до феномену модернізації в політичній науці. Однак слід зазначити, що представлена ​​вище схема модернізації, як послідовно сменяющая в часі три періоди, наступні один за одним і співвідносяться з різними регіонами світу, хоча й описує модернізацію як явище, але все ж страждає абстрактністю, умовністю і навіть має поверхневим характером. Дана схема склалася в 50 - 60-х рр.. XX в. і з тих пір неодноразово критикувалася, удосконалювалася і видозмінювалася. Як пишуть російські дослідники В.І. Пантін і В.В. Лапкин, "досить скоро з'ясувалося, що лінійно-поступальна модель модернізації не здатна аналітично відбити реальні перетворення в здійснюють перехід від традиційного до сучасного стану товариства Латинської Америки, Південно-Східної Азії та інших регіонах світу".
Крім того, на думку авторів збірника "Політика постмодерну", виданого в 1998 р. під загальною редакцією американських дослідників Дж. Гуда та І. Велоді, криза класичної теорії модернізації в чому був пов'язаний з новими політичними умовами і можливостями, які виникли перед сучасними (модернізованими) товариствами в ситуації завершення розвитку модерністського світопорядку. При цьому основною ознакою цієї ситуації називаються розлад і занепад видів знання, що використовувалися для розуміння і обгрунтування даного світопорядку, що, у свою чергу, актуалізувало проблему оновлення аналітичного апарату сучасної політичної думки постмодернізму.
По всій видимості, саме з вищезгаданих причин поняття політичного транзиту, подразумевающее перехід до демократії (transition to democracy), виникло як рефлекс на критику абстрактності теорії модернізації. Політичний транзит як процес став розумітися в якості змістовного ядра модернізації, котрий розкриває її внутрішню суть у політичній частині. Так розуміється політичний транзит в широкому сенсі. У більш вузькому ж і спеціальному розумінні політичний транзит в сучасній політології являє собою процес переходу державно-політичної системи країни від менш досконалої в демократичному відношенні до більш досконалої і розвиненою формі демократії, що охоплює політичну організацію суспільства і політичну систему держави.
Як часто буває в науці, новий теоретичний концепт, пов'язаний з поняттям "політичний транзит", став гарним принципом, що пояснює багато хто не вирішені в межах модернізаторських підходу проблеми розвитку суспільств і держав.
За короткий час проблеми дослідження переходу політичних систем від тоталітаризму до демократії вийшли на одне з перших місць за кількістю публікацій та обговорень. Причину такого дослідницького буму навколо феномена політичного транзиту, по всій видимості, можна зрозуміти, якщо враховувати, що, згідно з підрахунками "Freedom House", з середини 1970-х рр.. кількість держав, що відносяться до категорії демократичних, зросла втричі, досягнувши 119, тобто 62% всіх незалежних держав. Безумовно, тут мова йде про самому загальному, розширювальному тлумаченні поняття "демократична держава", яке ставить на чільне місце переважно формально-інституційні, процедурні параметри функціонування того чи іншого політичного устрою. Тим не менш, незважаючи на деяку умовність такого підрахунку, можна сказати, що за своєю значимістю процес демократизації порівняємо тільки з глобалізацією, і цілком можливо, що вони корелюють і взаємодоповнюють один одного. У цьому сенсі феномен політичного транзиту в загальносвітовому масштабі являє собою т.зв. процес глобальної демократизації. Іншими словами, сьогодні демократизація являє собою глобальний феномен.
Цікавим у даному випадку є дослідження процесу глобальної демократизації, проведене С. Хантінгтоном з точки зору його теорії "трьох хвиль демократизації".
Кожна з хвиль демократизації включає в себе групу країн, які перебувають у стані трансформації з недемократичного режиму до демократичного в певний період часу. Кожна з хвиль демократизації включає в себе процеси лібералізації або часткової демократизації політичної системи, яка, однак, у ряді країн не стає повноцінно демократичною. Трансформація деяких політичних режимів розвивалася аж ніяк не в демократичному напрямку, так само, як і не всі демократичні транзити виникали в ході хвиль демократизації.
С. Хантінгтон, застерігаючи від буквального розуміння його теорії, нагадує, що історія людського суспільства являє собою безмежний потік нескінченного числа різноманітних подій, і в силу цього різні процеси політичної трансформації не мають здатності самораспределяться за суворими історичним тимчасовим осередкам. Історія також не розвивається тільки в одному напрямку, і тому кожна з перших двох хвиль демократизації супроводжувалася відповідними відкатними хвилями, протягом яких деякі, але аж ніяк не всі країни поверталися до недемократичного правлінню, незважаючи на те, що брали до цього курс на трансформацію до демократії. Відповідно до прийнятих Хантінгтоном тимчасовими рамками, він представляє "три хвилі демократизації" наступним схематичним чином.

Хвилі демократизації та відкату Роки
Перша тривала хвиля демократизації 1828-1926
Перша відкатна хвиля 1922-1942
Друга коротка хвиля демократизації 1943-1962
Друга відкатна хвиля 1958-1975
Третя хвиля демократизації 1974 -

У цілому ж, за С. Хантінгтоном, хвилі демократизації і відкатні хвилі розвивалися за т.зв. моделі "два кроки вперед, один крок назад". У підсумку така модель еволюції глобального процесу демократизації стала являти собою синусоїдальний процес. Якщо до кінця першої хвилі демократизації 45,3% світових країн були демократичними, то до кінця першої відкатної хвилі їх було вже тільки 19,7%. Проте в подальшому ця різниця скоротилася. Якщо до кінця другого короткою хвилі демократизації 32,4% світових країн були демократичними, то до кінця другого відкатної хвилі їх кількість скоротилася тільки до 24,6%. До 1990 р., на думку Хантінгтона, за кількістю демократичних країн глобальний процес демократизації вийшов на рівень 1922 р., склавши показник в 45%.
У цілому, підходи С. Хантінгтона дозволяють у загальних параметрах зрозуміти розвиток процесу глобальної демократизації і масштаби цього явища. Звичайно, його підходи не безперечні. В останні роки все більше сумнівів у дослідників виникає з приводу перспектив демократії у світі, про її приживлюваності поза рамками західного суспільства, а також про сутність демократизації. Показовою тут є стаття Л. Даймонда "Чи пройшла" третя хвиля "демократизації?". Більше того, у вчених немає ще остаточного і влаштовує всіх відповіді на питання - що таке, власне, демократія і які критерії її оцінки?
На цих змістовних питаннях ми зупинимося трохи пізніше. У відношенні підходу С. Хантінгтона хотілося б тільки відзначити, що, незважаючи на певну свою умовність, він вдало демонструє, що демократизація сьогодні охопила багато країн з більшим або меншим ступенем успіху.
У нашій роботі часто використовується поняття глобальної демократизації. Цей термін в чому умовний і застосовується для того, щоб підкреслити масштаби демократизації в світі. Можна погодитися з Л. Даймондом, що в 90-ті роки XX століття в світі продовжувалося зростання електоральної демократії при застої в розвитку ліберальної демократії, що вказує на все більш поверхневий характер демократизації під кінець "третьої хвилі".
Але в той же час не можна заперечувати той факт, що демократія стає загальновизнаною функціональної категорією у світовій практиці. Сьогодні жодна країна в світі не може без будь-яких політичних наслідків заявити про те, що вона не визнає демократію як форму організації політичної влади. Навіть явно авторитарні режими змушені виставляти себе як "полудемократіческіе" або "прагнуть" до демократії.
Розуміння демократизації як глобального феномена важливо для того, щоб бачити в будь-якому національному "варіанті" демократизації загальносвітові тенденції. Це є одним з наших базових підходів, які лягли в основу дослідження транзиту в Казахстані.
У політологічній літературі стало загальноприйнятим відносити країни перших двох хвиль демократизації С. Хантінгтона до країн т.зв. "Старих демократій", а держави "третьої хвилі демократизації" - до країн "нових демократій". У цьому зв'язку вважаємо за необхідне застерегти, що в рамках нашого дослідження поняття транзиту буде застосовуватися до країн "нових демократій", прискорено проходять транзитний період і орієнтується на вже існуючі зразки демократичної державності. Країни ж "старих демократій", які вдосконалять свої демократичні режими повільно, органічно, природно і у відповідності зі своїми мінливими можливостями, не входитимуть до сфери наших інтересів з точки зору поставлених цілей.
Ще один методологічний питання в нашому дослідженні, який хотілося б позначити до безпосереднього переходу до аналізу сутності транзиту, стосується взаємини понять "політичний транзит" і "політична трансформація". У даному випадку ми виходимо з того, що політичний транзит на відміну від політичної трансформації являє собою більш широкий і багаторівневий процес. Якщо розуміти транзит в якості процесу системної трансформації основних сфер суспільства і держави в цілому, то політична трансформація являє собою основну частину транзиту, охоплюючи головним чином якісна зміна інституційних та процедурних механізмів функціонування політичної системи. Необхідно відзначити, що ця частина транзиту є однією з найважливіших. Виходячи з такого розуміння цих двох термінів, ми порахували виправданим іноді використовувати їх у тісному зв'язку, тому що вони позначають в окремо взятому політичному сегменті і в певних часових рамках відносно збігаються політичні процеси. Виправданість такого підходу продиктована також і тим, що, як пише один з російських дослідників В.Я. Гельман, в пошуках адекватних інтерпретацій політичних змін в країнах СНД теорії транзиту (transition) зазнають істотну трансформацію. Гельман також вживає поняття "transition" (транзит) і "transformation" (трансформація) як синоніми.
Тепер кілька слів щодо самого терміну "транзит", тобто перехід (transition). У даній роботі використовується поняття "політичний транзит". Але воно не зовсім адекватно поняттям, використовуваним багатьма "класичними" транзитології. Так, Д. Растоу та ін часто у своїх ранніх роботах вживали поняття "transition to democracy", тобто в перекладі - перехід (транзит) до демократії.
Але надалі ряд вчених у пошуках більш точної термінології стали використовувати більш нейтральні поняття, зокрема "демократичний транзит" (democratic transition). Як справедливо підкреслює російський дослідник А.Ю. Мельвіль, "більш широке в змістовному плані і більш нейтральне в оціночному відношенні поняття" демократичного транзиту (переходу) "- на відміну від" переходу до демократії ", фактично постулирующего рідко зустрічається в чистому вигляді підсумок процесу, - краще відображає різноманітність обставин, особливостей і багатоваріантність кінцевих форм розглянутих нами суспільних трансформацій ".
У даній же роботі ми, з урахуванням сутності перехідного періоду і багатоваріантності його підсумків і особливо на пострадянському просторі, використовуємо термін "політичний транзит", ще більш нейтральний в порівнянні з "демократичним транзитом". Але в концептуальному плані ці поняття слід розуміти як вельми близькі, в певних випадках збігаються.
Враховуючи вищевказані методологічні моменти, у своєму дослідженні феномена політичного транзиту ми переходимо до розгляду його основних сутнісних характеристик.

Поиск по сайту: