Імпресіонізм та експресіонізм

*** Iмпресiонiзм (вiд фр. impression – враження) – напрям у мистецтвi, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене вiдтворення особистiсних вражень та спостережень, мiнливих миттєвих вiдчуттiв та переживань. Сформувався у Францiї в другiй половинi XIX ст. насамперед у малярствi (назва пiшла вiд картинки К. Моне «Iмпресiя. Схiд сонця», 1873). Його представники – художники К. Моне, Е. Моне, О. Ренуар, Е. Дега та iн. – основним завданням вважали найприроднiше зобразити зовнiшнiй свiт, витончено передати свої миттєвi враження, настрої. Iмпресiонiзм на межi XIX – XX ст. став вагомим компонентом європейського письменства. Але у лiтературi iмпресiонiзм не знаходив такого програмового характеру, як у малярствi, не мав свого окремого угруповання, наближався то до натуралiзму (у прозi), то до символiзму (в поезiї). Його представники змальовували свiт таким, яким вiн видавався в процесi перцепцiї. Ставилося за мету передати те, яким видався свiт у даний момент через призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функцiональнi та композицiйнi змiни опису: опис став епiзодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Iмпресiонiстичнi тенденцiї викликали також змiни в характерi оповiдi епiчних жанрiв: вона певною мiрою лiризувалася, що спричинило пiднесення ролi й розширення функцiї внутрiшнього монологу. У французькiй прозi iмпресiонiзм представляють брати Гонкури, А. Доде, Гi де Мопассан, в австрiйськiй С. Цвейг, А. Шнiцлер, у польскiй – С. Вiткевич, С. Жеромський та iн. Елементи iмпресiонiзму (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалiзоване найчастiше через метафору, що виконує настроєву функцiю) зустрiчаємо у творах українських письменникiв, наприклад, у М. Коцюбинського: «На каменi», «По-людському», «Тiнi забутих предкiв», “Intermezzo”, «Цвiт яблунi» та iн. Тут естетична функцiя кольорiв, свiтлотiней, звукових барв i тонiв, передача рiзних внутрiшнiх почуттєвих станiв автора домiнують над iншими художнiми засадами. Iмпресiонiстичнi тенденцiї спостерiгаємо у творчостi письменникiв 20-30-х XX ст. – Г. Михайличенка («Блакитний роман»), М. Хвильового («Синi етюди»), Мирослава Iрчана («Карпатська нiч») та iн. У лiрицi iмпресiонiстичнi тенденцiї найвиразнiше виявилися у французького поета П. Верлена, але без таких модифiкацiй, як у епiчному жанрi. Великого значення надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичностi вiрша. В українськiй поезiї iмпресiонiзм позначена творча практика П. Тичини, В. Чумака та iн. Характерними у цьому планi є символiстсько-iмпресiонiстичне змалювання ранку М. Йогансеном.

У драматичнiй творчостi iмпресiонiзм виявляється в розслабленнi фабульної структури, розбиваннi сценiчної дiї на значущi елементи, використаннi незакiнчених фраз, думок, створеннi невловного настрою, а також у високому ступенi поетизацiї драми. Подiбно до лiрики iмпресiонiзм найчастiше поєднується в драмi з символiзмом, що простежується у творчостi М. Метерлiнка, О. Уальда, С. Виспянського. В українськiй драматургiї iмпресiонiзм виявляється меншою мiрою, проте його елементи притаманнi символiстськiй п'єсi С. Черкасенка «Казка старого млина», п'єсi «Бенкет» М. Рильського та iн.

*** Експресiонiзм (лат. expression – вираження) – лiтературно-мистецька стильова тенденцiяавангардизму, що оформилася в Нiмеччинi на початку ХХ ст., передовсiм у малярському середовищi (об'єднання «Мiст» та «Синiй вершник»), проiснувавши до початку 30-х. Джерела експресiонiзму наявнi в романтизмi, у «фiлософiї життя» (Ф. Нiцше, А. Бергсон, А. Шопенгауер та iн.), його естетика постала на запереченнi не тiльки мiметичних рiзновидiв мистецтва, а й iмпресiонiзму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресiонiзму – вiдображення загостреного суб'єктивного свiтобачення через гiпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцiй, бурхливу реакцiю на дегуманiзацiю суспiльства, знеосiблення в ньому людини, на розпад духовностi, засвiдчений катаклiзмами свiтового масштабу початку ХХ ст., зокрема першою свiтовою вiйною та революцiями. Для експресiонiзму характернi «нервова» емоцiйнiсть та iррацiональнiсть, символ, гiпербола, гротеск, фрагментарнiсть та плакатнiсть письма, позбавленого прикрас, схильного або до монохромностi, або до пiдкресленого контрастування барв, мотивiв тощо. Тому часто у творах експресiонiстiв поєднувалися протилежнi явища – примiтивiзм буденщини з космiчним безмiром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарнiсть iз високим пафосом, пацифiстськi iнтонацiї з активним революцiонiзмом, екзистенцiональнi мотиви, зумовленi жахом буття, з прокомунiстичними. Найяскравiше експресiонiзм проявився у лiрицi, зокрема в поетичному зображеннi сновидiнь, гротескних поемах чи «пролетарських пiснях» (Г. Тракль, Ф. Верфель, Б. Брехт та iн.), у театральному мистецтвi (Г. Кайзер, Е. Толлер, Е. Барлах, раннiй Б. Брехт та iн.), у прозi Ф. Верфеля, І. Франка, М. Брода та iн. Хоч термiн експресiонiзм вперше застосував засновник експресiонiстичного нiмецького часопису «Штурм» Х. Вальден у 1911, експресiонiзм уже iснував у мистецтвi та лiтературi, зокрема й українськiй. Певнi його характернi риси спостерiгалися у новелах В. Стефаника, розкривалися пiзнiше в поезiї Т. Осьмачки, М. Бажана, Юрiя Клена, у прозi («Поза межами болю» О. Турянського), у драматургiї (М. Кулiш), у театральному мистецтвi, передовсiм у театрi «Березiль» Леся Курбаса, який обстоював стиль «експресивного реалiзму».

Імпресіонізм та експресіонізм – це два мистецькі напрямки з протилежними світоглядами, що позначилися на зламі ХІХ і ХХ сторіч і є наслідком бунту молодого покоління проти раціоналізму, позитивізму другої половини ХІХ сторіччя. Основою нового філософського світосприйняття був ідеалізм, а перш за все ірраціоналізм, що заперечував можливість пізнання за допомогою виключно інтелекту та наукових методів. Відновилася давня суперечка світоглядів між тими течіями, які наголошували одна – раціональний, друга – чуттєвий принципи.

Панування імпресіонізму в мистецтві та літературі Західної Європи тривало приблизно від 1860 до 1910 року. Група французьких малярів-імпресіоністів виставила свої картини вперше 1874 року в одній з галерей Парижу. До найвизначніших митців цього напрямку належали: Клод Моне, Едуард Моне, Огюст Ренуар, Каміль Піссаро й Едгар Дега. Проте вже відкритий 1884 року так званий «Салон незалежних» став осередком відмінного від імпресіонізму, найновішого мистецтва. Десять років після першої імпресіоністської виставки почали експресіоністи теж виставляти свої картини. Едвард Мунк – норвезький експресіоніст, який викликав скандал виставкою своїх творів 1892 року в Об’єднанні митців у Берліні. Через вороже ставлення публіки до виставки її довелося закрити. Згодом його малюнки здобули собі таку популярність, що вплив творчості Мунка виразно позначився на німецьких експресіоністах. Коли одночасно існують два протилежні напрямки, суперечності між ними загострюються і наступає ідеологічна суперечка. У таких випадках перемагає новіша, молодша течія.

До найвизначніших митців-експресіоністів у Франції належали Вінцент Ван Гог, Поль Сезанн, Поль Гоген та Анрі Матіс. Картини трьох перших митців виставлено вперше поза Францією в галереї «Графтон» у Лондоні 1910 року, а з 1911 року ця виставка мала теж успіх в Берліні. Власне тому 1910 рік вважають роком початку експресіонізму. Проте назва «експресіонізм», та й сама творча манера, існувала серед французьких митців вже майже десять років перед її популяризацією в Європі; започатковано її у мистецькому колі Анрі Матіса. Тому добу панування експресіонізму можна визначити між 1901 та 1925 роками. У Європі вживали ще дві назви експресіонізму: неоімпресіонізм і постімпресіонізм. Обидва напрямки – імпресіонізм та експресіонізм – започаткували образотворчі митці; однак цей стиль перекинувся дуже швидко з малярства також на музику і на літературу.

В Німеччині експресіонізм здобув виняткову популярність, викликавши там справжню революцію в мистецтві та бунт проти механізованого світу, позбавленого ідеалізму. Тому експресіонізм часто вважають національним німецьким напрямком, хоч насправді він був уже з самого початку інтернаціональним напрямком. Експресіонізм, що почався як реакція проти імпресіонізму, пройшов кілька етапів у своєму розвитку. Дійшовши до абстрактної творчості, він швидко згасає як окрема течія.

В основі кожного мистецького напрямку лежить своєрідне філософське підґрунтя, сприйняття дійсності. Мартін Гайдегер твердив, що «мистецтво в буквальному сенсі є світоглядом». Імпресіонізм – це завершення реалістичного напрямку, це завмирання в мистецтві і в літературі всіх реалістичних тенденцій. Реалізм, як мистецький напрямок, виявився у своїх трьох основних фазах (реалізм як такий, натуралізм та імпресіонізм). Через суб’єктивізм, ідеалізм і впровадження духовного аспекту як головного у творчість експресіонізм започаткував так званий «авангардизм», тобто цілком відмінне, революційне сприймання дійсності у представників модерністичних течій. Творчість теж набула нових засобів і форм вияву. Крім експресіонізму, з’явилися у той самий час, і пізніше, ще такі напрямки: неоромантизм, символізм, кубізм, футуризм та сюрреалізм. З появою експресіонізму як світоглядної бази мистецтва закінчується доба модернізму і приблизно десь від початку ХХ сторіччя аж до сьогодні ми є свідками існування в мистецтві та літературі сучасних стилів.

Експресіоністи вважали, що абстрактний дух викликає почуття єдності між людьми, єдності зі світом і космосом. Всесвіт стає духовною власністю людини, смерть втрачає своє значення, бо душа живе вічно. Нова мистецька психологія шукає спільного в людині, тварині, рослині та в усій природі. Гармонія розбитого на частки світу має бути відбудована. Митець прямує до поєднання не з матеріальним світом, а з космосом. Вони прямують до духовного й абсолютного, а дійсність має бути наново створена. Образ світу в чистій формі є лише в нас самих, саме його митець повинен показувати в своїх творах. Вся творчість митців-експресіоністів стає візією. Вони не зображають, вони переживають, не відтворюють, а оформлюють. Для експресіоністів важливо, щоб мистецтво відображало свідомість людини, її внутрішні переживання та емоції і щоб воно було теж експресією ритму та руху життя. Їх метою було показати всі аспекти життя без жодної ідеалізації, погані і гарні, підлі й шляхетні, злі і добрі, сумні і радісні, бо всі вони є виявом людської духовності. Для них істотною була експресивна сила динамізму, що виявляла психіку людини, її злі або добрі прикмети. Тому не краса, а експресія, – сила духовного виразу, стала характерною властивістю естетики експресіонізму. На противагу до фіксування моментального враження від дійсності, тобто імпресії, і цілковитої пасивності суб’єкта, ми маємо тепер динамічного, активного суб’єкта, вияв його експресії, створеної інтуїтивною візією суб’єкта. Молоде покоління не боїться суб’єктивно сприймати дійсність та індивідуально її оформлювати. На світогляд експресіоністів великий вплив мала філософія Артура Шопенгауера. Експресіоністи на відміну від ніцшеанської вищої «надлюдини» прагнули віднайти у так званій «новій» людині все просте і навіть примітивне, бо воно спільне усьому людству і усій природі. Це виявляється в творах частим зверненням до селянських, робітничих тем, бо там простота і примітивність не замасковані. Саме тому Поль Гоген виїхав із Франції на Таїті, щоб там малювати тубільців. Так само вислови Василя Стефаника, що йому більше відповідає селянська тематика, ніж інтелігентська, є виразом цього переконання.

Одна з подібностей між Шопенгауером і експресіоністами полягає в тому, що вони як і німецький філософ, перебували під впливом орієнтальної містики. Сама назва найважливішої праці Шопенгауера «Світ як воля і уявлення» вказує на те, що весь світ для нього є лише уявленням людини, ілюзорною «Маєю». До речі, буддистський термін «Мая» на означення ілюзорності зовнішнього світу експресіоністи теж часто вживали у своїх творах. Він зустрічається в листуванні Василя Стефаника разом із «нірваною» та іншими термінами.

Іншим доказом того, що містична філософія Сходу була популярною теж серед французьких експресіоністів-малярів, є автопортрет Ван Гога, який він назвав «Поклонник вічного Будди». А на його картині «Зоряна ніч» зображено Бога і вічність, сонце і місяць сполучені у формі китайських символів «Ін» та «Янг» – двох суперечних аспектів всіх явищ і всього життя, – тобто чоловічого і жіночого, які, об’єднані в досконалому колі і означають «Бог і вічність». Знову ж його картина «Дорога з кипарисом» зображує земне життя у формі дерева, яке розкриває вічність, бо розділяє ці два протилежні аспекти, два окремі небесні світила: сонце і місяць. Характерна для творчості Стефаника образність, яка виявляє сполучення або полярне напруження протиріч, сягає корінням того ж таки світогляду.

Досліди відомого швейцарського науковця і психолога Карла Густава Юнга посилили переконання експресіоністів у правдивості їх світогляду і сприяли його пізнішому переродженню у символізм і кубізм.

Проте одну з найістотніших ролей у світогляді експресіоністів відіграв Едмунд Гуссерль, який був засновником феноменологічної школи у філософії. Його вважають батьком модерного експресіонізму (найвідомішими послідовними якого є Мартін Гайдеггер і Жан-Поль Сартр), а його теж можна зарахувати до тих, чия філософія стала базою експресіонізму. На його думку, психічний світ складається з монадних (неподільних) істот, буття є постійно в течії, і збагнути його можна лише інтуїцією. Саме в цьому подібність світогляду Стефаника до філософії Гусерля. Коли придивитися ближче до філософії Стефаникових героїв, то відразу видно, наскільки автор намагався змалювати їх «монадами», тобто без жодних масок. У своєму мистецтві Ван Гог, Матісс, Сезанн, Мунк намагалися змальовувати не зовнішність, а свідомість, внутрішню «структуру суті», онтологічне розкриття з експресивним вираженням. Зі змісту своїх творів Стефаник вилучив все несуттєве, побічне, декоративне, описове, залишаючи самі оголені явища і факти. Автор переборов зовнішність, проникав у її суть, словом висловлював внутрішній стан людської душі, найменші психічні конфлікти, емоції і пристрасті ставали у творах Стефаника матеріалізованими «структурами сутності».

Експресіонізм не був лише німецьким, а загальноєвропейським мистецьким та літературним явищем. Його найкращий літературний розвиток виявився в коротких новелах і оповіданнях, у поезії та в драматургії. В українській прозі найвизначнішим представником експресіонізму вважають галицького новеліста Василя Стефаника. Варто згадати експресіоністичний театр «Березіль» Леся Курбаса, драматургію Миколи Куліша (більшість його драм також йшла в Березолі) або малярську школу Олекси Новаківського у Львові.

Поиск по сайту: