Драматургія Лесі Українки

Леся Українка увійшла в історію української літератури як геніальна поетеса і драматург, прозаїк, критик, публіцист і перекладач. Вона стала не тільки чільною постаттю свого літературного покоління, а й символом новаторства в змісті і формі, ідеях і засобах їх тонкого художнього втілення.

У творчостi письменницi останнього десятилiття переважає драматургiя. За порiвняно короткий час Леся Українка написала понад двадцять драматичних творiв, якi стали новим явищем в українськiй лiтературi i театральнiй культурi, принесли письменницi славу драматурга-новатора. Вона створює не знанi досi в нацiональнiй драмi образи, започатковує новi жанровi форми з незвичайним фабульним наповненням. Єгипет фараонiв, Вавiлон, Iудея, Еллада, Римська iмперiя часiв раннього християнства, середньовiчна Iспанiя i першi поселення колонiстiв у Пiвнiчнiй Америцi, нарештi українська та iншонацiональна мiфологiя – весь цей колосальний матерiал систематизується, художньо осмислюється. Та поява на Українi драматурга-новатора була явищем закономiрним. Новаторство Лесi Українки випливало з необхiдностi дальшого розвитку нацiональної театральної культури. Вже перша її драма «Блакитна троянда» (1896) була полемiчно спрямована проти традицiйної реалiстично-побутової драматургiї. Зокрема, була очевидною тенденцiя оновлення «сiльської драми». Дiйовi особи тут виключно мiськi iнтелiгенти, об'єкти їхнiх дискусiй – новiтнi вiяння в мистецтвi, науцi, фiлософiї. Сюжет твору, розвиток iнтриги вибудовується на проблемi спадковостi, яка у зв'язку з новими науковими вiдкриттями хвилювала не лише вчених, а й письменникiв (Золя, Iбсен, Гауптман, Апухтiн). Зiткнення непримиренних поглядiв, художньо-фiлософський синтез iдеологiчних i морально-етичних проблем, наявнiсть сильної особистостi – такi риси характеризують драматичнi поеми «Одержима» (1901), «Вавiлонський полон» (1903), «На руїнах» (1904). В «Осiннiй казцi» (1905) крiзь фантастичнi постатi, умовнi ситуацiї немовби «просвiчується» полiтична атмосфера того часу, розстановка суспiльних сил в даний iсторичний момент. У драматичнiй поемi «Кассандра» (1907) вiдбились дискусiї української iнтелiгенцiї, яка в складний iсторичний момент шукала шляхiв до правди, замислювалась над тим, яка правда потрiбна людям, але в силу своєї суспiльної iзольованостi не знала способу її досягнення. У зв'язку з цим гостро прозвучало тут питання про спiввiдношення слова i дiла, слова i переконання, вiри в те слово, правди й неправди, що використовується часто в егоїстичних iнтересах.

Крiм вже згаданих драматичних поем «Одержима», «В катакомбах» сюди слiд вiднести також пiзiше написанi «Руфiн i Прiсцiлла» (1910), «На полi кровi» (1908), «Адвокат Мартiан» (1911), «Йоганна, жiнка Хусова» (1909). Одним iз кращих драматичних творiв Лесi Українки є її «Камiнний господар» (1912). Добро i зло, вiрнiсть i зрада, поетичне покликання i сiра буденщина зiткнулись у драмi-казцi «Лiсова пiсня» (1911), яка розказує про красу людських почуттiв i згубнiсть духовного гноблення, про необхiднiсть збереження гармонiї мiж людиною i природою.

Першим твором Лесі Українки в жанрі драматичної поеми була «Одержима», написана 1901 року в Мінську біля ліжка помираючого від туберкульозу її друга і коханої людини Сергія Мержинського, написана за одну ніч, в ситуації екстремальній і трагічній. Згодом у листі до Франка поетеса писала: «От ви кажете, що в моїй «Одержимій» епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти «Я з того створила драму»».

Поема створена на біблійному сюжеті – історії останніх днів Ісуса Христа перед його захопленням римськими легіонерами і розп’яттям на горі Голгофі. Цей короткий період вміщує відвідини Месії одержимою жінкою, яка приносить йому духмяну олію, миро, що використовували лише царі, але не прості смертні – ця жертва не потрібна Месії.

Але в «Одержимій» Міріам приносить не миро і не інші дари матеріальні, а свою любов і відданість, свою живу душу, своє бажання підтримати, порятувати Месію від його трагічної самотності серед юрби.

В розмові-діалозі, що згодом відбувся, її спроба наблизитись до Учителя, допомогти – з любові, а не з користі, з палкого бажання розділити його самотність, Месія відштовхне одержиму, закріпивши назавжди своє жахливо-трагічне відчуження словами: «Яке тобі до мене діло, жінко?» А раніше прозвучать з уст Месії ще більш гіркі слова: «Ти дорівнятись хочеш?..» І саме тоді, коли Міріам говорить про спільне в них, у їхніх неспокійних душах, їхніх прагненнях («Але ти, учителю, покинув той спокій, що був у тебе в тихім Лазареті?.»). Можливо, в цій гіркій репліці звучить і не презирство до жінки, не підкреслення своєї вищості чи обраності, а розуміння Месією тієї трагічної істини, що свою місію він має здійснити сам, бо він покликаний для цього. І ніхто не повинен нести його ноші, ділити з ним його страждання…

Більш прозорий, психологічний та ідейно послідовний центральний образ «одержимої духом» жінки – Міріам. Саме вона відкриває той ряд героїв драматичних творів Лесі Українки, які стануть носіями й виразниками її світогляду, пройнятого духом вільнолюбства. Для Міріам неприйнятні ідеї всепрощення, рівної любові до друзів і ворогів, непротивлення злу, рабської покори. Вона змагається з Месією, бореться з ним – за нього самого. Міріам «озброєна в свою ненависть». Обурення й ненависть охоплюють жінку у Гетсиманському саду, як глибоким і спокійним сном сплять учні Месії, вони не вберегли, не захистили вчителя перед ув’язненням і стратою.

Уся 3-тя дія – це пристрасний монолог Міріам на Голгофі, під хрестом, на якому розіпнуто Месію. Вона ридає, оповідаючи, як він умер, зраджений землею й небом, як завжди, одинокий. Згадує боязких друзів, що тричі відрікалися від нього, родину, що ніколи не бачила в ньому пророка, не розуміла і його людські страждання. Закінчується монолог словами, в яких звучить потреба духовної єдності, довіри, відданості – всього, що несе справжня любов: «Де ж ще більше горя, як не могти віддать за друга душу?» В них – головна ідейно-поетична думка твору, її емоційний стрижень.

В «Одержимій» є нечуване моральне-етичне відкриття, котре могло б бути актуальним для духовного життя людства. Адже тут, може, вперше в історії світової літератури піддається сумніву доцільність такої жертви в ім’я такого людства. Міріам вважає, що Христос – властиво, єдиний, за кого варто йти на муку. Вона подолає ту страшну реальність, що Месія помер за всіх, а за нього ніхто померти не здатен. Христос – це спокута за людські гріхи перед Богом.

Міріам – спокута за людські гріхи перед Христом. Образом Міріам Леся Українка захистила людство від звинувачення, що воно не варте, щоб за нього йти на Голгофу.

Поетичні і філософські проблеми, порушені в «Одержимій», – ненависті до рабського духу, героїзму самопожертви, що постає з любові до людини, людей; одвічна моральна проблема страху владик перед вільним словом і думкою.

Драматичну поему «Бояриня» було створено в 1910 р. в Єгипті. Сюжет твору вперше було побудовано на матеріалі української історії. Це була відповідь критикам, які дорікали поетесі за екзотичні сюжети, що сприймались буквально.

В «Боярині» відбито один із найскладніших, найтрагічніших часів історії України – добу Руїни. Настала вона після визвольної війни українців проти Польщі під проводом Богдана Хмельницького, коли ослаблену кількома роками боротьби націю, народ, край поділили навпіл: Правобережжя відійшло полякам, на Лівобережжі закріпився протекторат Москви. Після Переяславських угод багато дітей козацької старшини переїздили до Москви і ставали на службу російському цареві, поповнюючи ряди боярства. Основним історичним джерелом для письменниці послужила монографія М. Костомарова «Руїна». Звідси Леся взяла ідеологічні засади й увесь побутово-психологічний та історичний фон твору. Вона взагалі брала для своїх творів не епохи розквіту і слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів, неволі, полону тощо. Їй добре була відома психологія людей, що жили після розгрому, «на руїнах». Змалювала те, що бачила й чула.

Перша дія драматичної поеми, яка відбувається в Україні, в садибі Оксаниних батьків, «значного козака з старшини» Олекси Перебійного та його дружини – містить водночас експозицію і зав’язку твору. До своєї старосвітської родини батько запросив гостя – молодого московського боярина Степана з посольства. Запросив як сина загиблого у війні друга. Виявляє симпатію до юнака й Оксана, дочка Перебійних; цей взаємний потяг швидко переростає у почуття кохання. Інші стосунки виникають між Степаном і старшим сином Перебійних молодим козаком Іваном. Зневага Івана до боярина спалахує нестримно й гостро; у короткій розмові розкриваються складні й наболілі стосунки України з її підступними сусідами – Москвою і Польщею.

Показуючи трагедію українців, які опинилися між двома небезпеками, Леся не робить такого, як Степан, свідомим зрадником батьківщини. Увесь характер образ доводить, що він – слабовільна жертва обставин. Батько своєю присягою Москві вирішив його долю, а Степан – з тих м’яких, нерішучих, пересічних натур, що воліють краще пристосовуватись і діяти по можливості, ніж протестувати чи боротися. Його мрія – одружитися з любою дівчиною-українкою, щоб мати вдома, в Москві, свій маленький, затишний куточок України.

Перша частина Степанової мрії збувається: герой одружується з красунею-козачкою, однак створити «тихий рай» у своєму боярському теремі йому не щастить.

У ІІ, ІІІ, ІV діях («В Москві», «Терем») повільно й психологічно глибоко розкривається трагедія жінки, яка потрапила у справжню пастку, в неволю. Передусім Оксану вражають принизливі звичаї: жінка не вільна в своїй поведінці – їй не довіряють; не може брати участь в розмові чоловіків, а лише частувати, а під час зустрічі й частування гостя має цілувати його в уста… Ворожість оточення відчувається і з боку московських мотрон, які зневажливо насміхаються і пліткують про матір і дружину Степана навіть у церкві.

Вражають і сумні звістки з України: братовбивча війна, що її розпочав Дорошенко, закликавши на поміч татар. Переляканий Степан боїться нести до царя листа, якого привезли люди з України, жаліючись на утиски, на кривди, забороняє Оксані надсилати листа й гроші до подруги – щоб їх не запідозрили у співчутті гетьманові. Щоправда, згодом, коли виступ під проводом Гетьмана Дорошенка було придушено, він пропонує Оксані поїхати додому, бо «там уже все втихомирилось». І у відповідь почує: «Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по-твоєму – ота руїна?». З болем, гіркотою, презирством жінка додає: «А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитись на Вкраїні?» Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради «панства великого» зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо.

Оксана, придивившись до коханого чоловіка в московських палатах, його життя, поведінки, розуміє, що він дедалі більше втрачає свою людську, а відтак і національну гідність, упокорився, вірно служить цареві й московській державі. Для нього вже не існує трагедії розриву з батьківщиною. І, помираючи, Оксана з болем порадить Степанові: «Як я вмру, ти не бери вже вдруге українки, візьми московку ліпше…».

Весь твір пронизаний почуттям ностальгії. Образ Оксани – це безконечно печальний образ молодої жінки, яка тихо танула, як свіча, у своїх важких боярських одежах з туги за батьківщиною. Ностальгія стала означенням певного емоційного стану вже десь у кінці ХІХ століття, а раніше вона вважалася хворобою, коли болить все тіло, не тільки душа, коли це може звести в могилу, як зводить воно бояриню.

У фіналі драматичної поеми виразно розкривається, що і Степан, і Оксана розуміють свою фатальну помилку, але в глибині душі вірять, що Бог, можливо, простив би їхню провину. Бо спокутують вони її так само тяжко, як і ті, хто боровся відкрито:

Степан: …Хто кров із ран теряв, а ми із серця. Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі. Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора…

Оксана: Ми варті одне одного. Боялись розливу крови, і татар, і диби, і кривоприсяги, й шпигів московських, а тілько не подумали, що буде, як усе утихомириться…

Тепер для них – і Степана, і вслід за ним Оксани – життя «втихомирилось», а заодно втратило сенс і радість. І в цій зловісній тиші упокорення перед ними постав тяжкий гріх – гріх національної зради.

Вершинним твором драматургії Лесі Українки, своєрідною поетичною і філософською притчею про життя стала драма-феєрія «Лісова пісня», створена в Кутаїсі в 1911 р. Поштовхом до написання драми послужили спогади про рідну Волинь і та невитримна ностальгія, яка постійно жила в житті поетеси на чужині.

Глибинні потреби душі щасливо поєднались з літературно-мистецькими тенденціям часу, з розвитком художніх напрямків неоромантизму і символізму, які на початку ХХ ст. викликали до життя і Лесину «Лісову пісню», й «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського, «В неділю рано зілля копала…» О.Кобилянської, фантастичні утопії, одухотворення природи, звеличення творчих начал людини. В західноєвропейській літературі подібні теми підносили Ніцше, Метерлінк, Гауптман. В усій поетиці «Лісової пісні» відбито провідний романтичний принцип «живої природи».

Вже в поетичному пролозі драми оживає ціла низка дивних фантастичних істот – образів людської уяви, міфотворчості, як втілення добрих і злих начал у житті. Як Орфей античної легенди, популярної у романтиків, герой Лесиної драми-феєрії чаром музики не тільки пробуджує, а й сповнює красою і життям природу. Чарами музики він дав живу душу і Мавці, навчив її кохати і страждати, жертвувати собою, відчувати тугу неподіленого почуття, самоти. Спочатку горда і прекрасна лісова царівна, заглянувши в душу юнака, зрозуміла, що то ж його «душа співає голосом сопілки…». І щиро розповіла йому про дивні метаморфози у своєму серці: У мене мов зродилось друге серце, як я його пізнала. В ту хвилину огнисте диво сталось…

Зірка, що впала в серце, бажання вийняти співочу душу юнака, а його серденько зачарувати словами – все це метафоризовані поетичні образи кохання, його вічної новизни і несподіванки, його відроджуючої вітальної сили. Воно прийшло з піснею, музикою душі. В коханні й музиці людина наближається до природного, поринає в стихійний процес, починає жити з природою одним життям. В людській творчості розвивається й досягає своєї досконалості врода природи, і природне перетворюється через втілення в ньому іншого, людського принципу. Ці загальні думки символістської неоромантичної естетики знаходимо і в «Лісовій пісні».

І коли пізніше Лукаш недбало скаже: «Пісні! То ще наука невелика!» – Мавка заперечить поважно, урочисто, з глибоким розумінням сенсу творчості:

Мавка: Не зважай душі своєї цвіту, бо з нього виросло кохання наше! Той цвіт від папороті чарівніший, він скарби творить, а не відкриває…

Мабуть, мало хто з українських поетів зумів з такою силою і переконливістю розкрити самоцінність, високу духовну вартість таланту і мистецтва, як це зробила Леся Українка в «Лісовій пісні», продовжуючи розвивати філософсько-естетичні ідеї, втілені в поезії, ліро-епосі, в драматичних поемах.

Лукаш проміняв свою пісню і своє кохання на людські хатні клопоти, на буденне життя з моторною і лукавою вдовицею Килиною. Мавка з болем скаже, що він «не може своїм життям до себе дорівнятись». Юнак не розуміє свого пісенного хисту: душу Лукашеву краще від нього самого зрозуміла Мавка. Не зрозумів селянський хлопець і Мавчиної жертви, її само офіри, коли вона пішла жити до їхньої хати, допомагаючи Лукашевій матері у господарстві. Та добре розуміє страшну вагу такої жертви Лісовик, який не радив Мавці, своїй духовній дочці, іти до людей: …Минай людські стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свій носить. Обминай їх, доню: раз тільки ступиш – і пропала воля!

Та Мавка, вільна дочка лісу, вірить у силу свого кохання, у щастя з Лукашем – хоча у хатньому пеклі з буденними дрібними клопотами мрії зникають, а сама вона з лісової царівни обертається на служницю, майже жебрачку. Про це їй знову ж таки скаже мудрий Лісовик, дорікаючи, що вона «… Покинула високе верховіття і низько на дрібні стежки спустилась…»

Устами свого персонажа поетка розгорне широке протиставлення, символічне в своїй основі, вільного життя у гармонії з природою – і спотвореного «рабським духом». … Була ти наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах…Оглянься, подивись, яке тут свято! Вдяг ясен-князь кирею золоту, а дика рожа буйнії корали…Береза навіть у златоглави й кармазини вбралась на свято осені. А тільки ти жебрацькі шмати скинути не хочеш…

Скільки в цих образах краси, пишноти, суто українського їх бачення.

Уся ІІ дія переводить драму зі стилю поетичної і романтичної феєрії у побутово-знижений план. Брутальність, лайливість, прагнення кожну розмову звести до сварки, відзначають мову матері Лукаша. Мавка для неї «відьомське кодло», «приблуда», «нечепурна». Вслід за Мавкою гризе вона і сина, Лукаша. В цьому образі виразно постає тип злостивих свекрух, яких змалювала українська класична література. Тип, сформований безпросвітною працею, злиднями, темнотою, дикою традицією. Дещо інша – «лукава, як видра», «хижа, наче рись» Килина – суперниця Мавки. Це з нею Лукаш поринув у світ буденщини, зрікаючись мрій, музики і краси, - став як усі. Мабуть, земній людині навіть обдарованій, творчій важко нести на собі відсвіт винятковості, незвичайності – незвичайного кохання, дивної музики…

Та парадоксально – боротьба за дріб’язкові вигоди, дрібну користь породжує не очікуваний добробут, а злидні. Це вони, страшні, похмурі, посіли кутки Лукашевої хати, - і, мабуть, злидні не так матеріальні, як духовні. У драмі Лукаш, зазнавши найглибшого падіння, поверне собі «душу живу» - з вовкулаки, яким став, знову стане людиною, віднайде своє кохання. Повстане, вирветься з мороку небуття і Мавка. У розмові з Лісовиком вона підтвердить своє вічне буття: …І слово уста мої німії оживило, і я вчинила диво…Я збагнула, що забуття не суджено мені. Це вже говорить не Мавка, а сама поетеса.

Поиск по сайту: