Богдан Лепкий та «Молода муза»

Богдан Лепкий народився 9 листопада 1872 р. в родині сільського священика. Батько був людиною освіченою і прогресивною. Він закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), брав участь у виданні часопису «Правда», підготовці підручників до школи. Мав ґрунтовну філологічну освіту, вільно володів польської та німецькою (вірші німецькою мовою навіть друкував у журналах). Згодом Богдан Лепкий назве батька найсуворішим критиком.

Дитинство Богдана було безхмарним, але коли він мав п’ять років, раптово – за одну ніч – померли від дифтерії дві його молодші сестри і брат, що дуже вплинуло на вразливу натуру хлопчика, який і сам ледве вижив.

Першi знання майбутнiй письменник одержав у батькiвському домi. Швидко – за одну зиму – навчився читати, писати й рахувати. Батько розповiдав йому i про пригоди Робiнзона Крузо, i про письменникiв, художникiв, портрети яких висiли на стiнах, старенька нянька, родом з Надднiпрянської України, спiвала чумацьких пiсень, а вiд дiда по матерi Михайла Глiбовицького, який замолоду був знайомий з Маркiяном Шашкевичем, допитливий хлопчина дiзнався про давнi части, iсторичнi подiї на Українi.

Домашнiй учитель Богдана – Дмитро Бахталовський знайомив його не тiльки з основами шкiльної науки, а й з творами лiтератури, завдяки чому його учень вже в дитинствi знав напам'ять багато вiршiв Тараса Шевченка, читав «Марусю» Г. Квiтки-Основ'яненка.

Коли Богдана Лепкого вiддали шестилiтнiм хлопцем до бережанської школи з польською мовою навчання то він потрапив відразу у другий клас.

Пiсля школи Б. Лепкий вступив до гiмназiї в Бережанах. Гiмназiя була польською, з класичним нахилом. Про цей навчальний заклад того часу iснують рiзнi, часом взаємно протилежнi, свiдчення. Бережани були провiнцiйним мiстечком, без залiзничного сполучення з великими мiстами, отже, й вiдiрваним вiд центрiв культурного життя. Не дивно, що iнспектор зi Львова приїздив сюди для перевiрки раз у кiлька рокiв.

В усякому разi, Б. Лепкому i гiмназiя, i Бережани як осередок культурного життя дали немало. В гiмназiї були український та польський хори. Щороку влаштовувались мiцкевичiвський, а згодом i шевченкiвський концерти. Час вiд часу приїздив сюди мандрiвний театр «Руської бесiди».

Українська мова та лiтература спершу в гiмназiї не викладалися зовсiм, потiм їх було введено в программу, коли Лепкий був у п'ятому класi. За свiдченням сучасникiв, конфлiктiв мiж учнями на нацiональнiй основi не було, на концерти й театральнi вистави ходила i українська, i польська молодь. Загострення польсько-українських нацiональних вiдносин Б. Лепкий пов'язує з появою роману Генріха Сенкевича «Вогнем i мечем» про подiї нацiонально-визвольної вiйни українського народу пiд керiвництвом Богдана Хмельницького, зображенi у викривленому свiтлi, що обурило українських гiмназистiв.

Пiсля закiнчення гiмназiї Б. Лепкий вступив у Вiднi до Академiї мистецтв, але навчання у нiй морального задоволення не принесло, вiн вiдчув, що розминувся зi своїм справжним покликанням. Вiн став вiдвiдувати лекцiї у Вiденському унiверситетi, в тому числi й вiдомого славiста Ватрослава Ягича. Став учасником студентського товариства «Сiч», брав участь у дискусiях на лiтературнi та суспiльно-полiтичнi теми, близько зiйшовся з майбутнiм вiдомим фольклористом Фiларетом Колессою, Михайлом Новицьким та iншими студентами-українцями.

Згодом Б. Лепкий переходить до Львiвського унiверситету, де рiвень викладання був не такий високий, як у Вiднi.

На тi роки припадає активна лiтературна дiяльнiсть Б. Лепкого: вiн пише поезiї, оповiдання, перекладає, виступає з доповiдями на засiданнях студентського товариства «Ватра». З 1895 р. його твори починають дедалi частiше з'являтися на сторiнках «Дiла», «Буковини» та iнших перiодичних видань.

Але в тому ж, 1895 р. поет захворiв вiд перенапруження, i лiкарi порадили йому вiдпочити. Вiн поїхав до батькiв, що жили тепер у с. Жуковi, куди перебралися в 1891 р., коли Богдан закiнчив гiмназiю. Село було недалеко вiд Бережан, всього шiсть кiлометрiв. Це було прогресивне село, до якого доходили культурнi вiяння: сюди приїздив театр, виступали сiльськi хори. Частим гостем у родинi Лепких був письмениик, автор повiстей «Олюнька», «В чужiм гнiздi», «За сестрою» Андрiй Чайковський.

У Жукiв Богдан приїздив щороку на «вакацiї», тут вiн задумав або написав цiлу низку вiршiв (цикл «Село») та оповiдань («Мати», «Кара», «Небiжчик»). У Жуковi молодий поет познайомився з I. Франком.

Пiсля закiнчення Львiвського унiверситету (1895) – знову Бережани, гiмназiя, де Б. Лепкий стає вчителем української та нiмецької мов i лiтератур. Вiн швидко здобуває авторитет серед колег, повагу серед гiмназистiв блискучими лекцiями, врiвноваженiстю, прагненням внести свiжий струмiнь у викладання, познайомити слухачiв з новинками лiтератури. Знайоме культурно-мистецьке середовище, близькiсть до батькiвської оселi – все це створювало сприятливий клiмат для творчостi. Цiла низка вiршiв, оповiдань («Стрiча», «Для брата», «В свiт за очi», «Дивак»), перекладiв, лiтературно-критичних студiй (дослiдження про творчiсть М. Конопнiцької) – результат кiлькарiчного бережанського перiоду. Спробував письменник свої сили i в жанрi драматургiї, написавши п'єсу «За хлiбом», яку поставив театр «Руської бесiди».

На початку 1899 р. у Краковi в Ягеллонському унiверситетi було вiдкрито лекторат української мови i лiтератури i викладати цi предмети запрошено Б. Лепкого. I от восени 1899 р. вiн переїжджає сюди з молодою дружиною Олесею. З Краковом вiдтепер зв'язано майже все творче життя письменника.

Кракiв – тодiшнiй центр польської науки i культури з бурхливим громадським i культурним життям – був наче контрастом тихим Бережанам, та душа письменника прагнула цього, i вiн активно поринув у його вир. Молодий український лiтератор швидко заприязнився з польськими письменниками С. Виспянським, В. Орканом, К. Тетмайєром, цiкавився творчiстю учасникiв лiтературної органiзацiї «Молода Польща». Живучи в Краковi, Б. Лепкий не почував себе вiдiрваним вiд українського культурного життя.

В часи Б. Лепкого українська громада була тут доволi чисельною, налiчувала близько 40 осiб. Збиралися вечорами по суботах у читальнi «Просвiта» обговорювали новини лiтератури, спiвали, танцювали. Незабаром оселя Лепких стала своєрiдною «українською амбасадою» у Краковi. Сюди часто приходили Василь Стефаник, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський та iншi вiдомi громадськi дiячi, художники, письменники.

По дорозi в Iталiю гостював у Лепких Михайло Коцюбинський, бували у нього письменниця Ольга Кобилянська, фольклорист Федiр Вовк...

У середовищi учасникiв львiвскої лiтературної групи «Молода муза», до якої Лепкий теж належав, його називали професором, хоч був вiн не багато старшим вiд Петра Карманського чи Василя Пачовського, а вiд Михайла Яцкiва – всього на рiк. Але цьому поважному професоровi шматок хлiба давався нелегко: крiм роботи в унiверситетi, де був на посадi лектора, доводилося викладати в приватних гiмназiях, виступати з лекцiями на рiзних курсах. А тут ще несподiвано в 1901 р. помер батько, i треба було допомагати матерi та чотирьом молодшим братам i сестрам. Для лiтературної роботи лишалися ночi, якi Лепкий намагається використати максимально. Одна за одною виходять книжки його оповiдань «З села» (1898 р), «Оповiдання», «Щаслива година» (1901), «В глухiм кутi» (1903), «По дорозi життя» (1905), «Кидаю слова» (1911); збiрки вiршiв «Стрiчки» (1901), «Листки падуть», «Осiнь» (1902), «На чужинi» (1904), «З глибин душi» (1905), «Для iдеї» (1911), «З-над моря» (1913); лiтературознавчi дослiдження «Василь Стефаник» (1903), «Начерк iсторiї української лiтератури» (1904), «Маркiян Шашкевич» (1910), «Про життя великого поета Тараса Шевченка» (1911); переклади польською мовою «Слова о полку Iгоревiм» (1905); та збiрки оповiдань М. Коцюбинського «В путах шайтана» (1906).

Цей далеко не повний перелiк видань свiдчить передусiм про широту творчих iнтересiв письменника та його виняткову працездатнiсть. Його твори починають перекладати польською, росiйською, чеською, нiмецькою, угорською та сербською мовами.

Поступово полегшувалося матерiальне становище: Б. Лепкий склав іспит на професора гiмназiї i, крiм цього, став доцентом «видiлових курсiв» для вдосконалення квалiфiкацiї вчителiв.

Восени 1915 р. Лепкого мобiлiзовують. Немолодого вже письменника послали б на фронт, якби друзi не подбали про його призначення для культурно-освiтньої роботи в табiр для вiйськовополонених.

Незабаром Б. Лепкий опинився в Нiмеччинi. Умови утримання полонених тут були кращi, нiж в Австрiї. Деякий час вiн перебував у мiстечку Раштаттi, а потiм, у 1916 р., перебрався до Вецлара.

Старовинне мiстечко Вецлар над рiчкою Ляном, здається, овiяне романтикою. Тут колись жив великий нiмецький поет Й. В. Гете, все дихало пам'яттю про нього. Та романтичнi легенди i спогади рiзко контрастували з суворою дiйснiстю: тут був розташований табiр з десятьма тисячами вiйськовополонених українцiв.

Праця в таборi була нелегка. Хоч нiмецьке населення ставилося до полонених досить прихильно, вчорашнi солдати вороже сприймали i культурно-освiтню роботу, i створення ремiсничих майстерень i називали зрадниками тих, хто брав участь у виставах, концертах чи працював майстрами. Якось пiд час вистави «На першi гулi» за п'єсою С. Васильченка раптово погасло свiтло i ледь не зчинилася кривава бiйка.

Подiї вiйни знайшли вiдображення у багатьох поетичних i прозових творах Б. Лепкого. Передусiм, у великiй поемi «Буря», з якої, на жаль, лишилися тiльки фрагменти, а також у циклах «Intermezzo”, оповiданнях i нарисах «Вечiр», «Дзвони», «Душа», «Свої» та iн. У 1925 р. Б. Лепкий повертається до Кракова, де стає професором Ягеллонського унiверситету. Знову розгортається його творча праця та видавнича дiяльнiсть.

Пiсля окупацiї Польщi фашистською Нiмеччиною становище письменника стало особливо важким: вiн втратив посаду в Кракiвському унiверситетi. Помер письменник 21 липня 1941 р., похований у Краковi на Раковецькому цвинтарi. В 1972 р. на могилi встановлено барельєф, а його iм'ям названо одну з вулиць мiста.

Поезiї: «Заспiв», «Моя душа, як струна тая», «Нашi гори», «Журавлi», «Бачиш», «Буря», «Василевi Стефаниковi», «Мої пiснi», «Кидаю слова».

Найвищу красу і справедливість Лепкий убачав у здійсненні патріотичної мрії про відродження гетьманської столиці Батурина, про визволення українців. Справжніми висотами духу для Лепкого була самовіддана творчість, опоетизована, наприклад, у посвяті Стефаникові, постійне життєве змагання. Воно піднесене у віршах, присвячених Іванові Мазепі («Мазепа», «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети» тощо). «Візитною карткою» лірика є славнозвісний вірш «Журавлі» («Видиш, брате мій…»). У контексті розділу «Осінь» (тут є мотиви втрати рідної сторони, смерті) цей вірш про далеку і важку дорогу журавлів набув метафористичного значення вимушеної зміни батьківщини на чужину, скажімо, емігрантами. Час та історія надали віршу нових значень. Оскільки «Журавлі» поклав на музику брат автора січовий стрілець Левко Лепкий, а також ще 7 композиторів, то твір став асоціюватися зі збройними змаганнями січових стрільців та відлетом загиблих патріотів у вічність.

До особливого ряду релігійно-патріотичних творів належить прекрасна поезія «В Різдвяну ніч 1915 р.». Він заснований на враженнях від чутих колядок і старовинних історичних пісень. Сприйняття одної з них, імовірно, з княжих часів, про «похід по славу, аж на схід», переросло в ідею оновлення життя пісень, повернення України до минулої слави. Інші святкові вірші, «На Святий вечір», «Великодні дзвони», «На свята» теж уписували у серце віру в кращу долю України. Загалом Лепкий створив приблизно півсотні святкових творів, що розкривають релігійно-моральну природу поезії митця, який слідом за Шевченком плекав християнську духовність (вірш «На Голгофу»). Проза Лепкого відповідала традиції класичного реалізму і була неонародницькою.

Пошук історичного тривання українського народу, його трагізму у минулому склав характерну рису творчості Лепкого 20-40-х років. Княжу Україну белетрист зобразив у добу княгині Ольги й облоги Києва печенігами (повість «Вадим», джерелом якої був Іпатіївський літопис, історія М.Грушевського) та походу на половців Ігоря Святославовича. Головною справою письменника-історика стало написання в другій половині 20-х років циклу повістей «Мазепа». До нього увійшли «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава». Епопея, що значно переросла задуманий обсяг трилогії, стала пенталогією, завершила повість «З-під Полтави до Бендер», видана вже після смерті автора. У зображенні світового образу гетьмана, про якого писали не лише українські, російські, польські, шведські, а й французькі, англійські автори, Лепкий відмовився від традиції зображувати Мазепу таким собі героєм-коханцем, а зобразив в об’єктивному історичному ключі з власне українського патріотичного погляду, на основі вивчення історичних універсалів Мазепи, листів Карла ХІІ, документів Петра І, праці про війну і художніх джерел відтворив події ХVІІІ ст. Автор різнобічно зобразив образ гетьмана Мазепи як приватної людини і державного діяча-патріота, справжнього європейця, який ненавидить прояви варварства. У системі дійових осіб український гетьман і шведський король-лицар Карл ХІІ протиставлені жорстокому московському царю Петрові І, який лише вдає просвіченого європейця: «Оба молоді, Карло і Петро. Один геніальний варвар, а другий фантастичний герой». Лепкий – майстер портретної деталі (молодечі очі Мазепи; лев’яча манера триматися і мозолясті руки царя), творець оригінальних інтер’єрів палаців Мазепи, що характеризують господаря як естета.

Повість «Мотря» не обмежилася романтичним відтворенням перипетій кохання старіючого гетьмана і його молодої хрещениці Мотрі Кочубеївни, а й увела читачів у скрутну добу України та складне у всіх відношеннях становище Мазепи. Він був змушений зберігати лояльність до Петра І водночас шукати шляхи для виступу проти царя задля порятунку батьківщини. «Мазепа» – визначне явище української історичної белетристики. Це перша талановита епопея про Мазепу відповідно до історичної правди про його боротьби в тяжку історичну добу за незалежність України.

Найкращим пам’ятником митцеві, вченому і педагогові залишився корпус його численних праць. У тім числі перекладних: Лепкий майстерно зінтерпретував українською, польською і німецькою «Слово о полку Ігоревім», твори Т.Шевченка, І. Франка, М.Коцюбинського, а твори П. Б. Шеллі, Г. Гейне, М. Конопніцької, М. Лермонтова, В. Короленка, драму «Саломея» О. Вайльда переклав українською мовою.

Поиск по сайту: