Початок XX ст.: Загальнi тенденцiї художнього розвитку

Динамічні еволюцiйнi та революцiйнi змiни в естетичнiй свiдомостi напередоднi нової iсторичної доби формують розмаїте, полiфонiчне художнє полотно – лiтературу XX ст. Прикметною ознакою стає тут, з одного боку, усвiдомлення лiтератури як певного нацiонального та iсторичного типу художньої творчостi, а отже, акцентування її зв’язку з традицiєю, з iншого – радикальна переоцiнка, вибiр самої традицiї, змагання рiзних тенденцiй, зумовлених новiтнiм художньо-естетичним контекстом.

Дедалi чiткiше окреслювалися двi орiєнтацiї: перша на збереження нацiонально-культурної iдентичностi (т. зв. народницька теорiя), друга на загальноєвропейський лiтературний процес та його унiверсалiзм (т. зв. теорiї «європеїзацiї», «космополiтизму», «модернiзму», тощо). Умови для розмежування цих орiєнтацiй склалися ще в XIX ст., що стало перiодом бурхливого пiднесення нацiональних лiтератур в Європi, а Україна переживала його насамперед на рiвнi колонiального (чи напiвколонiального) «малоросiйського письменства». Внаслiдок останнього лiтература виявляла особливе тяжiння до автономних художнiх структур (бароко, бурлеск), до активного «продукування» з метою самозбереження, романтично-народницької iдеологiї, до засвоєння й закрiплення дидактичних та етнографiчних форм творчостi, використання елементiв здебiльшого усної, а не писемної лiтературної мови тощо.

Основнi художнi змiни цього перiоду пов'язанi передусiм iз зародженням українського модернiзму, що почав активно розвиватися наприкiнцi XIX ст. На вiдмiну вiд європейського раннiй український модернiзм був явищем не лише естетичним, але передусiм культурно-iсторичним.

Формування неонародницької та модернiстської течiй в українськiй лiтературi початку XX ст. було пов'язане з питаннями про шляхи й напрями національно-культурного самовизначення. Це надавало особливого драматизму полемiкам i декларацiям, з'ясуванню їх вiдмiнностi та iдеологiчного спрямування, сприяло розгортанню двох основних типiв iдеологiї (модернiзм i народництво), формуючи цiлий спектр нових культурологiчних понять i концепцiй, спонукало до розгортання дискусiй, появи творчих угруповань i партiй. Можливо, не зовсiм чiтко окресленi й визначенi такi поняття, як «народництво» i «неонародництво», «декаденство», «модернiзм», «неоромантизм», «iндивiдуалiзм», вiдбивали становлення нової критичної системи цiнностей парадигми в українськiй культурнiй самосвiдомостi.

Значущiсть i нацiонально-культурна закорiненiсть народницької теорiї, рiвень її популярностi й розробленостi в минулому позначились на трансформацiї iнтенцiй та форм раннього українського модернiзму, у свою чергу модернiстська критика спричинювала внутрiшню переорiєнтацiю та еволюцiю народництва, яке значно модернiзується.

У самiй лiтературi поєднуються риси, що визначають народницько-позитивiстськi уявлення, етнографiчно та дидактично заокруглену стилiстику об'єктивованої оповiдi та розповiдi вiд першої особи, притаманних традицiйному українському письменству, i такi форми й структури європейського творчого досвiду, як iнтелектуалiзована iндивiдуальна i культурна рефлексiя, мiфологiчнi форми неофольклоризму i символiзму, елементи психоаналiзу («нова» школа української прози – М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина). На думку I. Франка, нова генерацiя прагнула «цiлком модерним європейським способом зобразити своєрiднiсть життя українського народу». «Нова» школа закрiплювала переорiєнтацiю лiтератури на новiтнi форми й засоби зображення, вiдбивала еволюцiю основних типiв художнього мислення (вiд описового натуралiзму до iмпресiонiзму й психологiчного неореалiзму).

*** Реалiзм (вiд пiзньолатин. realqs – речовинний) – художнiй напрям i стиль, позначений прагненням до максимально всеохоплюючого вiдбиття в мистецтвi навколишнього свiту та людини на основi пiзнання закономiрностей їх взаємин.

*** Психологiзм - змалювання внутрiшнього життя особистостi як важливого моменту образу свiту.

*** Натуралiзм (вiд латин. natura – природа) – напрям у лiтературi та мистецтви постромантичної доби, який уважав своїм завданням дослiдження дiйсностi методом споглядання та її максимального наслiдування.

*** Неореалiзм - Стильова течiя в українськiй лiтературi, яка виявила себе у 20-тi ХХ ст., зокрема у творчостi Г. Косинки, В. Пiдмогильного, Є. Плужника, Б. Антоненка-Давидовича, у 60-70-тi – у Гр. Тютюника та iн. Поставши на грунтi класичного реалiзму, але не сприйнявши лiнiйно мiметичного принципу «зображення життя у формах життя», неореалiсти визначали свiй концептуальний принцип мiж документальною достовiрнiстю, фiлософсько-аналiтичним заглибленням у дiйснiсть та лiричною стихiєю; подеколи промовиста деталь реалiстичного письма сюжет. Неореалiзм означає також подолання дистанцiї мiж суб'єктом та об'єктом зображення, притаманної класичному реалiзмовi. Подiбнi тенденцiї спостерiгалися i в лiтературах iнших країн, зокрема в iталiйському веризмi.

Просвiтительський i позитивiстський об'єктивiзм, рацiоналiзм та емпiризм заступаються прагненням до творчої суб'єктивностi, художнього iнтуїтивiзму, естетичного синтетизму, а тенденцiйнiсть i моралiзаторство – увагою до питань фiлософсько-етичного плану, гострим психологiчним аналiзом iндивiдуальних характерiв, сфери пiдсвiдомого, соцiальної та масової психологiї тощо. Аналогiчнi процеси вiдбуваютсья в поезiї та драматургiї.

Можна вибудовувати схему української лiтературної iсторiї за змiною провiдних, визначальних лiтературних напрямкiв, течiй, стилiв XX ст. – реалiзм, неоромантизм, необароко, неокласицизм, модернiзм (iмпресiонiзм, символiзм, експресiонiзм, футуризм, iмажинiзм, акмеїзм, сюрреалiзм та iн.), соцреалiзм (лiтература в Українi 30-80 рр.), постмодернiзм. Така схема вимагає вiпдовiдного груповання письменникiв, лiтерутних критикiв, лiтературно-художних журналiв.

Можливе конструювання схеми лiтературного процесу XX ст. за iсторико-хронологiчним принципом i розглядання в межах конкретно-iсторичних вiдрiзкiв характерних явищ в усiй українськiй лiтературi – в Українi i поза нею. Певнi особливостi лiтературного процесу розглядаються в рамках таких iсторичних вiдтинкiв:

1. Початок XX ст. (до 1917 року). Цi хронологiчнi межi визначаються не тiльки перебiгом революцiї 1905-1917 рр., а й вiдходом iз життя I. Франка (1916) та М. Коцюбинського i Лесi Українки (обоє померли в 1913 р.). Формування пiсля 1905 р. Києва як лiтературної столицi України, розрiст загальноукраїнської лiтературної перiодики.

2. Перiод революцiї i нацiонального державотворення. Лiтература за часiв Центральної Ради, УНР.

3. Лiтературний процес 20-х рр. Перiод утопiй українських нацiонал-комунiстiв i поступової лiквiдацiї нацiонального вiдродження України. Значення Празької школи української лiтератури в розвитку провiдних тенденцiй лiтератури в Українi.

4. Розстрiляне вiдродження i насаджування в лiтературi iдей соцiалiстичного реалiзму. Лiтература в умовах геноциду (голод 1923-1933 рр., сталiнськi репресiї 1934-1939 рр.). Насадження комунiстичної iдеологiї i вульгарної соцiологiї в лiтературознавствi.

5. Лiтература в перiод вiйни 1941-1945 рр. Друга хвиля емiграцiї Лiтература в таборах Дi-Пi (МУР, розвиток української лiтературно-художньої перiодики, книговидавнича справа).

6. Українська лiтература пiслявоєнного перiоду (вiд 1946 до кiнця 50-х рр.) в Українi i поза нею.

7. Лiтература в перiод вiдродження 60-х рокiв. Самвидавiвська лiтература. Нью-Йоркська група в дiаспорi.

8. Лiтературний процес 70-80 рр. в умовах брежнєвсько-сусловського iдеологiчного засилля, репресiй i форсованої русифiкацiї. Формування сталих взаємин iз дiаспорою.

9. Українська лiтература в перiод розпаду СРСР i утвердження нацiональної i державної незалежностi України. Лiтература на сучасному етапi.

Це, зрозумiла рiч, лише ескiз схеми лiтературного процесу XX ст. за iсторико-хронологiчним принципом.

У зв'язку з соцiальними та економiчними змінами, коли вiдживають феодальнi вiдносини, приходять вiдносини торговельно-промисловi, в Англiї виникає напрям сентименталiзму, що заперечив класицизм. Елементи сентименталiзму частково виявились у творчостi Квiтки-Основ'яненка («Маруся» та iншi твори).

З початком XIX ст. настає доба нацiонально-визвольних рухiв у Європi, тодi виникає лiтературний напрям, характерний для цiєї доби, романтизм. Романтизмом, наприклад, позначена рання творчiсть Тараса Шевченка, зокрема, його iсторичнi поеми. Романтизмом пройнята творчiсть поетiв Шевченкової доби: Метлинський, Костомаров, Кулiш та передшевченкової: Петренко, Забiла, Боровиковський та iншi, а також поетiв Захiдної України: Шашкевич, Вагилевич, Головацький, Федькович.

У XIX ст. усталюєтсья лiтературний напрям реалiзму. Лiтература як мистецтво є вiдображенням дiйсного, iснуючого через розумове, уявне, чуттєве сприймання реалiй, якi складають основу значення слова, змiст мови. У цьому вiдношеннi вiд початкiв виникнення мистецька лiтература усiх стилiв i напрямiв має сприймальну реалiстичну основу: пiзнавльне та естетичне значення її завжди залишається незаперечним.

Iсторичнi та полiтичнi обставини: Загальнi – У XIX ст. в Європi ширяться робiтничi рухи з економiчними вимогами – полiпшення заробiтку, умов працi та захисту вiд визиску. У зв'язку з цими рухами ширяться iдеї соцiальної справедливостi її полiтичної свободи, творяться органiзацiї й партiї з метою впровадити в життя цi iдеї. Виникають iдеї перебудови суспiльного життя на основах демократiї й соцiальної справедливостi – iдеї соцiалiзму, з численними в окремих країнах напрямами розумiння соцiалiзму та способiв його здiйснення. Найбiльш радикальними виявились послiдовники Маркса, що проголосив соцiалiзм переходовим етапом до кiнцевої мети – запровадження комунiстичного устрою, комунiзму.

Iдеї комунiзму потрапляяють до Росiї: партiя Ленiна, здiйснивши в 1917 роцi революцiю, проголошує себе комунiстичною партiєю. Прихiд до влади в Росiї комунiстiв фатально позначився на всiй iсторiї України XX сторiччя. Україна залишається колонiєю Росiйської iмперiї, вiдновленої комунiстами, стає засуджена на поступове знищення – перетворення на зрусифiковану провiнцiю так званого Радянського Союзу, витвором, яким маскується реставрована Росiйська iмперiя.

Напередоднi та в перебiгу подiй першої росiйської революцiї 1905 року в Українi вiдроджується нацiонально-визвольний рух. Перша свiтова вiйна пришвидшила нацiональнi визвольнi рухи в Схiднiй Європi, це привело до розпаду Росiйської та Австро-Угорської iмперiй, мiж якими були подiленi землi України. В Росiї вiдбулася друга революцiя – повалення самодержавного ладу у лютому 1917 року. Такi обставини пришвидшують розвиток нацiональної визвольної революцiї на всiх українських землях.

У Києвi 22 сiчня 1918 року проголошено незалежну державу українського народу – Українську Народну Республiку, у Львовi – проголошено Захiдно-Українську Народню Республiку. Роком пiзнiше, 22 сiчня 1919 року, обидвi українськi республiки об'єдналися в одну соборну державу українського народу – Українську Народну Республiку.

Захопивши владу в Росiї в жовтнi 1917 року, комунiсти повели збройну iнтервенцiю проти незалежних держав народiв, що вийшли зi складу росiйської iмперiї. Збройна iнтервенцiя Росiї закiнчилась окупацiєю Схiдної України та створенням на цьому теренi Української Радянської Соцiалiстичної Республiки в складi Союзу Радянських Республiк, утворення якого проголошено 30 грудня 1922 року.

Захiднi українськi землi наслiдком закiнчення вiйни були подiленi мiж трьома окупантами: до Польщi вiдiйшла Галичина й Захiдна Волинь, до Румунiї – Буковина, до Чехо-Словаччини – Закарпаття. Подiл України мiж чотирма окупантами затримався аж до початку другої свiтової вiйни. Такi iсторичнi обставини склалися в перiод розвитку української лiтератури до 40 рокiв XX сторiччя.

Розвиток лiтератури початку XX сторiччя. Поруч домiнуючого загально в лiтературi, вiд початкiв свого виникнення, реалiзму – з кiнцем XIX ст. в Європi виникають новi мистецькi та лiтературнi напрями – iмпресiонiзм, символiзм та iншi стилiстичнi й груповi пiзнiшi появлення, проголошуванi декларацiями й манiфестами, що дiстали загальну назву – модернiзм, тобто, новiтнє, нове. Цi новi напрями з’являютсья також в українськiй лiтературi та набувають свого розвитку, не завжди такого самого, як у Європi.

Модерне, нове виявилось в новому свiтосприйманнi, в появi нової тематики та iдей в мистецтвi й лiтературi, в застосуваннi нових засобiв зображення, зокрема досконалої метафоризацiї, в застосуваннi психологiзму зображення подiй i людини.

Пiд дiянням нових метод творчості та напрямiв у лiтературi стає вiдмiнним i реалiзм: виникає означення його з цiєю вiдмiннiстю – «психологiчний реалiзм».

Модернiзм у загальному його значеннi проникає до творчості українських реалiстiв: прикметами iмпресiонiзму, символiзму, застосуванням психологiзму в бiльшiй чи меншiй мiрi переймається творчiсть визначнiших українських поетiв i прозаїкiв кiнця XIX ст.: Лесi Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника, I. Франка та багатьох нових авторiв, зокрема, О. Кобилянської й В. Винниченка. Українське мистецтво й лiтература стаютъ поряд з мистецтвом i лiтературою iнших народiв свiту, зростають кiлькiстю й якiстю. Цим зростанням закiнчується українське лiтературне XIX сторiччя й переходить у сторiччя XX. Зникла етнографiчна обмеженiсть, перевага сiльської тематики, фольклорнiсть мови й засобiв зображення. В українську лiтературу ввiйшли новi стилi й напрями, прийшли новi молодi автори. Розвиваються українська лiтературна критика й лiтературознавство.

Зменшились у прозi побутовi й пейзажнi натуралiстичнi описи, розповiдi «вiд автора», визначилось тяжiння до лiризму, увага до ритму прози, пiдтексту, зображення подiй через сприймання їх персонажами, через їх психiку, емоцiї й настрої – все, що разом пов'язується з новими напрямами в лiтературi, зокрема, з iмпресiонiзмом та символiзмом.

Загальна тендецiя тогочасного лiтературного процесу виявлялася в прямуваннi до звiльнення лiтератури вiд надмiрного соцiологiзму й iдеолгiчної програмовості, в прямуваннi до звiльнення лiтератури вiд функцiї бути iлюстрацiєю до соцiологiї й полiтики.

Поруч з новими великими здобутками українська лiтература того часу мала також важливi втрати – втрату епiки за рахунок зростання лiрики, кiлькiсне збiльшення поезiї за рахунок зменшення прози, зменшення прозових жанрiв великої форми, повiстей i романiв.

У надмiрно тяжких обставинах розвиток української лiтератури вiдбувається в єдиному лiтературному процесi з його провiдною настановою нацiонального визволення України. У критицi й лiтературознавствi велась боротьба за єдину нацiональну українську лiтературу. Великою працею в цiй дiлянцi вiдзначилися Iван Франко, Михайло Грушевський, Сергiй Єфремов та редактори й спiвробiтники пресових органiв i видавництв: М. Срiблянський, Дмитро Донцов, Iван Труш i багато iнших. Особливiсть лiтературної працi на цьому вiдтинку полягала в тому, що багатьом поетам i прозаїкам доводилось бути одночасно критиками й дослiдниками української лiтератури.

Мiж згуртуваннями письменникiв довкола пресових органiв i окремих видань велась iнтенсивна полемiка з питань нових напрямiв у лiтературi, пiднесення її мистецького рiвня тощо.

Преса й лiтература. У єднаннi письменства всiх українських земель найбiльшу роль вiдiграв Лiтературно-науковий вiсник, всеукраїнський лiтературний журнал типу кращих європейських видань. Журнал був провiдним друкованим органом українських письменникiв революцiйно-визвольної доби в Українi. Редакцiя журналу пiдкреслювала, що понад усе дбає про те, щоб її видання було вогнищем «спiльної духовної працi для галичан, буковинцiв, українцiв, щоби бодай на тiм полi, де не можуть роздiлити нас нiякi кордоним ми всi, по сей i по той бiк Збруча, чули себе однiєю сiм'єю».

Великою перешкодою тогочасного розвитку української лiтератури, як i попереднiх перiодiв, було нацiональне поневолення України, роз'єднання українських земель, вiдсутнiсть у Схiднiй Україні до 1905 року перiодичної преси й видавництв (українська преса iснувала пiд Австрiєю – в Галиччинi й Буковинi, частково в iнших країнах).

Виданнями, що впливали на лiтературний процес, були – журнали «Молода Україна» (1900-1903), «Артистичний вiсник» (1905), «Свiт» (1906-1907), «Будучнiсть» (1909), «Недiля» (1911-1912), «Нова Буковина» (1912-1913), «Iлюстрована Україна» (1913-1914); часописи «Дiло» (1880-1914) й «Буковина» (1885-1910). Не були байдужi до лiтературного життя й iншi перiодичнi видання.

«Молода Україна», орган студентської молодi, мав намiр стати органом молодi всiєї України, виховував у читачiв почуття єдностi галичан i надднiпрянцiв, виступав проти соцiального й нацiонального поневолення народу; на його сторiнках дискутувалися важливi питання нацiонального розвитку лiтератури. За браком коштiв та пiд тиском урядових переслiдувань видання припинило iснування.

Видавцi журналу «Недiля» намагалися зробити це видання «лiтописом лiтературно-наукового життя всiєї України». Журнал «Iлюстрована Україна» видавався за зразком великих європейських iлюстрованих журналiв, iлюструвався репродукцiями з творiв визначних малярiв свiту, багатим фотоматерiалом, мiстив репродукцiї з Т. Шевченка, О. Новакiвського, О. Кульчицької, I. Северина й iнших мистцiв.

Газета «Буковина» до останнього десятирiччя XIX ст. займала перше мiсце в публiкуваннi української та перекладної лiтератури. Велику популярнiсть в справах лiтератури мала львiвська газета «Дiло»: вона прагнула широко охопити цi справи та надавала їм виразного нацiонального спрямування.

На Надднiпрянщинi дiяв закон 1876 року, за яким українська перiодика й лiтература пiдлягали суворiй заборонi. I хоча пiсля манiфесту 1905 року почалося творення перiодичної преси, стало можливим довозити з Захiдної України українськi видання, росiйський уряд чинив усякi перешкоди розвитковi української лiтератури в Схiднiй Українi, намагався iзолювати її вiд Галичини, Буковини й Закарпаття. Одначне i в таких несприятливих умовах надднiпрянська перiодика прагне поєднатися з перiодикою галицькою й буковинською, докладає великих зусиль до пожвавлення лiтературного життя.

За пiдрахунками часопису «Днiпровi хвилi», що видавався у Катеринославi (тепер Днiпропетровськ), до 1912 року виходило українських перiодичних видань – 11 у Галичинi, 2 на Буковинi; пiсля 1912 року на Надднiпрянщинi – 12, в Галичинi бiльше як 50, на Буковинi – 5, в Америцi – 11, всього понад 80 часописiв i журналiв. Виходили українськi перiодичнi видання в Канадi, Бразилiї та iнших країнах. Пiд Австрiєю, у Вiднi й Будапештi, виходили українськi видання нiмецькою мовою. Завдяки їм українська лiтература ширилась серед закордонних читачiв.

Перiодика в Українi пiд Росiєю мала дуже обмеженi можливостi розвитку. Мiсцева адмiнiстрацiя конфiсковувала наклади газет i журналiв, що не визнавали iдеологiчного диктату, арештовувала редакторiв, залякувала й арештовувала передплатникiв i читачiв. З вiдносно невеликого числа перiодичних видань майже всi припинили iснування через цензурнi утиски й урядовi заборони. Замiсть забороненої «Громадської думки» - 1906 р. почав виходити щоденник «Рада», що проiснував найдовше, - до липня 1914 року (був заборонений перед початком вiйни). Видавався на кошти Є. Чикаленка. Це був орган культурно-нацiонального напряму, дотримувався демократичних настанов, гостро засуджав антисемiтизм, розпалюваний росiйськими шовiнiстичними органiзацiями та пресою в Українi. Часопис придiляв багато уваги лiтературi, театровi, музицi й мистецтву.

Велике значення для розвитку лiтератури мав журнал «Українська хата», основне мiсце посiдали в ньому лiтературнi твори, критика й публiцистика, а головним завданням редакцiя ставила «пробудження нацiональної свiдомостi» й розвиток рiдного письменства, культури i мистецтва.

Короткочасно iснували часописи – «Свiтова зiрниця», «Засiв», «Маяк», «Згода», «Слово», «Боротьба», «Нова рада» - щоденник, «Наша думка» - в Петербурзi, «Шлях» - у Москвi та понад 10 iнших часописiв рiзних напрямiв.

Така сама доля була нечисленних журналiв – «Нова громада», «Вiсник культури й життя», «Рiдний край», «Україна», «Дзвiн», «Степ», «Основа», iлюстрованого мiсячника «Сяйво», «Український студент», «Український учитель», педагогiчного журналу «Свiтло», гумористичного – «Шершень».

Виходили альманахи, антологiї й збiрники: «Акорди», «Червонi квiти», «Левада», «Сiч», «Кладка», «Хвиля за хвилею», «З-над хмар i долин», «На вiчну пам'ять Котляревському», «З потоку життя», «Багаття», «Досвiтнi огнi», «Терновий вiнок», «З неволi», «Розмова», «За красою» та iншi; антологiя поезiї «Українська муза», тритомова антологiя «Вiк». Усi вони були калiченi цензурою, конфiскувалися частково й цiлком та були остаточно забороненi. Пiд час вiйни Росiя заборонила всi українськi видання на окупованих теренах Захiдної України.

Перед лiтературою, мовою i лiтературознавством стояли тотожнi завдання. Iсторично 20-30 роки мусiли завершити перехiд з етнографiчно-народницьких позицiй на нацiональнi, ствердити заперечення перших i розкриття других. Народ консолiдувався в нацiю. Етнографiчний провiнцiалiзм перетоплювався в органiчну суцiльнiсть нацiональної акцiї. Подолання провiнцiалiзму на всiх дiлянках культурного i суспiльного життя, - ось що було написане на прапорах носiїв iдей нового часу.

В галузi мови в 20-30 роках справа йшла про етапи завершування процесу формування єдиної лiтературної мови. Хоч процес поширення лiтературної мови в нацiональних масштабах територiально i лишився недоведеним до кiнця i лiтературна мова не опанувала всього географiчного простору, на якому жив український народ, все ж таки «переднацiональний», «етнографiчно-мовного» словника Дм. Яворницького був остаточно перейдений.

20-тi роки розв'язали основну проблему в галузi мови; колосально збагатили лiтературну лексику мобiлiзацiєю живої мови; нормалiзували й усталили лiтературну мову, унiфiкували правопис i виробили фахову наукову й технiчну термiнологiю. Цiла армiя т.зв. «редакторiв мови» або «лiтредакторiв» працювала над запровадженням устiйненої мови, обґрунтованими посиланням на «мiсцевi етнографiчнi дiалектизми», - цей народницький, переднацiональний етап мовного провiнцiалiзму вiдiйшов безповоротно в минуле.

Отже, протягом 20-их рокiв низка важливих завдань була розв'язана: в українськiй лiтературi стався рiзкий злам, вона перестала бути провiнцiйним вiдгуком росiйської; в галузi мови була переможена локально-етнографiчна провiнцiальнiсть, i процес урегулювання та устiйнення єдиної лiтературної мови був остаточно вирiшений.

Так розвивалася мова й лiтература. Приблизно так було i з лiтературознавством.

Народництво стало анахронiзмом. Воно збакрутувало, i найменше не вiдповiдаючи завданням, висуненим суворою дiйснiстю. Черговою проблемою українського лiтературознавства на порозi 20-их рокiв стало розмежування двох напрямкiв: народницького i а-народницького та антинародницького.

Європеїзацiю української лiтератури i розрив із провiнцiйним наслiдуванням росiйської обстоювали представники протилежного напрямку. Вони були проти спрощеного, вульгарного демократизму в лiтературознавчих оцiнках, проти а-естетичного зрiвняльництва в ставленнi до письменникiв. На їх погляд, селянськiсть письменника ще не була аргументом, який промовляв або не промовляв би на його користь.

Вони були принциповими ворогами провiнцiалiзму. Вони не вважали просвiтянство за безпосереднє завдання української лiтератури, а просвiтництво – за настановчу її засаду. Боротьба з народниками була боротьбою з представниками напрямку в лiтературознавствi, який вiдповiдав етаповi в суспiльно-громадському життi, вже пройденому. Це була боротьба двох свiтоглядiв. В основу загальнотеоретичних настанов було покладене поняття епохи, хоч i без того, щоб запровадити його послiдовно в лiтературознавчу практику або ж цiлком i до кiнця усвiдомити тi логiчнi висновки, до яких мусiло привести його визнання.

З сказаного видно, як чiтко в 20-их роках розмежувалися цi два лiтературознавчi напрямки. Проблема розмежування була розв'язана, але до кiнця доведена не була. Зрештою в українському лiтературознавствi, особливо в другiй половинi 20-их рокiв, склалася своєрiдна компромiсна ситуацiя.

На порозi 30-их рокiв перед лiтературознавством стояло зовсiм чiтке i виразне завдання: лiквiдувати компромiсну ситуацiю i довести до кiнця розмежування обох напрямкiв у лiтературознавствi.

Та цього не сталося. Бiльше того, наступ на початку 30-их рокiв проти лiтературознавства 20-их рокiв призвiв до бiльш нiж своєрiдних, майже парадоксальних наслiдкiв.

З кону сходять як представники «чистого» народництва, спадковi, так би мовити, носiї традицiоналiстичного народництва в лiтературознавствi, так, у свою чергу, за деякий час i представники протилежного напрямку (антинародницького). Нi перші, нi другі не затримують позицiй, якi вони займали в роки 1924-1929. Кермо проводу переходить у руки представникiв напряму, який в застосуваннi i в аспектi 30-их рокiв годилося б означити як неонародництво.

«Рацiоналiстичний розум (ratio rationalis) не завжди збiгається з «iсторичним розумом» (ratio historica). Спроба народникiв побудувати свою рацiоналiстичну схему iсторико-лiтературного процесу рiзко розiйшлася з розумом iсторичного процесу. Iсторiя дiє часто за власними законами. Та iсторизм нашого часу не має нiчого спiльного з тим «реалiстичним iсторизмом», що в другiй половинi XIX ст. вирiс iз заперечення «романтичного мiфологiзму» першої половини XIX ст. i для якого iсторiя була сукупнiстю реальних подiй, сумою фактiв.

I, нарештi, остання проблема – проблема «потебнянської спадщини». Проблема потебнянської спадщини – це проблема зв'язкiв фолкльору i лiтератури, проблема переходу вiд «фолкльорного образу» до «поетичного», проблема побудови iсторичної поетики.

Дослiджуючи фолкльорнi образи, Костомаров дослiджував їх зв'язки мiж собою. Потебня вказав, що за зв'язком пiсенних образiв треба шукати зв'язкiв уявлень – генiальна вказiвка, побiжно, майже ненароком, кинена Потебнею в примiтцi, але яка вирiшує суть справи. Адже ж у фолкльорi «поезiя» безпосередньо пов'язана з «iдеологiєю». Iсторична поетика в лiтературознавствi може бути побудована тiльки при умовi, якщо цiлком чiтко i конкретно зрозумiти, що «поезiя» й «мислення» первiсно в фолкльорi були тотожнi.

Значення Потебнi полягає зовсiм не в тому, що вiн вказав на аналогiю мiж внутрiшньою формою слова i поетичного образу, як гадали «потебнянцi», а в тому, що вiн чiтко освiдомив основоположний для iсторичного розумiння фолклору факт, що фолклорнi образи в своїй генезi склалися на тому етапi мовного розвитку, коли граматичнi категорiї були ще недиференцiйованi, отже, на етапi ще нерозвиненого речення. Для Потебнi був цiлком ясний зв'язок творення мiфiв, зв'язок «мiфічного мислення» з процесом утворення «граматичних категорiй».

Проблема фолклорних основ поезiї, переходу вiд мови до фолклору i вiд фолклору до поезiї, проблема побудови iсторичної поетики залишається одним з чергових завдань українського лiтературознавства.

Поиск по сайту: