Микола Куліш (1892-1937)

Микола Куліш народився 19 грудня 1892 р. на Херсонщині в бідній селянській родині. Закінчив церковно-парафіяльну школу. 1905 р. на зібрані односельцями гроші продовжив навчання в Олешківському міському училищі, звідки Куліша неодноразово відрахувували за «організацію молодіжних гуртків та неповагу до начальства». Тут почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які друкував у студентських часописах. За час навчання в училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом.

У 1908 р. Микола вступив до Олешківської гімназії. Але заклад було закрито, тому Куліш поїхав на Кавказ, де склав екстерном іспити на атестат зрілості. М. Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р., але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив військову кар’єру, дослужившись до поручика. 1915-1917 рр. він провів на передовій. У 1917 р. в армійській газеті надрукував свої вірші на громадсько-політичні теми. Одним із перших серед офіцерів полку перейшов на бік революціонерів.

1919 р. М. Куліш сформував у Херсоні селянський полк, з яким воював проти білогвардійців на боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі «Патетична соната». Завершивши у 1921 р. військову службу військовим керівником Херсонського та Дніпровського військкоматів, М. Куліш перейшов на цивільну службу. Після цього завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Первинка». Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина Куліша за шість років учителювання. У підручник також увійшли уривки з «Кобзаря» та деякі власні Кулішеві вірші та оповідання.

В 1922 р. переїхав до Одеси, де працював інспектором шкіл. Роки перебування в Одесі (1923-1925) – це роки беззупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменика як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі лежали там на встановленому місці. Куліш став членом письменницької спілки «Гарт», захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п’єсу «97», яка зробила його знаменитим драматургом.

Перша п’єса «97» мала трiумфальний успiх вже на сценi театру iм. I. Франка (Харкiв), а згодом – й iнших театрiв. Переїхавши до Харкова, знайомиться з М. Хвильовим, заручається пiдтримкою наркомiв освiти О. Шумського i М. Скрипника, створює спiльно з М. Хвильовим ВАПЛIТЕ (найбільшу на той час літературну організацію), президентом якої було обрано М Кулiша. Мешкає у столичному письменницькому будинку «Слово». Нарештi спiвпрацює з Лесем Курбасом i театром «Березiль». Саме тут закiнчується «показова» частина бiографiї драматурга. Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набирати сили культ особи Сталіна. Щоб врятувати «ВАПЛІТЕ», Хвильовий виходить з цього угрупування, а на посаду президента пропонує М. Куліша. Це зробило драматурга мало не забороненим митцем в Україні. Поколiння «зразкових» за бiографiєю, до якого належав М. Кулiш, пiдлягало фiзичному винищенню. Кращi п’єси драматурга – «Народний Малахiй», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса» – були забороненi невдовзi пiсля прем’єри, частину з написаного взагалi не було дозволено до вистави, як i «Патетичну сонату». Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. Він відкрито виступив, що не поступиться своїм мистецьким суверенітетом і не збирається обходити національну проблему і розв’язувати її в білих рукавичках. Після цього на сцену не потрапила жодна п’єса українського автора. У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників.

На початку 1933 року відбувся розгром «ВАПЛIТЕ» і Микола Куліш не витримав середовища Харкова і зробив подорож по селах України. Від побаченого повернувся до столиці зламаним. Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі і консерваторії, падала з ніг від виснаження і недоїдання.

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Під час поховання упав на коліна і закричав: «Сонце моє! Ти перший відкрив нам очі на Україну». Дружина Куліша сховала його мисливську зброю, щоб він не повторив крок друга, проте він сказав: «Це треба було робити або замість Хвильового, або вже пізно робити… Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця».

Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Ґрасу». Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та органи компартії збагнули підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а театр «Березіль» ліквідували. Хоча Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», проте ці твори не друкувалися, не ставилися й пропали в роки другої світової війни. Куліша виключили з партії, гонорарів за драми не платили, постійно стежила таємна міліція. У грудні 1934 р. у Харковi Куліш збирався їхати на похорон друга і його заарештували просто на вулиці. Висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря обкому партії, зачислили до «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру». Після страшних катувань визнав себе членом ОУН, письмово засвідчив, що є терористом. У цій справі проходило 17 чоловік. Вистояв лише Валер’ян Підмогильний, який відмовився написати наклеп на самого себе. Вирок – 10 рокiв позбавлення волi, Соловки, Бiле море. На відміну від інших, хто проходив по цій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу лише М. Куліш та В. Підмогильний. Існує дві версії загибелі письменника. За свідченням очевидців Куліша, Курбаса та інших інтелігентів вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули у Біле море. Інші джерела вказують на те, що Куліша розстріляли 1937 р. в честь 20-рiччя жовтневого перевороту.

У 1956 році Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

Найiстотнiшою рисою Кулiшевого таланту є трагедiйнiсть свiтобачення, яке поступово перетворюється на трагiкомiчне, трагiфарсове, що визначає взагалi тип сучасної культури. I з огляду на це нема потреби подiляти творчiсть драматурга на «канонiчну» та «протестантську». Виразно «апокрифiчне» забарвлення має, зокрема, не тiльки «Народний Малахiй», а й перша його п'єса – «97», що її за якимось непорозумiнням i досi вважають традицiйно-психологiчною драмою.

Як драматург М. Кулiш послiдовно йшов до створення драми модерну, яка за останнi сто рокiв набула кiлька назв у рiзних країнах – вiд драми експресiонiзму до драми абсурду. В українськiй драматургiї М. Кулiш, свiдомо чи пiдсвiдомо, перегукувався з пошуками таких митцiв, як Б. Шоу i Л. Андреєв, Пiранделло i Кроммелiнк, О'Нiл i Ануй, Жiроду. Український мистецький авангард 20-х – початку 30-х рр. узагалi неможливо зрозумiти без п'єс Миколи Кулiша та вистав Леся Курбаса. Навiть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, якi були невiдомими не тiльки в «оказьоненiй» лiтературi, а й у європейських культурах з'явилися дещо пiзнiше. Так, у «психологiчно недостовiрному» ранньому фiналi «97» з'являютсья деякi елементи, властивi драмi абсурду 50-х р.

«97», «Комуна в степах» (1925, 1931), «Прощай, село!» (1933) – трилогiя про українське село 1919-1930 рр. й водночас трагiчний лiтопис загибелi українського села. Характерною є вимога видавництва у 1934 роцi змiнити назву останньої п'єси: у словах «Прощай, село!» – цiлком закономiрно вбачали символ знищення органiчної ланки українського буття пiд час колективiзацiї, хоча автор на думцi мав зовсiм iнше. Справа в тому, що не тiльки сама фабула п'єси, за якою типова для драматургiї цих рокiв постать середняка окреслювалася в елегiйних тонах, що переходили у трагiзм безвиходi, а й характер дискусiї мiж куркулем (тобто хазяїном) та «партiйною лiнiєю» набував рис притчi. Опозицiйнi персонажi не просто сперечаються, а й розповiдають один одному такi собi «казочки» у романтичному стильовому ключi. (Цей прийом знайде довершене втiлення у «Патетичнiй сонатi»). А притча сама по собi завжди звернена у майбутнє, тому «казочки» Кулiшевих куркулiв сьогоднi спримаються дещо iнакше, нiж за життя автора.

Якщо у «Комунi в степах», ще дискутується питання про комунальну їдальню, (де неможливо харчуватися навiть звичним до всього незаможникам), то в останнiй п'єсi трилогiї йдеться вже про спалення iкон та виселення частини населення, яка не пiддається колективiзацiї. М. Кулiшу закидали, що в другiй п'єсi вiн не оспiвав колективний рух на селi, протиставивши «комунi» – «колектив», хитрiстю створений колишнiми багатiями. Але iсторично драматург не тiльки вiдчув приреченiсть комун (члени комуни у п'єсi – це люди самотнi та покалiченi фiзично чи морально, сироти, люди без родини, без корiння, без батька, матерi, дружини та дiтей, побитi долею, нещаснi, аж нiяк не зможуть мiцно стояти на землi та хазяйнувати), а й запропонував нездiйснений у 20-х рр. шлях створення «колективiв» з мiцних господарiв. Однак цю «пропозицiю» не сприйняли.

У мелодрамах «Зона» (1926) та «Закут» (1929) М. Кулiш звертається до теми переродження революцiйної iдеї, катастрофи фанатизму. Жанр мелодрами, традицiйний для української лiтератури, у 20-тi рр. переживає вiдродження на вiтчизняному ґрунтi. Цей жанр своїм зверненням до особистого життя партiйної радянської людини протистояв офiцiйнiй настановi на нiвелювання iндивiдуалiзму члена нового колективу. Гра в бюрократичний колективiзм вимагала розглядати людину безособово. Тому мелодрама iз своїми смiшними для сучасної театральної поетики пострiлами, вбивствами через ревнощi, подружнiми зрадами у 20-тi рр. була майже єдиною захисницею природного людського в людинi, того, що протистоїть парадному офiцiозу зборiв та мiтингiв. Обидвi п'єси було заборонено, i вони до кiнця 80-х рр. зберiгалися в архiвах.

Творчiсть Кулiша – явище всесвiтнього значення. Саме в п'єсах драматурга знайшла повне вiдображення трагiчна концепцiя епохи та людини, що гине пiд владою революцiйного фанатизму XX ст. Герой Кулiша – це трагiчний блазень лiтаризму приреченi на загибель. Гине свiт, гине й людина, залишаючи лише трагiкомiчнi скавучання замiсть великої мелодiї. Трагедiя буття обертається трагiкомедiєю iснування. I в цьому пошуки драматурга наближаються до свiтової драматургiї, розвивають те, що розпочала своєю творчiстю Леся Українка, – виводять нацiональну лiтературу на арену свiтового мистецтва.

Поиск по сайту: