Микола Вінграновський (рік народження 1936)

Микола Вінграновський, будучи у плеяді «шістдесятників» витворив художній світ, законом якого є краса. Митець виявив вищу незалежність художника від диктату часу так органічно й натхненно, як в українській літературі ХХ ст. це вдалося хіба що ранньому П. Тичині, Б.-І. Антоничу або О. Довженкові.

Микола Вінграновський народився 1936 р. на Миколаївщині. Середню школу закінчив у 1955 р. і вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого на акторський відділ. А за два тижні від початку занять, показного хлопця прослухав О. Довженко (майстрові було дозволено сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його в Москву на навчання.

Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі Миколи Вінграновського. Ще студентом він зіграє головну роль у «Повісті полум’яних літ», обере своїм фахом кінорежисуру (створено ним десять художніх фільмів), присвятить О. Довженкові кілька поезій. Та головне – довженківський добро творчий пафос, його розуміння творчості як торжества свободи і краси резонуватимуть у кожному слові поета. Але все, що створюватиме Микола Вінграновський, відповідатиме гуманістичній тезі видатного художника: «...Митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ».

З 1960 р. М. Вінграновський – режисер Київської кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка. Від 1989 р. був Головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна посада – єдина з керівних, яку колись обіймав поет.

У 1962 р. він видає збірку поезій «Атомні прелюди». Максим Рильський відзначив обдарованість М. Вінграновського, вказав на виняткову національну виразність його лірики.

Несподіваний вибух метафоричного мислення в ліриці 60-х років пов’язаний із стрімким розвитком суспільної свідомості, НТР, вивільнення особистості від унітарних світоглядних систем тощо. Метафоризація художнього мислення була зумовлена ще одним, головним чинником: критерій правильного замінювався на критерій прекрасного. Мистецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю.

Особливості поетики М. Вінграновського ще більше увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967). Вірші цієї збірки свідчать про активні творчі пошуки самовираження поета, який випробовує місткість форм, вдається до верлібру і хоку. Найзначущі відміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні – ударили в скроні...»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна – тупу-тупу – Безнебна ніч – татари де?! – прийшла...»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні).

«Поезії» (1971) склали твори двох попередніх збірок і небагатьох нових віршів. Серед останніх привертають увагу дві малі поеми – «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...» (у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей») і «Гайавата». Малими поемами їх дозволяє назвати епічний розмах, що з’єднує фрагменти світу в концептуальну гармонійну цілість. Поріг умовності вираження вищих цінностей остаточно долається в поемі «Гайавата», ритміко-інтонаційна будова якої свідомо зорієнтована на славетний твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами подається тут як найвище благо, єдине доступне людині щастя, у світлі якого всяке вигадане, поза житейські турботи життя є просто зайвим, оманливою фікцією.

Не метушливі діди володіють тайнами ремесел, баби правлять городяним царством і бавлять дітей, батьки яких дають лад хазяйству, що вимагають трудів і терпіння. Всі шанують усіх, одведені від спокуси, вбережені від лукавого й наділені хлібом насущним. Це – гармонійний світ, і чи не тому він у Вінграновського такий химерний, упосаджений у казку й перегру, перейнятий вертепною веселістю й добрим дивацтвом, що насправді не є нашим, існуючим, дійсним?!

Інтимна лірика Миколи Вінграновського зібрана у книзі «Цю жінку я люблю» (1990). Переживання його ліричного персонажа набагато ширші за особисті, наповнені не жаданням утіхи та взаємності, а спрагою віри й надії на те, що душа здатна перейти у щось вічно суще.

Я тебе обнімав, говорив, цілував,

Цілував, говорив, обнімав – обнімаю,

Говорю і цілую – сльозою вже став

З того боку снігів, цього боку немає…

На ІХ з’їзді письменників України, приголомшений суспільними та економічними катастрофами, І.Драч дорікне поетові за «тиху ноту», що в книгах «Київ» (1982) й «Губами теплими і оком золотим» (1984) витіснила литаври «раннього» Вінграновського. Але ця тонка духовна мелодія і буде відповіддю митця епосі. Поет творить свою другу, «божественну» дійсність дарованим йому від народу словом, видобуває з цього слова трансцендентну, поколіннями накопичену енергію.

Як ні для кого іншого, слово для Вінграновського – життєва безконечність, у яку він углиблюється, якою розкошує. «Він розглиблює якесь поняття ним же самим (наче вибирає, вигрібає слово із слова: «Із тих одвертостей хоч крихітливу крихту», «мале з малих, крилечечко із крил»), ступенює його до останньої межі, вичерпує до дна: «І одинота-одина у ній одніє», «Я сам сумую», «Мовчить печаль і сум мовчить у сумі, і ти мовчиш. Мовчання, й те мовчить»».

Все сказане підводить до думки, що поетична творчість Миколи Вінграновського – глибоко ідеалістична, і саме ця якість дозволила йому подолати межі, гальмівні традиції соцреалістичної естетики.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, до якої він звернувся ще в 60-ті роки. Дослідники відзначають взорованість ранніх його повістей. («Світ без війни», 1958, «Президент», 1960) на піднесену стилістику О. Довженка. Але в наступних творах, зокрема повістях і оповіданнях 80-х років, Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими щедро наділяються звірі, птахи, рослини, води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений дослідженням питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, висловлюються в соковитих формах, звуках і кольорах життя. Як, скажімо, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Як і поезія, проза Вінграновського вельми предметна, впосаджена реаліями в соціально-історичне тло часу, багата на яскраві народні характери і, разом з тим, у чомусь головному цьому часові стороння. Людина у цій прозі повертається до своєї істинно людської суті.

Усі ці риси поетики Миколи Вінграновського вповні виявилися в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі – романі «Наливайко» (1991), який за всіма підставами можна визнати явищем сучасної української літератури. У найщільнішому образному письмі розкривається трагічна й героїчна українська історія, а точніше – її увічнений поетом дорогий лик.

Поиск по сайту: