Рання лірика Павла Тичини

Проблема спiввiдношення рацiонального та iнтуїтивного – першорядна для його поезiї. Виняткова роль у багатьох його вiршах раптового осяяння, прозрiння («Я був не я – лиш мрiя, сон», «Прокинувсь я – i я вже Ти»), складної багатозначної символiки («Але ж два чорних гроби, один свiтлий. I навкруг калiки...»), важко вловимих асоцiацiй («Випив доброго вина залiзний день»), подекуди – сильного, навального потоку свiдомостi («Огонь, Буран, Тяжiння, Рух, Свiдомiсть, Матерiя...») Бiжить життя моє спiралями, пiдсвiдомiстю пiдказаних зв'язкiв мiж окремими смисловими «сегментами» його поем («Золотий гомiн», «Фуга», почасти «Похорон друга») – все це пiдтверджує наявнiсть неабиякої творчої ефективностi у поезiї Тичини позарацiонального, iнтуїтивного елемента. I навпаки, багато його пiзнiших поезiй були знебарвленi i знекровленi саме тiєю «офiцiальною» розсудливiстю задуму й виконання, на поталу якiй вiн приносив свiй неповторний талант.

Першi вiдомi нам вiршi початкуючого поета датуються 1906 р. З 1912 вiн починає друкуватися – в журналах «Лiтературно-науковий вiсник», «Рiдний край», «Українська хата», «Основа» та iн. Пише – i з творчим успiхом – кiлька оповiдань, теж опублiкованих у 1913-1914 рр. («Вавилонський полон», «Богословiє» тощо). Перед виходом «Сонячних кларнетiв» вiн мав уже чималий поетичний доробок, що мiг би скласти першу, «передкларнетну» збiрку, i на перших її сторiнках, можливо, могла бути видрукувана ось ця двокатренна мiнiатюра, яка так виразно характеризує Тичинину творчiсть.

У «Сонячних кларнетах», як i в наступнiй поезiї П. Тичини, було органiчно й високомистецьки синтезовано досвiд новiтнiх європейських поетичних шкiл, насамперед символiзму та iмпресiонiзму, з оригiнально перетвореними цiностями українського фольклору, з традицiями й стилями нацiонального художнього мислення. Помiтна i своєрiднiсть Тичининого символiзму, тобто постiйного тяжiння до рiзноманiтних видiв «променистої», особливо згущеної в смисловому розумiннi символiки.

П. Тичина в раннiй поезiї своїй дав генiальних вираз цим новим i значущим художнiм тенденцiям. Iдеться про вступний вiрш до його першої книжки, з центрального символу якої i постала її назва. Тут – ключ до самих основ його свiтобачення, як i до загальної картини Всесвiту, якою вона уявлялась поетовi. Перед нами – новiтнiй поетичний мiф про Космос, точнiше, про його верховне начало – всезагальний, всепроникаючий свiтлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетiв – цього пантеїстичного символу свiтлої субстанцiї свiту. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух – лиш Сонячнi Кларнети», а якщо i є в безмежних далях та глибинах Всесвiту якесь божество, то, в кожному разi, несумiсне з авторитарним гнiвом, насильством i несвободою. «Навiк я взнав, що Ти не гнiв, лиш Сонячнi Кларнети!»

Навряд чи можна вiднайти у свiтовiй поезiї перших десятирiч XX ст. фiлософський символ такої яскравостi й мiсткостi, а разом з тим i знадливої «таємничостi», завжди властивої поетичним образам такого вимiру. Наче сам лик вiчно недосяжної краси i гармонiї промайнув перед нашими очима...

Глибоко людяний свiтлий настрiй, жадання гармонiї, найперш iз природою, зворушлива вiдкритiсть свiтовi душi молодого iдеалiста, повної то неясних передчуттiв, то свiтлих, то тривожних, – основнi тони, якими забарвлена емоцiйна, духовна атмосфера першої книжки Тичини (власне, тiєї частини, яка створювалась у передреволюцiйнi роки й мiсяцi). Але це не iдилiя: «в душi я ставлю свiтлий парус, бо в мене в серцi сум», – зазначає поет, а ще глибше ця думка висловлена в вiршi «Гаптує дiвчина...»

Входження поезiї П. Тичини в бурхливе море революцiйних подiй ознаменували три бiльших за обсягом твори, якi, по сутi, склали другу й завершальну частину «Сонячних кларнетiв». Сповнену пафосу нацiонального вiдродження (бiльше того – другого народження нацiї!) поему «Золотий гомiн» автор написав незабаром пiсля того, як Центральна рада й Всеукранський вiйськовий з'їзд проголосили в червнi 1917 р. вiдновлення (поки що в формi автономiї щодо Росiї) державностi України. За жанром це своєрiдна ораторiя рiдкiсної лiричної сили (з фрагментами окремих малюнкiв i сцен у головнiй частинi, що створюють драматично-конфлiктний вузол твору). В українськiй поезiї, здається, ще нiколи не було такого натхненно-оригiнального поєднання рiзнорiдної образностi, в якiй нечисленнi сучаснi реалiї виявляються цiлком суголосними iсторичнiй мiфологiї, символiчнiй фантастиці й навiть проривам у космiчну просторiнь. Тiльки П. Тичина мiг створити таку барвисту «нацiональну амальгаму», де з однаковою силою звучать згадки i про «човни золотiї», що «з сивої-сивої давнини причалюють» i про Андрiя Первозваного, i про Час, який проходить небесними ланами й засiває Україну «зернами кришталевої музики», i про акорди, «натхненнi, як очi предкiв», i про щось неозначене, що всюди – на землi, пiд землею i в повiтрi – «лелiє, вiє, ласковiє, тремтить, неначе сон»...

Але суцiльного торжества тут немає. П. Тичина вiдчував неминучiсть наростання влiтку 1917 р. грiзних соцiальних конфлiктiв – звiдси символiчнi образи гугнявих калiк («iсти їм дайте, хай звiра в собi не плекають»), чорного птаха з гнилих закуткiв душi i трьох гробiв та одного свiтлого – тривожнi, зловiснi передчуття! Та надiя все ж перемагає, i поема завершується могутнiм бадьорим акордом: «Я – дужий народ, я молодий!».

Вперше надрукована восени 1917 р. «Дума про трьох вiтрiв» мовою фольклорних образiв вiдривала три основнi соцiально-полiтичнi сили. Їх досить легко пiзнати за iменами-епiтетами: першiй вiтер Лукав Снiговiй Морозище (який i «говорить по-чужому») – вiн персонiфiкує сили вiдвертого гноблення й реакцiй, другий – Безжурний Буровiй – анархiчну сваволю, розбiй i погром i тiльки третiй з них, Ласкавий Легiт-Теплокрил дає селянам землю, стукаючи в кожне бiдне вiконечко: «Виходьте люди, вашого плуга земля дожидаєьтя». Демократичнi симпатiї й сподiвання поета цiлком очевиднi. Характерно, що i в значно пiзнiше написаному вiршi «Три сини» П. Тичина дотримується такої ж «потрiйної» суспiльної стратифiкацiї... «один за бiдних, другий за багатих, третьому силу свою нiгде дiть – просто бандит». Ця остання, моральна, категорiя особливо турбувала його тодi в рiзних сферах суспiльного життя.

Третiй твiр з Тичининої «нацiональної трилогiї» 1917-1918 рр. – цикл «Скорбна мати». Мати Божа, вона ж Україна, i вона ж, можливо, покiйна мати поетова, воскрешена силою його уяви, проходить полями країни наодинцi зi своєю незмiрною скорботою: «Не буть нiколи раю у цiм кривавiм краю». Вона не шукає нi правих, нi винних, їй болить нацiональна руїна, руїна матерiальна й духовна, заподiяна братовбивчою вiйною. «Як страшно!.. людське серце до краю обiднiло». Ще недавно був «золотий гомiн», а тепер: «Поглянула – скрiзь тихо. Буяє дике жито. – За що тебе розп'ято? За що тебе убито?»

Серед найголоснiших тренiв (плачiв) свiтової поезiї це – один iз найтрагiчнiших. I цьому слугує оголена простота засобiв, аж до умисних тавтологiй, що закорiненi у давню народну поезiю: «заплакала сльозами», «проходила по полю – зелене зеленiє». На весь цикл – всього чотири – п'ять метафор та епiтетiв, але найкондесованiших у своїй метафоричностi: «Бiль серце опромiнив блискучими ножами», «руки, безкровнi, як лiлеї», «буяє дике жито»! У плачi не повинно бути прикрас, хоча може бути гiрка, трагiчна iронiя – i вона тут присутня («Iдiть на Україну. Заходьте в кожну хату. Ачей вам там покажуть хоч тiнь його розп'яту»).

Сумнiви й вагання поета в ставленнi до жовтневого перевороту, а нерiдко й суперечка з ним, суперечка при свiтлi гуманiстичних i народолюбних iдеалiв, вiдбились i в невеликiй збiрцi вiршiв у прозi «Замiсть сонетiв i октав». Вийшла вона 1920 р., незабаром пiсля книжки «Плуг», але є пiдстави гадати, що бiльшiсть її «строф» i «антистроф» створювалися 1918 р. i тiльки деякi – в 1919, коли вже складався основний масив вiршiв «Плугу». «Проза» (насправдi – поезiя високого гатунку) тут ритмiзована, афористична, гранично конденсована у висловi, з великими смисловими «елiпсисами», що створюють джерело додаткової енергiї i напруги вiрша.

Стрижнева тема збiрки – палкий протест проти насильства, жорстокостi й терору, проти морального спустошення й здичавiння, якi неминуче породжує громадянська вiйна. Як зазначено у вступному вiршi (без антистрофи) – «Прокляття всiм, прокляття всiм, хто звiром став».

Жорстокiй i взаємознищувальнiй боротьбi партiй, класiв П. Тичина протиставляє вiчне, свiтло вселюдських цiнностей, гуманностi й культури. «Приставайте до партiї, де на людину дивляться, як на скарб свiтовий i де всi, як один, проти кари на смерть». Можна назвати цi заклики сентиментальними, абстрагованими вiд реальної дiйсностi (поет це передбачав), – але хто ж, крiм поета, повинен крикнути «Опам'ятайтеся!» всiм, хто забув про людянiсть i благо людини, саме її життя!

1918 i на початку 1919 р. були написанi вiршi та цикли «Плуг», «Сiйте», «На майданi», «I Бєлий, i Блок...», «На могилi Шевченка», «Сотворiння свiту», в яких П. Тичина сказав рiшуче «так» революцiї, її соцiальним й нацiоналновизвольним iдеалам («Плуг», 1920). У раннiх творах вiн знаходить для неї символи в нацiональнiй i свiтовiй соцiокультурнiй традицiї: «Кого ж нам на Вкраїну ждать? – Кармелюк, Сковорода»; «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея – не може ж так буть!» У вiршах пiзнiшого часу вiн у дусi «червоних» гасел пов'язує перемогу революцiї з робiтничим класом, iз спiлкою трудiвникiв мiста й села («Псалом залiзу», «Ронделi»). Але мiж образами-мотивами першого й другого ряду немає, по сутi, нiяких «перетинок»: вся поезiя «Плугу» об'єднана думкою про народнiсть соцiальної революцiї i про домiнуюче значення її творчих, культурно-будiвничих завдань. Тiльки повiривши в це, поет прийняв i саму революцiю, прийняв у нерозривнiй єдностi її соцiальних i нацiональних завдань, як це було й багатьма iншими українськими iнтелiгентами – його сучасниками й спiвтоваришами у цьому вирiшальному виборовi.

Пафос нацiонального вiдродження України, яке, гадалось йому, почало здiйснюватись на нових, радянських шляхах, пафос гордий, але не «бляшаний», зовсiм не абстрагований вiд пам'ятi про труднощi й перепони («Над твоєю весною такий iще вiтер да тьма») – проймає найвизначнiшi твори, що увiйшли до книжки «Вiтер з України». Найяксравiший вияв знайшов вiн у вiршi, що дав назву збiрцi, - i метафоричний переклик поета з Заходом та Сходом нiби має на метi пiдтвердити вiдому концепцiю М. Хвильового (йому присвячений вiрш) про «азiатський ренесанс», тобто нацiонально-культурне вiдродження країн i народiв, ранiш пригноблених рiзними iмперiями.

Цикли «Харкiв», «Вулиця Кузнечна», вiршi «Надходить лiто» i «Голод» (два полярнi за змiстом малюнки з життя тогочасного села – iдилiя i трагедiя), «Перше травня на Великдень», «Ненавистi моєї сило» – це все «соцiологiчна», а подекуди й фiлософська лiрика про непрохололу вiд недавнiх потрясiнь українську дiйснiсть. Лiрика здебiльшого двобарвна, свiтлi смуги переплiтаються з темними, але в основi це все ж лiрика надiї, утвердження вiри у завтрашнiй день. Особливо багатий на рiзноманiтнi тони цикл «Вулиця Кузнечна». Характерний в цьому розумiннi вже перший вiрш (диптих) «Захiд»: з одного боку – сiрi буднi голодного й холодного Києва 1921 р. з прокляттями на адресу iмперiалiстичного Заходу, а з iншого – радiсть нового бачення свiту, змiцнiле в цих життєвих випробуваннях чуття iнтеранцiональної єдностi з передовими умами того ж Заходу: «Це того, що там Барбюс, це того, що там Ролан!»

У своїх поетичних роздумках П. Тичина тепер особливо часто звертається до постатей i явищ вiтчизняної та свiтової iсторiї й культури. В його поезiї вони здебiльшого перетворюються на символи чи навiть мiфи, через якi осмислюються гарячi проблеми – в цьому розумiннi iсторик i культуролог з нього майже завжди суб'єктивний i тенденцiйний. Постатi iсторичних осiб, героїв легенд чи лiтературних творiв у поета, здебiльшого, тревестуються, переосмислюються, до того, ж переважно в соцiологiчному дусi. Саме такими в збiрцi «Вiтер з України» постають київський ремiсник Микита Кожум'яка, афiнськi громадяни Клеон i Дiодот, Фауст i Прометей.

Книжка «Вiтер з України» позначена неабиякою тематичною строкатiстю, але власне особистої, iнтимно-психологiчної лiрики тут майже не було. Тим-то цiкавим знаком «вiдсвiження» його поетичної душi став лiричний Кримський цикл 1925 р. Сенсуалiстичний смак до безпосереднiх вражень життя, якi пiд його пером можуть набувати фiлософської значущостi, втiшаючи водночас зiр i слух грою кольорiв i тонiв, промовляє тут за себе на кожному кроцi. У вiршах циклу тонко переданi й психологiчнi стани на межi сну i дiйсностi, думки й вiдчуття, i тичининська життєлюбна, але цнотливо стримана або «онаївлена» еротика, i задушевна розмова з одним iз найменших «братiв наших менших», i статичний фiлософський дифiрамб «вiчному, вiчному нерозгаданому» Прометеєвi, швидше, вiчнiй iдеї свободи, людяностi, творчого дiяння: «Хай ти розум, хай зустрiння матер'яльних сил – слався, вiчне випромiння людської краси!»

Поиск по сайту: