МИКОЛА ТИМОШИК – ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОВИДАННЯ

Серед українських теоретиків видавничої справи Микола Тимошик посідає чільне місце, оскільки коло його інтересів не обмежується однією проблемою, а видова різноманітність випущених ним видань свідчить про намагання впровадити теоретичні здобутки у практику, про щире бажання виховати нове покоління справжніх фахівців з видавничої справи. Він автор понад 200 публікацій з історії українського друкованого слова, історії цензури в Україні, теорії і практики сучасної журналістики і книговидання. Зокрема в його доробку монографії “Голгофа Івана Огієнка” (1997 р.), “Її величність – книга” (1999 р.), “Лишусь навіки з чужиною” (2000 р.), підручник “Історія видавничої справи” (2003 р.), навчальний посібник “Видавнича справа та редагування” (2004 р.), виробничо-практичне видання “Видавничий бізнес” (2005 р.), практичний посібник “Книга для автора, редактора, видавця” (2006 р.). Тож аналіз найзначущих праць Миколи Тимошика, з’ясування значення й ролі його особистості для розвитку книговидавничої галузі України вбачається актуальним.

Микола Тимошик народився 18 січня 1956 р. у селищі Данине Ніжинського району Чернігівської області. Після загальноосвітньої школи в 1973 р. він вступив на факультет журналістики Київського університету, який закінчив у 1978 р.

Вісім років (з серпня 1978 р. по серпень 1986 р.) Микола Тимошик працював кореспондентом, старшим кореспондентом, власним кореспондентом, завідувачем відділу в редакції обласної газети “Радянська Буковина” (м. Чернівці). Далі був головним редактором обласної комсомольської газети “Молодий буковинець” (м. Чернівці), інструктором сектору преси ЦК ЛКСМУ (м. Київ), членом редколегії, редактором першої категорії Головвидаву Держкомвидаву України.

Протягом 1990 – 1992 рр. Микола Тимошик завідував редакцією, а 1992 р. був головним редактором видавництва “Либідь” при Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. З грудня 1998 р. по серпень 1999 р. він очолював Науково-видавничий центр “Наша культура і наука”. За творчі здобутки його обрано членом Національної спілки журналістів України (з 1981 р.) і членом Національної спілки письменників України (з 2000 р).

Як педагог розпочав свою діяльність з 1991 р. старшим викладачем факультету журналістики КДУ, а згодом – професором (з вересня 1999 р.). Протягом 2002 – 2010 рр. завідував кафедрою видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету. Викладає нормативні курси “Основи видавничої справи та редагування”, “Авторське право” та “Історія видавничої справи”.

Микола Тимошик систематично підвищує рівень кваліфікації, стажуючись у найвідоміших вишах Європи – Колегії Святого Андрія Манітобського університету (Канада, 1997 р., 2000 р.), Українському вільному університеті (Мюнхен, 1998 р.), Інституті перепідготовки журналістів Fojo (Швеція, 2003 р.), Міжнародному Андалузькому університеті (Іспанія, 2006 р.). Крім того, він удосконалює свою майстерність як викладач виступаючи з лекціями в навчальних і наукових закладах Бельгії, Великої Британії, Іспанії, Ізраїлю, Канади, Китаю, Німеччини, Польщі, Росії, Сербії, Франції, Швейцарії, Швеції.

Про його багатовекторну діяльність свідчить перелік установ, в яких він працює – голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), директор науково-видавничого центру “Наша культура і наука”, заступник голови Навчально-методичної комісії з масової комунікації при Міністерстві освіти та науки України, член Експертної ради Національної програми “Українська книга” при Держтелерадіо України, експерт щорічної акції “Книжка року” часопису “Книжник-ревю”.

Специфічною тенденцією розвитку сучасної національної історіографії є повернення із забуття імен, знищуваних радянською ідеологічною системою. Це постаті, творча спадщина та практичний вклад яких у розвиток української нації неосяжний. До реабілітації українських науковців долучився й Микола Тимошик, обравши за об’єкт своєї докторської дисертації життя й діяльність Івана Огієнка. Відтак Микола Тимошик присвятив йому низку досліджень. Серед них “Голгофа Івана Огієнка” [2] і “Лишусь навіки з чужиною...: Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження” [4].

Автор монографій спершу зацікавився постаттю митрополита Іларіона як дослідника історії українського книговидання. 1991 р. Микола Тимошик написав передмову до книги Івана Огієнка, яка вперше побачила світ 1925 р. “Історія українського друкарства” з грифом навчального посібника стала своєрідним проривом дослідження витоків та етапів поширення українського друкованого слова.

“Голгофа Івана Огієнка” – перше в Україні монографічне дослідження про життя і творчість видатного українського вченого-державотворця, видавця, редактора й церковно-релігійного діяча. Вона написана ґрунтовно, на основі вивчення великого масиву архівних матеріалів, що вперше введено в науковий обіг, залучено також “спецфондовські” та інші видання, що раніше були недоступні для дослідників. “Працюючи над нею, – зазначив автор в одному зі своїх інтерв’ю, – виявилось, що дослідів київських, житомирських, вінницьких, кам’янецьких і львівських архівів замало, бо Іваном Огієнком в Україні було прожито лише першу половину життя, далі була Польща, Швейцарія, Франція і Канада. Але мене це не спинило – архіви цих країн були опрацьовані, а дані використані” [Цит. за: 1].

Інша його монографія – “Лишусь навіки з чужиною...: Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження” [4] – написана на основі ретельного опрацювання наявних в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, а також у Швейцарії архівних матеріалів про життя і діяльність Івана Огієнка. У 1997 р. автором опрацьовано також архів митрополита Іларіона, що зберігається в Консисторії УПЦ в Канаді.

Микола Тимошик розробив своєрідну періодизацію еміграційного життя Івана Огієнка: 1920 – 1945 рр. – життя на етнічних українських землях, 1946 – 1947 рр. – швейцарський та 1947 – 1972 рр. – канадський періоди; проаналізував роль викладацького оточення, яке сприяло формуванню наукових інтересів та об’єктивному сприйняттю українського минулого, усвідомленню значення державницької ідеї. Миколі Тимошику вдалося показати невтомність цієї людини, яку не лякали життєві обставини та невлаштованість побуту, реалізувавши себе на різних теренах.

Дослідник спробував визначити місце Івана Огієнка в розвитку української науки як мовознавця, літературознавця, редактора, видавця, історика української церкви. Ним проаналізовано найвідоміші праці митрополита Іларіона, його релігійну поезію, яка взагалі в Україні не досліджувалася. Особливу увагу вченого привернули літературні твори на історичну тематику, історико-біографічні нариси, присвячені Іванові Мазепі, Богданові Хмельницькому, Іовові Борецькому, Костянтину Острозькому, Івану Сірку, при написанні яких Іванові Огієнку довелося працювати з архівними документами, шукати підтвердження в джерелах, повертаючи тим самим історії правдиві образи національних постатей.

Унікальним і не визнаним радянською цензурою став переклад І. Огієнком “Слова о полку Ігоревім”, що, на думку Миколи Тимошика, аргументовано й переконливо свідчить про українськість цього епосу, на противагу офіційно визнаній версії російських літературознавців, які наполягали на винятково російському походженні.

Микола Тимошик першим у своїх монографіях “Голгофа Івана Огієнка” й “Лишусь навіки з чужиною...: Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) і українське відродження” дослідив постать Івана Огієнка як видавця й редактора українського друкарства.

Вагомим надбанням у дослідженні історії українського друкарства стала книга Миколи Тимошика “Історія видавничої справи”. Це глибоке наукове дослідження, призначене як підручник для студентів спеціальностей “Журналістика” й “Видавнича справа та редагування”. Видання цілком новаторське, оскільки вперше всебічно й повно висвітлює історію книгодрукарства в Україні від зародження до сьогодення з україноцентричної позиції.

По-перше, автор доходить висновку, що рукописна справа веде свій початок не з XI століття (часу офіційного прийняття і поширення в Київській Русі християнства), а значно раніше – VI ст. до н. е. – IX ст. (дохристиянської доби).

По-друге, Микола Тимошик наводить окремий розділ, присвячений розгляду концепцій витоків вітчизняного друкарства, докладно описує концепції російських (радянських) учених, західних учених, Івана Огієнка, Ореста Мацюка та Якима Запаска.Такий глибокий аналіз дозволив авторові зробити висновок, який намагаються не помічати як деякі російські, так й українські вчені: “Друкарство в Україну прийшло не зі Сходу, з Москви, а з Заходу, від німців” [3, с. 143], першим українським друкарем слід уважати Стапана Дропана, фундатором постійного друкарства – Івана Федоровича.

По-третє, науковець порушує гостру тему цензурних заборон українських друків, цензурних обмежень, що понівечили вітчизняні видавничі здобутки. Він показує системність цензурних заборон від часу Петра І до радянської доби. Автор підкреслює, що лише в період національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. для видавців настало короткочасне полегшення. Із встановленням радянської влади цензура випущеної літератури продовжилася, нищилися видання, закривалися видавництва. Радянська влада творила тотальну видавничу систему, ідеологічно заангажовану, не даючи національній продукції права на життя. Натомість у світі українська книга вільно розвивалася. Відтак, по-четверте, Микола Тимошик уперше висвітлює основні етапи розвитку української видавничої справи у країнах найбільшого розселення українців – Німеччині, Франції, Канаді. “Матеріал цих трьох тем є ексклюзивним, – зазначено у “Вступі” книги, – він зібраний автором нещодавно під час тривалих у часі наукових стажувань у цих країнах і опрацюванні тамтешніх колосальних архівів української еміграції” [3, с. 17].

По-п’яте, Микола Тимошик приділяє чимало уваги видавничій справі незалежної України, уперше розробляє тематичну періодизацію розвитку сучасного йому українського книговидання.

Загалом книга написана зі знанням справи, з чітко вираженою авторською позицією щодо історії світової і національної книжкової справи, гарною мовою, культурою доказів і методикою цитувань, через що цей підручник відносять “до новаторських книжок у жанрі навчальної літератури не тільки з погляду полемічного завзяття автора, але й літературної довершеності” [5].

Ще один недосліджений епізод в історії українського книговидання, взятий на опрацювання Миколою Тимошиком, – університетське друкарство, яке має свою давню й цікаву історію. Видання “Її величність – книга” [3] зрушила цю проблему з місця. Предметом дослідження книги стала багатогранна і результативна видавнича діяльність одного з авторитетних центрів створення й поширення книжок – Київського університету імені Тараса Шевченка.

Характерним для ґрунтовного дослідження Миколи Тимошика є те, що книга побудована переважно на архівних матеріалах, значна частина яких використовувалася вперше. Незвичною для наукової літератури виявилася манера викладу, позначена в сюжетних оповідях здатністю автора не лише самому співпереживати, а й мимоволі спонукати до цього читача.

Розповідь про маловідомі сторінки історії книговидавничої справи Київського університету подається в контексті історичних подій конкретної доби, просякнута конкретними долями багатьох особистостей, котрі ввійшли в історію нашої країни й університету як люди зі сміливими демократичними й національно окресленими вчинками, перейнятими відчуттям причетності до долі свого народу, своєї Батьківщини.

Розвідки Миколи Тимошика в галузі історії видавничої справи приваблюють новаторством, важливими концептуальними засадами, відвертістю, достовірністю та об’єктивністю документів і висновків. Вони ввібрали кращий науково-історичний досвід і зробили значний внесок у вивченні історії українського книговидання, піднявши культурний рівень української книги на вищий щабель.

Поиск по сайту: