ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗВ’ЯЗКІВ З ГРОМАДСЬКІСТЮ

Інформація для сучасної людини стала невід’ємною частиною її життя та діяльності. Зумовлено це ускладненням виробничих і суспільних відносин. Інформаційні ресурси набули статусу товару і стали об’єктом цивільних правовідносин. З’явилися легалізовані поняття “інформація”, “інформаційні ресурси”, “інформаційна сфера” тощо. Новий вид комунікації – електронна інформація – стрімко входить практично в усі сфери суспільного буття. Як наслідок, динамічно розвивається об’єктивна реальність, пов’язана з глобальними цивілізаційними процесами, електронна інформація, з одного боку, надає неоціненну допомогу людині, з іншого – породжує певні негативні явища, пов’язані з недобросовісним споживанням, обробкою та розповсюдженням інформації. З’явилася об’єктивна необхідність нормативного закріплення інформаційних відносин.

Це питання досліджували багато науковців, наприклад такі, як В.Г. Королько, В.О. Некрасова [1], В.А. Копилов [2], Ш. Харрісон [3] та інші. Крім того, деякі науковці навіть розглядали етичний аспект регулювання зв’язків з громадськістю. Так, В.Г. Королько у своєму підручнику “Зв’язки з громадськістю. Наукові основи, методика, практика” зазначав, що сьогодні питання етики та професіональної відповідальності паблік рілейшнз розглядаються, як правило, у трьох площинах. По-перше, з боку загальних питань соціальної ролі та етики паблік рілейшнз. По-друге, з боку етики поведінки власне організації, яку репрезентує той чи інший PR-фахівець. По-третє, з боку етики поведінки особисто кожного, хто професійно практикує зв’язки з громадськістю [1, с. 278].

Мета статті – вивчити теоретичні засади міжнародного законодавства в інформаційній сфері та правозастосовної практики, пов'язаної з реалізацією інформаційних прав громадян і юридичних осіб.

Завдання роботи: дослідити понятійний апарат, що використовується в інформаційній сфері, зміст основних нормативно-правових актів, що регулюють інформаційні відносини; розтлумачити правові норми міжнародного законодавства, що регулює інформаційну сферу.

Необхідність у міжнародно-правовому регулюванні каналів зв'язків з громадськістю, заснованих на принципах свободи масової інформації, незалежності ЗМІ, обміні інформацією, правових аспектах зв’язків з громадськістю тощо, виникла зі зростанням її ролі в розвитку сучасних міжнародних відносин, підвищенням відповідальності держав та ЗМІ за поширювану ними інформацію. Увага, яку ООН, ЮНЕСКО та інші міжнародні організації приділяють розробці міжнародно-правових норм у галузі зв’язків з громадськістю, також свідчить про важливість регулювання зазначених питань на міжнародному рівні. Розглянемо основні міжнародно-правові акти, що регулюють право людини на інформацію, доступ до інформації щодо діяльності ЗМІ. Перш за все зупинимося на міжнародних документах у галузі засобів масової інформації. Так, стаття 19 Загальної декларації прав людини (прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.), статті 19, 20 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р.) закріплюють права людини на свободу переконань і вільне висловлення своєї думки. Ці права включають у себе свободу безперешкодно відстоювати свої переконання, шукати, одержувати й поширювати будь-якими засобами будь-якого роду інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права передбачає певні гарантії проти довільного обмеження права на доступ до інформації. Вони полягають у вимозі, щоб обмеження встановлювалися, по-перше, тільки законами, по-друге, виключно з метою забезпечення поваги права інших осіб або охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я, моральності населення.

Аналіз положень Закону України “Про засоби масової інформації” [4] показує, що він у цілому відповідає тим мінімальним стандартам, які закладені в Загальній декларації прав людини і в Міжнародному пакті про громадянські й політичні права.

9 листопада 1995 р. Україна вступила до Ради Європи і, відповідно, норми загальноєвропейських актів, зокрема про ЗМІ, стали частиною її правової системи. У найзагальнішій формі проблеми організації та діяльності ЗМІ врегульовані ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод від 4 листопада 1950 р. Стаття 10 гарантує свободу висловлення думок і свободу інформації без втручання з боку державних органів і незалежно від державних кордонів. Вона надає широкі можливості для захисту, оскільки в її першому пункті міститься відкритий перелік основних прав. У другому пункті перераховані певні підстави, на які договірні держави можуть посилатися для обґрунтування обмежень, що накладаються на здійснення цих прав.

За реалізацією Європейської конвенції наглядають Комітет міністрів Ради Європи та Європейський суд з прав людини. Останній роз’яснив і прокоментував характер захисту і свободи вираження поглядів відповідно до ст. 10: “Свобода вираження думки являє собою одну з найголовніших засад демократичного суспільства, одну з основних умов для його розвитку і для розвитку кожної людини... Вона застосовна не тільки до "Інформації" або "ідей", які отримують позитивний відгук або розглядаються як необразливі чи незначні, а й до тих ідей, які для держави чи частини її населення є образливими, шокуючими або порушують спокій. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і терпимості, без яких не може існувати демократичне суспільство”. Дана свобода є однією з основ демократії, однією з найважливіших передумов реалізації інших прав і свобод і в кінцевому результаті – втілення на практиці принципу зв'язку з громадськістю [5, с. 32].

Конституція України порівняно зі ст. 10 Європейської конвенції більш широко трактує свободу вираження думок і свободу інформації. У ній, крім закріплених у Конвенції прав одержувати і поширювати інформацію, міститься право вільно шукати, передавати й виробляти її. Таким чином, Конституція України розширює і розкриває положення ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод [6].

На рівні Ради Європи прийнято цілу низку документів, безпосередньо присвячених проблемам ЗМІ. Так, у Резолюції № 428 (1970) щодо Декларації про засоби масової інформації і права людини сформульовані принципи, яких необхідно дотримуватися для забезпечення незалежності ЗМІ: будь-яке її обмеження допускається тільки на підставі рішень суду, не припустима ні пряма, ні непряма цензура, незалежність має бути захищена від загрози з боку монополій та ін; крім того, передбачено заходи щодо забезпечення відповідальності ЗМІ, захисту індивіда від будь-якого зазіхання на його права або його особисте життя [3, с. 97].

На 36 черговій сесії Парламентської асамблеї Ради Європи в 1984 р. була прийнята Резолюція № 820 про відносини парламентів держав із засобами масової інформації. У ній були встановлені права та обов'язки парламентів та ЗМІ. Оскільки обізнаність населення про роботу парламенту є елементом будь-якого сучасного демократичного суспільства, парламентам необхідно, щоб ЗМІ висвітлювали їхню діяльність. Існує цілий ряд рішень Ради Європи та її органів, що стосуються конкретного втілення свободи масової інформації. Як приклад, можна назвати рекомендації Комітету міністрів № R (94) 13 “Про заходи забезпечення прозорості засобів масової інформації ”і № R (99) 1 “Про заходи щодо стимулювання плюралізму в засобах масової інформації”. Особливо слід виділити Європейську конвенцію про транскордонне телебачення (1989). Метою даної Конвенції, згідно зі ст. 1, є полегшення трансляції і ретрансляції телепрограм без урахування кордонів між учасниками угоди. Масова інформація в цьому випадку дійсно є вільною, так як вона не обмежується межами одного державного утворення [2, с. 78].

Стаття 4 встановлює, що учасники Конвенції забезпечують вільне вираження думки і свободу інформації у відповідність до ст. 10 Європейської конвенції. Таким чином, на свободу поширення масової інформації за допомогою транскордонного мовлення поширюються обмеження, встановлені ч. 2 ст. 10 Конвенція (неприпустимість зловживання свободою масової інформації).

У ст. 7 встановлюються обов'язки теле-радіомовника. Програми повинні виражати повагу до людської гідності та основні права інших людей. Вони не повинні бути непристойними, не повинні пропагувати насильство і сприяти расовій ненависті. Телемовник повинен піклуватися про те, щоб у новинах факти і події висвітлювалися справедливо й заохочувалося вільне формування думок.

Згідно зі ст. 27, країни-учасниці, які є членами Європейського економічного співтовариства, застосовують припис даної Конвенції тільки в тих випадках, коли відсутні правові норми спільноти, регулюють конкретне питання. Конвенція не є перешкодою для укладення ними міжнародних угод і договорів, які доповнюють або розвивають її положення.

Таким чином, Європейська конвенція про транскордонне телебачення регламентує основоположні моменти телемовлення. За допомогою ЗМІ можна як підбурювати до війни, пропагувати расизм і апартеїд, так і вести боротьбу за зміцнення миру. Тому міжнародне право містить ряд норм, які забороняють або обмежують передачу певної інформації. До такої інформації в першу чергу відноситься пропаганда війни та мілітаризму. Наприклад, у Міжнародній конвенції про використання радіомовлення в інтересах миру (1936) зазначається, що радіомовлення має використовуватися лише в інтересах миру і взаєморозуміння. Конвенція забороняє передачі, що підбурюють до дій, несумісних з внутрішнім порядком, з безпекою інших держав, а також пропагують війни.

28 листопада 1978 р. Генеральною конференцією ЮНЕСКО була проголошена Декларація про основні принципи, що стосуються внеску ЗМІ в зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини та боротьби проти расизму й апартеїду. Ця Декларація проголошує, що справа зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння потребує вільного, більш широкого та збалансованого поширення інформації. Відповідно до неї засоби масової інформації повинні відігравати важливу роль у вихованні молоді в руслі миру, справедливості, свободи, рівності прав усіх людей усіх націй. Мета цієї Декларації – звузити міжнародно-правовими межами можливість негативного впливу ЗМІ на міжнародну політику[7, с. 36].

Отже, міжнародно-правові документи містять найзагальніші норми, які регулюють такі питання зв'язків з громадськістю:

1) незалежність ЗМІ від держави,

2) заборона цензури, її неприпустимість;

3) монополізація ЗМІ та зловживання свободою масової інформації,

4) відповідальність за правопорушення в цій сфері, рекламу, спонсорство, свободу професійної діяльності журналіста тощо.

Головною рисою всіх зазначених актів є гуманізм, захист основних прав і свобод людини.

Отже, безумовно, законодавство України про засоби масової інформації має розвиватися, спираючись на загальновизнані норми й принципи міжнародного права, документи ООН та ЮНЕСКО, рекомендації Ради Європи, з урахуванням директив Європейського союзу. Привести його до відповідності вищевказаним міжнародним стандартам можна як шляхом їх прямого відтворення в поточному українському законодавстві, так і прийняттям ряду нових нормативних актів.

Таким чином, принципи й норми міжнародного права закладають основи певного порядку в галузі зв'язків з громадськістю, сприяють налагодженню та активізації міжнародного обміну інформацією.

Поиск по сайту: