РОБОТА РЕДАКТОРА НАД ПРАГМАТИКОЮ ПЕРЕКЛАДНОГО ТЕКСТУ

Сучасні дослідники все більше говорять про комунікативну функцію перекладу, наголошуючи на важливості врахування багатошаровості змісту й на потребі відтворення в перекладі всіх видів значення, якими характеризується першотвір. На особливу увагу заслуговує прагматична складова вихідних текстів, оскільки від неї значною мірою залежить комунікативний ефект, який визначає якість здійсненого перекладу. Відтак перекладачу й редактору особливо уважно слід працювати над символічно насиченими творами як найскладнішими в аспекті прагматики, турбуючись про адекватність перекладу. Питання збереження значення цього рівня вивчали І. Алексєєва, Л. Бардухаров, В. Кікоть, А. Мартинюк, Х. Ортега-і-Гассет та інші дослідники, проте тільки В. Степанов висвітлив його з позиції редагування. Тож вважаємо за доцільне глибше розглянути окреслену проблему. Об’єктом розвідки стали статті, літературно-критичні праці дослідників питання перекладу, поради У. Еко перекладачам, викладені в його "Відкритому листі до перекладачів “Острова напередодні”", у яких сформовані теоретико-методологічні засади перекладацької справи, а також теоретичні дослідження з цієї проблематики. Предмет розгляду – труднощі, які виникають під час перекладу тексту із символічною складовою, та особливості редакторського опрацювання здійсненого перекладу. Мета дослідження – розкрити особливості перекладу образу-символу в аспекті редагування. Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:

– охарактеризувати види змісту й типи значень, визначивши місце образу-символу в їх формуванні автором і відтворенні перекладачем;

– дослідити міру вільності в перекладі з огляду на необхідність збереження символічної складової твору;

– розробити алгоритм перекладу символів і розкрити роль редактора в підготовці до видання творів перекладної літератури.

Працюючи над мовним перевтіленням оригіналу, перекладач має враховувати те, що зміст твору складається з декількох компонентів, відповідно до яких розрізняють такі види змісту:

1) денотативний – це загальна співвіднесеність тексту з реальним світом (ця частина змісту передає найбільш суттєві властивості предметів та явищ без їх пропущення крізь призму світосприйняття автора, ситуації спілкування, особливостей мови й лінгвоетнічної специфіки);

2) сигніфікативний – це така частина змісту, котра фіксує характерні особливості відображення денотатів людьми певної етнічної спільноти й пов’язана з їх історією, культурою та мовною традицією. До сигніфікативних конотацій зараховують стійкі асоціації, ідеологічну оцінюваність, співвіднесеність із соціальним середовищем, експресивно-оцінне забарвлення, вказівка на співвіднесеність із ситуацією спілкування. Кожен із цих елементів потребує особливої уваги перекладача й редактора, оскільки на них лежить образно-символічне навантаження;

3) інтерпретативний – це частина змісту твору, яка пов’язана з індивідуальним тлумаченням під час його генерування та сприйняття. У перекладацькому процесі цей вид значення суттєво ускладнюється, оскільки проста схема комунікації ("автор – реципієнт") обтяжується ще однією ланкою (перекладач), а відтак: "Виникають чотири етапи інтерпретації змісту: І – при його породженні джерелом; ІІ – при його сприйнятті перекладачем; ІІІ – при його перевираженні перекладачем, ІV – при сприйнятті адресатом" [1, 137];

4) внутрішньомовний – вид змісту, що відбиває співвіднесеність мовних знаків між собою та із системою мовного коду в цілому, не виходячи за межі певної мови [1].

Про особливості врахування під час перекладу всіх аспектів змісту першотвору писав ще Х. Ортега-і-Гассет: "… Один і той самий текст може мати різні переклади. Неможливо, принаймні, майже ніколи неможливо наблизитися одночасно до всіх вимірів оригінального тексту. Якщо маємо за мету ознайомити читача з естетичними складовими твору, нам доведеться пожертвувати майже усім матеріалом тексту, щоб передати його формальні чесноти. Тому необхідно розподілити працю і робити різні переклади одного твору залежно від того, які шари оригіналу ми хочемо точно відтворити" [2]. Проте на сучасному етапі в роботі перекладача й редактора перекладного твору вважається необхідним простежити, чи всі типи значень (а отже й види змісту), виражені в оригіналі, збережені при перекладі. Визначаючи критерії редакторської оцінки адекватності перекладу, В. Степанов констатує: "Будь-який знак є знаком лише завдяки тому, що він щось позначає, іншими словами, відноситься до чогось, що лежить поза знаком. Отже, значення є не сутність, а відношення. Це відношення знака до чогось, що лежить поза знаком, і є значенням знака" [3]. Будь-який мовний знак знаходиться в певних відношеннях з: 1) позначуваним ним референтом (предметом, процесом, якістю, явищем реальної дійсності) – референційне значення; 2) людьми, які користуються цим знаком,– прагматичне, або емотивне, значення; 3) іншими знаками, що входять у ту ж мовну систему,– лінгвістичне значення.

Найбільше зберігається референційне значення, тобто денотативний зміст авторського тексту, проте, перекладаючи художні твори, а особливо поезію, перекладач нерідко жертвує ним на користь прагматичного. Якщо ж найбільш важлива інформація міститься в лінгвістичному значенні, то його збереження виступає на перший план. Крім того, втрати значень можуть бути викликані й проблемами в їх передачі. Так, основна проблема передачі референційних значень, закладених у першотворі,– це розбіжності кола значень, притаманних одиницям мови оригіналу й мови перекладу, на основі чого розрізняють повну й часткову відповідність мовних одиниць та відсутність відповідності.

Від передачі прагматичного значення, закладеного в першотворі, залежить емоційна еквівалентність перекладу. Проблемним аспектом при цьому виступає неоднорідність якостей прагматичних значень слів, що обумовлено їх стилістичною характеристикою, емоційним забарвленням і ситуацією та обставинами спілкування. В. Степанов пояснює, що відмінність у значеннях одиниць мови первинної та похідної мови часто призводить до втрати деяких з них. Це, наприклад, знаходить вираження в заміні перекладачем слів із додатковим семантичним навантаженням нейтральними, "але якщо такі втрати при перекладі є якоюсь мірою неминучими, то зовсім неприпустимо зворотнє – заміна нейтральної лексики на прагматично марковану" [3].

Важливим видається й відтворення метафоричних і символічних значень, якими насичений оригінал, оскільки символи відбивають особливості національної свідомості народу: "Загальна ідея, що її передає символ, часто набуває яскраво вираженого національного характеру; саме в символах нерідко відбиваються народні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо, а зрештою, і національні риси характеру, рівень національної свідомості. Словесна символіка народу виступає важливим чинником творіння національно-культурної картини світу; навіть індивідуальні символи характерні для художньо-творчого осмислення дійсності, звичайно зумовлені особливостями національного мовного типу, мовної особистості" [4, 113]. Крім того, символи можуть бути універсальними та індивідуальними (створеними певним автором). Виходячи із цього, перекладацька діяльність і редакторське опрацювання зробленого перекладу передбачає вдумливий аналіз символічно-образної системи вихідного твору задля забезпечення відповідного комунікативного ефекту від авторського оригіналу в іншій лінгвоетнічній спільноті. Цікавим із цього погляду є зауваження І. Алексєєвої щодо проблеми перекладу сонетів В. Шекспіра на арабську мову, коли читач перекладу отримує лише когнітивну й естетичну інформацію, а естетична складова блокується через різне сприйняття символіки, яка виражає життєві цінності й естетичні ідеали: "… Літній день у Шекспіра асоціюється з поняттям краси, оскільки це – світло, тепло, сонце, яке дає життя, саме життя (вдень усе живе, а вночі спить), рух, діяльність, труд. Ніч у європейському розумінні – метафора смерті, чорний колір – символ смерті, ніч – це сон, бездіяльність, холод. У східній ієрархії цінностей усе навпаки. Літній день – це жара, сліпуче світло, відсутність води, убивче сонце, смерть, багно й пил, необхідність трудитися. Натомість ніч – прохолода, спокій, чуттєві задоволення, відсутність ненависного труда – на Сході ніч асоціюється з поняттям краси…" [1, 174].

Перекладачі періоду активного розвитку перекладу (кінець ХVІІІ – друга половина ХІХ ст.), коли теоретичні засади діяльності в цій галузі тільки починали осмислюватися, також вважали за необхідне зберігати образи-символи в процесі перекладу. "Боятися образів, що можуть здатися нам, людям іншої культури, вигадливими та неприродними, значить боятися відповідної поезії. В такому разі й перекладати не треба", – стверджував В. Державін у статті "Проблема віршованого перекладу" [Цит. за: 5, 134]. М. Зеров докоряв критику перекладів за його категоричність, однак погодився, що "друге desideratum, якого відректися ніяк не можна, це якнайповніша увага перекладача до т. зв. тропів та фігур першотвору (метафор, метонімій, перифраз, антономасій)" [5, 133]. В. Сімович підтримав їх і в передмові до перекладу "Орестеї": "Кілько туди [до перекладу “Орестеї”] вкладено праці, те може зрозуміти тільки той, хто знає, як важко віддати сучасним словом поезію старовинних греків, і зокрема драматургів, та ще й Айсхіля із його “важенністю вислову”, високими, напруженими словами, нелегкими неологізмами, із його оригінальними, не все вже нам зрозумілими образами, із його глибокими метафорами, які вже і старовинних його земляків не раз сильно вражали і про яких протестувало новіше покоління (Евріпід)" [Цит. за: 6, с. 561].

У "Відкритому листі до перекладачів “Острова напередодні”" італійський професор семіотики У. Еко виклав цікаві поради щодо праці перекладача над своїми творами, деякі з них торкаються проблеми перекладу образу-символу. Перша з таких настанов автора стосується формування стильової системи творення образу, віддзеркалення своєрідності літературного напряму твору: "Багато сторінок тексту барочні. Я відтворив репертуар висловів європейського бароко. <…> Кожен перекладач має, так би мовити, черпати натхнення з барочних авторів своєї літератури" [7, 505]. Автор наголошує на тому, що потрібно відображати загальний настрій барокового стилю аналогічними засобами, притаманними тій літературі, у контекст якої має ввійти переклад. Іншої думки дотримується Х. Ортега-і-Гасеет, запевняючи, що "переклад – це рух, що може розвиватися у двох протилежних напрямках: або автор переноситься в мову читача, або читач – у мову автору. В першому випадку, перекладаючи, ми обираємо невластиве значення слова, створюючи насправді імітацію або парафраз оригіналу. Лише тоді, коли ми вириваємо читача зі звичної для нього мови і змушуємо жити мовою автора, власне тоді й є переклад" [2]. Іспанський філософ переконаний в необхідності підкреслювати екзотичність і віддаленість оригіналу, домагаючись одночасно досягти його зрозумілості для носіїв перекладної мови. Завдання редактора в цьому аспекті полягає в тому, щоб не спотворити задум автора, враховуючи найвизначніші риси, наприклад, того ж бароко в українській культурі, основною серед яких є "рівнозначність поміж світом графічним, зображувальним і світом дійсним. Цією онтологічною рівнозначністю просякнуте життя, тексти і мистецтво доби українського бароко, доби коли Природа трактується як Текст та Образ, а останні як дійсність у вищій інстанції" [8]. Тодішні митці реалії життя закодовували в метафорах, символах, алегоріях, останні з яких, як стверджує А. Лосєв, необхідно чітко розрізняти: "Алегоризм є завжди принципово неврівноважений поміж тим, що означає та тим, що є означене. <...> Символ є ж самостійною дійсністю, і хоч він є зустріччю двох планів буття (ідея та річ), але у ньому вони дані у повному, абсолютному нерозрізненні..." [Цит. За: 8]. Труднощі введення первинного тексту в інше лінгвоетнічне середовище, з огляду на це, пов’язані із запобіганням національно-культурній асиміляції, від чого залежить комунікативний ефект вихідного тексту, оскільки символікою пронизані побут будь-якого народу, сфери суспільства, природи, культури, які дуже часто стають предметом відображення в літературних творах.

Друга порада У. Еко спрямовує перекладачів у виборі лексичних засобів, однак її також можна розглянути в контексті символічної складової тексту: "Як би там не було, але коли в описі, скажімо, корала або ж птаха ви помічаєте, що у вашій мові не існує більше слів, які підходять для опису відтінків пурпурового кольору, краще, щоб не повторювати слово “пурпуровий”, змінюйте забарвлення птаха або квітки. Краще нехай він буде синім, але не можна повторювати слово “пурпуровий” два рази" [7, 506]. Тож італійський письменник більше турбується про красу мови, ніж про точність перекладу, бо він ретельно працював над мовним втілення оригіналу, намагаючись не повторювати рідковживані слова. Проте, якщо вдатися до символіки кольорів, то перед перекладачем може постати проблема збереження смислового навантаження певної деталі, оскільки пурпуровий колір вказує, здебільшого, на соціальний статус, апелює до влади, величі, пошани, слави, могутності, духовності (це пов’язано з тим, що одяг такого кольору носили римські імператори, кардинали, а у Візантійській імперії навіть "існувало правило, що майбутній імператор повинен народжуватися лише в кімнаті з пурпуровими покривалами на стінах, звідки вислів “народжений у пурпурі” по відношенню до людей з вищих класів" [9]). Існує твердження, що пурпурний колір може проводити аналогію з гріхом і скритністю, натомість у християнських церквах він позначає відпущення гріхів, покаяння, оплакування. Синій же, яким У. Еко пропанує скористатися за необхідності, уособлює спокій, сентиментальність, серйозність, він "символізує довір’я, безкінечність, сум. Це колір неба і моря. Він викликає відчуття холоду. У християнській культурі він асоціюється з вічною божественною істиною. <…> Мовою геральдики синій колір означає доброчесність, добру славу, вірність" [4, 72]. Як бачимо, обидва кольори наділені подібними символічними значеннями, що, можливо, пояснюється входженням синього кольору до складу пурпурового, однак суттєву відмінність демонструє протиставлення конотацій "духовність" (пурпуровий)/ "холодність" (синій). Тому, якщо перекладач все ж вирішив знехтувати цією особливістю заради досконалості мовного втілення перекладу, то редактор зобов’язаний допомогти йому якнайточніше передати авторську думку, простеживши, чи не змінюється при цьому семантика оригіналу, чи не збіднюється останній в процесі перекладу.

Узагальнено алгоритм перекладу символів може виглядати наступним чином:

– спочатку треба виокремити слово-символ серед інших мовних елементів;

– потім слід проінтерпретувати символ засобами перекладної мови;

– далі потрібно порівняти символ, виражений мовою оригіналу, і перекладений символ, щоб з’ясувати, наскільки вони адекватні один одному;

– якщо адекватності не досягнуто, то необхідно дослідити "історію" символу, використаного в першотворі.

Робота над перекладом універсальних символів закінчується, здебільшого, третім пунктом, проте національні й індивідуально-авторські символи перекладати складніше. Працюючи над перенесенням у похідний текст першого з останніх двох, перекладач має вивчити умови й особливості формування світогляду певного народу; такі символи в процесі перекладу часто піддаються складній семантичній трансформації. Турбуючись про адекватність перекладу індивідуально-авторських символів, він повинен ознайомитися зі світосприйняттям автора. Цей аспект ширше висвітлено в інтерв’ю О. Логвиненко з перекладачем Д. Білоусом. Практик перекладу зауважив, що душевний контакт з автором можна встановити завдяки вивченню його творчості, проте "тісний душевний контакт – особливо важлива складова успіху. Уже стало аксіомою, що для того, щоб знати поета, треба побувати на його батьківщині" [10, 26]. Такий підхід забезпечував перекладачу глибоке розуміння авторського менталітету. Д. Білоус відзначив, що легше перекладати твори тих авторів, із якими знайомий особисто. Виходячи з цього, він сформував цікаву стратегію підготовки до перекладу творів класиків, які давно пішли з життя: "Тут мені ставали в пригоді їхнє листування, мемуари, спогади, яких перечитував силу-силенну, аж поки не уявляв цих людей як живих. Я знав, хто з ким дружив, у яких клубах і кав’ярнях вони бували, їхні смаки, уподобання, звички. І це дуже допомагало" [10, 27]. А. Мартинюк, розкриваючи методику перекладу слів-символів, констатує: "Для адекватного перекладу символу необхідно, по-перше, встановити метафорично-метонімічні асоціації, що визначають семасіологічну глибину символу як на рівні лінгвокультури, так і на індивідуально-авторському рівні, й, по-друге, прогнозувати готовність адресата до сприйняття символу" [11]. Тобто дослідник говорить про два аспекти роботи перекладача над текстами із символічною складовою: декодування символу й узгодження останнього з досвідом читачів.

Роль редактора під час роботи з перекладачем, який працює над символічно навантаженим оригіналом, майже тотожна ролі редактора під час роботи з автором, найсуттєвіша відмінність полягає в тому, що якщо в останньому випадку він допомагає втілити авторський задум, то в першому – зберегти його, зробивши текст зрозумілим для носіїв мови перекладу. Тому, працюючи з перекладачем, редактор повинен спрямувати його на обрання найбільш дієвого способу перекладу. Так, для перекладу творів із сильною образно-символічною складовою найбільше підійде неогерменевтична універсальна модель, головна засада якої – розуміння вихідного тексту. Із огляду на індивідуальність розуміння звичайним видається й варіативність перекладу одного й того ж твору (скільки перекладачів – стільки думок, а відтак і перекладів). Однак І. Алексєєва застерігає, що під час особистісно-творчого осмислення оригіналу "поняття еквівалентності розчиняється в невизначеності початкового етапу перекладу" [1, 147].

Для забезпечення легшого заглиблення реципієнтів у незнайоме культурне середовище в перекладних видання доцільно вміщувати розлогий довідковий апарат, підготовка якого також входить до кола обов’язків редактора. Як зазначає В. Степанов, "супровідний апарат видання перекладної літератури й набуває такої важливості в якості супровідного “обрамлення” основного тексту, яке забезпечує читачу шлях до іншомовної книжки" [3]. Тож у виданнях цього типу корисними будуть примітки (як посторінкові, так і позатекстові), у яких містилися б короткі довідки щодо того чи іншого образу-символу, наводилися б їх відповідники в мові перекладу, якщо вони не використані в основному тексті; та коментарі, що надавали б вичерпну інформацію про певний символ, розкриваючи всю його "історію". Проте тут потрібно зважати на суспільне призначення видання: у виданнях, які можуть стати предметом наукового вивчення, підлягатимуть вдумливому аналізу, елементів довідкового апарату має бути якомога більше, а та перекладна література, котра виконує винятково рекреативну функцію, не повинна бути занадто переобтяжена додатковими відомостями.

Таким чином, у процесі дослідження проблеми відтворення прагматичного значення в аспекті редагування було охарактеризовано основні труднощі, що виникають під час здійснення перекладу та його підготовки до друку; розроблено чіткий механізм праці перекладача й редактора над перекладом символічно навантаженого тексту, що забезпечить досягнення перекладом комунікативного ефекту, адекватного комунікативному ефекту оригінального твору, що є важливою умовою успішності перекладацької діяльності в цілому.

Поиск по сайту: