ПРЕЦЕДЕНТНІСТЬ У ЗАГОЛОВКАХ ЗМІ

“Діалогічний підхід до вивчення мовних явищ привів науку до усвідомлення дискурсивної природи мови, аналізу закономірностей комунікативної діяльності <…> [1].

Актуалізоване нині в культурології, філософії, літературознавстві поняття інтертекстуальності стає, безумовно, ще більш актуальним у лінгвістиці як текстова категорія, невіддільна від текстуальності, яка виводить на нелінійне розуміння текстової структури. Питання про інтертекстуальність продовжує проблематику діалогічного розуміння будь-якого висловлювання, яка розглядалася в працях М. Бахтіна і продовжує розглядати будь-який текст як відкриту структуру.

Слушним, на нашу думку є те, що в підході до тексту як продукту людської діяльності О. С. Переломова враховує синергетичнй принцип розгляду будь-якої системи як процесу в його нелінійному розвиткові. Інтертекстуальність за такого підходу постає як наслідок нелінійності розвитку тексту як системи, відкритої для попередніх, майбутніх і паралельних у часі текстів.

Отож, інтертекстуальність є однією з характерних ознак мови художньої літератури. Саме поняття інтертекстуальності останнім часом значно змінило уявлення про текст як гомогенну структуру, запропонувавши розуміння тексту як гетерогенної структури. Інтертекстуальність повністю змінює статус тексту: дискретність і різнорідність стають його конститутивними особливостями. Вона також порушує лінійний характер читання тексту, спонукаючи читача до когнітивно-асоціативної діяльності в процесі його сприйняття” [1].

“На сучасному етапі розвитку літературознавства актуально звучить проблема міжтекстової взаємодії у сфері художнього дискурсу, що становить основу інтертекстуальних досліджень. Щодо визначення "інтертекстуальності", то воно може видозмінюватися "залежно від теоретичних і філософських передумов, якими керується кожний учений". Існує низка трактувань цього терміна.

Вперше його вжила Ю. Крістева у статті "Бахтін, слово, діалог і роман" (1967). Поштовхом для цього послужила праця М. Бахтіна "Проблеми змісту, матеріалу і форми у словесній художній творчості" (1924). Дещо пізніше вчений розробив теорію поліфонічності тексту, у центр якої поставив поняття "чужого слова". Він доводив, що кожний вислів є ланкою в ланцюгу і поза його межами не може бути вивчений. Окрім цього, в основі досліджень М. Бахтіна лежить ідея "неоднорідності тексту" і наявності декількох "текстів у тексті". Теорія засновників постструктуралізму і постмодернізму (Ж. Дерріда, М. Фуко, Р. Барт, Ю. Крістева та ін.), завдяки дослідженням яких інтертекстуальність набула поширення, співзвучна з ученням російського дослідника. Зокрема Ю. Крістева наділяє текст властивістю "автономного існування і здатністю "прочитувати" історію". Вона зазначає, що "для суб'єкта, який пізнає, інтертекстуальність буде ознакою того способу, яким текст прочитує історію і вписується в неї". Російський дослідник І. Смирнов трактує цей термін як властивість тексту формувати свій зміст (повністю або частково) засобами посилань на інші тексти. Ж. Женетт визначає це поняття як "співприсутність" в одному тексті двох чи більше текстів. Окремі теоретики називають інтертекстуальністю взаємодію внутрішньотекстових дискурсів: дискурсу оповідача з дискурсом персонажів, одного персонажа з іншим і т. д.

Загальним для всіх дослідників є твердження, що будь-який текст є "реакцією" на попередній. Поширеним у літературознавстві є визначення інтерекстуальності, що належить школі Барта-Крістевої. Вони тлумачать цей термін як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами. "Канонічне формулювання" поняттям "інтертекстуальність" та "інтертекст" дав Ролан Барт: "Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш чи менш упізнаних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Як неодмінна передумова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не може бути зведена до проблеми джерел і впливів; вона є загальним полем анонімних формул, походження яких рідко можна простежити, без свідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок” [2].

“Інтертекстуальність – це різнобічний зв’язок тексту з іншими текстами за змістом, жанрово-стилістичними особливостями, структурою, формально-знаковим вираженням. Усе, що було вже сказано, написано, є підґрунтям, основою, необхідною передумовою й умовою існування для знову створюваних вербальних текстів, а, отже, є системотвірним чинником мовотворчості.

“У газетному заголовку інтертекстуальність проявляється на рівні, який дослідниця Г. І. Лушникова характеризує як “елементи, що безпосередньо входять у текст твору – цитати, алюзії, антономазії”, тобто це елементи, які розширюють контекст заголовка за рахунок відсилання до вже відомого літературного образу, автора, твору”[3].

Інтертекстуальність набуває конкретного втілення в різноманітних видах і формах міжтекстової взаємодії, специфіка яких визначається функціонально-стилістичною належністю текстів, а також їх типологічними особливостями всередині однієї сфери комунікації” [4, с. 4 ]: “Джедаї нашого часу”, “Кобилячі пристрасті” (УМ №103, 11.06.2009), “Без “папірця” комаха”, “Водоканал” на шляху війни”, “Китайське попередження “рогатих”” (УМ №123, 08.07.2010), “Один уже не вдома”, “Дороги, які ведуть до Євро–2012” (УМ №144, 08.08.2009), “Світ “людей дощу””, “Вєсєльчак У” залишився тільки на екрані” (УМ №097, 02.06.2009) ,, “Канікули в Маріїнці” (УМ №098, 03.06.2009), “Не Тихонів “дон””, “Житіє на хуторі поблизу Рогатина”, “Херсонська полонянка” (УМ №098, 03.06.2009), “Катерина по-Волинські” (УМ №123, 08.07.2010), “Мертві душі” теж прибуткові”, “Бій із “підколодною” (УМ №099, 04.06.2009), “ Грати не язиком, а ногами” (УМ №099, 04.06.2009), “Сміттєпровід “Дружба”” (УМ №100, 05.06.2009), “Казино в законі” (УМ №101, 06.06.2009), “Дефолт у кінці тоннелю” (УМ №029, 16.02.2010), “Який їхав, таку й здибав” (УМ №103, 11.06.2009), “Смуга “злітного” директора” (УМ №102, 10.06.2009).

“Отже, автор використовує це як натяк на подібні явища. Упізнавання наведених заголовків породжує ланцюг асоціацій, починається процес порівняння, який спричиняє переосмислення заголовка, а також пропонованого тексту газетної статті”[3].

“ Інтертекстуальність (фр. intertextualite – міжтекстовість) – міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у:

1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.;

2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл і напрямів) – тут мають місце всі різновиди стилізації. Терміном "І." користуються Р. Барт, Ю. Крістева, М. Бахтін та ін. Юлія Крістева дала також визначення інтертекстуальності: "Текстова інтеракція в межах того самого тексту". З часом визначення інтертекстуальності. змінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях – вихід за межі тексту, відношення "текст – тексти – система" (система поєднання, композиційна, мовна система). Для такого відношення необхідним є поняття "архетекст" і "прототекст". Архітекст – логічне поняття текстової сукупності в дистрибутивному розумінні, прототекст – більш ранній текст [5].

Розрізняють такі види інтертекстуальності: генетична – зауважує лише ті прото-, архітексти, які брали участь у виникненні літературного твору; інтенціональна – спланована автором, усвідомлена ним; іманентна – визначена чи навіяна самим літературним твором; рецепційна – та, яка може бути виявлена емпірично різними реципієнтами.

Проявляється інтертекстуальність в таких ситуаціях: текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст ("Енеїда" І. Котляревського – на "Енеїду" Вергілія,"Дума про братів неазовських" Ліни Костенко – на народну думу "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі"); прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О. Хакслі "Сліпий в Газі" є уривком цитати з трагедії Дж. Мільтона "Самсон-борець"); прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту ("Чотири броди" М.Стельмаха та ін.). У своєму ширшому розумінні інтертекст охоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва” [5].

“Поняття інтертекстуальності останнім часом значно актуалізувалося, змінивши уявлення про текст як гомогенну структуру й запропонувавши натомість розуміння тексту як гетерогенної структури. Інтертекстуальність набуває конкретного втілення в різноманітних видах і формах міжтекстової взаємодії” [6, с. 112].

“Типологія інтертекстуальних елементів і міжтекстових зв’язків у художніх текстах, яку подає російська дослідниця Н. Фатєєва у монографії “Інтертекст у світі текстів: Контрапункт інтертекстуальності” (2000, 2006, 2007), охоплює більше різновидів взаємодії текстів, розширюючи й доповнюючи попередні класифікації, описуючи особливі випадки міжтекстових взаємодій:

1. Власне інтертекстуальність, яка утворює конструкції “ текст у тексті” – цитати й алюзії (з атрибуцією й без атрибуції), центонні тексти.

2. Паратекстуальність, або відношення тексту до свого заголовка,епіграфа, післяслова – цитати-заголовки, епіграфи.

3 Метатекстуальність як переказ і коментативне покликання на претекст – інтертекст-переказ, варіації на тему претексту, дописування “чужого” тексту, мовна гра з претекстами.

4. Гіпертекстуальність як осміювання або пародіювання одним текстом іншого.

5. Архітекстуальність як жанровий зв’язок текстів.

6. Інші моделі та випадки інтертекстуальності, зокрема інтертекст як троп чи стилістична фігура, інтермедіальні тропи та стилістичні фігури, звуко-складовий і морфемний типи інтертексту та запозичення прийому.

7. Поетична парадигма [7, с. 121 – 159].

Свою типологію інтертекстуальності розробляє також Н. Пьєге-Гро. Вона наголошує на тому, що слідом за Ж. Женеттом розрізнятиме два типи міжтекстових зв’язків – відношення співприсутності двох або декількох текстів і зв’язки, які ґрунтуються на похідності. Крім того, для повного розуміння своєрідності форм інтертекстуальності дослідниця також уводить протиставлення між імпліцитними та експліцитними зв’язками”[6, с. 113 – 114].

Отже, “види і форми інтертекстуальності, зазначені в типологічних списках. У першому класі (власне інтертекстуальності) слід розмежовувати явища цитати та алюзії.

Цитата – це точне або дещо трансформоване відтворення зразка. За Н. Фатєєвою, цитати можна типологізувати за ступенем їх атрибутованості до вихідного тексту, тобто за тим, чи є інтертекстуальний зв’язок виявленим чинником авторської побудови й читацького сприйняття тексту, чи ні” [6, с. 114].

Існують такі різновиди цитат, як:

- “ цитата з атрибуцією – це тотожне відтворення зразка з указівкою на автора, а текст-донор при цьому графічно маркований, тобто подається в лапках” [16, с. 114].

- цитата з точною атрибуцією, але скороченим вихідним текстомабо зміненим порядком слів. Атрибутованими цитатами можна вважати й цитати-переклади, тут автор може робити в тексті примітки й коментарі, тоді вони стають метатекстом”[16, с. 114].

- “для цитат з розширеною атрибуцією характерна невизначеність

джерела (атрибуції)”[6, с. 114].

- цитати без атрибуції – це переважна більшість цитат у художніх творах. Найчастіше вони вибудовуються на лінгвістичних операціях створення вторинних суджень як “інтерпретація навпаки” поетичного висловлювання”[6, с. 114].

“Цитата – одне із основних понять інтертекстуальності, хоча так само як і інтертекстуальність, не є однозначним, тому воно привертає увагу дослідників, які намагаються подати своє розуміння цитати як текстового феномену в системі координат інтертекстуальності. …”Цитату також можна розглядати як мінімальну форму інтертексту.“ ”[6, с. 114 – 115].

“ Алюзія – запозичення лише певних елементів претексту, за якими їх можна впізнати в тексті-реципієнті, предикація вже тут відбувається по-новому. У випадку алюзії запозичення елементів відбувається вибірково, а ціле висловлювання або рядок претексту, які співвідносяться з новим текстом, присутні в ньому ніби “за текстом” – тільки імпліцитно. Н. Фатєєва вважає, що у випадку цитації автор переважно експлуатує реконструктивну інтертекстуальність, реєструючи спільність “свого” і “чужого” текстів, а у випадку алюзії на перше місце виходить конструктивна інтертекстуальність, мета якої організувати запозичені елементи у такий спосіб, щоб вони виявилися вузлами зчеплення семантико-композиційної структури нового тексту” [6, с. 115].

Відповідно до цього розрізняють – “ іменну алюзію, яка іноді виступає як ремінісценція. Під ремінісценцією розуміють відсилання не до тексту, а до деякої події із життя іншого автора, яку можна впізнати. У поезії ремінісценція часто обертається алюзією. Алюзивний смисл можуть нести елементи не лише лексичного, але й граматичного, словотвірного, фонетичного рівнів організації тексту; він може також спиратися на систему орфографії та пунктуації, а також на вибір графічного оформлення тексту – шрифтів, способу розміщення тексту на площині.

І цитати, і алюзії можна типологізувати за ступенем їх атрибутованості, а саме по тому, чим є інтертекстуальний зв’язок: усвідомленим елементом авторської побудови чи читацького сприйняття тексту. Максимально широкий характер атрибуції – це рівень ідіостилю письменника, коли саме його ім’я і є широкою алюзією”[6, с. 115 – 116].

Отже, як ми бачимо, класифікація різновидів інтертекстуальності дуже прозора і неоднозначна, що не дає змогу чіткому відмежуванню одного поняття від іншого. Це сприяє подальшій розробці питання у середовищі мовознавців і лінгвістів.

Серед газетних заголовків ми могли спостерігати появу цитат з розширеною атрибуцією і цитат без атрибуції: “Водоканал” на шляху війни” (УМ №123, 08.07.2010), “Ваше місце – в бензобаку”, “Хвальковитість – ввічливість прем’єра”, “Моя “труба” – моя фортеця!”, (УМ №099, 04.06.2009), “Мальдіви “з’їла” жадібність”, “Дороги, які ведуть до Євро–2012” (УМ №144, 08.08.2009), ““Зарізяка” із “психушки”” (УМ, № 143, 07.08.2009), “Сміттєпровід “Дружба”” (УМ №100, 05.06.2009), “У ліжку з драконом” (ДТ №22 (802) 12 — 18.06.2010), “Борг, який збудував...” (ДТ №22(802), 12 — 18.06.2010), “Продавайся, рибко, мала і велика” (ДТ №24 (804) 26.06 — 2.07.2010); ремінісценції – “Світ “людей дощу” (УМ №097, 02.06.2009), “Канікули в Маріїнці”, “Не Тихонів “дон”” (УМ №098, 03.06.2009), “Мертві душі” теж прибуткові” (УМ №099, 04.06.2009), “До нас їде ревізор!..” (ДТ №24(804), 26.06.— 2.07.2010);та алюзії: “Їли букви музиканти” (УМ № 097, 02.06.2009), “Любов і до Белграда доведе” (УМ №098, 03.06.2009), “Інквізиція для “вождя””, “Алло Бі Бі Сі розшукує таланти” (УМ №225, 05.12.2007)(УМ №099, 04.06.2009).

Отже, “композиційна побудова творів у сфері інтертекстуальності визначається взаємодією актів "створення і відтворення текстів, тобто власне тексту і його внутрішнього метатексту". У зв'язку з цим виділяють функціональні різновиди текстів: прототекст і метатекст первинний/вторинний, базовий/похідний). Метатекст – "текст про текст", текст, що виконує метареферентну функцію, тобто інтерпретує смисл прототексту. Відповідно, прототекст – це "базовий текст, з опорою на який утворюється метатекст".

У сфері інтертекстуальності будь-який текст характеризується як метатекст, у якому присутні інтертекстуальні знаки, серед яких розрізняють "чуже слово", цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи та деякі інші. Загальним і поширеним є поняття "чужого слова", яке трактується як "висловлювання іншого суб'єкта, що спочатку було самостійним і конструктивно закінченим"; під цитатою розуміємо дослівне відтворення частини тексту іншого автора; ремінісценція – це "перефразування" чужого тексту, що є результатом "безсвідомої дії творчої пам'яті".

Міжтекстові зв'язки інтертекстуальних елементів можуть комбінуватися і тим визначати типи взаємодії текстів. Найпоширенішу класифікацію типів міжтекстових взаємозв'язків розробив французький дослідник Ж. Женетт у книзі "Палімпсести: Література в другому ступені" (1982). Він подає п'ятичленну систему:

" 1) інтертекстуальність як "співприсутність" в одному тексті двох або більше текстів (цитата, алюзія, плагіат і т.д.);

2) паратекстуальність як відношення тексту до свого заголовка, післямови, епіграфа і т.д.;

3) метатекстуальність як коментуюче і часто критичне посилання на свій передтекст;

4) гіпертекстуальність як висміювання і пародіювання одним текстом іншого;

5) архітекстуальність, під якою розуміємо жанровий зв'язок текстів"” [2].

Таким чином, прецеденті тексти в заголовках трапляються відносно часто, оскільки вони доволі тісно переплетені з фразеологією. Проте класифікація різновидів інтертекстуальності дуже прозора і неоднозначна, що не дає змогу чіткому відмежуванню одного поняття від іншого. Це сприяє подальшій розробці питання у середовищі мовознавців і лінгвістів.

Так, кожна публікація, як і заголовок, – це завжди неповторність, а отже це інтрига і в той же час висока інформативність зрозуміла і доступна кожному.

Поиск по сайту: