МОВНОЇ ОСОБИСТОСТІ ЖУРНАЛІСТА ЛУГАНЩИНИ

Початок ХХІ століття в основному характеризується вирішенням таких нагальних проблем, як євроінтеграція, глобалізація, політична багатополюсність світу, а ось виховний аспект комунікаційної діяльності людини з цього переліку нерідко випадає. Сучасні журналістикознавці й мовознавці України попри економічну й політичну нестабільність усе ж намагаються пробудити людську свідомість і виховати гідне покоління молодих людей, яке б складалося зі справжніх патріотів. На формування повноцінної, національно свідомої особистості впливає багато чинників, але найголовнішим є мова. Україна за своїм складом є багатонаціональною країною, представники різних етнічних груп, що проживають на її території, нерідко намагаються зберегти свою культуру та певним чином поєднати з культурою сусідніх етносів. Унаслідок цього подекуди виникають різні форми деформація мовної ситуації, зокрема, наприклад, явище українсько-російської двомовності. До вивчення цієї проблеми зверталася такі вітчизняні та російські дослідники, як: О. Потебня, Є. Верещагіна, Ю. Жлуктенко, С. Семчинський, Л. Щерба тощо. Проте вивчення ґенези явища білінгвізму та його впливу на формування мовної культури журналіста на території сучасної Луганщини переважно залишається недослідженим. Цим зумовлена актуальність роботи.

Мета цієї статті полягає у визначенні впливу білінгвістичної ситуації на формування мовної особистості журналіста Луганщини.

Поняття “білінгвізм” походить від латинського слова “bilingual”, що означає “подвійна мова” й трактується як здатність до оперування кількома мовами. Л. Засєкіна визначає два види цього феномена: національний, який полягає у вживанні декількох мов у певній суспільній спільноті, та індивідуальний, що передбачає використання індивідом декількох мов, кожна з яких обирається у відповідності до певної мовленнєвої ситуації [1].

У науковій літературі білінгвізм визначають також як реальну соціально-мовну ситуацію, сутність якої полягає у співіснуванні й взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людину, яка в ситуаціях спілкування здатна використовувати дві різні мовні системи, Ю. Дешерієв називає білінгвом, у той час як білінгвізмом, за його словами є: досконалість знання обох мов і мислення на кожній з них без перекладу з однієї мови на іншу [2, с. 29].

В. Бєлянін виділяє природний (побутовий) і штучний (навчальний) білінгвізм. Так, “природний білінгвізм з’являється відповідно до мовного оточення та завдяки багатій мовній практиці”, усвідомлення специфіки мовної системи може не відбуватися. При штучному ж білінгвізмі другу мову необхідно вивчати, докладаючи вольових зусиль та використовуючи спеціальні методи й прийоми. Разом із тим можлива така ситуація, коли іноземну мову вивчають спонтанно. За часовою ознакою, білінгвізм поділяється на ранній, зумовлений перебуванням і життєдіяльністю у двомовному культурному середовищі та пізній, де оволодіння другою мовою відбувається в старшому віці, після оволодіння рідною мовою [3, с. 156 – 157].

Зважаючи на ступінь володіння мовами та кількістю мовленнєвих дій В. Белянін розрізняє рецептивний, репродуктивний і продуктивний види білінгвізму [3, с. 157]. Так, рецептивний (сприймаючий) білінгвізм існує тоді, коли людина задовольняється приблизним розумінням іноземної мови. Сама людина при цьому майже не говорить і не пише. Репродуктивний (відтворювальний) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки сприймати (переказувати) тексти іноземної мови, але й відтворювати прочитане чи почуте. Продуктивний (породжувальний) білінгвізм дозволяє білінгву не тільки розуміти й продукувати іноземні тексти, але й породжувати їх. Іншими словами, при продуктивному білінгвізмі людина може більш-менш вільно володіти іноземною мовою, самостійно породжуючи повідомлення [3, с. 157].

У представників наукової еліти та у пересічних громадян склався стереотип про те, що саме радянська доба вплинула на формування двомовності в луганському краї. Проте, за свідченнями істориків, “сімдесятирічна доба” минулого століття не створила фундамент білінгвізму, вона тільки продовжила традицію минулих століть, яка йшла ще від Київської Русі, а можливо й ще раніше.

Мова – це основний засіб впливу на суспільство, головний критерій консолідації нації, з одного боку, а з іншого – інструмент її роз’єднання. Останнім задля своєї користі вміло скористалися ще в далекому 1667 р. Московське царство й Річ Посполита. Проте дослідники довели, що українська мова є самостійною системою. Ще М. Костомаров у праці “Огляд творів, написаних малоросійською мовою” зазначав: “Мова, яку зазвичай називають малоросійською, нею розмовляють в південно-західних губерніях Росії та в Галицькому королівстві, не є наріччям мови російської, яка виникла останнім часом; вона існувала з давніх-давен і зараз існує як наріччя слов'янського кореню, яке займає за своєю граматичною й лексичною будовою середину між східними та західними наріччями великого слов'янського племені, наріччя правильне, багате, гармонійне й здатне до розвитку літературної освіченості [цит. за 4, с. 5]”.

Українська мова є не похідним явищем, а самостійно розвинутою одиницею спілкування для мільйонів людей. Адже ще І. Огієнко наголошував, що “слов’янські мови розвивалися рівнобіжно одна до одної, а не генетично – одна з одної, а відтак вони не пов’язані якоюсь більшою спорідненістю, окрім походження із праслов’янського джерела [цит. за 4, с. 5]”.

Часи російського самодержавства особливо вплинули на мовну ситуацію сучасного Донбасу, у тому числі й Луганщини, Петро І та Катерина II не сприяли консолідації українських земель, а навпаки намагалися усілякими методами зрусифікувати східно-етнічні землі. Переселенці з Росії не просто освоювали чужу територію, вони насаджували в цих місцях свою мову, традиції й культуру. Ось одна з основних причин неприйняття Сходом України державної мови.

Разом з російськими переселенцями прийшла до нас і їхня церква. Це відіграло вагому роль у формуванні мовної ситуації луганського регіону. Християнська традиція східної частини України підпорядковувалась російськомовному Московському патріархату, у той час як західна – Київському, з українською мовою проведення служб. Таким чином, відбулося насадження мови через релігію – найсильніший засіб пропаганди, – адже саме церква вплинула на підсвідомість тогочасної людини, формуючи її погляди й уподобання.

Мова однієї з найдавніших націй почала втрачати авторитет на власній землі, натомість у багатьох регіонах утворився її своєрідний покруч – “суржик”. Під цим поняттям розуміють недоладну мішанину української та російської мов. Суржик є небезпечним і шкідливим, бо паратизує на мові, що формувалася впродовж віків, і може призвести до її спотворення та навіть зникнення. Спотворена ж мова примітивізує мислення. Про це говорить і науковець Я. Радевич-Винницький: “Наївно вважати, що люди лише розмовляють суржиком. Вони ним також і думають. А це призводить до інтелектуально-моральної аморфності, розмитості й невизначеності особистості, втрати нею не лише мовних, а й національних орієнтирів узагалі. Адже мова стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує й розвиває, а не лише розвиває думку [5]”.

Українсько-російський суржик поширений у побутовому спілкуванні жителів багатьох регіонів України, а також місцевостей на території Росії, де проживає українське населення, – на Стародубщині, Курщині, Полонні, Кубані, Ставропольщині, Терщині, Поволжі, Поураллі, Тюменщині, Омщині, Цілині (Сірий Клин), Зеленій Україні [6].

За даними досліджень Київського міжнародного інституту соціології, у 2008 р. поширеність “суржикомовності” серед дорослого населення різних регіонів України становила від 2,5% (Західний регіон) до 21,7% (Східно-Центральний регіон), а загалом по Україні – близько 12%. Але варто враховувати, що через очевидні проблеми з проведенням чіткої межі між “суржикомовністю”, уживанням окремих елементів суржику і “чистою” україномовністю чи російськомовністю такі оцінки можуть бути лише приблизними [6].

Історична доля луганського краю позначилась на усіх сферах його суспільного життя, у тому числі й на журналістській творчості. Мовне питання досить гостро торкнулося працівників засобів масової інформації Луганщини. В. Галич, аналізуючи стан і перспективи розвитку інформаційного простору Луганщини визначає типи періодичних видань цього регіону за мовою подачі матеріалу. Тож ситуація, за свідченням авторки, виглядає приблизно так: українськомовних видань – 41 (7%), двомовних (російсько-українських та українсько-російських) – 429 (74%), російськомовних – 107 (18%), іншомовних – 3(1%). До того ж дослідниця слушно зауважує, що: хоча статистика ілюструє нібито демократичне розв’язання цього мовного питання у сфері періодики, адже 41 українськомовне видання та 429 російсько-українських та українсько-російських становлять 81% усіх друкованих ЗМІ, русифікований медіапростір області засвідчує, що статус двомовності газет і журналів загалом не витримується, а скоріше потрібен засновникам видань для того, щоб їх зареєструвати [7, с. 16 –17]. Реалії сьогодення свідчать про те, що в газетних та журнальних кіосках Луганська й області фактично відсутні українськомовні періодичні видання. Тільки в деяких централізованих місцях розповсюдження преси можна знайти 2-3 українськомовні видання, частіше за все журнальні, що належать столичному видавництву [7, с. 17].

Моніторингове дослідження дало змогу виявити, що російськомовні видання у своєму арсеналі використовують як інформаційно-аналітичні, так і художньо-публіцистичні жанри, українською мовою ж подаються тільки законодавчі акти, рішення та звіти. Наведемо фактичний матеріал, що підтверджує істинність попереднього твердження: місцева газета “Жизнь Луганска” на 20 сторінках тексту подає 17 шпальт російською мовою і тільки 3 державною. У середньому частка україномовних повідомлень в газеті складає 10%. Не краща ситуація склалася і в телевізійному просторі Луганщини. Серед трьох обласних каналів: ИРТА, ЛКТ, ЛОТ, які випускають в загальній кількості 59 передач на день, тільки 5 виходять державною мовою, що складає 8,4%. Телеканал ЛОТ транслює 4 передачі на день рідною мовою: “Події”, “Дива Луганщини”, “Події-спорт”, “Час країни”, ИРТА тільки одну – “Доброго ранку”, ЛКТ взагалі відмовилося від подачі програм державною мовою. Ця ситуація пояснюється тим, що за даними соціологічного дослідження, які наводить в одній зі своїх робіт В. Галич, 68,8% мешканців луганської області назвали рідною мовою російську, і лише 30% вважають такою українську, хоча етнічних українців на території області проживає понад 50% [7, с. 17].

Зазначені вище факти ще раз підтверджують дисбаланс в мовній ситуацію нашого регіону.

Журналіст невипадково став об’єктом нашого дослідження – справа усього його життя в пробудженні людської свідомості. Саме журналіст має дати відповідь на злободенне питання: “Якого ми роду і племені?”. Сказати замало, потрібно діяти. Працівник ЗМІ має стати прикладом у подоланні будь-яких складних, на перший погляд, навіть нездоланних проблем. Доля поставила перед нашим регіоном нелегку задачу: не просто вижити в умовах білінгвізму, а залишитися при цьому громадянами своєї країни. Чи впораємось з цим, чи ні, залежить від кожного з нас. Журналіст у процесі своєї діяльності має наштовхнути людей на думку: “Знати дві мови добре, а забувати свою рідну – гріх”. На даному етапі розвитку нашої країни російську мову з обігу викреслити не можливо і поки що не потрібно, тож для подолання кризового становища української мови в Луганській області треба вжити заходи, які б посилили статус державної мови. По-перше, створити конкурентоспроможні українські видання. Працювати в них зможуть випускники того ж ДЗ “Луганський національний університет імені Тараса Шевченка”. Частка цих видань спочатку має складати десь близько 30%. Потім це співвідношення буде коливатися залежно від якості поданого матеріалу, а отже і попиту на нього. По-друге, провести ті самі реформи в галузі телебачення та радіомовлення. У споживачів з’явиться можливість вибору. І, по-третє, надати змогу школярам якісніше вивчати державну мову. Для подолання цієї кризи, маємо прийти до консенсусу – хоча б знати дві мови на однаковому рівні. Російська мова для більшості східного регіону – мова пращурів, звичка, українська – обов’язок перед самим собою. Кожна людина, що поважає себе, буде повинна володіти державною мовою.

Для нашого регіону проблема білінгвізму є нагальним питанням, яке потребує вирішення. Хоча двомовність і посилює можливості індивіда, підвищує інтелектуальний рівень особистості, її культуру, (зокрема, підкреслюється значимість білінгвізму в мультикультурному глобальному світі), проте забувати й викреслювати державну мову зі свого вжитку не можна, такі дії призводять до втрати не мови, а самого себе.

Також важливо пам’ятати, що білінгвізм не знімає обов’язку з працівників пера викнувати свою роботу якісно. Видання повинні використовувати усю силу, яскравість, самобутність і могутність державної мови. Нездоровий ажіотаж між російськомовним і українськомовним населенням в регіоні викликає не антагонізм двох мов, а окремі шовіністично налаштовані особистості. Як сказав Адам Демартін: “Якщо в даному селі поляк був супершовіністом, то не говорив по-українському, якщо ж українець був супершовіністом, то не говорив по-польському. Натомість всі інші говорили на обох мовах” [цит. за 8].

До будь-якої мови світу слід відноситися з повагою, свою ж треба прославляти і любити усім серцем.

Поиск по сайту: