ІСТОРІЯ НАУКИ ПРО РЕДАГУВАННЯ В УКРАЇНІ

Історія редагування як науки в повному обсязі ще не досліджена. Становлення і розвиток науки про редагування вважається складним багатоаспектним і неоднозначним процесом. Її історію намагалися описати в своїх працях такі дослідники, як Г. Д. Каплан (визначає предмет й механізм редакторської праці, конкретизує методики та цілі редагування), Р. Г. Іванченко (систематизує й характеризує етапи формування редакторської думки, розглядає розуміння твору автором і читачем), Д. С. Григораш (характеризує літературне редагування як лінгвістику), М. Д. Феллер (наголошує на редагуванні як на особливій формі мовної діяльності).

М. М. Сікорський обґрунтовує думку, що становлення науки й формування теорії про редагування завершилося в основному до 50-х рр. ХХ ст. До цього часу тривав період накопичення і збору матеріалу, відбувалися перші спроби узагальнити досвід редакторської праці, науково осмислити природу редагування, визначити його предмет, завдання, цілі [5].

З. В. Партико доводить, що в період нагромадження фактів редакційної практики й теорії (друга половина XIX ст. – 30-ті рр. XX ст.) редакційні факти можна розділити на дві групи: факти науки про редагування, факти видавничої практики.

У цей період робилися відкриття в мовознавстві й психології. Зокрема слід згадати розвідки українського лінгвіста О. О. Потебні у другій половині ХІХ ст., що розглядав об’єктивне й суб’єктивне значення слова, досліджував історію української мови й українську діалектологію у зв’язку з відповідними аспектами російської мови (“Мысль и язык”, 1862 р.; “Из записок по русской грамматике”, 1888 р.; “Из лекций по теории словесности”, 1894 р.).

У першій половині ХХ ст. у мовознавстві виникла теорія функцій мови, була суттєво вдосконалена теорія стилів мовлення, що істотно вплинуло на розвиток теорії редагування. Період кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. знаменувався як етап розподілу специфіки редагування й підготовки видань різних видів літератури (художня, наукова, навчальна, науково-популярна, довідкова, перекладна, дитяча), окреслювалися різноманітні літературні жанри та їх особливості. У цей час відбувався поступовий пошук найбільш прийнятних для української літератури жанрових форм, моделей книжкових видань, уточнювалися життєво необхідні для функціонування видань ознаки (зокрема, їх цільове та читацьке призначення) тощо. Асортимент жанрів літературно-художніх творів постійно розвивався й поповнювався, його складали різноманітні оповідання, історичні повісті, романи, новели, поеми тощо.

Редакційно-видавнича підготовка літературно-художніх видань кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. залишалася індивідуальною справою кожного редактора, адже на той час не було офіційно затверджених стандартів, загальноприйнятих методів, концепцій, відповідно до яких оброблялася й видавалася художня література. Кожен редактор на власному досвіді висував фахові вимоги до цього виду видань, розробляв різноманітні схеми та плани їх підготовки. Тому редакційно-видавничі вимоги до літературно-художніх видань хоча не були систематизовані, проте постійно розвивалися. При редагуванні приділялась увага до: майстерності побудови та викладу твору, наявності / відсутності елементів допоміжного апарату; відповідності художнього твору текстологічним засадам; поєднанню жанру та стилю художнього твору; використанню елементів будови літературно-художнього твору; дотриманню норм української літературної мови; наявності ілюстративного матеріалу та елементів художнього оздоблення; відповідності композиції видання його типу за складом тексту й цільовому призначенню; зрозумілості теми й ідеї літературно-художнього твору; якості поліграфічного виконання.

Наукове й довідкове книговидання кінця ХІХ ст. – 30-х рр. ХХ ст. стало формувати й накопичувати національні видання. За допомогою наукової й довідкової літератури громадськість прагнула засвідчити цілісність та єдність українських земель, можливість вільного обміну культурними надбаннями. Наукове книговидання забезпечувало спадкоємність наукового пізнання (тобто всі відкриття базувалися на попередніх наукових розробках, але виокремлювалося і пропонувалося щось нове), апробувало (забезпечувало спадкоємність знань) й закріплювало його результати, привертало увагу до результатів науково-дослідницької діяльності. Вимогами редагування до цього виду видань стали актуальність і новизна поставленої проблеми та її вирішення, наявність термінологічної бази й системи фактів, на яких будується дослідження, забезпечення гармонійної єдності змісту й форми наукового твору, логічність, єдність підходу до явищ і предметів, що аналізуються, доцільність вибору методів дослідження, лаконічність, аргументованість і об’єктивність. Розуміючи значення розвитку наукової й довідкової літератури, більшовики, прийшовши до влади в Україні, згорнули ініціативи українців у цій сфері.

У першій третині ХХ ст. відбулося становлення типологічного ряду дитячої книги, котре характеризувалося тематичною вузькістю дитячого книговидання й пояснювалося тим, що недостатньо було вивчено розуміння психології дітей різного віку. Під час редагування дитячої книги редактор уважно стежив за використанням ілюстрацій, шрифтовим рішенням, мовною культурою видання.

Розвиток наукових досліджень і зростання кількості засобів масової інформації в другій половині XIX – першій половині XX ст. сприяв різкому збільшенню кількості книг, журналів і газет. З науковими відкриттями у видавництвах відбувалося нагромадження емпіричних фактів редагування [3].

На початку 20 – протягом 30-х рр. XX ст. значно зросла кількість ЗМІ у світі. Генерування повідомлень перетворилося на окрему галузь суспільного виробництва. Робота редактора й коректора стала широко розповсюдженими та затребуваними професіями. З. В. Партико наполягає, що “від середини XIX ст. до кінця 30-х років XX ст. емпіричних редакційних фактів та наукових відкриттів нагромадилося стільки, що об’єктивно виникла потреба в їх класифікації, систематизації, узагальненні, фаховому поясненні, обґрунтуванні та виробленні методик застосування на практиці” [3], тобто почала формуватися теорія редагування.

Наука про редагування розвивалася переважно як галузь книговидання у трьох напрямках: 1) розробка мовностилістичного аспекту редакторської праці; 2) узагальнення редакторського досвіду;
3) теоретичне узагальнення редакційного процесу на основі книгознавчих дисциплін та інших сфер знань, наприклад: логіки, статистики, психології, педагогіки, інформатики [4, с. 60 – 61].

Науку про редагування формували наукові статті різних учених. На початку 50-х рр. ХХ ст. в Європі й Америці з’явилися перші монографії, присвячені теорії редагування [3]. Завдяки цим монографічним виданням робилися перші спроби сформувати навчальні посібники й підручники. Наукова й навчальна література була передумовою виникнення науки про редагування.

Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. у Москві Всесоюзна Книжкова палата зініціювала здійснення огляду опублікованих у СРСР науково-дослідних робіт за темою “Теорія та практика редагування”, куди входили загальні та науково-методологічні положення щодо літературного редагування. Дослідження К. І. Билінського та інших учених з факультету журналістики Московського державного університету, що активно вивчали мову радянської преси і проблеми практичної стилістики, лягли в основу трьох навчальних курсів: “Практична стилістика”, “Теорія стилів”, “Літературне редагування”, тим самим упроваджуючи в українську редакційну практику теоретичні основи редагування.

З українських дослідників до характеристики етапів розвитку науки про редагування першим звернувся Р. Г. Іванченко, який виділяв такі етапи формування редакторської теоретичної думки:

1. Формування наукових понять про редагування під впливом заперечення всього того, що збуджувало зневагу до редакторського втручання в текст, трактування терміну редагування як виду суспільної діяльності.

2. Наука про редагування порівнюється й ототожнюється з лінгвістикою, редагування тексту розглядається як виправлення граматичних і стилістичних огріхів, що трапляються у видавничій практиці.

3. Природа творчого комунікативно-мовленнєвого процесу, розглядаються механізми творення тексту:

3.1. Праці редакторів-практиків, що узагальнюють свій практичний досвід, осмислюють природу редагування;

3.2. Розвідки дослідників, котрі намагаються осмислити редакторський досвід майстрів слова й учених [4].

Предметом вивчення Р. Г. Іванченка став і творчий процес роботи редактора: розуміння тексту читачем і роль редактора у знятті неадекватних для розуміння моментів твору; мовне вираження теми, аналіз точності слововживання, зрозумілість слова, стислість викладу, тон розповіді, мовні штампи [4, с. 60 – 64].

Д. С. Григораш – перший український учений, котрий написав навчальний посібник про редагування газети “Теорія і практика редагування газети”, у якому розглянув літературне редагування лише як спробу творчого застосування положень філологічної, зокрема, лінгвістичної науки для редакторської практики. Автор наголошував, що літературному редакторові відводиться роль правника-мовника. Такий підхід характеризувався застарілим уявленням про мову лише як про форму змісту [1].

М. Д. Феллер дотримується концепції літературного редагування як особливої форми мовної діяльності, котра утворилася в процесі розвитку суспільства [2]. У своїх працях дослідник уважно простежує єдність і взаємодію рівнів твору від тексту до словосполучення, зв’язок між ними під час читання. Таким чином, науковець до певної міри усунув розрив між теорією тексту як учасника комунікативного акту й “граматичною” теорією тексту як до певної міри застиглої єдності. У подальшому в його дослідженнях знайшли місце і такі поняття поетики, як органічність та гармонія [4]. Автор визначає концепцію літературного редактора як породження, сприймання й розуміння твору. Основною орієнтацією літературного редактора стало врахування можливої читацької реакції. Праці М. Д. Феллера поклали початок становленню української науки про редагування, адже в них наголошується на ефективності структури повідомлення, за допомогою якої читач розуміє і сприймає повідомлення згідно з замислом автора.

Вагомий внесок в історію науки про редагування зробила діяльність “львівської школи редагування” на базі Українського поліграфічного інституту. Науковий здобуток цієї школи становили праці М. Д. Феллера (“Ефективність повідомлення і літературний аспект редагування”, Львів, 1978 р.; “Структура твору”, Київ, 1981 р.), Р. Г. Іванченка (“Робота редактора над точністю слова і стислістю викладу”, Львів, 1964 р.; “Рукопис у редактора”, Харків, 1968 р.; “Літературне редагування”, Київ, 1983 р.), Д. С. Григораша (“Теорія і практика редагування газети”, Львів, 1966 р.).

У 1972 р. М. Д. Феллер і І. С. Квітко опублікували “Довідник коректора” (Харків, 1972), котрий став найповнішим україномовним виданням, що описує норми редагування. І. С. Квітко досліджувала окремі аспекти едитології, використання термінів у творі (“Терминоведчиские проблемы редактирования”, Львів, 1986 р.), Н. В. Зелінська розглядала проблеми зв’язків редагування з неориторикою (“Теоретичні основи роботи редактора над літературною формою твору. (Літературне опрацювання тексту): навчальний посібник”, Київ, 1989 р.).

З 80-х рр. ХХ ст. почала розвиватися “київська школа редагування”, засновником якої став Р. Г. Іванченко (Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка). Діяльність цієї школи була спрямована на дослідження редагування художньої літератури й публіцистики. Доробок школи становили праці В. В. Різуна (“Редактор и тема (психолингвистический аспект проблемы)”, Київ, 1989 р.; “Мовлення в структурі професійної діяльності журналістів”, Київ, 1990 р.), М. С. Тимошика (“Її величність – книга: Історія видавничої справи Київського університету (1834 – 1999)”, Київ, 1999 р.; “Тенденції сучасного українського книговидання”, Київ, 2001 р.; “Редагування як вид професійної діяльності та як складова редакційно-видавничого процесу”, Київ, 2003 р.; “Книга для автора, редактора, видавця: практичний посібник”, Київ, 2006 р.), В. О. Карпенка (“Основи професіональної комунікації”, Київ, 2002 р.; “Преса і незалежність України: практика медіаполітики 1988 – 1998 рр.”, Київ, 2003 р.), В. Е. Шевченко (“Оформлення сучасного газетного видання”, Київ, 2003 р.; “Вимоги до оформлення наукових і науково-популярних видань”, Київ, 2003 р.). Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. першими виданнями, присвяченими вивченню едитології, були книги В. В. Різуна (“Моделювання і технологія редакторських систем”, Київ, 1995 р.; “Літературне редагування”, Київ, 1996 р.).

Отже, історія науки про редагування пройшла відносно короткий шлях. Фактично XX ст. було тим періодом, котрий дав перші дослідження в галузі редагування (праці Р. Г. Іванченка, М. Д. Феллера, В. В. Різуна, М. С. Тимошика та ін.). Учені різних українських шкіл редагування сходяться на тому, що наука про редагування ставить за мету визначити загальні завдання редагування, його предмет, показати науково обґрунтовані й доцільні методи й методики редакторської праці.

Поиск по сайту: