ПАВЛА ГРИГОРОВИЧА ТИЧИНИ

Чуючи, читаючи, згадуючи прекрасні поетичні рядки: “Ви знаєте, як липа шелестить / У місячні весняні ночі?”, підсвідомо в кожного виринає образ Павла Григоровича Тичини – людини ерудованої, високогуманної, геніальної. І не дивно, більшість сучасників знає його як українського письменника ХХ століття, меншість пам’ятає, що Павло Тичина був поетом-академіком, видатним державним та громадським діячем, Героєм Соціалістичної Праці, і зовсім ніхто не знає Тичини як редактора, одного із фундаторів редагування як професійної діяльності.

Метою статті є дослідження постаті П. Тичини в новій іпостасі – редактора. Зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань:

· проаналізувати епістолярій, щоденникові записи Павла Тичини, спогади його сучасників як джерела вивчення редакторської діяльності письменника;

· реконструювати соціокультурну модель саморедактора;

· провести паралель нормативних основ поч. та І пол. ХХ ст. із теоретичними засадами сучасного редагування.

Актуальність роботи пов’язана з розширенням знань про фундаторів редакторської діяльності, вивченням властивого їм процесу саморедагування, а з тим дослідження проблем авторського та літературного редагування.

Новизна статті полягає у з’ясуванні редакторських рис притаманних П. Тичині, уперше проведено паралель між редакторськими процесами І пол. ХХ та ХХІ століть.

Розв’язати завдання наукової роботи допомагають такі методи і прийоми: біографічний метод; аналіз документів (риторичний, когнітивний, дискурсивний), описовий метод, порівняльно-історичний (компаративний).

Любов Тичини до книги зародилася ще в дитинстві. Перші книжечки О. С. Пушкіна, Т. Г. Шевченка й Л. І. Глібова, подаровані йому сільською вчителькою, він запам’ятав на все життя. І вже тоді, 18-річним парубком, П. Тичина проявляв редакторські здібності, наприклад: “Коли були баби у мами, я їм читав Т. Шевченка або ж Тимоф[ія] Бордуляка “Дай боже здоровля корові”. При читанні твору Бордуляка я західноукр[аїнські] звороти заміняв нашими, пісківськими. – Еге, еге, – похитували головами баби, – бач, як добре списано…Ну, чисто ж так, як і в нас ото було” [7, с. 43]. Як бачимо, юний Тичина, для легшого сприйняття, намагався адаптувати твір до своєї аудиторії, тому й інтерпретував його по-пісківські. Навчаючись у бурсі, пишучи вже власні вірші, займаючи високі державні посади, Павло Григорович не залишає улюбленого заняття – читання, а й з ним і самовдосконалення. “ Для Тичини книги – це зачарований всесвіт мудрості, сконденсованої у віках, це вияв могутності людського духу, це нетлінні мости з минулого в майбутнє ” [3, с. 125].

Квартири, де б не мешкав письменник, можна було б назвати бібліотекою, бо всі вільні місця були завалені книгами, пресою, не вистачало й спеціально зроблених поличок, навіть не було вільного місця, щоб сісти. Усі, хто хоч раз відвідував письменника, зачудовано розглядали безмежжя літературних видань, а сам хазяїн квартири із задоволенням гортав щось новеньке: “ У новеньких стосиках була поезія, критика й монографії, роботи теоретичного характеру. Павло Григорович радісно відкривав нові палітурки, що пахли фарбами, зацікавлено пробігав очима зміст, знову закривав книгу, оглядав художнє оформлення й, ніби про себе, стиха виражав своє ставлення” [5, с. 186]. Проте вище наведене гортання відбувалося не лише заради естетичного задоволення. Павло Тичина звертав увагу саме на службову частину видання (зміст) і зовнішнє оформлення, тобто на те, що може привабити або ж, навпаки, відштовхнути майбутнього читача.

Не менш цікавим спостереженням сучасників Павла Григоровича є те, що поет читав завжди з олівцем (а це професійна риса редактора): “Мені довелось тримати не одну книгу прочитану ним, і я завжди з трепетом вдивлявся в його численні помітки. В романі Жан-Жака Руссо “Еміль, або про виховання”, наприклад, їх більше сотні” [3, с. 129], – писав І. Ільєнко.

Як професійний редактор П. Тичина ретельно відбирав авторські твори, не ознайомившись до кінця, він не відкладав рукопису, робив необхідні правки і завжди пояснював причину відмови. Ієремія Айзеншток згадував: “Павло Григорович сидів так годинами, уважно читав рукописи, велика пачка яких лежала перед ним. Час від часу він вивільняв праву руку, щоб зробити в рукописі помітку або акуратно надписати на першій сторінці, в лівому верхньому куті: “Не піде. П. Т.”. Однак свій вирок виносив лише після того, як весь рукопис був прочитаний і в тексті були зроблені помітки, які здебільшого вказували на елементарну поетичну (а часто й орфографічну) безграмотність автора” [5, с. 106].

Добре розуміючись у психологічному стані кожного початківця, П. Тичина вмів толерантно вказати на недоліки, не образивши його, так, щоб не нашкодити власному стильові автора рукописів. Так, І. Ільєнко у спогадах наголошував: “Павло Григорович дав загальну схвальну оцінку, а потім уже обережно перейшов до огріхів. Умів це так зробити, щоб не образити митця, не відштовхнути від задуманої справи, а, навпаки, підбадьорював і з глибоким знанням справи допомагав поліпшити твір…” [5, с. 223]. Павло Григорович завжди старанно підбирав слова, стверджував, що треба “відповісти початкуючому його ж словами, його ж рядками” [5, с. 188]. Проте як по-батьківськи не ставився Тичина до молодих авторів, усе ж залишався дуже вимогливим. Та ця вимогливість була й до самого себе: “ретельно, наче ювелір, він обробляв деталі віршів” [5, с. 196], бо як людина з високими моральними якостями, як незрівняний митець, як редактор, він не забував про соціальну відповідальність перед читачем, тому вважав, що “…істинний талант. Він робить все на вічність, незалежно від того, чи це йому писати життя диктує для мітингу, конгресу, а чи для маленької газетки, яку зараз же й подеруть, прочитавши” [7, с. 37].

Перечитуючи поетичні твори початківців-фронтовиків, П. Г. Тичина особливу увагу звертає на тематику віршів, поступову її зміну, що, на його думку, відповідало змужнінню авторів, їх становленню, виробленню власного стилю. Для глибшого розуміння тексту, знову перечитуючи твір, він використовував прийом антиципації – уявлення подальшого розвитку подій (таким чином прогнозував реакцію читачів, їх очікування та задоволення естетичних смаків). Так, у “Слові про молодих” П. Тичина зазначає: “Але хай не гнівається на мене Георгій Книш, коли я на його другий вірш під назвою “Червоні маки” та зроблю таке зауваження. У цьому 2-му своєму вірші Г. К. говорить про могилу побратима, який поліг від бандитської кулі. І от читача страшенно цікавить не якесь холодне й безстрасне констатування загибелі побратима, а те, чи буде ж у цьому вірші розкрита боротьба проти ворога, проти найманців американського імперіалізму. Ми ж у відповідь поета на це читаємо: Ми не жаліли життя і крові, // Щоб в майбуття йти чудове, // Ми виривали лютих і брудних // Всіх цих “бендерів” і “уніатів”. Тобто найголовнішого у цьому вірші нема – музики ненависті…” [6, с. 270]. Даним аналізом редактор зазначив: те що хотів донести Г. Книш – не зрозуміло читачеві.

Добре осягнувши зміст перечитаного, Тичина аналізує форму, яка відіграє одну з найголовніших ролей логічної побудови творів: “…вірш “Червоні маки”, незважаючи на те, що він написаний на героїчну тему, втілений одначе в сюїтну форму – форму надто тиху і байдужу. А це в самій природі несумісне (треба було використати форму симфонізму. – А. С.) ” [6, с. 271], – писав Павло Григорович 1954 року.

До відозв товаришів щодо своїх творів, письменник просив бути критичнішими. (“Я люблю критику” [1, с. 147]. Проте Павло Григорович любив критику аргументовану, справедливу, котра допомагає авторові краще реалізувати свою ідею, удосконалити зміст і форму – критику редакторську. Постійне невдоволення своїми творами, бачення власних помилок, а отже, й самокритика допомагали зосередженіше працювати, прискіпливіше редагувати, виробляти власну концепцію редагування: “Но – світе мій! – каких только недостатков не имеет моя поэма и в структуре своей, и в типах, и в языке… Еще работать над ней и работать” [1, с. 144]. Щоб не писав Павло Григорович: чи вірш, чи поему, лист – він завжди піклувався про стиль, зрозумілість, лаконічність. Так, якщо письменника щось не задовольняло – він виправляв, а не було часу – вибачався: “Не обращайте внимания на стиль нашого письма: и я, и Л.П. (дружина поета – Лідія Петрівна Папарук. – А. С.) пишем перед своїм отъездом из Москвы, в большой спешке. Обнимаю, целую – П. Тичина” [4, с. 72], – писав Павло Григорович 20 грудня 1948 року. “Передмову до антології я виправив, передаю. Добре було б, якби її Ви неодмінно виправили в наборі. А то біда буде: багато чого я у Москві тоді писав одним махом, те ж саме вийшло і з цією передмовою…Отже, щодо стилю – багато там у ній слів, як тих трісок, накидано безладно ” [4, с. 174], – зазначав П. Тичина у листі до Л. Озерова 26 березня 1944 року.

Одними з головних принципів, яких намагався дотримуватися письменник – це зрозумілість, ясність: “ Я завше гірше розумію те, що нелаконічно сказане ”. “Слова повторювати треба лише тоді, коли повторення їх дає нову силу віршу, а без потреби повторювати – даремно” [7, с. 38]. Ці ж принципи потім відбивалися й у подальшому редагуванні творів молодих авторів: “ У розмовах він радив їм бути ясними й зичив, щоб швидше в них миналося надмірне “кучерявлення” вірша” [7, с. 189]. Тому він радо вітав влучно підібрані слова, вислови своїх послідовників: “Який чудесний своєю лаконічністю й силою ми бачимо у Івана Неходи вірш…Отак ми живемо далеко від рідні, // По вбитих друзях лічим дні, // По власних ранах пам’ятаєм дати, // Ми, що призріли смерть!..” [6, с. 264].

Працюючи за радянських часів, будучи одним із тих поетів, які оспівували новий час, новий устрій, твори Павла Григоровича (як і багатьох інших письменників) піддавалися жорсткій цензурі та перевірці. Багато з творів вийшло з правками, зробленими державними редакторами, що вкладали новий зміст і спотворювали провідну думку: “ – Якщо вже говорити про “Плач Ярославни”, то придивіться до такого місця: То тікаючи туманять / королі й царі. / То усіх на смерть їх ранять / скрізь пролетарі. – Перші два рядки – мої. А далі? – “То усіх на смерть їх ранять скрізь пролетарі”. А-йа- яй… Я ж такого не писав, – розвів руками Павло Григорович” [2, с. 62].Не менше обурювало письменника ставлення тодішньої цензури до неологізмів, у котрих він убачав новаторство кожного з творців, своєрідність художньої особистості митця, тому тактовно зауважував: “Інколи здається, що дехто з редакторів взагалі боїться свіжого слова. Може, тисне на людей оте “кабы чего не вышло”? І поспішають вони “прилизати” мову…” [2, с. 62]. Тому так пристрасно заохочував письменник своїх послідовників до вживання оказіоналізмів. У статті “До молоді мій голос” Павло Григорович захоплювався: “Життя пламенить… (із вірша Ніни Гнатюк. – А. С.). Мені подобається це слово”, або “Не смієте дудніть порожняком (із вірша Романа Лубківського. – А. С.). Я к це високо, сильно сказано! Скільки сконденсованості!” [6, с. 282]. Деякі твори Тичини радянські редактори відкидали, не маючи достатніх причин для цього, аргументуючи тим, що є невиправданий перехід до гекзаметра й назад, що у творах забагато неприємних в естетичному плані “кровожерливих” дій тощо. Певні уривки просто викидали, навіть опускали звичайні присвяти: “Да, еще одно. Николай Леопольдович (перекладач творів П. Тичини російської мовою. – А. С.), если нетрудно Вам будет проследить, чтобы под заголовком“ Плач Ярославны”(вернее – сбоку) да не забыли набрать посвящение “Лидии Папарук”, как оно и в оригинале. А то в “Поэзии Советской Украины” оно почему-то выпало” [1, с. 147], – писав, поет 6 березня 1940 року. Після подібних утручань у свої твори, Павло Григорович сам намагався так відредагувати власний твір, щоб цензорам не довелося вносити навіть найменші зміни.

Редагуючи, як власні, так і чужі твори П. Г. Тичина охоплював матеріал уповні, виправляючи всі види помилок, тобто займався всіма видами редагування, які на сьогодні виокремлено: загальне, спеціальне: літературне, наукове, художньо-технічне. І це все в одній особі.

Проаналізувавши уривки з щоденникових записів Тичини, його епістолярну спадщину, ми доходимо висновку, що Павло Григорович протягом свого життя займався не тільки письменницькою діяльністю, а й саморедагуванням, редагуванням як професійною діяльністю, виконуючи прямі обов’язки сучасних нам редакторів, а саме: відбирав твори до видання на основі їх аналізу та оцінки; визначав придатність текстів до видання; дружньо критикував твір, допомагаючи авторові; запобігав появі найрізноманітніших помилок; “відкривав” молодих авторів; спостерігав за новинками в літературі.

Отже, творча біографія Павла Григоровича Тичини таїть у собі ще багато недосліджених сторінок, які розкривають редакторську діяльність, а безмежжя архівних матеріалів чекають на свого науковця.

Поиск по сайту: