Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843)

Народився він у с. Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в сім'ї священика. Освіту здобув у Золочівській німецькій школі, Львівській та Бережанській гімназіях, а в 1829-1838 рр. – у Львівській семінарії (з перервою у 1830-1833 рр., коли був виключений за порушення статуту). Відвідував лекції з філософії у Львівському університеті. З 1838 р. до кінця життя був сільським священником.

Літературна діяльність Шашкевича припадає на 1833-1843 рр. Творчий і науковий доробок письменника складається з понад тридцяти віршів, незавершеної поеми «Перекинчик бісурманський», «казки» «Олена», переспівів і перекладів з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької мов, кількох статей і нотаток. 1836 р. цей культурний діяч склав першу українську «Читанку» для народних шкіл. Видана 1850 р., вона знаменувала початок нової української літератури для дітей. Зберігся фрагмент Шашкевичевого переспіву «Слова о полку Ігоревім» - «Плач Ярославнин».

Провідною в художньому світі Шашкевича є антитеза «національна воля в минулому – неволя в теперішньому», з якої виводиться мета – відновити минулу свободу.

Цей історико-романтичний двосвіт, а також відчуття відірваності західних українців від основної маси українського народу зумовили прикметну особливість Шашкевичевої творчості: вона пройнята мотивами розірваного «зв'язку часів», утраченої гармонії, сприйманням світу як роздвоєного цілого (не тільки в історичному плані: минуле – сучасне, а й в індивідуально-психологічному: кохання – розлука, доля – недоля), а відтак – і прагненням подолати цю неприродність становища. Глибоко особисте, як це властиво романтикам, відчуття історії в Шашкевича, втілюване у відчутті гордості за колишню велич народу й жалю за втратою минулої волі, вийшло за межі громадянських тем і поширилося на лірику любовну та лірику долі.

Мотиви національно-культурного відродження наявні в його громадянських поезіях: вірші «Згадка», закличних дружніх поланнях, адресованих ровесникам, освіченій молоді, - «Слово до чтителей руського язика», «Побратимові, посилаючи єму пісні українські», фрагментах «Відкинь той камінь, що ти серце тисне!», «Руська мати нас родила». Із цих творів постає образ автора-патріота, який репрезентує молоді прогресивні сили народу.

В українській романтичній поезії передшевченківської доби ліричний герой найталановитішого митця «Руської Трійці» став найближчим попередником аналогічного образу в Шевченка, а сам Шашкевич, по суті, - першим ліриком нової української літератури.

У поетичному світі Шашкевича наявний ряд наскрізних парних протилежних мотивів. Це мотив розлуки – від поетової «розлуки з долею», «з гараздом», рідною «веселою сторононькою», розлуки закоханих до розлуки народу зі своєю колишньою «волею» й контрастний до нього потужний мотив єдності, братання – від єднання закоханих і їх вінчання до консолідації молодих патріотичних сил Галицької Русі, єдності Західної та Східної України й, нарешті, до братання всеслов'янського. Наскрізним є мотив світлої туги, пориву до високого. Це туга за милою, родиною, «колодязем студененьким», його цілющою, живодайною водою, за втраченою національною незалежністю, за кращим майбутнім. Нарешті – мотив віри, такий істотний для настроїв «будителя». За всієї неясності ідеалу кожна клітина Шашкевичевої поезії наснажена живим чуттям і таким глибоким емоційним зарядом, якого ще не знали галичани в своїх мертвонароджених «язичієвських» віршових композиціях.

У поетичній творчості Шашкевича здійснювалася еволюція від преромантизму до романтизму. Подібний розвиток притаманний не лише Шашкевичевій поезії, в цьому річищі взагалі вадбувався закономірний рух галицько-української літератури від фольклорної імперсональності до проблисків нового типу особистості – «суверенної людини», до становлення особистісного начала, від раціоналістичного світобачення до романтичного світовідчуття.

Певна частина поетичного доробку Шашкевича ще перебуває в руслі преромантизму. Це ранні твори, в яких просвітницьку ідеологію поєднано з прикметами романтичного світобачення: «Слово до чтителей руського язика» сонет-послання «До***», де просвітницько-класицистична абсолютизація розуму, стоїчного спокою, гармонії співіснує з романтичною концепцією людини, яка ставиться в центр універсального буття. До преромантизму належать сентиментальне послання «Син любимому отцю», а також фольклорні стилізації з властивою їм імперсональністю («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Погоня»), переспіви та переклади зі слов'янського фольклору, анакреонтика з її увагою до чуттєвого світу людини. На межі преромантизму та романтизму перебувають любовна лірика («Туга», «Вірна», «Туга за милою», «До милої»), медитація «Веснянка», де крізь народнопісенні імітації прозирають особистісні ремінісценції, самобутні образи.

Чільне місце в поетичному світі Шашкевича належить романтичним творам: оригінальним віршам і фрагментам, пройнятим громадянською наснагою, патріотично-визвольним пафосом, духом боріння («Згадка», «Побратимові», «Відкинь той камінь», «Руська мати нас родила», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139»), «ліриці долі» («Місяченько круглоколий», «Розпука», «Лиха доля», «Над Бугом», «Підлисє», «Сумрак вечерній») із виразними ознаками образу ліричного героя, а отже, - нового, суверенного типу особистості.

У різних віршах Шашкевича з неоднаковою силою виявляються його поетичне обличчя та неповторна індивідуальність. За винятком окремих фольклорних стилізацій і переробок («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова» та ін.), поет зумів тою чи тою мірою виявити власну творчу позицію, особистісно-психологічне начало, подолати опір фольклору й органічно використати його ідейно-художні багатства. Загалом творчість Шашкевича, об'єднуючи народнопісенне й особистісно-творче начало, знаменувала перехід від універсальних художніх систем – шкільного класицизму й фольклору до конкретно-історичної – романтизму. При цьому письменник творчо опрацьовував і літературні жанри, що побутували в польському романтизмі (поетичне послання, маніфест, сонет, елегія, поема, новела).

У романтичній новелі-казці «Олена», що започаткувала нову художню прозу на західноукраїнських землях і стала першим твором романтичної прози й першим зразком жанру новели в українській літературі, Шашкевич уславив карпатських опришків як захисників пригноблених, народних месників, висловив протест проти соціального гніту.

Маркіянові Шашкевичу судилося стати найяскравішим зачинателем нової літератури демократичного спрямування на західноукраїнських землях. Заслуги його полягають і в тому, що він своєю громадсько-культурною діяльністю спричинився до пробудження національної самосвідомості галицьких українців, а стверджуючи думку про єдність українського народу, розділеного кордоном, виступив за возз'єднання західноукраїнських земель зі східноукранськими. Письменник увійшов в історію також як виразник соціальних прагнень трудящих, єднання вільних слов'янських народів. В очах наступних поколінь колоритна постать цього «будителя народного духу» зросла до символу взірцевого письменника-патріота, поборника дружби народів.

За типом митця, котрий у своєму поетичному доробку синтезував фольклорний і літературний первні, органічно поєднав громадянські мотиви з інтимно-сповідальними інтонаціями, мажорну закличність із камерними переливами, органічну творчість із перекладацькою, М. Шашкевич виявився предтечею великого Івана Франка.

*** Анакреотична поезія - жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VІ-V ст. до н. е.). На жаль, від його ліричної спадщини збереглися лише певні фрагменти. Відома новій літературній добі приписувана йому збірка «Анакреонтика» виявилася сукупністю поетичних творів різних авторів, котрі його наслідували. Анакреотична поезія спостерігається у найраніших варіантах з Олександрійської доби (ІІІ-ІІ ст. до н. е.), у найпізніших – Середньовіччя. Анакреотична поезія вплинула на творчі пошуки вагантів-голіардів, П. Ронсара, В. Шекспіра, Р. Бернса, Вольтера, А. Шеньє, Й. Глейма, О. Пушкіна та ін. Вона досить помітна і в українській ліриці, починаючи від Г. Сковороди, простежується у доробку поетів ХХ ст. (О. Олесь, П. Тичина, В. Пачовський, О. Влизько, М. Йогансен, Б.–І. Антонич, М. Вінграновський та ін.). Особливого колориту набули анакреонтичні мотиви у творчості київських «неокласиків», зокрема М. Рильського.

Поиск по сайту: