Анатолій Свидницький (1834-1871)

Анатолiй Патрикiйович Свидницький народився 13 вересня 1834 р. в селi Манькiвцi Гайсинського повiту на Подiллi в патрiархальнiй родинi сiльського священика. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне красою народних звичаїв i обрядiв. Будь-яка робота – чи то бiля печi дерли пiр'я, чи плели серед хати солом'яник, перемивали посуд на лавi бiля порога, чи пряли – супроводжувалася спiванням пiсень, оповiдями казок, фантастичних iсторiй, i хлопчик постiйно перебував у полонi незвичайних образiв народної поезiї.

Пiзнiше письменник згадував днi свого дитинства як наймилiшi в життi i щиро журився, що не можна повернутися у той чарiвний свiт легенд, переказiв, повiр'їв. «Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало менi в душу, пройшло всю мою постать, то, мабутъ, i до гробу серце моє не впихається... То для мене школа правди i любовi!..»

Блискавично пролетiло-прошумiло безжурне дитинство у батькiвськiй хатi. У 1843 р. дев'ятилiтнього хлопчика було вiддано до Крутянського духовного училища в сусiдньому Балтському повiтi, де йому довелося витерпiти фiзичнi i моральнi знущання з боку «вчителiв-мучителiв», вiдчути на собi жорстокiсть i бездушнiсть тодiшньої шкiльної системи, схоластичнiсть i безплiднiсть богословської освiти. Атмосфера байдужостi i лицемiрства, що панувала в бурсi i спотворювала здоровi натури своїх вихованцiв, прекрасно передана письменником у романi «Люборацькi».

Ще з села юнак винiс любов до пiснi i музики, тому знаходив собi вiдраду в грi на скрипцi. Вiн записує народнi пiснi, приказки, легенди, приглядається до селянських обрядiв, цiкавиться демонологiєю, виявляє iнтерес до природничої лiтератури. Так у семiнариста визрiває намiр остаточно порвати з цекровною освiтою.

Унiверситетськi роки – важливий етап у громадянськiй i творчiй бiографiї Свидницького. З перших днiв перебування в Києвi Свидницький зiткнувся з складними матеріально-побутовими труднощями. Батько позбавив його будь-якої пiдтримки, i студентовi довелося тяжко бiдувати, дуже часто перебиватися з хлiба на воду. Репетиторство не завжди рятувало його вiд напiвголодного iснування, бо цi пiдробiтки були, як правило, випадковими й короткочасними. За свiдченням сучасникiв, Свидницький якийсь час мешкав на Подолi, наймаючи малесеньку кiмнатку, в якiй стояли тапчан та столик, а на печi лежали два мiшки з сухарями, що не раз виручали студента.

I все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимiзму. В унiверситетi вiн став душею невеликого, зате дружного товариського кола. Спочатку юнакiв об'єднувала любов до народної пiснi, i з цим «спiвочим товариством» Свидницький вiдвiдував вечiрки в духовнiй академiї, на яких виконувалися пiснi рiзних слов'янських народiв. За любов до пiснi i скрипки, за щиру душевнiсть, доброзичлiвiсть, усмiхненiсть i лагiднiсть, якi надавали обличчю юнака якоїсь жiночностi, приятелi прозвали його «Наталка».

Виявляютсья у Свидницького й iншi iнтереси та нахили – глибоке зацiкавлення суспiльною обстановкою, зокрема тiєю боротьбою, яка велася навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвавлення студентського громадського життя, зокрема в 1856-1857 рр. розгортається дiяльнiсть таємного полiтичного товариства студентiв спочатку у Харкiвському, а потiм у Київському унiверситетах.

Не вдалося Свидницькому завершити свою освiту. За несплату грошей за навчання його кiлька разiв попереджали. Неминуче наближалося виключення, тому Свидницький восени 1860 р. складає при унiверститетi iспити на звання вчителя росiйської словесностi. З протоколу екзамену видно, що вiн виявив вiдмiннi знання з мови i методики її викладання, прочитав пробну лекцiю з синтаксису, яка вiдзначалася яснiстю викладу i точнiстю формулювань. Тодi ж Свидницький одержав призначення до Миргородського повiтового училища.

Не залишає Свидницький i наукових зацiкавлень, особливо в царинi етнографiї. На основi юнацьких спостережень вiн пише фольклорно-етнографiчнi нариси «Злий дух», «Вiдьми, чарiвницi й опирi, чи то ж примхи i примхливi оповiдання люду українського», «Великдень у подолян», створює три оповiдання – «Проти сили не попреш; з чим родився, з тим i вмреш», «Недоколисана» та «Iван Доробало». На миргородський перiод припадає написання основного твору Свидницького – соцiального роману «Люборацькi».

Лiтературну дiяльнiсть Свидницький розпочав ще пiд час навчання в унiверситетi. Надiлений вiд природи гарним голосом, добре знаючи народнi пiснi, особливо подiльськi, вiн не тiльки любив їх спiвати з товаришами на студентських вечiрках, а й пiд їх безпосереднiм впливом почав складати власнi поетичнi твори виразнопiсенного характеру. Сам автор i не думав про те, що цi вiршi колись будуть надрукованi, адже ж писав їх для своїх приятелiв. Можливiсть вiльно висловювати думки, можливiсть писати для себе, для своїх iдейних однодумцiв зробила пiснi Свидницького «пам'ятками дуже iнтересного настрою серед одної частi української громади».

Окремi поезiї Свидницького, до яких, можливо, сам автор пiдiбрав мелодiю, не тiльки були вiдомi в списках, а й поширилися як пiснi.

Якщо зважити на те, що й своїм iдейним змiстом цi вiршi-пiснi стояли на рiвнi передових суспiльних вимог часу, то дебют Свидницького-лiтератора був загалом вдалим. Справдi, такi поезiї, як «Україно, мати наша...», «В полi доля стояла...», «Росте долом березина...», «Коли хочеш нам добра...», були злободенним вiдгуком iнтелiгента-рiзночинця на соцiальнi запити дня.

Широкої популярностi набула поезiя «В полi доля стояла...», яка дiйшла до нас у кiлькох списках. Сьогоднi важко з певнiстю вiдновити авторський текст, але можна безпомилково уяснити його провiдний мотив. Вiрш Свидницького у первiсному варiантi не тiльки антикрiпосницьким, а й антицарським спрямуванням; в ньому висловлено заклик до уярмлених селян не чекати долi з чиїхось рук, а визволятися самим. У варiантi пiснi, записаному Панасом Мирним, в яскравому образi народної долi з гострою шаблею в руках втiлена iдея брати «ножi на царiв», саме тi «ножi точенi», що вже не раз були «в панськiй кровi моченi».

Цiкавим фактом української поезiї початку 60-х рокiв є вiрш «Росте долом березина...», в якому чiтко виявлено ставлення Свидницького до крiпосницького характеру «дарованої» царем «волi». Не «своя нива – море», а гiркий смуток обдурених – така доля селянина; тому й «озвалася неволенька, що з волi не рада». пiсня передає настрiй обуреної, розгнiваної маси, готової змочити кров'ю землю, але здобути людськi права. Символiка вiрша напрочуд прозора: пани обчухрали березину на рiзки, якими запроводжують «волю» для непокiрних селян. Мотив поезiї надзвичайно актуальний i життєвий. Пiзнише ця тема знайшла втiлення в прозi Панаса Мирного («Хiба ревуть воли, як ясла повнi?»)

Через фольклорну школу пройшов i Свидницький. У творчих шуканнях автора «Люборацьких» важливе мiсце належить його дiяльностi в галузi етнографiї i фольклористики, яка сприяла переходу молодого автора вiд спроб у жанрi лiричного вiрша до епiчних форм. У фольклорно-етнографiчних нарисах Свидницького вiдчутна рука белетриста, який тонко i влучно володiє художнiм словом.

Фольклористична праця «Злий дух», надiслана в 1860 р. до журналу «Основа», була однiєю з перших наукових розвiдок Свидницького. Тут були зiбранi народнi вiрування про диявола – злого духа, який, за народним переконанням, хоч i брав разом з богом участь у створеннi свiту й людей, проте був ворожим людинi i штовхав її на негiднi вчинки. Приземлення бiблiйних персонажiв, яскраво виявлений дуалiзм, критицизм у ставленнi до офiцiйної релiгiї, церкви та її служителiв – цi характернi риси зiбраних дослiдником матерiалiв засвiдчують також i ставлення його самого до сутностi народної демонологiї. Свидницький, як i його земляк С. Руданський, вважав, що вiльне трактування селянином питань створення свiту, походження людини є однiєю з особливостей української мiфологiї.

Нарис «Вiдьми, чарiвницi й опирi...» є не тiльки описом забобонних вiрувань неписьменних селян про рiзнi фантастичнi iстоти, не тiльки свiдченням вiри у чудодiйну силу ворожбитiв, чарiвникiв, знахарiв, а й осудженням забобонних звичаїв, висмiюванням їх носiїв. Такий аспект розвiдки ще раз засвiдчує матерiалiстичну сутнiсть свiтоглядних позицiй дослiдникiв. Звертає увагу майстернiсть Свидницького в белетристичному оформленнi легендарних iсторiй; окреми з них є своєрiдними побутовими етюдами, в яких розгортається цiкавий сюжет, постають чiтко окресленi образи, звучить напружений дiалог, всiма барвами сяє дотепне народне слово.

Художньо-творчi спроби Свидницького в епiчних жанрах малої форми переконують в тому, що на межi 50-60-х рокiв XIX ст. українська проза продовжувала розвиватися пiд могутнiм впливом фольклору.

Зрозумiло, звернення Свидницького, як i iнших його сучасникiв, до фольклористичних студiй, а потiм опрацювання уснопоетичних сюжетiв вiдбувалося не без впливу романтичної традицiї в лiтературi. З одного боку, молодi ентузiасти через заглиблення у фольклор прагнули краще зрозумiти свiй народ, усвiдомити роль i мiсце трудящих у суспiльно-iсторичному процесi. А з другого, усна народна поезiя була прекрасною лiтературною школою: саме через засвоєння iдейно-художнiх принципiв фольклору, використання його мотивiв i образiв, через орiєнтацiю на його вiками вiдшлiфовану мову вiдбувався процес становлення нового українського письменства.

Водночас Свидницький, як i iншi українськi письменники середини XIX ст., орiєнтуючись на досвiд розвитку реалiзму в росiйськiй i захiдноєвропейськiй лiтературах, почав розумiти необхiднiсть розширення сфери художнього вiдображення. Усна народна творчiсть з її часто фантастичним поясненням дiйсностi, своєрiднiстю художнiх узагальнень, збiрними типами не могла стати основою реалiстичної типiзацiї.

В останнi роки свого життя Свидницький написав два десятки невеликих оповiдань i нарисiв росiйською мовою, що побачили свiт у 1868-1870 рр. на шпальтах одеської i київської газет.

Досить рiзноманiтна тематика творiв Свидницького малої форми. Однi з них за проблематикою примикають до «Люборацьких», подаючи картини з життя сiльського духiвництва на Подiллi («Прошлый быт православного духовенства», «На похоронах», «Арендарь», «Гаврусь и Катруся») чи навчання в духовних школах («Два упрямых»). Iншi розповiдають про дрiбних чиновникiв, їхню щоденну боротьбу за шматок хлiба («Попался впросак», «Хоч з мосту та в воду»). Окрему групу становлять оповiдання i нариси про людей, викинутих на дно життя («Жебраки»), а також твори до певної мiри пригодницького характеру, в яких знайшли вiдбиття такi явища, як розбої, грабунки, контрабанда, фальшування грошей, хижацьке збагачення («Пачковозы», «Конокрады», «Железный сундук»).

Щодо жанрової форми, то окремi з названих творiв є майстерно викiнченими зразками соцiального оповiдання. Такi оповiдання, як «Два упрямых», «Попался впросак», «За год до холеры», вiдзначаються вмiлим компонуванням матерiалу, чiткiстю сюжетних лiнiй, переконливим з'ясуванням життєвих доль персонажiв. У деякiх творах чимало уваги придiляється змалюванню звичаїв i обрядiв, авторським розмiрковуванням про суть зображених подiй. Ще iнша група творiв є звичайними жанрово-ентографiчними нарисами («Прошлый быт православного духовенства»), автобiографiчними («Хоч з мосту та в воду») чи подорожнiми («Из путевых записок по Подольской губернии», «Туда и обратно») замальовками.

** Автобiографiя (грець. autos – сам, bios - життя, grapho - пишу), лiтературний жанр, головним героєм якого (в лiтературному сенсi) є сам автор; основа автобiографiстики, що включає, крiм автобiографiї, мемуари (спогади), щоденники, почасти й листуванна, а також автобiографiчнi художнi твори. Все це разом можна означити термiном «автобiографiзм», тобто тiєю особливiстю, що полягає в наповненнi твору фактами з власного життя письменника. Як жанр, автобiографiя у свiтовiй лiтературi дуже поширений i має давню iсторiю (Юлiй Цезар, Ж.-Ж. Руссо, Й.-В. Гете, О. Герцен, Л. Толстой). В українськiй лiтератури родовiд автобiографiї започатковується «Поученiєм» Володимира Мономаха. XIX ст. дало чимало видатних творiв, починаючи вiд невеликого нарису Т. Шевченка (1860) i «Автобiографiї» П. Кулiша (1867), а також мемуаристики М. Драгоманова, М. Костомарова, I. Нечуя-Левицького, I. Франка та iн. XX ст. для української лiтератури в галузi автобiографiстики особливе: в Українi пiд iдеолгiчним тиском цензури вона iснувала хiба що у формах художнiх («Мандрiвка в молодiсть» М. Рильського, «Зачарована Десна» О. Довженка та iн.). Великою подiєю була поява «Розповiдi про неспокiй» Ю. Смолича (1968-72). Значнi набутки має українська емiграцiйна мемуаристика («Зустрiчi i прощання» Г. Костюка, 1987). Виняткова роль автобiографiї, зокрема автобiографiстики, у збереженнi iсторичної пам'ятi, у самопiзнаннi людини та нацiї.

Поиск по сайту: