Iван Петрович Котляревський (1769-1838) і його школа

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовраження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов'язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магистрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французська мова), поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім'ях Полтавщини.

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806-1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з'являютсья друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеноном; у 1813-1814 рр. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

У 1818-1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п'єс, здійснював велику організаторську роботу. У 1818-1821 рр. написано п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім'я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча, вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827-1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нуженному чолобитникові. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.

Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Папури за участі Й. К. Каменецького. 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїди», і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюютъ богатиську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, - представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки надає своїй травестії нового змісту, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного взаємозв'язку з дійсністю. Створену за класичними нормами й принципами героїко-комічну простонародну «казку» (як він сам називав поему), розраховну на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що постали на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний оптимізм, енергію й витривалість народу.

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу части Гетьманщини. У піднесенно-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, - Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично залишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперетивові «общого добра». Тому й сам Еней, і троянці не так поспішають з виконанням волі богів і фатуму, як в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставлено світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденційної місії Енея, а є спонтанним виявом історично вихованого їхнього бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу за часів Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» - побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій виявляється соціальна структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у стабільніших, ніж капіталістичні феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегрувальному аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою завдяки традиції, Котляревський помітно абстрагується від соціальної структури тогочасного українського суспільства.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей, у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і не відкидало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх – це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої пригнічені силами природи й соціальною нерівністю люди не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародя на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітників. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства – від панів до слуг.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях – не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку – князю Олексію Борисовичу Куракіну» (написана 1804 р., опублікована 1849 р.). Маючи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об'єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), «Пісня» - типовий для української літератури ХVІІІ-ХІХ ст. бурлескний твір, що з одного боку, позначений просвітницьким піднесенням до ідеалу служіння особистості «общому добру», а з іншого – є своєрідною пародією на «високий» класицистичний «штиль», де «високу» тему трактовано, як і в «Енеїді», в простонародному дусі. Водночас ця жартівлива ода, в якій надію на соціальну справедливість пов'язано з додержанням чинних законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, що характерні для «Енеїди».

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковий, а закономірний і художньо продуктивний, може слугувати його переклад (з вільного фанцузького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов'язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що мають у собі риси преромантичної свідомості.

Започаткувавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Замість основного класицистичного конфлікту – між людиною і суспільством – у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму «Наталка Полтавка» слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітницької міщанської драми. П'єси Котляревського великою мірою були пов'язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями ХVІІІ ст., з російською комічною оперою ХVІІІ ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко предствленою в цих творах. Провідною ідеєю в «Наталці Полтавці» та водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. У п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Живе народне слово в ХVІ-ХVІІІ ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший показав невируще багатство розмовної мови.

Незаперечна його роль у наближенні письменства до народу, у приверненні уваги до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послуговувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.

Творічість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим чинником розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення – народу, а відтак – і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу й самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою («Енеїда»), центральним об'єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого первня в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітницького реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні пресонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» - важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.

Поиск по сайту: