Марко Кропивницький (1840-1910)

Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нiбито iснував скорiше як етнографiчне явище, цiлком iзольовано вiд загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разi наслiдуючи школу О. Островського. Слiд наголосити, що в українськiй лiтературi XIX ст. ентографiзм був явищем особливим: вiн, з одного боку, засвiдчував вiрнiсть її народним, демократичним традицiям, а з другого – утверджував i розвивав нацiональну самосвiдомiсть поневоленого народу. Головне ж те, що при наявностi етнографiзму iнтенсивнi iдейно-художнi пошуки українських митцiв спричинилися до прискореного розвитку драматургiї, що за якихось 20-25 рокiв пiдневiльного, напiвлегального життя подолала шлях, для якого Європi вiдведено було iсторiєю два столiття, i на початок XX ст. вийшла невiддiльною вiд загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценiчна мова – передусiм внаслiдок терору царської цензури, яка закривала п'єсам дорогу до сцени, траплялось, i на довгi десятилiття.

Один iз найактивнiших учасникiв того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.

М. Л. Кропивницький народився 25 квiтня 1840 р. в селi Бажбайраки на Херсонщинi (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кiровоградської областi). У дитинствi вiн i надивився всiляких жорстокостей щодо селян, i сам зазнав чимало злигоднiв та кривд, оскiльки посада управителя панських маєткiв не надто вiдповiдала чеснiй i незалежнiй натурi його батька, чиї численнi невдачi болiсно вiдбивались на життi дiтей, позбавляючи їх часом найнеобхiднiшого.

Рiзностороння природна обдарованiсть майбутнього митця виявилася iще в дитинствi, коли вiн «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью». Та освiту здобував вiн без будь-якої системи – то в приватнiй школ»i шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищi. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькiй повiтовiй школi, яку юнак закiнчив iз похвальним листом. Тодi вiн жив у своєї бабусi в дуже музикальнiй сiм'ї, де часто бачився з матiр'ю (батьки Марка розлучилися, коли вiн був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальнi партiї.

Пiсля невдалої спроби продовжити навчання у гiмназiї в Києвi юнак повертається до Бобринця i вступає на службу до повiтового суду. В цей час М. Кропивницький разом з I. К. Тобiлевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п'єси українських i росiйських драматургiв, пробував свої сили i як автор, i як постановник. Вiдвiдував протягом трьох семестрiв (1862-1863) заняття на юридичному факультетi Київського унiверситету як вiльний слухач. Пiд враженням однiєї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрi, вiн пише української мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казеннiй службi – то у Єлисаветградi, то у Бобринцi. Але чиновницької кар'єри вiн не зробив i навiть часто зовсiм втрачав заробiток внаслiдок захоплення мистецтвом та участi в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професiйнi актори, зголосившись працювати в трупi графiв Моркових (Одеса). Протягом десяти рокiв роботи в росiйських театральних трупах, перегравши лише за першi п'ят рокiв «около 500 ролей... от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло...», вiн набув величезного сценiчного досвiду, глибоковивчив специфiку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчi принципи, розумiння мiсця театру в життi суспiльства.

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в iсторiї українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичинi, де, працюючи актором i режисером театру товариства «Руська бесiда», вiн доклав великих зусиль до змiн у репертуарi й художньому стилi театру, в наближеннi його до реалiзму й народностi.

Початок театральної дiяльностi М. Кропивницького припав на час практичної вiдсутностi професiйного українського театру на Надднiпрянщинi, час найжорстокiших репресiй щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численнi iнструкцiї та розпорядження мiсцевих властей тощо; все це змушувало митцiв запобiгати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по двi вистави – росiйську й українську. Пiсля дозволу мiнiстра Лорiс-Мелiкова (1881) на виконання українських п'єс почали виникати українськi трупи – у Києвi, Харковi, Одесi. Та роботи в них – навiть iз таким своєрiдним дiячем i художником, як Г. Ашкаренко, - не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змiн у сценiчнiй творчостi. 1882 р. вiн утворює свою трупу, яка десь через рiк зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провiдним режисером. Починається нова епоха в iсторiї українського професiйного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пiзнiше М. Садовська-Барiлоттi, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, I. Карпенко-Карий. Та величезна популярнiсть митцiв, творчiсть яких була уособленням народного естетичного iдеалу, наче провокувала царських чиновникiв знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по сутi, майже третини територiї України Надднiпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навiть гучнiй успiх i царське схвалення гастролей у Петербурзi 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже пiсля вiдокремлення вiд М. Старицького i якi дали пiдстави тодiшнiй критицi говорити про український театр у зiставленнi з європейським (зокрема з трупою «мейнiнгенцiв», новаторство яких було загальновизнаним).

Все життя провiвши в пошуку, в безнастаннiй боротьбi, неспокої (навiть на придбаному в останнi роки хуторi Затишок недалеко вiд Харкова недовго затимувався), М. Л. Кропивницький i помер (21 квiтня 1910 р.) у дорозi, повертаючись з Одеси – з гастролей.

Систематичної освiти М. Кропивницький, з рiзних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло iмен свiтової класики. Лише серед названих ним в автобiографiї авторiв – Гете i Шекспiр, Байрон i Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свiдчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет i рiзних i «Киевской старины». У молодi роки цiкавився М. Кропивницький i найсучаснiшими фiлософськими працями, вiд соцiалiста-утопiста Р. Оуена до прагматика-моралiста С. Смайльса. А мiж ними – Дж. Ст. Мiлль з його розумiнням моральностi як прагнення до «найбiльшої суми загального щастя»., Г. Спенсер, який ще тiснiше пов'язував моральнiсть iз кориснiстю, навiть вулгарно-матерiалiстичнi мiркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналiзувалося у критичному зiставленнi з реалiями побуту «удома».

В останнi роки життя М. Кропивницький з iнтересом читав працi А. Шопенгауера. Малоймовiрно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвiд, певнiше, що в них виявлялась спiвзвучнiсть iз багатьма розчаруваннями митця – житейськими i творчими. А ще бiльше – iз фiлософським утвердженням спiвчуття, жалю як iстинної основи людської моралi; ця iдея була серцевинною у бiльшостi його творiв.

Живучiсть крiпосницької й вiдповiдно рабської психологiї, руйнування «дворянських гнiзд» i витiснення дворянства зростаючою сiльською буржуазiєю, збагачення «чумазого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренцiя його з подiбними до себе, росiйсько-японська вiйна i вплив її на життя народу, революцiйнi заворушення на селi – ось коло тем, що перебували в полi зору драматурга. Актуальнiсть їх безперечна, як i важливiсть моральних проблем життя творчої iнтелiгенцiї, її взаємин з «натовпом», зi спекулянтами вiд мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмi «Беспочвенники» та сатиричнiй комедiї «Нашествiе варварiв». Час вiд часу письменник звертався й до iнсценiзацiї вiдомих лiтературних творiв: «Невольник» i «Титарiвн» («Глум i помста») за Т. Шевченком, «Чайковський, або Олексiй Попович» за Є. Гребiнкою, де виявилась своєрiднiсть його пiдходу до iсторичного минулого українського народу, «Вiй» i «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергiлiйова Енеїда» за Котляревським, «Пiдгоряни» за I. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом».

Пiд кiнець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив двi п'єси для дiтей («Iвасик-Телесик», «По щучому велiнню»). Органiчний зв'язок його драматургiї з фольклором виявляється як у свiтоглядних позицiях письменника, який, обстоюючи народне розумiння добра i зла, завжди був на боцi бiдних i скривджених, так i в художнiх – зокрема у вiдбиттi у мовi персонажiв влучного народного слова, гумору. У 70-80-тi роки вiн звертався й до пiснi, але з часом художня тканина його творiв ущiльнюється, i для пiсень та рiзного роду етнографiчних виставок не залишається вже в них мiсця.

У творах М. Кропивницького, який осмислював моральнi проблеми суперечливої, повної контрастiв епохи переходу вiд феодально-крiпосницької системи до прискореного капiталiстичного розвитку країни, дiють представники найрiзноманiтнiших суспiльних верств. Колiзiї п'єс заснованi на зiткненнях простих людей з панами, вчорашнiх крiпакiв з учорашнiми власниками їхнiх душ («Доки сонце зiйде, роса очi виїсть», «Перед волею», в окремих моментах – «Супротивнi течiї», «Олеся», «Двi сiм'ї», навiть «Помирились») та бiдного селянства з багатим, яке має тенденцiю до дальшого збагачення («Дай серцевi волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Двi сiм'ї», «Зайдиголова», почасти «Пошились у дурнi»).

Неминуче, у зв'язку з наступом капiталiзму, руйнування «дворянських гнiзд» цiкавило українських драматругiв, на вiдмiну вiд, наприклад А. Чехова, не тiльки й не стiльки внаслiдок спiвчуття до благородних i чистих, але бездiяльних представникiв приреченого класу. Хоч такi окремi персонажi – жертви власної безпомiчностi перед соцiальними катаклiзмами, конкретнiше – перед новою нахабною i могутньою силою – є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у «На руїнах», Загрива в «Олесi». Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрiшнi й не безкорисливi, обидва не проти виправити б своє матерiальне становище одруженням iз дочкою «противника». До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий крiпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегiйним образом високої духовностi давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дiстає зниження розповiддю про те, як «пiд оцей ландшафт» шмагали крiпакiв.

Можна твердити, що реалiстичнi твори М. Кропивницького по-своєму наближаютсья до лiтературного екзистенцiалiзму. Завдання фiлософiї мислитель першої половини XIX ст. С. Кiркегор вбачав у тому «щоб вирватися з влади розумного мислення i знайти в собi смiливiсть шукати iстину в тому, що всi звикли вважати парадоксом i абсурдом». М. Кропивницький же, придивляючись до сучасного йому життя, знаходить i парадокси, i абсурд, а то й злочиннiсть, у тому, що для всiх є звичним i звичайним. Соцiальне, а за ним i психологiчне роз'єднання, а далi вiдчуження людей на грунтi боротьби за власнiсть не просто зафiксовано драматургом. Набуваючи характеру морального дiагнозу, воно вносить несподiванi нюанси у поетику його творiв, i не лише згаданих вище.

Драматургiчна спадщина М. Кропивницького є своєрiдним вiдображенням шляху драми як роду словесно-театрального мистецтва вiд традицiйної до нової поетики XX столiття. У перше десятилiття драматург писав переважно твори комедiйних жанрiв – «Помирились» (1869), «За сиротою i бог за клитою, або ж Несподiване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) – переробка водевiлю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкiн», «Пошились у дурнi» (1875), «По ревизiї» (1882), «Лихо не кожному лихо, iншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) – за оповiданням О. Стороженка. Водевiлям, як i створеним у цей перiод драмам «Невольник» (1872) за однойменною поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878-1898), «Доки сонце зiйде, роса очi виїсть» (1882), «Глитай, або ж Павук» (1882), притаманнi жанрова визначенiсть, традицiйнiсть системи художнiх засобiв (зокрема розгорання конфлiкту навколо головного героя або головної пари, яким протиставленi їхнi антиподи). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлiкт дещо розалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дiї, але сама дiя ще розвивається в одному напряму. У драмах «Де зерно, там i полова» («Двi сiм'ї», 1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1889), «Розгардiяш» (1906) поряд з основним конфлiктом розвивається додаткова сюжетна лiнiя, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою iдейно-естетичну значимiсть.

Наближався перехiдний, у загальнолюдському розумiннi, кризовий перiод, коли неймовiрно загострювалось вiдчуття зв'язку особистостi з iсторичним плином. Внутрiшнiй свiт героя лiтературних творiв усе бiльше залежав вiд того, що вiдбувалося у великому свiтi. Змiнились i просторово-часовi домiнанти: замiсть визначеностi, єдностi часу, мiсця та дiї набувають силу принципи життєвого потоку, панорамного показу людей, явищ. Вiдсутнiсть розв'язок, «незавершенiсть» сюжетiв також звiдси.

У 900-тi роки М. Кропивницький не раз називає свої п'єси малюнками – «малюнки сiльського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сiльского життя» («Старi сучки й молодi паростi», 1908), iнтуїтивно вiдчуваючи iстотнi вiдмiнностi їх структури, в якiй важко визначити початок, середину й кiнець дiї, бо зав'язка в них, по сутi, вiдбулася ще до початку твору, а конфлiкт фiналом не вичерпується. Цi п'єси можна вважати перехiдними вiд традицiйної до новiтньої драми, оскiльки в них зберiгається принципом сюжетного розвитку, але з тяжiнням все ж до новiтньої. На вiдмiну вiд А. Чехова, який повнiстю переносив конфлiкт у внутрiшнє життя персонажiв, М. Кропивницький як людина театру постiйно дбав про сценiчнiсть своїх творiв. Своєрiдне вiдбиття знаходить у нього усвiдомлення в цей перiод багатьма письменниками Росii суспiльна потреба в публiцистичнiй загостреностi мистецтва: драматуг раз у раз надає героям можливiсть вiдверто висловювати свої погляди, давати оцiнку рiзним громадським явищам, подiям, вчинкам. У рядi творiв на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспiльно-полiтичнi теми. Постiйно притаманна М. Кропивницькому схильнiсть до точного, майже хронiкального вiдтворення найхарактернiших явищ епохи набували, отжде, iншого вигляду. Помiтно збiльшується кiлькiсть дiйових осiб та скорочується вiдстать мiж головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й вникнення кiлькох рiзнопланових (соцiальний, моральний, побутовий) конфлiктiв, якi спiвiснують паралельно, час вiд часу перехрещуючись, а пiд кiнець твору сходячись в один вузол, дiстаючи спiльну чи принаймнi одночасну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора вiдповiдати на запити часу, так переплiтаються у його творах традицiйнi й новiтнi засоби.

Творчо розвиваючи традицiї I. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив вiдчутний внесок у лiтературу критичного реалiзму аналiзом найскладнiших проблем свого часу. Iстотної еволюцiї зазнали його позитивнi герої: вiд довготерпiння й пасивного протесту доздатностi аналiзувати обстановку, усвiдомлювати себе як особистiсть, до соцiальної активностi. Драми й комедiї М. Кропивницького є свого роду аналогом так званих iдеологiчних повiстей I Нечуя-Левицького, Г. Грiнченка, О. Кониського, якi I. Франко назвав першими пробами малювання нових суспiльно-полiтичних течiй серед нашої суспiльностi.

Визначальною рисою мислення письменника є iнтерес до найгострiших моральних та полiтичних проблем сучасностi, що знаходив вияв у публiцистичнiй загостреностi, сатиричнiй спрямованостi багатьох його п'єс. Твори його стали врiвень iз визначними зразками прози й поезiї XIX ст., утверджуючи реалiзм драматургiї розробкою народних характерiв, правдивим зображенням життєвих обставин. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром у якому переважала традицiйна поетика, М. Кропивницький чуйно сприймав новi життєвi явища, подiї, що й зумовило пошук ним нових драматургiчних засобiв.

Поиск по сайту: