АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Марко Кропивницький (1840-1910)

Читайте также:
  1. Безуспешные попытки комментаторов нарисовать на карте путь Марко Поло
  2. Глава 2. ЧТО НА САМОМ ДЕЛЕ ОПИСАНО В ЗНАМЕНИТОЙ КНИГЕ МАРКО ПОЛО
  3. Деятельность Маркони
  4. Другие миниатюры из книги Марко Поло.
  5. Исследование сформированности слоговой структуры слов 1–3 классов (по Марковой)
  6. Исследования преемниками Марко Поло
  7. Когда и как некоторые географические названия Марко Поло были якобы «найдены на местности»
  8. Кто такой Марко Поло
  9. Людской подвиг Ивана Марковича Максюты
  10. Марко Вовчок (Марія Вілінська) (1833-1907)
  11. Марко Кропивницький

Художня спадщина М. Кропивницького дає змогу переглянути й догматичне уявлення про вузький, суто мужицький, селянський характер українського демократичного театру XIX ст., який нiбито iснував скорiше як етнографiчне явище, цiлком iзольовано вiд загальноєвропейського культурного процесу, в кращому разi наслiдуючи школу О. Островського. Слiд наголосити, що в українськiй лiтературi XIX ст. ентографiзм був явищем особливим: вiн, з одного боку, засвiдчував вiрнiсть її народним, демократичним традицiям, а з другого – утверджував i розвивав нацiональну самосвiдомiсть поневоленого народу. Головне ж те, що при наявностi етнографiзму iнтенсивнi iдейно-художнi пошуки українських митцiв спричинилися до прискореного розвитку драматургiї, що за якихось 20-25 рокiв пiдневiльного, напiвлегального життя подолала шлях, для якого Європi вiдведено було iсторiєю два столiття, i на початок XX ст. вийшла невiддiльною вiд загального контексту. За нею, щоправда, «не встигала» сценiчна мова – передусiм внаслiдок терору царської цензури, яка закривала п'єсам дорогу до сцени, траплялось, i на довгi десятилiття.

Один iз найактивнiших учасникiв того бурхливого процесу – Марко Лукич Кропивницький.

М. Л. Кропивницький народився 25 квiтня 1840 р. в селi Бажбайраки на Херсонщинi (тепер – село Кропивницьке Новоукраїнського району Кiровоградської областi). У дитинствi вiн i надивився всiляких жорстокостей щодо селян, i сам зазнав чимало злигоднiв та кривд, оскiльки посада управителя панських маєткiв не надто вiдповiдала чеснiй i незалежнiй натурi його батька, чиї численнi невдачi болiсно вiдбивались на життi дiтей, позбавляючи їх часом найнеобхiднiшого.

Рiзностороння природна обдарованiсть майбутнього митця виявилася iще в дитинствi, коли вiн «сочинял сам песни, писал стихи и обладал замечательной памятью». Та освiту здобував вiн без будь-якої системи – то в приватнiй школ»i шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищi. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькiй повiтовiй школi, яку юнак закiнчив iз похвальним листом. Тодi вiн жив у своєї бабусi в дуже музикальнiй сiм'ї, де часто бачився з матiр'ю (батьки Марка розлучилися, коли вiн був ще малим), яка вчила його музики, ставила йому голос, розучувала з ним вокальнi партiї.

Пiсля невдалої спроби продовжити навчання у гiмназiї в Києвi юнак повертається до Бобринця i вступає на службу до повiтового суду. В цей час М. Кропивницький разом з I. К. Тобiлевичем брав участь в аматорських гуртках, де ставились п'єси українських i росiйських драматургiв, пробував свої сили i як автор, i як постановник. Вiдвiдував протягом трьох семестрiв (1862-1863) заняття на юридичному факультетi Київського унiверситету як вiльний слухач. Пiд враженням однiєї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрi, вiн пише української мовою мелодраму «Микита Старостенко».

З 1864 р. Кропивницький знов на казеннiй службi – то у Єлисаветградi, то у Бобринцi. Але чиновницької кар'єри вiн не зробив i навiть часто зовсiм втрачав заробiток внаслiдок захоплення мистецтвом та участi в аматорських виставах. 1871 р. перейшов у професiйнi актори, зголосившись працювати в трупi графiв Моркових (Одеса). Протягом десяти рокiв роботи в росiйських театральних трупах, перегравши лише за першi п'ят рокiв «около 500 ролей... от губернатора в «Птичках певчих» до Отелло...», вiн набув величезного сценiчного досвiду, глибоковивчив специфiку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчi принципи, розумiння мiсця театру в життi суспiльства.

Важливим етапом у творчому шляху М. Кропивницького та в iсторiї українського театру стало перебування його 1875 р. в Галичинi, де, працюючи актором i режисером театру товариства «Руська бесiда», вiн доклав великих зусиль до змiн у репертуарi й художньому стилi театру, в наближеннi його до реалiзму й народностi.

Початок театральної дiяльностi М. Кропивницького припав на час практичної вiдсутностi професiйного українського театру на Надднiпрянщинi, час найжорстокiших репресiй щодо українського слова: Валуєвський циркуляр 1863 р., Емський указ 1876 р., численнi iнструкцiї та розпорядження мiсцевих властей тощо; все це змушувало митцiв запобiгати перед кожним держимордою, показувати протягом одного вечора по двi вистави – росiйську й українську. Пiсля дозволу мiнiстра Лорiс-Мелiкова (1881) на виконання українських п'єс почали виникати українськi трупи – у Києвi, Харковi, Одесi. Та роботи в них – навiть iз таким своєрiдним дiячем i художником, як Г. Ашкаренко, - не задовольняла М. Кропивницького, який прагнув кардинальних змiн у сценiчнiй творчостi. 1882 р. вiн утворює свою трупу, яка десь через рiк зливається з трупою М. Старицького, а М. Кропивницький стає її провiдним режисером. Починається нова епоха в iсторiї українського професiйного театру, творче обличчя якого визначали, разом з М. Старицьким та М. Кропивницьким, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пiзнiше М. Садовська-Барiлоттi, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, I. Карпенко-Карий. Та величезна популярнiсть митцiв, творчiсть яких була уособленням народного естетичного iдеалу, наче провокувала царських чиновникiв знову й знову обрубувати їм крила: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (по сутi, майже третини територiї України Надднiпрянської) було заборонено. Не полегшив становища навiть гучнiй успiх i царське схвалення гастролей у Петербурзi 1886-1887 рр., якими М. Кропивницький керував уже пiсля вiдокремлення вiд М. Старицького i якi дали пiдстави тодiшнiй критицi говорити про український театр у зiставленнi з європейським (зокрема з трупою «мейнiнгенцiв», новаторство яких було загальновизнаним).

Все життя провiвши в пошуку, в безнастаннiй боротьбi, неспокої (навiть на придбаному в останнi роки хуторi Затишок недалеко вiд Харкова недовго затимувався), М. Л. Кропивницький i помер (21 квiтня 1910 р.) у дорозi, повертаючись з Одеси – з гастролей.

Систематичної освiти М. Кропивницький, з рiзних причин не одержав, але його лектуру складало досить широке коло iмен свiтової класики. Лише серед названих ним в автобiографiї авторiв – Гете i Шекспiр, Байрон i Дюма, Гейне, Жорж Занд, Теккерей. Син письменника свiдчить, що родина завжди передплачувала багато театральних газет i рiзних i «Киевской старины». У молодi роки цiкавився М. Кропивницький i найсучаснiшими фiлософськими працями, вiд соцiалiста-утопiста Р. Оуена до прагматика-моралiста С. Смайльса. А мiж ними – Дж. Ст. Мiлль з його розумiнням моральностi як прагнення до «найбiльшої суми загального щастя»., Г. Спенсер, який ще тiснiше пов'язував моральнiсть iз кориснiстю, навiть вулгарно-матерiалiстичнi мiркування Я. Молешотта. Прочитане ретельно обдумувалося, аналiзувалося у критичному зiставленнi з реалiями побуту «удома».

В останнi роки життя М. Кропивницький з iнтересом читав працi А. Шопенгауера. Малоймовiрно, щоб вони безпосередньо впливали на того, хто мав уже такий серйозний життєвий досвiд, певнiше, що в них виявлялась спiвзвучнiсть iз багатьма розчаруваннями митця – житейськими i творчими. А ще бiльше – iз фiлософським утвердженням спiвчуття, жалю як iстинної основи людської моралi; ця iдея була серцевинною у бiльшостi його творiв.

Живучiсть крiпосницької й вiдповiдно рабської психологiї, руйнування «дворянських гнiзд» i витiснення дворянства зростаючою сiльською буржуазiєю, збагачення «чумазого» й наступ його на селянство, хижацька конкуренцiя його з подiбними до себе, росiйсько-японська вiйна i вплив її на життя народу, революцiйнi заворушення на селi – ось коло тем, що перебували в полi зору драматурга. Актуальнiсть їх безперечна, як i важливiсть моральних проблем життя творчої iнтелiгенцiї, її взаємин з «натовпом», зi спекулянтами вiд мистецтва, по-новаторськи посталвених у драмi «Беспочвенники» та сатиричнiй комедiї «Нашествiе варварiв». Час вiд часу письменник звертався й до iнсценiзацiї вiдомих лiтературних творiв: «Невольник» i «Титарiвн» («Глум i помста») за Т. Шевченком, «Чайковський, або Олексiй Попович» за Є. Гребiнкою, де виявилась своєрiднiсть його пiдходу до iсторичного минулого українського народу, «Вiй» i «Пропавша грамота» за М. Гоголем, «Вергiлiйова Енеїда» за Котляревським, «Пiдгоряни» за I. Гушалевичем, «Вуси» за О. Стороженком, «Хоть з мосту в воду головою» за Мольєровим «Жоржем Данденом».

Пiд кiнець життя М. Кропивницький, використавши мотиви народних казок, створив двi п'єси для дiтей («Iвасик-Телесик», «По щучому велiнню»). Органiчний зв'язок його драматургiї з фольклором виявляється як у свiтоглядних позицiях письменника, який, обстоюючи народне розумiння добра i зла, завжди був на боцi бiдних i скривджених, так i в художнiх – зокрема у вiдбиттi у мовi персонажiв влучного народного слова, гумору. У 70-80-тi роки вiн звертався й до пiснi, але з часом художня тканина його творiв ущiльнюється, i для пiсень та рiзного роду етнографiчних виставок не залишається вже в них мiсця.

У творах М. Кропивницького, який осмислював моральнi проблеми суперечливої, повної контрастiв епохи переходу вiд феодально-крiпосницької системи до прискореного капiталiстичного розвитку країни, дiють представники найрiзноманiтнiших суспiльних верств. Колiзiї п'єс заснованi на зiткненнях простих людей з панами, вчорашнiх крiпакiв з учорашнiми власниками їхнiх душ («Доки сонце зiйде, роса очi виїсть», «Перед волею», в окремих моментах – «Супротивнi течiї», «Олеся», «Двi сiм'ї», навiть «Помирились») та бiдного селянства з багатим, яке має тенденцiю до дальшого збагачення («Дай серцевi волю, заведе в неволю», «Глитай, або ж Павук», «Двi сiм'ї», «Зайдиголова», почасти «Пошились у дурнi»).

Неминуче, у зв'язку з наступом капiталiзму, руйнування «дворянських гнiзд» цiкавило українських драматругiв, на вiдмiну вiд, наприклад А. Чехова, не тiльки й не стiльки внаслiдок спiвчуття до благородних i чистих, але бездiяльних представникiв приреченого класу. Хоч такi окремi персонажi – жертви власної безпомiчностi перед соцiальними катаклiзмами, конкретнiше – перед новою нахабною i могутньою силою – є, зокрема, й у творах М. Кропивницького: Смородина у «На руїнах», Загрива в «Олесi». Варто, однак, зауважити, що обидва вони далеко не безгрiшнi й не безкорисливi, обидва не проти виправити б своє матерiальне становище одруженням iз дочкою «противника». До того ж, батько Загриви, наприклад, був типовий крiпосник. Якщо у Чехова вишневий сад є елегiйним образом високої духовностi давнього дворянського життя, то в Кропивницького жаль колишнього пана за красивим ландшафтом одразу ж дiстає зниження розповiддю про те, як «пiд оцей ландшафт» шмагали крiпакiв.

Можна твердити, що реалiстичнi твори М. Кропивницького по-своєму наближаютсья до лiтературного екзистенцiалiзму. Завдання фiлософiї мислитель першої половини XIX ст. С. Кiркегор вбачав у тому «щоб вирватися з влади розумного мислення i знайти в собi смiливiсть шукати iстину в тому, що всi звикли вважати парадоксом i абсурдом». М. Кропивницький же, придивляючись до сучасного йому життя, знаходить i парадокси, i абсурд, а то й злочиннiсть, у тому, що для всiх є звичним i звичайним. Соцiальне, а за ним i психологiчне роз'єднання, а далi вiдчуження людей на грунтi боротьби за власнiсть не просто зафiксовано драматургом. Набуваючи характеру морального дiагнозу, воно вносить несподiванi нюанси у поетику його творiв, i не лише згаданих вище.

Драматургiчна спадщина М. Кропивницького є своєрiдним вiдображенням шляху драми як роду словесно-театрального мистецтва вiд традицiйної до нової поетики XX столiття. У перше десятилiття драматург писав переважно твори комедiйних жанрiв – «Помирились» (1869), «За сиротою i бог за клитою, або ж Несподiване сватання» (1871), «Актор Синиця» (1871) – переробка водевiлю Д. Ленського «Лев Гурич Синичкiн», «Пошились у дурнi» (1875), «По ревизiї» (1882), «Лихо не кожному лихо, iншому й талан» (1882), «Вуси» (1885) – за оповiданням О. Стороженка. Водевiлям, як i створеним у цей перiод драмам «Невольник» (1872) за однойменною поемою Т. Шевченка, «Беспочвенники» (1878-1898), «Доки сонце зiйде, роса очi виїсть» (1882), «Глитай, або ж Павук» (1882), притаманнi жанрова визначенiсть, традицiйнiсть системи художнiх засобiв (зокрема розгорання конфлiкту навколо головного героя або головної пари, яким протиставленi їхнi антиподи). Згодом з'являються п'єси, в яких конфлiкт дещо розалужується, втрачаючи єдиний центр розвитку дiї, але сама дiя ще розвивається в одному напряму. У драмах «Де зерно, там i полова» («Двi сiм'ї», 1888), «Зайдиголова» (1889), «Олеся» (1891), «Перед волею» (1889), «Розгардiяш» (1906) поряд з основним конфлiктом розвивається додаткова сюжетна лiнiя, яка не лише сприяє його поглибленню, а й має свою iдейно-естетичну значимiсть.

Наближався перехiдний, у загальнолюдському розумiннi, кризовий перiод, коли неймовiрно загострювалось вiдчуття зв'язку особистостi з iсторичним плином. Внутрiшнiй свiт героя лiтературних творiв усе бiльше залежав вiд того, що вiдбувалося у великому свiтi. Змiнились i просторово-часовi домiнанти: замiсть визначеностi, єдностi часу, мiсця та дiї набувають силу принципи життєвого потоку, панорамного показу людей, явищ. Вiдсутнiсть розв'язок, «незавершенiсть» сюжетiв також звiдси.

У 900-тi роки М. Кропивницький не раз називає свої п'єси малюнками – «малюнки сiльського руху» («Конон Блискавиченко», 1902, «Скрутна доба», 1906), «малюнки сiльского життя» («Старi сучки й молодi паростi», 1908), iнтуїтивно вiдчуваючи iстотнi вiдмiнностi їх структури, в якiй важко визначити початок, середину й кiнець дiї, бо зав'язка в них, по сутi, вiдбулася ще до початку твору, а конфлiкт фiналом не вичерпується. Цi п'єси можна вважати перехiдними вiд традицiйної до новiтньої драми, оскiльки в них зберiгається принципом сюжетного розвитку, але з тяжiнням все ж до новiтньої. На вiдмiну вiд А. Чехова, який повнiстю переносив конфлiкт у внутрiшнє життя персонажiв, М. Кропивницький як людина театру постiйно дбав про сценiчнiсть своїх творiв. Своєрiдне вiдбиття знаходить у нього усвiдомлення в цей перiод багатьма письменниками Росii суспiльна потреба в публiцистичнiй загостреностi мистецтва: драматуг раз у раз надає героям можливiсть вiдверто висловювати свої погляди, давати оцiнку рiзним громадським явищам, подiям, вчинкам. У рядi творiв на сцену виводиться велика група людей, яка слухає промови на суспiльно-полiтичнi теми. Постiйно притаманна М. Кропивницькому схильнiсть до точного, майже хронiкального вiдтворення найхарактернiших явищ епохи набували, отжде, iншого вигляду. Помiтно збiльшується кiлькiсть дiйових осiб та скорочується вiдстать мiж головними й другорядними. Це веде до розгалуження основного сюжету й вникнення кiлькох рiзнопланових (соцiальний, моральний, побутовий) конфлiктiв, якi спiвiснують паралельно, час вiд часу перехрещуючись, а пiд кiнець твору сходячись в один вузол, дiстаючи спiльну чи принаймнi одночасну розв'язку. Так на структуру п'єси впливає прагнення її автора вiдповiдати на запити часу, так переплiтаються у його творах традицiйнi й новiтнi засоби.

Творчо розвиваючи традицiї I. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, М. Кропивницький зробив вiдчутний внесок у лiтературу критичного реалiзму аналiзом найскладнiших проблем свого часу. Iстотної еволюцiї зазнали його позитивнi герої: вiд довготерпiння й пасивного протесту доздатностi аналiзувати обстановку, усвiдомлювати себе як особистiсть, до соцiальної активностi. Драми й комедiї М. Кропивницького є свого роду аналогом так званих iдеологiчних повiстей I Нечуя-Левицького, Г. Грiнченка, О. Кониського, якi I. Франко назвав першими пробами малювання нових суспiльно-полiтичних течiй серед нашої суспiльностi.

Визначальною рисою мислення письменника є iнтерес до найгострiших моральних та полiтичних проблем сучасностi, що знаходив вияв у публiцистичнiй загостреностi, сатиричнiй спрямованостi багатьох його п'єс. Твори його стали врiвень iз визначними зразками прози й поезiї XIX ст., утверджуючи реалiзм драматургiї розробкою народних характерiв, правдивим зображенням життєвих обставин. Забезпечуючи український театр поточним репертуаром у якому переважала традицiйна поетика, М. Кропивницький чуйно сприймав новi життєвi явища, подiї, що й зумовило пошук ним нових драматургiчних засобiв.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.005 сек.)