Віктор Забіла (1808 – 1869)

Поезія Віктора Забіли є тим явищем, яке на тлі поетичної творчості багатьох інших авторів найбільш промовисто засвідчує феномен стихійної активізації художнього мислення в Україні першої половини ХІХ ст. на його «серединному» рівні. Ідеться про активізацію, що включала в себе як увагу до такого ж рівня тривалої поетичної традиції (анонімних і напіванонімних поетів-елегіків, творців книжної й фольклорної лірики) так і тяжіння до новочасної трансформації художнього мислення, набуття ним істотних нових рис – насамперед індивідуалізації почуття й роздуму, за всієї, притаманної зазначеному «серединному» рівню, безпосередності їх вираження.

Віктор Миколайович Забіла був нащадком давнього козацько-старшинського роду, з часом збіднілого. Народився поет на хуторі Кукуріківщина (тепер – с. Забілівщина Борзнянського району) на Чернігівщині.

У 1822-1825 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (що її пройшло свого часу чимало українських і російських літераторів, серед них М. Гоголь, Н. Кукольник, О. Афанасьєв-Чужбинський, Л. Глібов, М. Гербель та інші). Потім до 1834 року служив у війську. Вийшовши у відставку в чині поручика, майже все життя мешкав на своєму хуторі, останні роки – у сестри в Борзні, де й помер у листопаді 1869 р.

Поетичну творчість В. Забіла розпочав, найімовірніше, в другій половині 30-х років. Уже 1838 р. російський композитор М. Глінка, здійснюючи поїздку Україною з метою набору співаків до придворної капели й гостюючи в маєтку В. Тарновського (у Качанівці) та познайомившись там із Забілою, поклав на музику два його вірші – «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

Значна частина поетичних творів Забіли групується навколо любовної драми, яку пережив поет і якій судилося стати, можливо, чи не найголовнішою подією його життя, в усякому разі – його творчості.

З певних джерел відомо, що жінка, яку кохав Забіла, вийшла заміж за іншого десь у 1835 чи 1836 році. Це й дає підстави відповідно встановити – певна річ, приблизне – датування чималого масиву ліричних звірень поета. Їхня зміст і чимала сукупність справді наштовхують на думку, що вони є своєрідним супроводом усієї любовної пригоди: від обнадійливого початку із сподіванками на щасливе подружнє життя і до трагічного фіналу. Звідси висновок, що переважна частина всіх відомих на сьогодні віршів Забіли була написана в другій половині й наприкінці 30-х років; очевидно, ряд творів написано пізніше (серед них ті, в яких згадка поета про свою нещасливу пригоду уже втрачає враження щойно пережитого та набирає рис мелахнолійного осмислення всього, що сталось, із залученням тих чи тих паралелей та потягом до світопереживальних узагальнень).

Дебют поета відбувся 1841 р в альманасі «Ластівка», де надруковано три його вірші – «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні...». Два вірші – «До батька» та «Не щебечи, соловейку» - надруковано далеко пізніше, 1857 р. у «Черниговских губернских ведомостях».

Віршові твори Забіли, починаючи з 40-х років, а можливо й раніше, користувались великою популярністю у місцевої освіченої публіки, побутували в багатьох рукописах і копіях, які лягли пізніше в основу посмертного видання збірок – «Співи крізь сльози»(Львів, 1906; збірка спочатку публікувалась у «Літературно-науковому вістнику») та виданні «Твори Віктора Забіли». У 1936 р. виявлено друковану збірку поезій Забіли (без титульної сторінки й вихідних даних), доти невідому й незареєстровану в жодному бібліографічному покажчику. Час появи друком цієї збірки, що включала 19 поетичних творів, віднесено Є. Кирилюком до початку 40-х років ХІХ ст.

Реальний прототип жіночого образу, що стоїть у центрі лірики Забіли, - Любов Білозерська, сестра В. Білозерського та О. Білозерської (виступала в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок).

Дружні взаємини пов'язували В. Забілу з Т. Шевченком; поети познайомились у травні 1843 р. в Качанівці (зустрічалися також 1846 та 1847 рр.).

У поетичних творах Забіли йдеться безпосередньо про внутрішній світ поета. Очевидно, тільки окремі зразки народної пісенності, а ще більше – інтуїтивне відчуття нового творчого стилю могли підказати хутірському поетові, що предметом лірики цілком може стати його власне переживання – нещаслива любов.

Вірші поета, тематично об'єднані навколо цієї події, становлять більшість у його доробку, хоч і не твроять чогось на взірець поетичного циклу. Крім того, викладаючи в тому чи тому вірші нібито головну тему своєї лірики, Забіла воднораз зачіпає велику кількість інших мотивів, образів, які іноді мають дуже опосередкований і віддалений стосунок до теми.

У своїх творах поет зупиняється на безпосередньо-переживальних афектах, які ще не дістають у нього філософсько-світоглядного осмислення як певна проблема (наприклад, страждання), за ними ще не стоїть дослідження психології жіночого єства. З віршів не проглядає картина самих стосунків героя й жінки, характер її не окреслено; надто невиразні натяки на психологічні колізії, що супроводжують розрив. Усю драму представлено тільки з боку героя-автора; виражено лише його імпульсивні сподівання, сумніви, а далі й розумінн, що той образ щастя, який він собі вимріяв, для нього недосяжний. Вираження відтінків почуття в Забіли непослідовні, розкидані практично по всіх творах. Відсутність хронології в композиції збірки поєднується з часовою невизначеністю поетового переживання (тут більше елементів міфологізму, ніж психологічно-аналітичного трактування теми). Автор, отже, не заглиблюється в інтроспекцію, - шлях художньої донеслості в нього інший і досить оригінальний: поет у викладі назбирує зовнішні паралелі, зовнішні предметно-чуттєві асоціації, прагнучи так чи так пов'язати їх з метою глибшого й переконливішого вираження свого почуття.

Те, що сталося, поет відчуває як певну прикрість, він не зливається з нею, а все ж приймає і внутрішньо намагається обгрунтувати її остаточність та безнадію; зрештою, нею сформовано зміст анонімний; герой не намагається його осягнути, не вступає з ним у змагання; світ обламує героя що задовго до справжньої боротьби. І те, що герой одразу впадає в меланхолію, в поетичне культивування свого горя, - має свої передумови. За цим стоїть і певний поетичний темпераметн (і темперамент самого поета), і нерозробленість художнього механізму поезії того часу у формуванні індивідуальності – і як художнього образу, і як факту суспільного культурного життя. У своїх засадах поезія Забіли виростає із сентименталізму як явища української культури ХVІІІ – початку ХІХ ст. з його усамітненням, першовитоки якої – у релігійному квієтизмі.

Яскравим і оригінальним мотивом у поезії Забіли є порівняння (по суті, ототожнення) прикрих почуттів героя й сліпоти (або ж аберрації зору). Мотив цей кілька разів розгортається у низці віршів («От і празника дождались...», «Сирота» та ін.), постаючи, на тлі фольклорної емблематики, досить незвичною метафорою («Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю...», «Ох! Як важко жить такому, Кому світ немилий, Кому очі зав'язані На вік його цілий Не хусткою, а долею!..»). Крім поверхового зв'язку з плачем, сьозами, за якими не видно світу, сліпота має й самостійне образне значення. Поет усвідомлює свою нещасливу любовну пригоду як наслання сліпоти, яка застує навколишній світ. Це – своєрідне визнання неповноцінності свого внутрішнього бачення світу, що не залежить від волі поета.

Основу загалом невиразного сентиментально-романтичного колориту поезії Забіли становить пасивний ізоляціонізм героя, його приреченість на страждання.

Від головної теми – в царині з'ясування причин драматичної пригоди поетового життя – відгалужуються мотиви суспільної нерівності та соціальної несправедливості. З гнівною експресією зображує поет такий стан речей, як «худоба» (матеріальне багатство) є ознакою гідності й суспільної ваги людини. Саме ця обставина видавалася поетові (чи й була насправді) головною причиною його нещасливої любовної історії: збіднілий поет нічого не міг протиставити суперникові із маєтком, що відібрав його кохану.

Однією з виразних прикмет поетики Забіли є характерність його описів. Звертають на себе увагу, зокрема, картина селянської праці на полі – з подробицями обіду, збирання дітьми колосків на полі та їхні пустощи («Будяк») опис споруди для весілля та деяких незвичайних рис самого обряду («Весілля»), хуртовини, яка застає подорожніх серед поля («Вечоріє, смеркається...»), змалювання колишнього й теперішнього вигляду коня, з яким був на службі, та дозвілля тієї пори («До коня»), пригоди на річці тощо.

Загалом у всій групі творів із зримо виявленим зображальним елементом описову частину так чи так доповнює частина медитативна (ліричні роздуми-паралелі чи морально-повчальне розміркування). Але й там, де медитація домінує, описова частина не є схематичною, не виступає тільки приводом для роздумів чи дидактики, а має художньо цілком самостійне значення й підкреслює сильні сторони поетики Забіли.

Забіла – можливо, найменш «літературний» з-поміж усіх помітних українських поетів першої половини ХІХ ст. Так, авторська рефлексія поета над фактом своєї творчості загалом не глибока. У поетиці Забіла загалом орієнтується на фольклорні зразки образності, на коломийковий 14-складник. У менших за обсягом його творах простежується певна композиційна подібність до творів фольклорної поезії – як вони дійшли у фольклористичні записи з усної передачі, котра аж ніяк не дотримується певної регулярності в композиції, відзначається довільними й випадковими вилученням або ж доданням фрагментів тексту, змінами мотивів і мотивувань на всіх етапах розгортання твору (притаманне це, слабшою мірою, також бароковій книжній поезії). Ще примхливіша, «непередбачуваніша» композиція у більших обсягом віршах Забіли, де автор, покладаючись на самобутнє уявлення про будову твору, послідовно контамінує різні мотиви, розповідає різні «случаї», виходить на паралельні порівняння, повертаючись, а то й не повертаючись до образів і мотивів, з яких починався твір, у результаті чого останні весь обростає різноспрямованими та різнотональними елементами.

Незважаючи на стихійність, граничну безпосередність вираження емоції, її концептуальну невідшліфованість, стверджувати повну художню безпретензійність лірики Забіли усе-таки не можна. Про це свідчить хоча б той факт, що поет створив доволі стійки з текстологічного погляду тексти вважаючи їх, очевидно, достатньо продуманими композиційно й образно; сліди авторського варіювання творів зовсім незначні. З цим перегукується і факт творчої співпраці поета з композитором М. Глінкою, взагалі розуміння поетом своїх віршів як можливих текстів вокальних творів. Хоча чимало поетичних творів Забіли має вигляд віршованої побутової розмови чи щоденникового запису з безліччю нібито зайвин, а композиція багатьох віршів може видаватись поєднанням випадкових мотивів і образів, - для самого автора, очевидно, це було не так. Певна повторюваність цих явищ свідчить, що поет бачив у їхній структурі певну логіку – й не змушує історика літератури й читача уважно аналізувати внутрішній світ його поезії, висновуючи з неї своєрідну естетику й поетичну «філософію» автора.

Поиск по сайту: