Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі

У середині ХІХ ст. в українській літературі значно розширюється система головних літературних жанрів. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія – від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побутової, історичної, суспільно-політичної) епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних «співомовок», байок, сатиричних віршів.

При цьому не тільки відбувався розвиток уже наявних жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема (Шевченко, Руданський). Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей і сатирично-гумористичних жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський.

Наприкінці цього періоду в українській літературі поезія поступається чільним місцем прозі. Урізноманітнюються типи, характери й структурні особливості оповідної прози – з'являються етнографічно-побутові, соціально-побутові, психологічно-побутові оповідання, оповідання-ідилії, а також проза баладного й казкового типу. В процесі звільнення від фольклорної імперсональності й етнографічності орнаментування формується жанр соціально-психологічної новели. Відбуваються суттєві зміни композиційної структури оповідань, що відходять від лінійного принципу зображення долі одного героя.

Характерно для цього етапу розвитку прози була подібна до аналогічного явища в російській та ряді західноєвропейських літератур (Пушкін, Гоголь, Бальзак, Тургенєв) циклізація оповідань (Куліш, Марко Вовчок, Стороженко) як своєрідний перехід до більших літературних форм з узагальненим зображенням дійсності. Продовжуючи кращі традиції оповідної прози Г. Квітки-Основ'яненка, творчо наслідуючи Гоголя, новаторські за формою та ідейно спрямовані оповідання й повісті створює Марко Вовчок.

В арсеналі творів великих прозових жанрів знаходимо й різновиди повісті – соціальної, соціально-побутової, історичної. Цінними були починання П. Куліша в жанрі реалістичного роману-хроніки («Чорна рада»). Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А. Свидницького «Люборацькі».

Відсутність українського театру зумовила й повільний розвиток оригінальної національної драматургії. Але й за таких умов продовжували жити традиції Котляревського, розвинуті драмою Шевченка «Назар Стодоля», яка поряд із п'єсами М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша, О. Стороженка готувала якісно нову соціально гостру й мистецьки яскраву драматургію М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі глибшого освоєння літературою життя у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів. Їх визначає як типізація зображення характерів у їхній соціальній зумовленості, складності й психологічній вірогідності, так і художня індивідуалізація, адекватно точне й правдиве відображення характерних особливостей нових явищ.

Процес удосконалення художньої прози вбирав посилення не лише єпічної об'єктивності, а й авторської присутності, його суб'єктивної позиції в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

Новий характер стосунків автора з читачем мав не лише розповісти про певні події, а й спонукати читача до роздумів. Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді (від першої особи) до об'єткивної оповіді (від третьої особи), від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору. На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали. Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ, подій, людської поведінки (це теж було під силу лише реалістичному мисленню й відповідним засобам його художньої реалізації).

В міру осягнення літературою життєвих явищ втрачають популярність звичайні художні кліше колізій і характерів, дедалі більше прав завойовує саморух об'єктивної дії та саморозвиток характерів, що зумовлювало й ширші історико-просторові межі зображуваної дії та більшу сюжетну поліфонічність художніх полотен. Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і предметніший та рельєфніший, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

У реалістичніх творах знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучна морально-етична заданість переважала над естетичним первнем. Поглиблення аналітичного підходу, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутрішнього життя героїв зумовили вищий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчилися підпорядковувати окремі деталі, портретні характеристики й динамічні живі пейзажі – засоби, що набули значного розвитку в реалістичній прозі другої половини ХІХ ст.

У пошуках нового позитивного героя – протестанта й правдошукача – найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації й гуманізації української літератури.

Нова проблематика та жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних прийомів. Це особливо виявилося в характері використання ресурсів народнопісенної поетики – від безпосереднього їх запозичення, прямого перенесення й укріплення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів.

Як і в інших літературах, процес національного відродження, становлення національної художньої свідомості супроводжувався інтенсивним удосконаленням літературної мови, її лексичних, фразеологічних і стилістичних засобів. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. Збагаченню мовного арсеналу служили й переклади українською мовою творів світової літератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврів, як Старий та Новий Заповіт, інші творіння теологічної й агіографічної літератури.

Дедалі послідовніше виявлялася діалектична єдність двох тенденцій – і до взаємодії з іншими літературами, взаємозбагачення й певної універсалізації художних прийомів, і до чіткішого та предметнішого вияву національної специфіки, художньої самобутності, опертої на власні історико-культурні традиції й живу мову народу.

Систематична інтенсифікація літературного процесу (попри згадані вимушені, викликані урядовими переслідуваннями перерви у видавничій справі), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якісному зростанню української літератури, посиленню її ідейно-виховної ролі в суспільному житті народу.

Інтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували необхідність створення системи періодичних видань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію літературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього та наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і процесів, а зрештою, й прогнозування та спрямовування їхнього дальшого розвитку.

Традиції ранніх «народовських» часописів і головну з них – прагнення до створення загальноукраїнського за проблематикою й складом авторів періодичного органу – ширше й послідовніше розвинув наступний великий літературно-науковий і громадський журнал «Правда».

Посилення інтенсивності й цілеспрямованості українського літературного процесу, розширення творчих зв'язків із російською та іншими літературами слов'янських народів сприяли дальшому піднесенню теоретико-естетичної думки в Україні, формуванню національної літературної критики й літературознавства, які своєю чергою дедалі відчутніше й ефективніше впливали на літературний процес.

Як і в попередні десятиліття, значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу в Україні відігравав М. Максимович. Великого значення надавав він налагодженню систематичної публікації творів народної поезії та літератури. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного розвитку в Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» (Киевлянин, 1841). Її наскрізний пафос – підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Паростки літературного відродження на західноукраїнських землях Максимович розглядав як вив невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило й було наслідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович звертав увагу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справнжньої поетичної краси.

Теоретико-естетична думка в Україні в 40-60-х роках ХІХ ст. певною мірою відбивала характер та основні закономірності літературного розвитку. В процесі становлення літературної критики здійснювалася систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалося формування прийомів аналізу, критеріїв оцінки літературних явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літератури, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов'янського та світового культурного прогресу.

У цей час українська літературна критика загалом відмежувалася від фольклористики і філософської естетики, сформувалася в основних своїх змістових і жанрових різновидах. Професіональне зростання літературної критики посилювало її функціональну ефективність і роль у спрямуванні літературного процесу. Однією з найважливіших і безперечних заслуг літературної критики цього періоду було формування концепції єдиної літератури політично роз'єднаного українського народу й зміцнення її творчих взаємозв'язків з літературами інших народів світу.

Обстоюване Шевченком і його послідовниками розуміння природи та призначення мистецтва, вимога тісного його зв'язку з потребами народу й часу, утвердження принципів високої ідейності, народності й демократизму письменства, пафосу національної свободи й соціальної справедливості, гуманістичне звеличення людини були найвищими досягненнями національної художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які тривали й у подальші періоди розвитку української літератури.

Усі ці чинники стали передумовою надзвичайної (принаймні до початку 60-х років) строкатості явищ поезій –строкатості, яка пояснюється не тільки відмінністю творчих індивідуальностей і поетичних темпераментів, а й перебуванням авторів у різних системах літературних координат, їхньою орієнтацією на різні, нерідко архаїчні, зразки й естетичні засади, незнанням шляхів, уже пройдених іншими. Практично співіснують у часі вияви «фольклорного» романтизму (Т. Падура, ранній Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-особистістного (А. Метлинський, Т. Шевченко, М. Петренко, бурлеску (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, П. Кореницький, К. Думитрашко), сентименталізму (окремі твори М. Шашкевича, В. Забіли, О. Шишацького-Ілліча, деякі зразки лірики С. Руданського), відгомини класицизму (О. Духнович, декотрі з поетів «Зорі галицької»), просвітницького реалізму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського, «казки» Є. Рудиковського), етнографічного побутописання («Наталя» М. Макаровського, окремі частини поем П. Кореницького та С. Александрова), реалізму психологічного (Т. Шевченко), виникають різноманітні «посвященія», «поменники», «тезоіменитства», що зі стильового погляду недалеко відходять від риторичних вправ ХVІІІ ст.; поряд із новочасним історичним чуттям й розумінням історії, наближеним до засад історизму (П. Морачевський, А. Могильницький, О. Павлович), усе ще виразно виявляють себе релікти давнього міфологічного світосприйняття, підпорядковуючи собі саму будову поетичного твору (С. Александров, Я. Кухаренко); те й інше нерідко спостерігається в творчості одного й того самого поета (Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський), при цьому в поєднанні з принципом історизму міфологія, як правило, здобуває також виміри індивідуалізовані. Такого різнобою творчих почерків, як у 40-ві - 60-і роки, українська поезія не знала ні перед цим, ні після цього: стара книжна традиція, що понад два століття стабілізувала художнє мислення, була вже практично недієздатною, нова ж складалася в різних точках, не завжди взаємоскоординованих.

Розвиток поезії середини ХІХ ст. продовжував живитися енергією українського національно-культурного відродження, новий етап якого розпочався наприкінці ХVІІІ ст. Українська національна ідея, жевріючи впродовж усього ХVІІІ ст. під гнітом репресивних (передусім щодо національних культур) заходів російського великодержавництва, уставних положень і практичних дій руської православної церкви (яка всіляко притлумлювала, особливо на Україні вияви світської культури та, до того ж, здійснювала сувору русифікаторську політику), новий потужний поштовх до відродження й розвитку дістала з різною мірою національно забарвлених умонастроїв багатьох суспільних верств, зокрема й простолюду, й ідеологічно фрондуючого панства.

Сприяла цьому й епоха розквіту європейського романтичного народознавства. Романтично-фольклористичний рух із його гердерівського засадаю національної самобутності, з увагою до кожного випадку національної самоідентифікації став одним із стимулів розбудження української національно-культурної свідомості, доти в різний спосіб утискуваної й ідеологічно дезорієнтовуваної.

Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найповніше засвідчує такі характеристики у творчості поетів різного рівня й масштабу, серед них – М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Петренко, В. Забіла.

Поезія 40-50-х років засвідчує загалом високий естетичний рівень. Після десятиліть заангажованості, несення служби політиці, релігії тощо, поступово полишаючи сферу проблематики й стилістики партикулярних «писульок» і побутових послань, віршів «з приводу» й «на випадок», поезія 40-50-х років досить швидко, може видатися – раптово, постає у своїй сутнісній естетичній природі й суспільно-національній значущості.

Попри те, що й в попередніх десятиліттях, й у 40 - 50-х роках розвиток української поезії містить чимало фактів, які, на думку багатьох дослідників, дають змогу говорити про примноження складових романтичного плану, жанрова система поезії вказаного періоду залишається все іще скутою, можна було б сказати: по-класицистичному суворою, - із тим застереженням, що в самому жанровому складі її не відіграють визначальної ролі залишки (а по суті, реанімовані модифікації) класицизму, проте інтегровано з достатньою повнотою здобутки преромантичної й романтичної свідомості. Найхарактернішими жанрами, що їм поряд із кількома іншими в цих десятиліттях дістається становище домінантне, є байка, балада, послання, епічна (побутового й історичного плану) поема. З початком 40-х років – і в цьому прикметна риса тогочасного поетичного розвитку – здійснюється своєрідний ліричний «наступ» на останні з трьох названих жанрів у творчості ряду поетів.

Як ніколи гостро, в період 40 - 50-х років в українській поезії постала проблема людини – людини з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння, якого в належному обсязі ще не знало українське ХVІІІ століття. Проблема людини перед новою українською поезією зявляє себе у найсуттєвішому, націокультурному зрізі: як (і чи взагалі) можлива людина в стихії українського художнього слова. Йшлося, звичайно, про складну людську проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта глибоких, структурованих ліричними жанрами, переживань, масштабного героя повістувань, як це було уже засвідчено в літературах інонаціональних доби Просвітництва та Романтизму (зразками, відомими для українського літературного процесу цього часу, була, наприклад, творчість І. Красіцького, Гете, Шиллера, Гердера, Г. А. Бюргера, німецьких романтиків, а також Дж. Байрона, В. Скотта, Ф. Л. Челаковського, А. Міцкевича, деяких інших представників слов'янського романтизму).

Одним із основних предметів поезії 40 - 50-х років було досить інтерне, сковане, стабільне українське суспільство; проекцією на нього й позначено загальний образ людини. Поезія цього часу, взята на зрізі явищ цікавих, проте ще не вершинних, активно освоює насамперед зовнішні, субстанціональні характеристики національного життя – його історію, звичаєвий побут, фольклор, етнографічні ознаки – в доволі усталених формах, без гостроти й парадоксальності можливих (поданих, приміром, у творчості Шевченка) узагальнень. Основний масив поезії 40-50-х років подає розлоге епікопоетичне зображення традиційно-звичаєвого, малоконфліктного народного життя («Наталя або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського, «Вечорниці» П. Короницького, «Вовкулака» С. Александрова, «Стецько» П. Писаревського, «Змій» К. Думитрашка, «Скит Манявський» А. Могильницького, «казки» Є. Рудиковського, байки Л. Боровиковського, Л. Данкевича, Л. Глібова). Перипетії, що становлять сюжети цих та інших творів, мають назагал незначне відхилення від усталеної, повсякдень повторюваної в житті «норми»; деякі з них, чималі за обсягом, особливо примітні відсутністю скільки-небудь виразного конфлікту (поеми «Олеся» О. Шишацького-Ілліча, «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського та, небагато пізнішого часу, «Настуся» П. Куліша). За своїми становими ознаками на чималій відстані від цієї «звичайної» людини з простолюду перебувають (зображені, по суті, в такий самий спосіб) різні історичні (часто міфологічно-історичні) діячі, як-от Мазепа, Наполеон, герої історичних поем С. Руданського, гетьман з однойменного вірша А. Метлинського. У великому масиві поетичних творів 40-50-х років людина зображується інтегрованою зі своїм середовищем, без власної індивідуальності (тому за свідоме чи мимовільне протистояння середовищу жорстоко розплачується, як, наприклад, у поемах «Катерина» Т. Шевченка, «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, байці «Мандрівка» Л. Глібова).

Виразніше окреслено ті колізії, які спираються на більшу чи меншу достовірність історичного матеріалу, або ж на сюжетно атрактивні народні повір'я, перекази (смерть, закляття, перетоврення в баладах та баладного характеру ліричних творах, серед авторів яких – А. Метлинський, М. Костомаров, М. Устиянович, С. Руданський).

Лише в незначній кількості поезій 40-50-х років, де конфліктні протистояння розгортаються у своїх сутісних рисах, герой перестає бути суто номінальним. Йдеться про романтично-сентиментальну лірику з першими підходами до індивідуалізації ліричного героя та зображення (В. Забіла, М. Петренко, С. Руданський, П. Огієвський-Охоцький), із начерками особистості ліричного героя (А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко) та про ті окремі твори лірики й ліро-епіки, де герой, не прикметний особливим виявом особистісного начала, виконує активну роль в авторському концептуванні дійсності («Вовкулака» С. Александрова, «Лірникові думи» С. Руданського).

І в першій, і в другій, і в третій групах названих поетичних творів людина постає передусім у своїй родовій суті, без виразних індивідуальних і особистісних характеристик, в абстрагованості від своїх суспільно-громадських, навіть і (виняток тут – образ селянина) професійно-станових означень. При цьому, однак, образ її виступає зручним об'єктом прикладання морально-філософських міркувань про дійсність, механізмом для випробування тих чи тих морально-етичних, історіософських, світоглядних положень. Така, позверхньо нерозгорнута, природа цього образу людини забезпечує короткий, миттєвий перехід від начерку зображення, переживання, емпіричного роздуму – до художньо-філософського узагальнення.

В цілому масиві творів української поезії 40-50-х років (В. Забіла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огієвський-Охоцький, О. Афанасьєв-Чужбинський, почасти С. Руданський) людина розглядається не в диференційованій залежності від обставин (насамперед соціальних, що притаманне пізнішому реалізму), а в нерозривності з конкретними обставинами саме свого буття. Вона фактично ототожнюється зі своїм народженням, належністю до певної соціальної верстви, наявністю й заможністю родини, складанням типового плину життя, який не знає великої кількості варіантів. Найбільше, на що спроможна людина у своєму протистоянні цій силі, - висловити свою оцінку її. Таке уявлення має архаїчні народні корені з центральним образом Долі – міфічної істоти, дбайливої або ж байдужої до людини. «Доля» в українській художній свідомості засвідчує свій родовід із давніх міфологій, зокрема давньогрецької. Однак в українській поезії в уявленнях про долю переважає не сліпий фатум, глуха безособовість та індетермінізм (хоча й це подекуди має місце – можна назвати фаталістичні напередвизначеності пригод Давида в «Лірникових думах» С. Руданського; мотив рівності всіх перед лицем смерті, широко розроблюваний у поезії ХVІІ-ХVІІІ ст.), -гору бере індивідне бачення долі: доля як незбагненне вражання життєвих сил окремого індивіда. Значно тісніше, ніж у давньому світі, це – язичницьке за своїм походженням – поняття в українській художній свідомості ХІХ ст. вступає в синтез із християнсько-релігійними уявленнями.

Один із своєрідних аспектів проблематики долі належить тогочасній байці. За своєю жанровою природою та розроблюваним художнім змістом українська байка не чутлива до гостроти проблеми індивідуальної долі. Усім своїм ладом вона утверджує думку про відносну стабільність плину життя, про зв'язок і неперервність часів, вагомість зримого і предметного: індивідуальне життя в контексті байки наче розщеплюється у досить конфліктній (згідно з природою цього жанру) посвякденності. Ті несподівані випадки й інциденти, на яких часто будується байковий сюжет осмислюються не в плані непередбачуваності дійсності та несталості становища індивіда, а в протилежному: утверджуються засади поміркованості, розважливості, природності, домагання справедливості, відповідної тривким нормам народної моралі.

Мотив сироти як один із провідних у поезії середини століття загалом виявляв реакцію романтично-сентиментальної художньої свідомості на руйнування стабільності патріархальних відносин, на ослаблення родинних і взагалі людських («людяних») взаємин, на зниження рівня їхньої безпосередності. У своєрідних, притаманних українському поетичному менталітетові середини століття формах мотив сироти віддзеркалив у собі початок того духовно-емоційного процесу, який наприкінці століття завершується модерністською «смертю Бога» - зневір'ям, розчаруванням, жорстокою іронією, душевною дезінтеграцією.

Глибоку складність української історії, її подій і дійових осіб (зокрема, Богдана Хмельницького) виразно відчували окремі культурні діячі ХІХ ст. – М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко. З нею стикалися у процесі художнього творення й громадсько-культурного життя й ширші кола митців. Все це зумовлювало еволюцію міфа про Україну, диференціацію його на варіанти та подальше їх коригування.

В утвердженні української національної ідеї особлива роль належить Т. Шевченку. Своєю творчістю поет поклав край суперечкам про можливість чи неможливість української мови як мови самостійної літератури. Поет утвердив саму ідею України, яка в його творчості існує як практично невичерпний об'єкт художнього зображення й національно-духовний чинник суб'єткивного бачення дійсності.

Образ України Шевченко-поет прозирає в усіх часових вимірах, в її історичному минулому, в теперішньому та майбутньому, розробляючи і в ранній творчості, й, поглиблено, в ліриці періоду заслання широку парадигму інтимно-суб'єткивного, особистісного ставлення до змісту цього образу.

Ті інтерпретації української історії, що містяться у творах «Кобзаря» 1840 р. («На вічну пам'ять Котляревському», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Н. Маркевичу»), прислужилися для прокреслення перших, найзагальніших ліній новостворюваного міфа про Україну. Їх відзначає незвичайна емоційна напруга, гострота й конфліктність ліричного сюжету, інтенсивність суб'єктивного переживання, афористичність. Цей художній підхід розгортається в подальшому, зокрема у творах на історичну тематику. Т. Шевченко мав відвагу чи не першим прямо подивитися в обличчя українській історії, побачити її й у криваво-чорних барвах, і в минулій славі та волі. У створенні образу України Шевченків художній талант сильний не конкретно-історичними оцінками, не розробленням історичних сюжетів, а висвітленням передусім психологічної правди особистості, що грунтується на художньому відтворенні внутрішньої суб'єктивної ліричної емоції у кожний, зокрема й історичний чи сучасний, мотив.

Історична тематика, представлена в 40-50-х роках чималою кількістю поетичних товрів, безперечно, поглибла художнє бачення минулого й теперішнього України, додала ряд нових штрихів створюваному поезією тієї пори образові індивіда – репрезентанта національного типу. Історична тематика стала головною цариною, де вівся пошук образу національного (етнічного) героя, проте запроповані на той час його модифікації були все ще схематичні, позбавлені особистісних та індивідуальних рис (органічне поєднання національного та індивідуального вперше відбулося в творчості Шевченка, проте привело це не до типового образу національного героя, а до постання індивідуального образу різнобічної особистості, взятої зі звичайної посвякденності, але відкритої межовим проблемам людського буття й наділеної глибинними, найчастіше за все захованими в структурних шарах тексту архетипними національними характеристиками).

В історичній темі поезії цього часу складаються цікаві романтичні й бурлескні варіації міфа про Україну. Іноді Україна наділяється тут екстемпоральними й екстериторіальними ознаками, твір актуалізує болісне питання можливості повернення минулого або ж досягнення хіліастичного минулого; в разі позитивної відповіді Україна вибудовується в уяві як благодатний утопічний край; те саме – й у картинах заснування нової Січі. І все ж загалом твори історичної теми, написані в 40-50-х роках, та й одним-двома десятиліттями пізніше, не представили вичерпних доказів духовної самобутності й самодостатності України; формований міф про Україну іще не конденсував у собі незаперечного цілісного ядра. Розглядуваний період усе ще не витворив достатньої основи переконливого, реального драматично-конфліктного спрямованого в ірраціональне безмежжя й водночас основоположного для української національної ідеї показу минулого України. Це стало завданням поезії наступних часів.

На загальній міметичній основі реалістичності, що віддавна була притаманна українській поезії, в 40-50-х роках формується течія, що її умовно можна назвати реалізмом просвітницького типу. Самі основи реалістичної поетики тут іще розроблені недостатньо, так зване «реалістичне» бачення світу зведене до поверхової (і скоріше натуралістичної, ніж справді реалістичної) фіксації окремих сторін дійсності. Історично склалося так, що вихід на цей рівень письма збігся з ширенням ідеології просвітницького гатунку. Такий «наївно» -реалістичний спосіб відображення покликаний був забезпечити втілення просвітницької світоглядної настанови в концептуальному плані того чи того твору, зокрема орієнтацію на можливостей виховання й перевиховання людини. Переважно в межах «просвітницького реалізму» перебуває широкий масив байкової творчості цієї пори (Л. Боровиковський, Л. Данкевич, П. Кореницький, Л. Глібов), окремі твори Є. Рудиковського (байки та «казки»), П. Писаревського (поема-«можебилиця» «Стецько»), С. Руданського, О. Павловича, його риси свого часу відзначали дослідники в деяких із соціально-побутових поем Шевченка («Мар'яна-черниця», «Невольник», «Княжна», «Марина», «Петрусь»).

Напрям «реалізму» просвітницької орієнтації виявився все-таки одним із плідних напрямів у подальшому розвитку української поезії, здатним до інтеграції здобутків романтизму й сентименталізму, до трансформації у (зрілий «класичний») реалізм і – у своїх власних межах – до поглиблення й модифікації просвітницького ідейного комплексу в поезії громадянської теми 60-90-х років ХІХ ст.

Досить вузьку, концептуально слабо вирізьблену й творчо не складену течію сентименталізму в поезії 40-50-х років представляють лірика (ймовірно, в більшій частині обсягу) В. Забіли, поодинокі ліричні вірші С. Руданського, поеми «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського, «Олеся» та «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, кожна з «пісень» Л. Глібова, твори зі збірок «Бандура» Т. Думитрашка і «Думки на могилі» П. Огієвського-Охоцького. Сентименталізм у поезії цього часу пов'язаний із проблемою права героя (ліричного героя) на емоційне життя, сама ж емоція тут переважно стихійна й нерефлектована.

Найповніший вияв у поезії 40-50-х років дістав романтизм, різні його модифікації – від «фольклорного» до глибинно-психологічного. Цей напрям складають значні масиви творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна, М. Устияновича, П. Леонтовича, І. Гушалевича, раннього Я. Щоголева, раннього Т. Шевченка (а також низка його творів пізнішого часу), поеми П. Куліша («Україна») та П. Морачевського, деякі твори В. Забіли, О. Навроцького, Л. Глібова, С. Руданського. Маючи своїм художнім предметом загалом неширокий (вибірковий) діапазон переживань, романтизм надавав змогу заглиблення у внутрішній стан особистості, вирізьблення індивідуальності, спеціфікації окремих вражень і настроїв, проникливого перевідчуття навколишньої дійсності, зокрема деяких процесів і станів природи («романтичні» пейзажі).

Прямі форми активізації суб'єктного начала, притаманні романтизму, уможливлювали саме в річищі цього напряму новий рішучий поштовх у розвитку лірики як літературного роду, її подальшої жанрової диференціації (передусім Т. Шевченко, а також М. Костомаров, М. Устиянович, М. Петренко). Насамперед у поезії романтичного складу відбувався посилений розвиток іносказально-образного представлення навколишнього світу та емоційного життя героя – метафоричності, фантастичної умовності, метаморфози (М. Костомаров, П. Леоностивч, М. Устиянович, П. Морачевський, пізінше – Ю. Федькович). Водночас українському романтизму далеко не чужим виявилося грунтовне, колоритне відтворення зовнішньої предметності (А. Метлинський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, пізній Я. Щоголев).

Таким чином, у 40-50-х роках здійснюється помітний крок у розвитку української поезії як однієї з провідних ділянок української літератури та сфери національного самоусвідомлення. На хвилі просвітницького й іще більше – романтичного руху в українській поезії цього часу дістає різнобічне обгрунтування ідея національної культурної самобутності, формуються різні варіанти міфу про Україну, образу України, її минулого й теперішнього. В поетичних творах вияскравлюються міфологічні та фольклорні первні етнокультури; значно поглиблюється розуміння людини, насамперед у проблемі взаємовідношень людини та її життєвого шляху як «долі». Відповідно до структури українського суспільства того часу в поезії утверджується герой із простолюду – як об'єкт художнього зображення та суб'єкт самовираження, в тому і в тому випадку із глибоко змістовним переживанням. Усе ще не пориваючи загалом із фольклорною образністю, формується механізм новочасного літературного образу, де в центр висувається метафора та художня деталь; має місце й спроба нового застосування алегоричних форм. Великою різноманітністю характеризується жанрова система поезії, найпомітніше явище в якій – утвердження цілого ряду ліричних жанрів, провноцінне буття лірики як літературного роду.

Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості Макра Вовчка, А. Свидницького та інших письменників 40-60-х років.

Відбувається характерне для реалізму розширення об'єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільного зацікавлення мистецтва, реалізовується в розширенні проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.

Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина й суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедлівістю, зображують страждання народу й процвітання привілейованих, панівних верств. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом та усталеним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. З виразною соціальною позицією в них органічно поєднується втілення таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.

У прагненні аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право – у Марка Вовчка, реакційний режим – у романі А. Свидницького «Люборацькі»).

У системі персонажів художньої прози 50-60-х років, - за всього домінування в ній критично-викривального осмислення дійсності, - переважає художньо-структурна роль позитивного героя, що значною мірою пов'язано з попередньою літературною й фольклорною традицією. Головним об'єктом позитивної характеристики виступають, як і раніше, люди з селянського середовища, однак тепер це, як правило, представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою на перше місце виступають риси, що представляють певні суспільні типи, однак простежується вже тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології.

У зв'язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в другій половині 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. в літературному процесі, поряд із магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадянськістю проблематики, опозиційністю щодо панівного режиму, з його історизмом і психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи.

Її складало широке коло письменників (головним чином прозаїків), які сповідували висунуті П. Кулішем естетично-методологічні принципи так званої етнографічної істинності й виступали переважно в «Основі» та газеті «Черниговский листок» (1861-1863), «Мета» (1863-1865), неперіодичному збірнику «Галичанин» (1862-1863).

Істотними чинниками появи етнографічно-побутової школи були приклад І. Котляревського, етнографізм і фольклоризм Г. Квітки-Основ'яненка, фольклоризм Т. Шевченка й особливо Марка Вовчка. Об'єднували школу, її ідейно-художню систему й мета служити художнім словом національно-народним інтересам, використання й розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як у плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводилася до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології народу, сприяння його моральному вихованню. Приваблювали їх дух сивої старовини, достеменність свідчень очевидців давніх подій. Усе це письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а нерідко й із натуралістичним емпіризмом.

З погляду формування концепції національного розвитку, розбудови програми поглиблення в народі його національного самоусвідомлення, інстинкту самозбереження нації та вироблення естетичних засад одним із провідників етнографічно-побутової школи став Куліш, який стверджував, що найважливішою вимогою до художнього твору має бути правдивість зображення звичаїв народу. У своєму відомому листі-посланні до галицьких письменників він наголошував, що їхньою літературною школою має бути не школа Шевченкова, а етнографічна.

Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову школу взагалі за межі реалістичності. У творах її представників помітне розширення обсервації народного життя, психології народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам'яті.

Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життя. Хрестоматійним зразком оповідання-ідилії є «Орися» (1844) П. Куліша, де створено яскраву романтичну картину ідилічних, добросердечних родинно-побутових взаємин людей патріархальних часів.

Марко Вовчок уводить в українську літературу казкове оповідання («Невільничка») і соціально-побутову казку («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). В казковому жанрі виступали й інші письменники – М. Костомаров («Торба»), О. Стороженко («Закоханий чорт», «Чортова корчма»).

Загальні жанрові особливості більшості оповідань і повістей цього часу – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; визначніші ліро-епічні твори вирізняються м'якістю, поетичністю стилю, органічністю поєднання фольклорно-пісенної та розмовно-побутової стихій мовлення. Душевний стан героїв досить часто зображено за допомогою фольклорної поетики. Робиться спроба паралельного розвитку кількох сюжетних ліній.

У 50-60-х роках українська проза вийшла за межі повісті – до роману. В українській літературі просвітницького реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв'язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою й естетичною думкою.

Таким чином, домінантна в 30-40-х роках в українській прозі селянська тема не могла реалізуватися в романному жанрі. З другої половини 40-х років у прозі виявляється тенденція до розширення творчої обсервації дійсності, до панорамності зображення, до синтезу, створення картини життя цілого суспільного організму в усій його різнобічності, динаміці, розвитку, потяг до великих епічних форм.

Ставилося за мету створити максимальне враження автентичності зображувального, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну вірогідність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінантне становище народнооповідної манери було пов'язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років ХІХ ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом «Народні оповідання» («Попри сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана»), написаним за фольклорними мотивами, не опублікованим за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами («Великдень у подолян», «Відьми, чарівниці й опирі»), зі своєрідними «фізіологічними нарисами» («Жебраки», «Пачковози»).

Найвизначнішим у доробку письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі» (написаний 1862 р., опублікований 1886 р.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об'єктивно-описової форми викладу. Роман присвячено передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури – зображенню суперечності між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.

«Люборацькі» виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи в розкритті суспільних взаємозв'язків за межі його станового середовища.

А. Свидницький із власного досвіду добре знав побут і звичаї клану духівництва, умови освіти й виховання в тогочасних духовних училищах та приватних пансіонах, розумів і оцінював їх з реалістичних позицій.

Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя «головного духовенства» в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини ХІХ ст., досягаючи вірогідності в зображенні життя духівництва, «його залежності від економічно сильної тут польської шляхти». Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв'язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними Робусинськими, Петропавловськими та їм подібними, які є руйнівниками всього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.

«Люборацькі» стали значним кроком української прози в поглибленні художнього психологізму. Цей перший український соціально-психологічний роман, хоч і написаний майже одночасно з повістю Марка Вовчка «Три долі», щодо художнього психологізму стадіально стоїть вище від повісті письменниці. В центральному герої роману органічніше поєднується психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.

Особлива заслуга Свидницького – в художньому вираженні складності й суперечливості психічного стану людини, в зображенні душевного життя в його суперечнсотях.

Реалістичне зображення письменником стану освіти й адміністративної організації служби духівництва, насадження реакційного антиукраїнського елемента, процвітання різних морально деградованих перевертнів, переслідування живої думки й гуманістичних прагнень – живе дзеркало порядків усієї державної системи.

Естетика романтизму сприяла переборенню обмеженості просвітницько-реалістичного принципу відбуття життєвої емпірики, відображенню складності й суперечливості духовного світу людини, активізації авторського творчого підходу і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.

Принциповою закономірністю розвитку прози в середині ХІХ ст. була тенденція до розширення діапазону художнього дослідження сучасної та історичної дійсності й створення цілісного узагальненого її образу, до розробки складних, синтетичних жанрових форм, покликаних відбити в багатьох аспектах та зв'язках і загальні закономірності, й конкретику ускладненого механізму суспільного й особистого життя.

Істотно збагачується система прозових жанрів – у ній з'являються роман, соціальна й психологічна повість, нарис, нові жанрові різновиди оповідань тощо. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.

Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.

Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв'язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.

На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз'єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперії, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності національного самоусвідомлення українського народу, самовизначення й самоорганізації його інтелігенції. За всієї своєрідності суспільно-політичного й культурно-освітнього життя на східно- й західноукраїнських землях спільним було розгортання боротьби проти політичного й національного гніту та за розв'язання гострих соціальних суперечностей.

Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи «Землі і волі», а згодом «Народної волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.

Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об'єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов'язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз'єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.

Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозька Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».

Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом» - як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.

У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.

Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.

Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п'єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.

За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв'язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.

Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.

У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.

В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.

В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, - зображення пореформеного «лиха сьогочасного», соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка «Борислав сміється», де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.

Новий крок в освоєнні традиційної для української літератури теми села становили твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, почасти О. Кониського та інших, позначені соціально й художньо глибоким відтворенням як загальних процесів, так і поведінки окремих людських громад і їх членів; не колекціонування фактів народної темноти, духовного понівечіння людини, не зображення ідіотизму життя забитого селянина, а осудження рабської психології й поведінки, породжених гнобленням, прагнення розбудити й виховати людську гідність, волю до боротьби за зміну несправедливих відносин, за соціальне оновлення життя.

Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома «еліта», серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.

Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів – основні відкриття української реалістичної літератури ХІХ ст.

Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджувано вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.

У творах українських письменників дедалі частіше з'являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя – інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв'язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.

Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликати суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Коницького, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні).

Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент – притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.

Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципу образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим – із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт-читач.

Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об'єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.

Характерною особливістю гостротенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи та пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм – від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв'язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.

Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов'язані з такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, С. Руданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Мажнура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лиманський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному життї народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.

У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро-епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико-філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступав І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать збірки «З вершин і низин» і «Зів'яле листя», поема «Мойсей».

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей паріод української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п'єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та – головне – сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.

Розширюється й склад критиків – окрім письменників виступають і критики-професіонали. З кількісним і якісним зростанням літератури дедалі більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають щораз систематичнішими. На широкому й різноманітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-естетичні концепції («наукового», «ідеального» реалізму, психологізації та індивідуалізації художніх образів тощо), урізноманітнюються й поглиблюються критерії оцінок – від етичних до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими стають оцінки окремих явищ і процесу загалом та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератур. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.

Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів – з'являються проблемні статті, статті-огляди, літературні нариси, рецензії, бібліографічні анотації й портрети, літературні памфлети, пародії й фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби «зустрічаються» поточна літературна критика з історико-літературними та теоретичними студіями.

Поиск по сайту: