Харкiвська школа романтикiв

Лiтературне угруповання, що дiяло у 20-30-i XIX ст. при Харкiвському унiверситетi. Тут, передовсiм завдяки проф. I. Кроненбергу, поширювались iдеї I. Канта, Й.-Г. Гердера, Й.-Г. Фiхте, особливо «Фiлософiя одкровення» Ф.-В.-Й. Шеллiнга. Їхнi погляди виявилися суголосними роматнично-екзистецнiальному менталiтету українства, сприяли теоретичному осмисленню та практичному застосуванню засад романтичної естетики в українськiй лiтературi, перегляду мiметичних принципiв художнього зображення тощо. У свiтогляднiй концепцiї Харкiвської школи романтикiв спостерiгалося вiдлуння творчих пошукiв нiмецького (гейдельберзькi та єнськi романтики), англiйського («озерна школа») романтизму, зорiєнтованого на багатства фольклору, а також польського (переклади з А. Мiцкевича) та чеського (переклади актуалiзацiєю iсторичної пам'ятi, захопленого «таємничою душею» народу). Неабиякий вплив на формування цiєї фольклорно-iсторичної течiї в українському письменствi справила преромантична «Iсторiя русiв», збiрка «Малоросiйських пiсень», видана 1827 М. Максимовичем тощо. Харкiвська школа романтикiв складалася з двох гурткiв студентської молодi, яка гуртувалася довкола I. Срезневського. Перший, що дiяв на межi 20-30-х рокiв, здiйснивши видання «Українського альманаха» (1831), ще не переймався достатньо власне українськими проблемами. Його представникiв (Л. Боровиковський, О. Шпигоцький та iн.) цiкавили передовсiм загальноестетичнi та фiлософськi аспекти романтизму. Другий – припадає на перiод видання «Запорожской старины» (1833-36; всього з'явилося шiсть випускiв). Саме в цей час поглибився iнтерес до етногенетичних прикорнiв, формувалися основи нацiональної самосвiдомостi; осягнення сутностi українського менталiтету, вiдбитого у думах, iсторичних пiснях та переказах, у народнiй лiрицi, повiр'ях, звичаях i т.п., розпочалося збирання та вивчення фольклорних перлин. I хоч дехто, зокрема I. Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад iз Дж. Макферсона («Пiснi Оссiана») чи авторiв «Краледвiрського лiтопису», вдавався до пiдробок окремих дум та iстричних пiсень (про Свiрговського, Серпягу, Баторiя та iн.), Харкiвська школа романтикiв стала помiтним явищем вiтчизняного письменства. У тогочаснiй лiризованiй лiтературi вiдбувся рух вiд iмперсональних мотивiв до особистiсно-психологiчних, вiд переробок та «полiпшень» народної пiснi до оригiнального пiснетворення («За Немань iду» С. Писаревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Гуде вiтер вельми в полi» В. Забiли та нi.), до формування iсторiософської концепцiї козаччини (А. Метлинський), до прагнення «європеiзацiї» нацiонального мистецтва слова («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова) i т.д. Харкiвська школа романтикiв справила неабиякий вплив на Т. Шевченка, П. Кулiша та iн., вийшла за межi українського середовища, зумовила появу «української школи» польських поетiв (А. Мальчевський, С. Гощинський, Ю.-Б. Залєський, Л. Семеновський). Припинила своє iснування на початку 40-х рокiв (не без брутального втручання В. Бєлiнського), так i не розкривши повнiстю своїх можливостей. Її традицiї вiдбивалися у творчостi П. Кулiша, О. Стороженка, Ю. Федьковича, Лесi Українки, В. Еллана (Блакитного), Ю. Яновського, О. Влизька, Олени Телiги, О. Довженка та iн. письменникiв романтичного типу свiтобачення.

Поиск по сайту: