Романтизм (30-60 роки ХІХ століття) в українській літературі

*** Романтизм (фр. romantisime) – один iз провiдних напрямiв у лiтературi, науцi й мистецтвi. Виник наприкiнцi XVIII ст. у Нiмеччинi, Англiї й Францiї, на початку XIX ст. поширився у Польщi, Росiї, Австрiї, а також в Українi, згодом охопив iншi країни Європи, Пiвнiчної i Пiвденної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрiчається лише у книгах (романах), а не в життi. На межi XVIII-XIX ст. термiн романтизм означав новий лiтературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свiдомостi й iдеологiї, що охопив рiзнi терени людської дiяльностi (iсторiю, фiлософiю, право, полiтичну економiю, психологiю, мистецтво). Романтизм був пов'язаний iз докорiнною змiною всiєї системи свiтоглядних орiєнтацiй i цiнностей. Визначальними для нього стали такi риси, як запречення рацiоналiзму доби Просвiтництва, iдеалiзм у фiлософiї, iсторизм, апологiя особистостi, неприйняття буденностi i звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релiгiя, фiлософiя), культ почуттiв, захоплення фольклором, iнтерес до фантастики, екзотичних картин природи та iн. В естетицi романтизм протиставив класицистичному «наслiдуванню природи» творчу активнiсть митця з його правом на самобутнiсть й оригiнальнiсть. «Принцип iндивiдуальностi» - провiдний у художнiй творчостi. Мистецтво пiдноситься до рiвня найвищої цiнностi i сприймається як вияв глибинної сутi i сенсу життєдiяльностi. Романтизм вiдкидає нормативнiсть, рацiоналiстичну регламентацiю у мистецтвi, понад усе цiнується творча свобода, фантазiя. Теоретики романтизму обстоювали розiмкнутiсть лiтературних родiв i жанрiв, взаємопроникнення рiзних видiв мистецтв, а також фiлософiї, релiгiї, психологiї. Заслуга романтизму поялгає у розвитку жанрiв iсторичного роману i драми, фантастичної повiстi, лiро-епiчної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лiрична поезiя i лiрична пiсня. Первiсно риси романтичного типу творчостi зароджувалися в епоху Просвiтництва i знаходили свiй вияв у преромантизмi. Зберiгаючи генетичну спадкоємнiсть з лiтературою сентименталiзму (апологiя «почуття» та iн.), преромантизм рiшуче заперечував рiцiоналiзм, орiєнтувався на «природну» людину i красу, на середньовiчну культуру i нацiональну традицiю, проповiдував спонтаннiсть i самобутнiсть творчостi. Пов'язаний з висуненням на арену т. зв. третього стану, преромантизм був перейнятий пафосом самовизначення й утвердження особистостi, самобутнього розвитку усiх народiв i нацiонально-культурних традицiй. Засадниками для преромантизму були iдеї Дж. Вiко, Й.-Г. Гердера, Ж.-Ж. Руссо. Зароджується у Шотландiї й Швейцарiї, найповнiше розвинувся в Англiї: «Твори Оссiана» (1765) Дж. Мекферсона (звiдси – «оссiанiзм»), готичний роман та iн. Романтизм як свiтоглядна система, що засвiдчував змiну європейських культурно-iсторичних епох, - явище типологiчне. Водночас у рiзних країнах романтизм виявив специфiчнi риси, виконував особливi соцiально-iсторичнi i культурнi функцiї. Провiдними тут були мотиви трагiчної долi особистостi, «свiтової туги», «космiчного песимiзму» (Ф. Шатобрiан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Г. Клейст, Е.-Т.-А. Гофман та iн.). У країнах Центральної i Пiвденно-Схiдної Європи домiнантою романтизму став нацiонально-визвольний рух, взаємовiдносини особистостi з нацiональним колективом, роль у пробудженнi нацiональної свiдомостi, обгрунтуваннi iсторичної самобутностi народу, його «духу», культурних традицiй, мови, лiтератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український романтизм розвивався передусiм пiд впливом поглибленого вивчення iсторичного минулого (iсторiографiчний преромантизм) та народної творчостi (фольклористичний преромантизм), був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних i травестiйних традицiй. Помiтний вплив на його формування мали «українськi школи» у росiйськiй (К. Рилєєв, О. Сомов, М. Гоголь та iн.) i польськiй (А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський) лiтературах. Першими виявами українського романтизму були «Iсторiя русiв» (друга половина XVIII ст., вперше опублiкована 1846 О. Бодянським), «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней (1818) М. Цертелєва, а також публiкацiї iсторичних прац i пам'яток Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського та iн. Значне мiсце у становленнi романтизму в українськiй лiтературi посiдала Харкiвська школа романтикiв (I. Срезневський, I. Розковченко, Ф. i О. Євецькi, О. Шпигоцький та iн.) та пiдготовленi ними виданна: «Український альманах» (1831) i «Запорожская старина» (1833-38). Одночасно у Галичинi виступила «Руська трiйця» (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький) iз збiрником «Русалка Днiстровая» (1837), перейнятим романтичними iдеями народностi i слов'янського братерства. Їхнiми послiдовниками були М. Устиянович, А. Могильницький, О. Духнович. З кiнця 30-х – початку 40-х XIX ст. з'явилося нове поколiння романтикiв (А. Метлинський, М. Максимович, П. Кулiш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Його лiтературними трибунами були: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластiвка» (1841) Є. Гребiнки, «Снiп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) I. Бецького, «Южно-русский сборник» (1848) А. Метлинського. Романтичнi iдеї, пропагованi ними, мали виразне нацiонально-полiтичне забарвлення, що спричинило появу Кирило-Мефодiївського братства з його романтично-християнською програмою «Книги битiя українського народу» (М. Костомаров). У лiтературi цей етап засвiдчився появою iсторичного роману («Чорна рада» П. Кулiша), iсторичної драми («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова), розвитком iнтимної, пейзажної, громадянської лiрики (В. Забiла, Є. Гребiнка, В. Петренко, С. Писаревський, О. Афанасьєв-Чужбинський та iн.), утвердженням жанрiв побутової, iсторичної, лiро-епiчної поеми, балади, виробленням лiтературної мови i стилю, конкретно-iсторичних форм художнього освоєння дiйсностi. Провiдна роль в утвердженнi романтичного типу творчостi належить П. Кулiшевi й Т. Шевченку. На пiдставi концепцiї особистостi, розумiння естетичного iдеалу, природи i мети художньої творчостi, головних рис поетики умовно видiляють чотири тематично-стильовi течiї: фольклорно-побутова, фольклорно-iсторична, громадянська, психологiчно-особистiсна. У другiй половинi XIX ст. розмантизм знайшов продовження у творчостi О. Стороженка, I. Манжури, Я. Щоголiва, Ю. Федьковича та iн. Наприкiнцi XIX ст. романтичнi iдеї набули в європейський (Г. Гауптман, Г. Iбсен, М. Метерлiнк) i українськiй (Леся Українка) лiтературах нового звучання, що дало можливiсть окреслити їх як iдейно-стильову течiю пiд назвою неоромантизм, котра позначилася на творчостi деяких представникiв «розтстрiляного вiдродження» (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий та iн.), «празької школи» (Олена Телiга), навiть шiстдесятникiв (М. Вiнграновський, Р. Лубкiвський та iн.). У лiтературознавствi побутує також термiн «романтика» для означення емоцiйного пафосу твору, особливої пiднесеностi i захопленостi об'єктом зображення.

В обгрунтуванні націоналної своєрідності української народності, її світобачення, мови, звичаїв, моральних норм, психічного складу її «душі» велика роль належить так званому історіографічному преромантизму, грунтом і арсеналом якого слугували національні перекази, легенди, матеріали різних історичних хронік, народна поезія загалом.

Історіографічний преромантизм, перебуваючи загалом ще в соціально-філософській і культурно-історичній системі Просвітництва, водночас був явищем, перехідним до романтизму. Подібний характер мали й перші спроби теоретичного осмислення українського фольклору як безпосереднього вияву «природи» та національного характеру.

Вважаючи основним джерелом мистецтва природу, піонери української фольклористики підносять естетичну цінність народної поезії як неперевершеного зразка глибокої емоційності, поетичного чуття, інтуїтивного проникнення в глибини буття. Отже, можна говорити про наявність в українській літературно-естетичній думці початку (власне 10-30-х років) ХІХ ст. фольклористичного преромантизму.

*** Преромантизм (фр. preromantisme - передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву. Найповніше преромантизм проявився в Англії та Шотландії (творчість Т. Чаттертона, Дж. Макферсона, Г. Уолпола та ін.), зумовивши так званий «осіанізм», готичний роман тощо.

Висунувши ідею народного суверенітету, таких форм суспільного життя, які б відповідали «духові народу», культ «природної людини» та художника як «природного генія», виступивши проти позачасових «вічних» естетичних норм і правил, традиційних форм і моделей об'єктивізувального мислення, утвердивши на противагу просвітницькому раціоналізму цінність незайманої цивілізацією природи й «природної» народної поезії, що проявилося в літературі, фольклористиці й історіографії, преромантизм, однак, не став цілісною ідейно-художньою системою. Він був не так першим етапом романтизму, як його підготовчою стадією. У цілісне світобачення, яке дістало художньо адекватне стильове обличчя, його течії інтегрував романтизм.

Розвиток романтичного типу творчості, що почався у преромантизмі, як загальноєвропейське явище був пов'язаний з глибоким світоглядним зламом наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., із спростуванням принципів механістичного матеріалізму. Матеріалістам світ видавався замкнутою системою з упорядкованими об'єктами та формами (зокрема й у сфері суспільного життя), що існували за законами класичної механіки. У подоланні цих метафізичних засад вирішальну роль відіграла німецька ідеалістична філософія, що справила величезний вплив на формування світоглядної основи романтизму. За нею світ (універсум) є живою динамічною цілісністю, що перебуває в безнастанному рухові й змінах, у боротьбі суперечностей, які в синтезі виступають як його багатство.

У соціально-історичному плані романтизм був відповіддю людського духу на прискорений рух історії, на злам старих, феодальних засад (французька революція 1789-1794 рр., наполеонівські війни, національно-визвольна боротьба пригноблених народів) і відзначався прагненням по-своєму зрозуміти характер світового розвитку, що виявився непідвладним розумові. Романтизм став новим типом ідеолога та художньої свідомості, що охопив різні ділянки людської діяльності: історію, філософію, психологію, право, політичну економію. Успадкувавши культурологічні ідеї Віко та Руссо, руссоїстську антропологію з її культом природи, «дух народу» (Фіхте), своєрідність, призначення й місце кожного народу в розвитку світової історії (Гердер, Шеллінг, Гегель).

З огляду на єдність макрокосмосу й мікрокосмосу (людини), романтизм поставив людину в центр перетину світових сил і законів, у нерозривний зв'язок із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Оскільки людина є частиною всеосяжної природи й, таким чином, містить у собі космічні сили, вона постає індивідуально-самоцінною та неповторною з автономним душевним світом. Свідомість її не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвітники; внутрішня сутність людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонію. Звідси, на противагу просвітницькому реалізму, в романтизмі – підпорядкування виражального первня зображальному, логічної ідеї образові, домінантна роль художньої фантазії. Звідси й апологія мистецтва (Шеллінг), яке поєднує в собі художнє й філософське пізнання і є суттю та навищою цінністю світу.

Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи й краси, - у сфері духу й природи. Тоді як пафосом Відродження і Просвітництва було підпорядкування людини суспільним інтересам, у романтизмі основний є конфлікт між особою й суспільством, бунт особистості проти перетворення її на обивателя, протест проти гноблення народу й індивіда. Ця двосвітність, що найяскравіше в особистісному плані проявилася в західноєвропейському романтизмі, поєднувалася з прагненням до гармонії та художнім освоєнням реальної дійсності (на грунті якої й виник романтизм) новими естетичними засобами.

Висунувши тезу про багатоманітність і багатство різних культурних епох і традицій, романтики заперечили будь-які раціоналістичні «правила» (найбільший внесок в літературно-естетичну теорію зробили єнські романтики) в художній творчості, зокрема класицистичний принцип «наслідування природи». Головним критерієм цінності твору є його новизна й оригінальність. Художник не наслідує природу чи якісь зразки й правила, а силою своєї фантазії творить новий світ, виступаючи сам як частина животворної природи (А. В. Шлегель). Гердерівське уявлення про те, що, відображаючи всю суму особливостей життя й культури певного народу, мистецтво виступає як органічне явище, що виростає безпосередньо з історичного народно-національного грунту, одержало в романтиків дальший розвиток. Оскільки спосіб життя, звичаї і внутрішній світ кожна нація має свої, час і простір, що були для класицистів нейтральним фоном, місцем дії, у романтиків наповнюються конкретним історичним, національно-неповторним змістом.

Для романтиків неперевершеним художнім зразком «органічної» поезії, вищим за літературу освічених класів є фольклор, що уособлює народний дух, національні особливості як прояв багатства універсуму.

За ідейно-естетичної єдності основних художніх рис, що було великою мірою зумовлене спільністю тенденцій розвитку європейської художньої свідомості ХVІ-ХVІІІ ст., світовий романтизм має свої особливі соціально-історичні функції та специфічні типи в різних країнах, що зрештою залежить від характеру суспільних умов, рівня розвитку буржуазних відносин, історичних традицій кожної культури, характеру художньої системи літератури (зональні групи літератур). У країнах з яскраво вираженими суперечностями буржуазного розвитку (Західна Європа) романтизм був реакцією на Просвітництво й наслідки Французької революції (розчарування буржуазною цивілізацією, несприйняття її способу життя). В центрі його художньої системи – нове розуміння особистості, її самоцінності, проблема людини й суспільства. Суверенна особистість, яка протиставляє себе світові, романтичний індивідуалізм з'являється там, де розкладається феодально-корпоративна система й розвиваються нові, буржуазні, відносини.

За часів розвитку романтизму провідними стають проблема трагічної долі людини, культ душевного страждання, різке протиставлення мрії, ідеалу та дійсності. Цей тип романтизму звичайно пов'язаний з гострою боротьбою проти класицизму.

У країнах з уповільненим буржуазним розвитком (Центральна й Південно-Східна Європа), в поневолених слов'янських країнах домінантою романтизму був національно-визвольний рух, боротьба за національне самовизначення, звернення до національної мови, до історичного минулого, народних витоків культури у взаємодії із загальноєвропейськими соціально-філософськими ідеями. Чільне місце займає ідея слов'янського єднання та обміну національними культурними цінностями (контактні зв'язки).

Як суспільно-історичне явище український романтизм, проявляючи тенденції, спільні для розвитку європейського романтизму, великою мірою був зумовлений своєрідними умовами суспільно-політичного й культурного життя України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Надіям ліберально-дворянських кіл України на вік Просвітництва, покликаного утвердити царство розуму й справедливості, їхнім сподіванням законодавчо врегулювати станові інтереси та досягти хоч якоїсь автономії в національному питанні не судилося справдитися. Наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. в Україні в суспільній свідомості реальна соціально-політична, економічна й культурна ситуація не могла не викликати невдоволення й протесту не тільки з боку народних мас, а й у середовищі навіть політично поміркованих кіл суспільства. Ця атмосфера трагічного відчуття несумісності високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю, крах надій на досягнення рівноправності в союзі козацької України з самодержавною Росією породжували протест і протиставлення кріпосницькій дійсності овіяного легендами історичного минулого України. На противагу раціоналістському принципові абсолютистської монархії як породженню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого «духу», до ідеалу підносяться «вольності козацького народу» як втілення свободи й демократичних форм національного життя. Саме за таких умов романтичний тип художньої творчості дістає сприятливі можливості для свого розвитку та відіграє велику роль у формуванні національної свідомості й літератури.

Український романтизм є складовою частиною слов'янського національно-культурного відродження, однак у зв'язаку з тим, що наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. слов'янські народи перебували на різних ступенях державного, політичного, суспільно-економічного й національно-культурного розвитку, він не збігається ні з романтизмом літератур із «класичним» типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур «некласичного» типу. Радше він займає проміжне місце, наближаючись більше до літератур Центральної Європи та Росії, ніж південнослов'янських країн. Заявивши про себе на першому етапі як «фольклорний», або «народний» романтизм (цей тип романтизму представлено й у гейдельберзьких та англійських романтиків), він у своєму розвитку інтегрував і виявив основні типологічні риси романтизму літератур західноєвропейських.

Розвиваючись в умовах тісної взаємодії стадіально різних рівнів суспільної й естетичної свідомості, український романтизм, на відміну від західноєвропейського, ідеологія якого мала антибуржуазний характер, зберігає загалом антифеодальне спрямування та відзначається такими головними особливостями, як-от: симбіоз просвітницьких і романтичних ідейно-естетичних комплексів (при цьому на відміну від російської, польської та німецької літератур у ньому не було творчих контактів із слабо розвинутим класицизмом чи боротьби з ним, як, приміром, у французькій літературі); зосередження уваги на проблемі літературної мови; висунення на перше місце як ідейно-естетичної основи нової літератури народної поезії (як і в усіх літературах «некласичного» типу); велика роль в усіх літературних родах національно-історичної тематики; ідеалізація патріархальних відносин та наявність релігійної свідомості (як і в англійських поетів «озерної школи»); не характерне для романтизму поєднання національного й соціального начал (зокрема, соціальна детермінованість характерів).

Коли в літературах Західної Європи романтичний герой, перебуваючи в атмосфері зруйнованої єдності природи й культури, виявляв душевну роздвоєність, індивідуалізм і «світову скорботу», ліричний герой в українському романтизмі перебуває в гармонії з природою й природним життям та починає усвідомлювати свою самоцінність на пізнішому етапі розвитку суспільства. Коли, приміром, в російському романтизмі чільне місце займає загострена особиста свідомість, пошук сенсу життя, а звідси – філософська лірика (поети – «любомудри»), ідея громадянського служіння державі, успадкована від класицизму, в українській літературі романтичний герой зазвичай пов'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою й волею України.

Сприйнявши уже на початку свого розвитку імпульси, що йшли від чеських будителів (П. Й. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар, Ф. Л. Челаковський), польських (А. Міцкевич, Ю. Словацький, «українська школа»), та російських письменників (В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), українські романтики інтегрували й багато ідей німецького романтизму, що, зокрема, виявилося в середині 20-х - 30-х роках у спробах теоретичного обгрунтування засад нової творчості.

Оскільки романтична естетика формується як загальна теорія мистецтва, вона переосмислює і вбирає всі історичні прояви романтичного типу мислення. З цього погляду український романтизм був підготований сентиментально-преромантичною поезією ХVІІ – ХVІІІ ст. («свіцькі пісні»), народною поезією (думи, історичні та ліричні пісні, перекази, легенди й повір'я), теоретичним осмисленням її першими фольклористами, ідеями української історіографії ХVІІ-ХVІІІ ст., самою атмосферою слов'янського національно-культурного відродження, прагненням утвердити на противагу бурлеску здатність української мови до вираження серйозного змісту й високих почуттів, першими спробами українських поетів початку ХІХ ст. творення літератури у романтичному стилі, інтеграцією ідейно-естетичних здобутків західноєвропейського та російського романтизму теоретичним осмисленням його літературної теорії.

Організувальною константою українського романтизму, яка забезпечувала синтез і кореляцію усіх його складників і течій та визначала головний ідейно-естетичний зміст, стала ідея народу, вивчення його минулого, розуміння його теперішнього й майбутнього.

На ідеї народу в 20-40-х роках ХІХ ст. складається концепція романтичного історизму. Коли для багатьох українських просвітників-руссоїстів найбільшою цінністю виступав морально-етичний кодекс, закорінений у «природності» народного життя, вільного від руйнівного впливу цивілізації, коли для більшості з них природною була діяльність на благо Російської держави як «общей отчизны», романтики починають із усвідомленням українського народу як нації з власною історією, своїм психічним складом, самобутніми мовою, етичними й естетичними принципами, власною культурою й історичним призначенням. Для них історія – не вияв розвитку єдиної для всього людства раціоналістично сконструйованої ідеї, а часова зміна окремих національних організмів, самобутніх культур, що залежать від географічних умов, історичного минулого та складу «душі народу». Кожна національна культура – явище самоцінне як сладова частина світового багатства. Ідея народу стала тією призмою, крізь яку й наступних часів переломлювалися політичні, суспільно-економічні та культурно-національні проблеми, тим головним гаслом української літератури, навколо якого об'єднувалася боротьба за національне й соціальне визволення.

Одними з перших творів сентиментально-романтичного характеру в новій українській літературі стали вірші-пісні С. Писаревського («За Немань іду» та «Моя доля», написані наприкінці 10-х – на початку 20-х років (опубліковані в 1825-1827 рр.).

Крім харківського центру, цього часу виникає важливий осередок національно-культурного й літературного руху у Львові. Грунт для «свідомого патріотизму руського» у Східній Галичині було підготовано загальною атмосферою слов'янського національно-культурного відродження, помітними успіхами нової української літератури у Східній Україні та політичними ідеями польського визвольного руху (повстання 1830-1831 рр.). 1837 р. в Будапешті побачив світ фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністрова», укладений так званою «Руською Трійцею» - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. «Руська Трійця» поклала початок секуляризації літератури в Західній Україні, переходу її від старої, церковно-релігійної, до нової як образу народного життя саме в царині романтичної творчості. Виступивши проти церковної книжної традиції, кастовості, застиглості думки, традицій шкільного класицизму, за народну мову, народність і громадянський пафос літератури, проти політичного, національного й соціального гноблення, за федерацію вільних слов'янських народів, утверджуючи ідею єдності українського народу, спільності його історичних коренів, «Руслака Дністровая» була явищем революційним. Як і культурні діячі Східної України, «Руська Трійця» поєднувала в своїй діяльності просвітительські і романтичні ідеї; їхня творчість пройнята духом надії на відродження народу та його культури за допомогою освіти й демократії. Вони власне вперше проголосили політичну програму визвольного руху на західноукраїнських землях (стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», 1846).

Ідейно-естетичною основою, тематичним художнім арсеналом та неперевершеним взірцем стала для них, як і для харківських романтиків, народна поезія. У типово романтичному дусі історичне минуле українського народу (зокрема часи Київської Русі) бачилося як егалітарне суспільство, доба соціальної гармонії, злагоди, сили й слави, як антипод нещасливої сучасності. Для творчості «Руської Трійці» та їхніх послідовників і продовжувачів – М. Устияновича й А. Могильницького – характерні історична епіка, громадянська поезія, особиста рефлективна лірика, романтичні оповідання й повість, переспіви й переклади слов'янської поезії, фольклорно-етнографічні та літературознавчі розвідки. Серед жанрів – балада, історична поема, «дума», ода, віршове послання, медитація, сонет та ін. Діяльність «Руської Трійці» стала визначальним кроком у виробленні єдиної літературної мови, в утвердженні ідейно-естетичних засад усієї української літератури, зокрема романтизму як спільного літературного напряму.

*** Історична поема - ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичні особи. Історична конкретність змісту є найвагомішою підставою для віділення історичних поем в окрему групу, що за структурними ознаками є сукупністю різнотипних жанрів, пов'язаних з історією. Для класифікації історичних поем найвідповіднішим є хронологічно-тематичний принцип. Найдавніший цикл складають історичні поеми з доби козаччини ХV-ХVІІІ ст. У ньому виділяються три основні теми – боротьба проти турецько-татарських нападників та польських і московських загарбників. Поеми першої групи оспівують героїзм лицарів-патріотів («Пісня про Байду»), зображують несподіваний напад татар під час жнив («Пісня про Коваленка»), героїчну смерть у бою з ворогом («Пісня про Михая»), завзяття в обороні рідного краю («Пісня про побережців», «Ой поля, ви, поля»), звільнення від облоги Почаївського монастиря («Ой зійшла зоря»), здобуття Варни («Кляла цариця, вельможная пані»), пограбування і спалення села, захоплення людей в ясир («За річкою вогні горять»), розподіл цього ясиру («Коли турки воювали»), спустошення краю чужинцями, заклик до зброї («Зажурилась Україна»). У ряді пісень зображено драматичні родинні колізії, зумовлені тим, що нападники-грабіжники торгували бранцями як товаром: брат, не відаючи, купує чи продає свою сестру, теща стає невільницею у свого зятя тощо («Ходить турчин по риночку», «В Цариграді на базарі», «Чому кури, не пієте», «Що сі в полі забіліло?»). Кількісно меншу групу складає цикл історичних пісень про козацько-польські війни, події 1648-1654, про Б. Хмельницького («Чи не той то хміль», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди») М. Кривоноса («Ой усе лужком та все бережком»), Д. Нечая («Ой з-за гори високої»), І. Богуна («У Винниці на границі», «Ой з-за гори чорна хмара») та ін. У піснях цього циклу оспівано битви під Корсунем («Засвистали козаченьки»), Жванцем («Ой з города Немирова»), Збаражем («Ой що то за хижка»), Солобківцями («Ой як пішли козаченьки») та ін. Історичні пісні віддзеркалюють поступову колонізацію України московським царатом після Переяславської угоди. У них є нарікання на нерозважний союз з Москвою, що «занапастив Польщу / ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»); на свавілля московських царів: Петра, «змії» Катерини, «вражої баби», що сплюндрували козацький край, вкрили його горем; скарги на наївну довіру козацьких отаманів до загарбників («Ой ви, хлопці-запорожці», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Гей, на біду, на горе» та ін.). Особливо яскраво відбилися мотиви московської неволі в історичних піснях, де мовиться про використання козаків у загарбницьких війнах, на «канальських роботах», у болотах Петербурга і, врешті, що підступне знищення 1775 р. Запорозької Січі («У Глухові у городі», «Ой за річкою за Синюхою», «В одно врем'я під Єлисаветом», «Ой летить куля з ворожого поля», «Ой ще й не світ», «Світ великий, край далекий», «Через сад-виноград»). Історичний пісенний літопис відобразив картину руйнування козацької України: розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини і кріпацтва («Зажурився бідний сірома», «Ой галочки-сизоперочки», «А в неділю пораненько», «Добре ж було, добре», «Вилітали орли», «Гей, віють вітри», «Поза садом-виноградом»). Поневолення України у другій половині ХVІІ і ХVІІІ ст. спричинило народні повстання, оспівані в гайдамацьких піснях, опришківському фольклорі, в піснях про повстання проти панщини, про їх ватажків – У. Кармелюка, М. Штолу, Л. Кобилицю та ін. До цієї групи історичних пісень примикає змістом частина пісень про еміграцію до Америки. Новітня доба національно-визвольної боротьби українців у ХХ ст. породила й нові цикли історичних пісень, серед яких – пісні січових стрільців, що в широкому контексті пісень з часів І світової війни і тогочасних визвольних змагань мають цілком конкретний історичний зміст, є яскравим поєднанням народної і літературної творчості. Незважаючи на переслідування, вони збереглися у фольклорному репертуарі («Молитва за Україну», «Ой у лузі червона калина», «Як з Бережан до кадри», «Гей ви, стрільці січовії», «Ой на горі, на Маківці», «Ой та зажурились стрільці січовії» та ін.). Цілком свіжий пласт історичної пісенності сформувався у міжвоєнний період та під час загальнонародної збройної боротьби в роки ІІ світової війни і в повоєнний період, зокрема у західних регіонах України. Тут історія визвольної боротьби вписала пісенну сторінку про звитяжців-бойовиків УВО й ОУН Д. Данилишина та В. Біласа, про трагічну загибель Є. Коновальця, про тріумф і трагедію Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»). В пісенній історії України поруч з козацькими, стрілецькими піснями з'явилися пісні про боротьбу ОУН-УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.). Доля поневоленої України – це одна з центральних тем цього пласту історичної лірики («Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе», «Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.). Історичні пісні мають багато спільного зі змістом народних дум, але суттєво відрізняються від них формою. Вони менші за обсягом, переважно мають куплетну структуру, рівноскладовий вірш. Тільки найдавніші історичні пісні бувають, як і думи, астрофічними і навіть з нерівноскладовим віршем. Пісні мають сталу мелодію, яка формує, як зауважив Ф. Колесса, ритмічну структуру тексту, а в думах, навпаки, мелодія підпорядкована тексту. Порівняно з ліричними піснями історичні пісні більші за обсягом і мають виразніший епічний характер, хоч виклад змісту в них, як і в ліричних, нерідко реалізується через художній паралелізм. Сюжет історичної пісні охоплює певну подію чи епізод, які висвітлюються реалістично, нерідко з романтичним ореолом, з гіперболізацією лицарських моральних якостей героя, наприклад, Перебийніс (Кривоніс), як легендарний богатир, «на капусту січе ворогів», гине на полі бою від «срібної кулі», хоч у дійсності він помер від пошесті. Історичні пісні переважно складали учасники або очевидці подій. Тому в цих творах зафіксована правда образу епохи, історичної особи, ситуації. Термин «історична пісня» почали вживати з другої половини ХІХ ст. На початку ХІХ ст. її називали старовинною або козацькою піснею. Першу історичну пісну (про Палія і Мазепу) надрукував разом із вісьмома думами М. Цертелєв у збірнику «Опыт собрания старинных малороссийских песней», більші добірки маємо у збірнику М. Максимовича «Малорусские песни», «Украинские народные песни»; І. Срезневського «Запорожская старина»; П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни». Розмаїту добірку історичних пісень під назвою «Думи і думки» було вміщено у «Русалці Дністровій». Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом, з багатьма варіантами і науковим коментуванням видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов під назвою «Исторические песни малорусского народа». продовженням цього збірника було видання М. Драгомановим у Женеві праці «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)» та «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.» Досі це зібрання історичних пісень та ще окремі збірники Б. Грінченка, Я. Новицького, Д. Яворницького складають основний друкований фонд українських історичних пісень. Серед дослідницьких праць цінні набутки залишили М. Костомаров, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін.

*** Дума – жанр (вид) суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні. Обсягом дума більша від історичних баладних пісень, з якими, як і з давнім дружинним епосом («Слово про Ігорів похід», старовинні колядки, билини), має генетичний зв'язок. У структурі думи є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення. Вірш думи – нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками «ой», а завершуватися «гей-гей». Своєю віршовою й музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях, із яких думи перейняли деякі мотиви й поетичні образи. З голосіннями споріднює думи й характер імпровізації. Довгі рецитації дум наявняі в пливкій, мінливій формі, тим-то й важко вивчати їх дослівно. Кожний кобзар переймає від свого вчителя зразок рецитації в загальних рисах та творить свій окремий варіант (відміну) мелодії, під який рецитує всі думи свого репертуару. Співання дум вимагає особливого таланту, довгої науки і співацької техніки (справності). Тому думи збереглися тільки серед професійних співців. Домінантний елемент думи – словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в думі переважно дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, п'є-гуляє, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари), коренеслівні (піший-піхотинець, квилить-проквиляє, жити-проживати), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні епічні числа (3, 7, 40 та ін.). Стиль думи урочистий, піднесений, тому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці). Епічність і урочистість думи посилюється ретардацією – уповільненням розповіді через повторення фраз-формул. Дума – це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання Юрія Хмельницького»), родинне життя («Удова й три сини», «Сестра і брат», «Прощання козака з родиною»). У думах на відміну від балад та епосу інших народів, нема нічого фантастичного. Найдавніша згадка про думу є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького, найдавніший текст думи знайдений у краківському архіві М. Возняком у 20-х роках у збірнику Кондрацького (1684) «Козак Голота». У наукову термінологію назву думи запровадив М. Максимович, який, як і М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, здійснив перші публікації дум. Перше наукове зібрання дум з варіантами і коментарем видали В. Антонович і М. Драгоманов (Исторические песни малорусского народа, 1874, 1875). Фундаментальні дослідження дум залишив фольклорист-музикознавець Ф. Колесса, який у 1908 очолив організовану Лесею Українкою спеціальну експедицію на Полтавщину з фонографом для запису репертуарів кобзарів («Мелодії українських народних дум», «Українські народні думи»). Найгрунтовніше наукове видання дум у ХХ ст. здійснила Катерина Грушевська (Українські народні думи, 1927, 1931), але воно було з бібліотек виклучене, а дослідниця репресована.

*** Медитація (лат. meditatio – роздум) – жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т. п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Медитація – різновид феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики – «людина і суспільство», «людина – людина», «людина – особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах - інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним. Медитація спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, символістів початку ХХ ст. П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б. –І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших. У сюжетному аспекті медитації – це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі. Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою, нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та ін.

*** Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т.п.). З'явився сонет, очевидно, на початку ХІІІ ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо де Темпо (1332). Започаткований Дж. де Лентіні, сонет пов'язаний із творчістю Данте Аліг'єрі та Ф. Петрарки, проходить через всю історію європейської і світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (ХVІ ст.) та В. Шекспіра в Англії (ХVІІ ст.). Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою «парнасців» (Ж. –М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Перший сонет в українській поезії з'явився 1830 (переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким), його освоювали А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найповніше сонет розкрив свої внутрішні можливості у творчості І. Франка («Тюремні сонети», «Вольні сонети»), ввійшовши у версифікаційну практику українських поетів ХХ ст. (М. Зеров, М. Рильський, Б. –І. Антонич, Є. Маланюк, М. Орест, А. Малишко, Д. Павличко та багато ін.). Сонет сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин (два чотиривірші та два тривірші) має бути синтаксично викінченою, рими – точними і дзвінкими, рекомендується регулярне парокситонно-окситонне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих ліричним сюжетом). Особливий внесок в осмислення теорії сонету зробив Й. Бехер, вважаючи його «найдіалектичнішим художнім видом», наголошуючи на його інтенсивній драматургійності, коли перший вірш містить у собі тезу, другий – антитезу, а тривірші – синтез, так званий «сонетний замок», що завершується переважно чотирнадцятим рядком (здебільшого ця «тріада» варіюється). Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонету, приміром, «хвостаті сонети» («сонет з кодою»), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; «безголові» - з одним чотиривіршем і двома тривіршами; «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та один тривірш тощо; власне сонетоїди. Особливу, вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з п'ятнадцяти сонетів, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти сонетів, називають вінком сонетів. Простежується він у доробку М. Жука, В. Бобинського, О. Ведміцького, М. Вінграновського, Б. Нечерди, Б. Демківа та ін. Сонет найбільш поширений в медитативній ліриці, наявний і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли «Крим» та «Київ» М. Зерова).

30-ті - 40-ві роки були найактивнішим періодом у розвитку романтизму в українській літературі (О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко. О. Корсун, М. Маркевич, Т. Падура та ін.). Саме цього часу в літературу приходить третє покоління харківських романтиків, які від епічних форм переходять до особистісної лірики (романс, елегія, медитація).

*** Романс (ісп. romance, від лат. romance - по-романськи) – невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою проти маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та ін.). У Росії романс вже в ХІХ ст. існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка «Очи черные...»). На межі ХІХ-ХХ ст. романс поширився в українській ліриці (Леся Українка, А. Кримський та ін.), маючи спорадичні прояви і в попередні роки.

*** Елегія (грецьк. elegeia – журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фриг. elegn – очеретина, очеретяна сопілка) – один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Елегія визначилась у Стародавній Греції (VІІ ст. до н. е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Рхілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалася у творчості деяких авторів (Теогніт). Тематичне коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Тібулл, Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі елегія втрачає чіткість форми, натомість набуває змістової визначеності («Римські елегії» Й. –В. Гете), виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку і радості. Елегія була предметом наукової уваги в барокову добу, що зафіксовано в поетиках тогочасних українських авторів. Елегійним настроєм переймалася лірика українських романтиків (А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, С. Писаревський та ін.). Невдовзі елегія розмежувалася на елегію-сповідь (С. Руданський), елегію-думу (Т. Шевченко), елегію-пісню (Л. Глібов). Зверталися до цього жанру І. Франко («Майові елегії» - елегійний дистих), Леся Українка («До мого фортеп'яно»), особливо симоволісти (О. Олесь, П. Карманський та ін.). Своєрідної тональності набула елегія у творчості Б. –І. Антонича, власне, у його другій збірці «Три перстені» де вона виповнювалася міфологемним змістом і водночас виконувала композиційну «циклізаційну» функцію видання («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання»). Елегія в сучасній поезії узалежнюється від індивідуального стилю певного автора, не втрачаючи своїх домінантних ознак, тому вона кожного разу має свої відмінності у доробку А. Малишка, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Л. Талалая, І. Римарука та ін.

Від середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше й у художній прозі в українській літературі, поряд із романтизмом, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно-художнього процесу. Романтизм цього періоду не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним у складні ідейно-естетичні зв'язки. Прикладом може бути органічне переплетення романтизму з реалізмом у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Старицького, Ю. Федьковича та ін.

За всіх відмінностей політичних поглядів романтиків об'єднує спільність естетичного ставлення до дійсності (розбіжність між ідеалом і сущим), концепція особистості, ставлення до історичного минулого, розуміння природи й мети художньої творчості, зміст естетичного ідеалу, головні риси поетики. Нерідко в творчості того самого письменника проявляються різні (до протилежності) політичні орієнтації й погляди. Значно продуктивніше, очевидно, для історії літератури розрізняти в кожному національному романтизмі тенденцій, смпрямування й течії, які, визначаючи його індивідуальне обличчя, об'єднують творчість письменників та в своєму історичному розвиткові виражають висхідний рух від перших преромантичних віянь до появи тих сутнісних рис, які притаманні романтизмові як літературному напряму. З погляду розвитку романтичних складинків можна вирізнити (хоч, звичайно, значною мірою умовно) чотири основні тематично-стильові групи творів чи течії в українському романтизмі: фольклорно-побутову, фольклорно-історичну, громадянську й психологічно-особистісну. Розвиток цих течій далеко не завжди має лінійний, асинхронний характер. Вони часто співіснують у літературі одного і того ж періоду, в творах одного й того самого письменника, який у своєму ідейно-художньому онтогенезі немовби повторює філогенез розвитку романтичної свідомості. Нерідко художні явища, які за часом з'явилися в українській літературі на зрілому етапі розвитку романтичного напряму, мають у собі певні родові риси його початкового періоду.

Замість логічно-аналітичного первня у філософсько-естетичній концепції романтизму на перше місце висувається чуттєво-інтуїтивне, оскільки саме так здійснюється зв'язок людини з природою. Послідовники Руссо та преромантиків трактували народні вірування й словесну творчість як частину природи, яка має ввійти до складу літератури. Так, на початку ХІХ ст. в романтизмі виникає течія, орієнтована на фольклор (Вордсворт, гейдельберзький гурток, Міцкевич, чеські «будителі», Петефі та ін.).

Записуючи й досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається життя народу: пісні, де звучить його душа, казки, де простежується народна фантазія, на повір'я й міфологію, звичаї, перекази тощо. Водночас характер естетичного освоєння народної поезії розуміли тоді по-різному.

Певною мірою у фольклорно-побутовій течії дістало відображення міфологічне уявлення про неперервність буття, за яким межа між життям і смертю є досить умовною – життя продовжується й у могилі, й воно колись знову може бути допущене в нову дійсність.

У фольклорно-побутовій течії виявилося протистояння двох світів – реального, людського, природного та фантастичного. Міра цього протистояння різна – від апології людського первня до пригнічення його ворожою, «нечистою силою».

Хоча народнофантастична основа в українській романтичній поезії 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту, художнє відтворення міфологічного мислення в засаді не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретних суспільних обставин з'являється у романтичних творах Т. Шевченка та частково А. Метлинського й М. Костомарова.

Романтичне переосмислення народних повір'їв, легенд, переказів, пісень, поетизація обрядів і звичаїв, які тривали в українській літературі майже до кінця ХІХ ст., сприяли утвердженню нового типу й стилю творчості, опертих на засади народного світосприймання й естетики. Воно збагатило українську літературу на нові теми, мотиви й сюжети, органічно пов'язані з життям, «місцевим колоритом» високо піднесло роль художньої фантазії. Найпродуктивнішими літературними жанрами, виробленими в цьому процесі, стали романтична балада й поема.

У творах фольклорно-побутової течії відбувся вихід людини у широкий світ природи, з'явилося в літературі розуміння життя людини й природи як космічного організму в його органічній цілісності. Фольклорно-романтична поезія не так ще творила новий світ, як відкривала його як естетичну й етичну цінність у народних звичаях, обрядах, пеезії.

У 20-30-х роках ХІХ ст. олітературення давніх переказів і повір'їв, що було одним із найпоширеніших засобів художнього узагальнення етнічного досвіду народу, пізнння його «духу» та естетичного освоєння світу народної фантазії, виступало жанротвірним фактором не тільки в українській, а й у російській романтичній прозі. Невичерпним арсеналом цього слугували українські народні звичаї й обряди та усна словесна творчість. Перші романтичні віяння, пов'язані з цим, в Україні належать до кінця 20-х років і реалізуються у формі белетризованих оповідей про народні звичаї й обряди.

До перших творів преромантичної та романтичної прози, написаних українською мовою, належать оповідання Г. Квітки-Основ'яненка «Перекотиполе» (російський текст 1839 р., український – 1843 р.), «Малоросійські повісті й оповідання» («Недобрий віщун», «Втоплениця», «Як нажито, так і прожито», «Ні, не втечеш, не з тим зустрівся») 1840 р. Х. Купрієнка, гумористичне оповідання П. Куліша «Циган. Уривок казки» (1841) та «казки» М. Костомарова «Торба» і «Лови» (1843). Основою їх стали фольклорні першоджерела.

На 50-60-і роки припадає розквіт фольклорно-етнографічної малої прози, серед якої помітне місце посідають твори романтичного характеру, генетично пов'язані з літературною обробкою народних повір'їв, переказів, легенд, казок, анекдотів.

Найслабше фольклорно-побутова тематично-стильова течія в українському романтизмі виявилася в драматургії, що великою мірою пояснюється не так відсутністю національного театру, як тим, що у фольклорно-легендарному й казково-побутовому матеріалі романтична драма не могла знайти ні самобутніх характерів, ні глибоких психологічних проблем, ні неповторних суспільних колізій.

Романтизм знаменував перхід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. У ньому з'являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані неперервного руху та розвитку. Світ і людина мають минуле, теперішнє і майбутнє, що виявляються в індивідуально-історичних формах. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасності, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з'являється драма народу та світу. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. європейська преромантична й романтична свідомість віднайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Воно уявлялося виявом діяльної сили народу, який створив Запорозьку Січ – бойове товариство козаків – «вільного лицарського народу». Минуле України крізь призму національно-визвольних рухів європейських народів (насамперед слов'янських) бачилося як історія боротьби свободи з деспотизмом.

Не ставлячи перед собою завдання вірогідного змалювання дійсних історичних подій, автори багатьох творів, однак, через ліричні відступи, зіставлення й алюзії так чи так співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, утверджували віру в народ, прославляли її захисників і героїв. Уже саме по собі художнє осмислення історії свого народу допомагало відновленню історичної пам'яті та зміцнювало національну самосвідомість.

Прикметно, що для творення фольклорно-історичного епосу використовувалася не лише своя, а й усна поезія інших слов'янських народів (так, український фольклор не тільки перекладали, а й брали за основу своїх творів російські, польські, чеські та словацькі романтики), зі свого боку, українські поети перекладали та переспівували, крім «Слова о полку Ігоревім» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Т. Шевченко та ін.), «Краледворський рукопис» і «Зеленогорський рукопис» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Костомаров та ін.), чеські, польські, сербські народні пісні (О. Корсун, М. Шашкевич, Я. Головацький, А. Метлинський та ін.), твори А. Міцкевича (П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський та ін.).

Новим якісним етапом в українському романтизмі загалом і висвітленні історичної теми зокрема стала творчість Т. Шевченка. Як сильний і оригінальний талант, що володів здатністю обіймати своїм духовним зором усю повноту історичного й сучасного буття, Шевченко у сконденсованому вигляді репрезентує, по суті, всі тематично-стильові течії українського романтизму, об'єднані в нього мотивами туги за минулою волею і славою України, почуттям громадянської скорботи з приводу нещасливої долі батьківщини сьогодні, прагненням свободи народу й особистості.

Поділяючи у ранніх великих епічних творах концептуальні позиції українських поетів-романтиків 30-40-х років, у яких висвітлювалася тема боротьби проти турецької і шляхетської експансії Т. Шевченко, як ніхто з них, дедалі більше звертає увагу на сучасне підневільне становище народу, спрямовує свій сатиричний гнів проти багатовікової політики соціального й національного гноблення України з боку російського самодержавства та досягає в цьому в романтичній містерії «Великих льох» величезної викривальної сили. Зазнає кардинальної зміни у зв'язку з цим й ідейно-оцінкова позиція українського поета щодо «славних гетьманів».

Повернення Т. Шевченка до народнопісенної поетики, що своїми рисами близько стоїть до його ранніх романтичних творів, спостерігається у творах 1847-1848 рр «Чернець», «Швачка», «Заступила чорна хмара», де історична тема в умовах політичного заслання дістає більш традиційне, фольклорно-історичне висвітлення. В історико-романтичних творах Шевченка періоду заслання спостерігаються характерні для народної поезії відсутність хронологічної й історичної конкретності, стягненість (концентрація) подійного часу («Іржавець», «Заступила чорна хмара»). Беручи з дум і пісень образ ідеального героя – борця за національну незалежність батьківщини, Шевченко водночас інтегрував із фольклору соціальні елементи та використував народнопоетичні художні структури як органічну форму вираження класового ставлення до тогочасної дійсності.

Особливо велике місце безподійна історична ліро-епіка посідає у творчості А. Метлинського, (збірка якого «Думки і пісні та ще дещо») власне й утвердила її як жанр в українській романтичній поезії.

Протиставлення минулого (воля) сучасному (неволя, деградація) стає в романтиків не тільки ідеологічним, а й естетичним, композиційним принципом. Думається, що така дихотомія двох світів не просто «втікання в минуле». «Прогресивне» чи «консервативне» спрямування творчості визначається врешті не цим, а змістом естетичного ідеалу. Неприйняття тогочасної суспільної дійсності, що породжувало двосвітність романтичної творчості, власне було своєрідною формою її заперечення.

Громадянські мотиви, що з'явилися ще в Маркевича та на повну силу зазвучали у Шевченковій романтичній поезії, хоч і з меншою силою та в іншій формі, відбилися й у творчості А. Метлинського. Це дає підстави для виокремлення в українському романтизмі течії громадянської, що з часом виходить на широкий простір світової історії та загальнофілософських проблем буття.

Уже ранні українські романтики усвідомлювали, яку можливість фольклорно-історична тема дає для створення великої прози. Значною мірою вони були захоплені прикладом Вальтера Скотта (П. Білецький-Носенко. І. Розковшенко, І. Срезневський, П. Куліш). У листі до І. Срезневського від 11 грудня 1830 р. І. Розковшенко писав, що Україна є невичерпним джерелом для романів у дусі Вальтера Скотта; навіть Шотландія не дає такого матеріалу, як Україна, починаючи з ХVІ ст.

Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, пов'язана з відкриттям «історичної людини» та осмисленням національного характеру.

Найяскравішим прикладом гармонійного поєднання цих первнів стала історична повість М. Гоголя «Тарас Бульба» (1833). Для М. Гоголя, який, як і кожний з російських прозаїків першої половини ХІХ ст., зазнав впливу Вальтера Скотта, характерний, однак, свій тип історизму, котрий можна назвати фольклорним, - історична тема розробляється не в генетичному відношенні до дійсності, а в протиставленні до неї; персонажі виступають не об'єктом зображення, а суб'єктами дії. Модель такого естетичного бачення походить із українського героїчного епосу, де ідеальні герої не тільки піднесені над реальними обставинами, а й заданою логікою своїх характерів-типів значною мірою дають змогу певної сюжетної побудови. З цього погляду фабульна канва «Тараса Бульби» є типово фольклорною.

Таким чином, в українській фольклорно-історичній романтичній прозі 30-60-х років, попри порівняно невелику кількість творів, зроблено загалом успішну спробу ідейно-художнього осмислення історичного життя й досвіду боротьби народних мас, що успадкувала й розвинула українська реалістична проза другої половини ХІХ ст.

Шукаючи рятунку від суспільної самотності, особистість бачить втілення своєї повноти й самоцінності в любовному почутті. Однак взаємна любов і відчуття щастя – аж ніяк не в дусі романтичної поезії. Для поета-романтика цінність має саме переживання стану закоханості, любовної муки, їх естетизація. Найчастіше виступають мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини, які дають глибину емоційного переживання. Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало.

У любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, виявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли.

У романтичному світосприйнятті індивід виступає частиною природи, яка є живим організмом, доброю матір'ю, етичною й естетичною цінністю. Від фольклорного пантеїзму романтики приходять до розуміння природи як вічної субстанції, вищої за суєтне й мізерне людське життя, як ідеального уособлення гармонії та свободи. Різко осуджуючи людську ненажерливість – мотив, широко відомий у народній поезії, - Л. Боровиковський протиставляє їй цінності «природного життя».

Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків (зокрема, для М. Лермонтова), дістало чи не найяскравіший вияв у творчості М. Петренка в циклі «Небо». Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості й прози земного буття зрештою були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності; поза самотності, світова скорбота теж були не що інше, як вираження суспільного змісту внутрішнього світу особистості й водночас невпинного пошуку гармонії, возз'єднання із світом. Це – характерні риси байронічного героя, що притаманні російському романтизму 20-30-х років і виявилися в українській романтичній поезії (хоч і меншою мірою).

Оскільки кохання в романтичній літературі виступає, як правило, темою трагічною, природа любовного конфлікту далеко не завжди пов'язана тільки з об'єктивними зовнішніми обставинами, а часто з несумісністю духовною (чи дущевною), з перешкодами суто психологічного плану. Самий характер такого конфліктного протиставлення свідчив про успіхи літератури в психологічному дослідженні особистості, позаяк на зміну прямолінійному відображенню в характерах обставин приходить розуміння багатовимірності, суперечливості та глибини психології індивіда. Зрозуміло, що ідейне спрямування такої характерології в кожному випадку могло бути різне.

В українській романтичній особистісно-психологічній прозі найвиразніше окреслюються три типи особистості: герой, який (часто жертовно) співвідносить свої вчинки з інтересами коханої людини; романтично-просвітницький, етичний, але малодійовий герой; власне романтичний (баладний) герой, який, нехтуючи моральними нормами свого середовища, домагається реалізації своїх пристрастей. Як правило, другий тип героя не відповідав просвітницькому авторському ідеалові. Своєрідний духовний диктат Просвітництва зрештою зумовлювала недостатня розвиненість суспільно-економічних умов в Україні.

На початку ХІХ ст. інтерес до «екзотичної» країни з'являється у французів, німців, англійців, іспанців і дає імпульс до появи художніх творів у європейському романтизмі (в літературі – Байрон, Гюго, Шаміссо, Готшаль, Еспонседа та ін., у живопису – Буланже, Верне, у музиці – Бетховен, Ліст). Усе це сприяло входженню України як історико-культурного комплексу у свідомість західноєвропейських і насамперед слов'янських народів, пробудженню інтересу до її літератури (саме цього часу починають з'являтися переклади творів українських письменників іноземними мовами).

Романтизм в українській літературі – історично закономірне явище, важливий крок у розвитку духовного життя суспільства загалом і художньої свідомості зокрема. Тоді як просвітницька літературно-естетична драма (просвітницький реалізм) була зорієнтована насамперед на відображення дійсності, а не на перетворення її, романтична естетика внесла в мистецтво й літературу той суб'єктивний підхід до предмета, ту вимогу перетворення дійсності, яка активізує творчі потенції особистості, переводячи її з об'єкта на суб'єкт дії. Виступаючи на захист свободи народу й суверенної особистості, романтична естетика високо піднесла й роль поета як творця нової дійсності, розширила проблематику літератури, вивела людину на зустріч із історією, поставила важливі суспільно-політичні та філософські питання: одиничне й загальне, життя і смерть, свобода й тиранія, народ і влада, особистість і колектив, утвердження активної ролі особистості.

На відміну від переважної екстравертності просвітницького реалізму, що замикав психологічну діяльність героїв на зовнішній світ, романтики зосередили увагу на розкритті внутрішнього життя людини (принцип інтравертності), що привело до перевороту в пізнанні психології особистості.

Творчість українських романтиків дала поштовх розвитку художньої фантазії, утвердила протиставлення і контраст як провідний художній принцип (високе – низьке, вічне – скороминуще, минуле – сучасність, реальне – ідеальне). Розглядаючи дійсність як боротьбу суперечностей, рух, романтики зруйнували класицистичну ієрархію жанрів та поєднали в цілісні художні структури лірику, епос і драму (поява ліро-епічних та ліро-епіко-драматичних жанрів). Вони утвердили в літературі жанри побутової й історичної балади, історичної поеми, драми й трагедії, ліро-епічної поеми, любовної та громадянської лірики, «думи» медитації та ін. Художні відкриття й здобутки романтиків органічно ввійшли до арсеналу наступних художніх напрямів і течій.

Поиск по сайту: