|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Режисери. У 1920-ч роки головною фігурою Бродвею був актор, режисер і драматург Девід Беласко
У 1920-ч роки головною фігурою Бродвею був актор, режисер і драматург Девід Беласко. У дванадцятирічному віці він написав свою першу п’єсу, постановка якої на сцені одного з комерційних театрів принесла юнаку славу. В чотирнадцять Д.Беласко уже став професійним актором. Протягом низки років він працював у каліфорнійських трупах, які гастролювали у різних американських штатах, поки в 1922 році не познайомився с Ч.Фроманом і не переїхав у Нью-Йорк. До цього часу він зіграв 175 ролей, поставив більше 300 вистав, переробив, переклав і написав на основі чужих творів більше 100 п’єс. Робота у Ч.Фромана виявилася нетривалою. Скоро Девід Беласко став незалежним продюсером і вступив у відкриту боротьбу з ним. Історики американського театру називають Беласко переможцем у боротьбі з комерційними театрами, однак на Бродвеї каліфорнійський новатор поступово перетворився на консерватора. З численних п’єс, написаних Д. Беласко в основному у співавторстві з іншими драматургами, до сьогодні популярні «Мадам Баттерфляй» (1900) і «Дівчина з Золотого Заходу» (1905), покладені в основу лібрето однойменних опер Дж. Пуччіні. Не дивлячись низку досягнень у сфері сценічного мистецтва, трупа Беласко не змогла утримати панівного становища на Бродвеї, її постановки в дусі кращих традицій американського театру починали відставати від вимог часу. На зміну театру Беласко прийшов новий, очолюваний режисером Артуром Хопкінсом. На відміну від представників старого покоління постановників, які не вчилися режисерській майстерності і пізнавали її лиш на практиці, А.Хопкінс витратив на вивчення режисури кілька років. Ще до початку Першої світової війни він відвідав кращі європейські театри. Метою А.Хопкінса став реалістичний американський театр, він мріяв поставити на Бродвеї великі класичні твори і кращі п’єси сучасного драматургічного мистецтва. Його мрія стала реальністю лише в післявоєнні роки: до початку 1920-х років він поставив «Дику качку», «Ляльковий дім» і «Гедду Габлер» Ібсена, «Вечерю жартів» С.Бенеллі, «Живий труп» Л.Толстого і «На дні» М.Горького. Артур Хопкінс стояв на порозі нового американського театру. Важливу роль у розвитку сценічного мистецтва США відіграв режисер Еліа Казан, який поставив практично всі ранні п’єси Уїльямса і Міллера. Свій шлях у театральному світі він почав як актор театру «Груп», куди прийшов у 1932 році. Там Казан познайомився із системою Станіславського, і з того часу намагався ніколи не відступати від її принципів.
*** Єжи Ґротовський (11 серпня 1933, Ряшів, Польща - 14 січня 1999, Понтедера) - видатний діяч польської і світової театральної культури, режисер, педагог, експериментатор і теоретик театру. Один із найбільших реформаторів театру ХХ століття. Батько Ґротовського, Мар'ян, родом з Ряшева; під час ІІ Світової війни опинився в Польських Збройних Силах на Заході, а після її закінчення залишився в еміграції - перебував спочатку у Великобританії, пізніше в Південній Америці (Аргентина, Парагвай). Ще під час війни в Глазго вчився мистецтву; був нереалізованим скульптором та живописцем. Мати, Емілія з Козловських, львів'янка, була вчителькою. Старший брат, Казимир, став професором ядерної фізики в Ягелонському університеті. Більшу частину дитинства (до війни) Ґротовський провів з батьками і братом в Перемишлі. У вересні 1939 році потрапив з матір'ю та братом до села Ненадівка. Відтоді вже ніколи не бачив батька (листувалися). 1955 - навчався акторського мистецтва у Кракові, а потім вступив до Московського державного інституту театрального мистецтва (ГІТІС), де навчався режисурі. В Москві познайомився з театральною методикою Станіславського. Режисерський дебют Ґротовського відбувся 1957 року в "Старому Театрі" (Краків) виставою "Стільці" Ежена Йонеско. Наприкінці 1950-х рр. керував театром в м. Ополе, який перейменував на Театр-Лабораторію "13 Рядів". Перша прем'єра театру - "Орфей" Кокто (1959). 1965 - театр переведено до Вроцлава, а його назва скоротилася до "Театр Лабораторія". В цей час Ґротовський вже цілком зосередився на роботі з актором і де-факто перетворює театр на лабораторію дослідження акторського методу. 1965 - опублікував один із найважливіших театральних маніфестів ХХ століття «На шляхах до вбогого театру»: «Якби відкинути в театрі все те, що не є необхідним для його існування, залишиться в ньому актор та глядач. Таким чином приходимо, до театру вбогого, який, на відміну від театру багатого, не буде колажем різних видів мистецтва, таких як музика, література, живопис, серед яких людина є лише одним із елементів постановки, але буде становити інтегральну цілість, в якій все зосереджується на акторі». Театр Ґротовського був експериментальною сценою, на якій вивчали взаємозв'язок між сценою та аудиторією. Тому сценографічні роботи Єжи Журавського, багатолітнього співробітника Ґротовського, мали на меті з'єднання тих двох полюсів, створення такого сценічного простору, який би заволодів глядачами і зробив би з них активних учасників шоу. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.004 сек.) |