Головні тенденції. Провідні театри. Історію США 1918 – 1945 років зазвичай поділяють на три періоди: роки процвітання (1920), роки економічної кризи (1930) і роки Другої світової війни

Історію США 1918 – 1945 років зазвичай поділяють на три періоди: роки процвітання (1920), роки економічної кризи (1930) і роки Другої світової війни. З появою малих театрів у театральному житті США почався новий етап. На сценах любительських, напівпрофесійних і професійних «малих театрів» почали ставити п’єси Г.Ібсена і Б.Шоу, А.Чехова й Л.Толстого, активно велась робота по розвитку національної драми і сценічного мистецтва в цілому. У 1912 році в США з’явився перший малий театр, а через кілька років їх було вже 200. Піонером рухи став Чиказький малий театр Моріса Брауна. Учасники театральної трупи не були професіоналами, звичні сценічні кліше викликали у них негативне ставлення. Працюючи в жанрі поетичної драми, здійснюючи постановки творів Еврипіда, Г.Ібсена, Б.Шоу, актори й режисери театру намагалися відшукати нові засоби виразності. Чиказький малий театр проіснував близько п’яти років, потім його традицію продовжили «Провінстаун», «Вашінгтон сквер плейерз» та ін.

Влітку 1915 року відпочиваючи на узбережжі Атлантичного океану літератори Джон Кук, Джон Рід і Теодор Драйзер виступили ініціаторами створення театру «Провінстаун», головним завданням якого стали пропаганда і розвиток нової американської драматургії. В організаційній програмі були вказані основні завдання цієї групи: «Створення сцени, де драматург, який ставить перед собою поетичні, літературні і драматургічні завдання, міг би спостерігати за постановкою своїх п’єс, не підпорядковуючись вимогам комерційного антрепренера». На думку Д.К.Кука, «Провістаун» був необхідний і для того, аби «сприяти написанню кращих американських п’єс і ставить кожну з цих п’єс найкращим чином». Одноактні п’єси, написані й поставлені за короткий час, мали небувалий успіх, і вже зимою трупа «Провінстауна» поїхала із своїми виставами в Нью-Йорк. Тут її чекав успіх. Восени 1916 року «Провінстаун» був перетворений на Театр драматурга (Плейрайт тіетр), діяльність любительського колективу переходила на професійну основу. Поступово зростала кількість утримувачів абонементів, до 1917 році їх було вже 450. «Провінстаун» став для США колискою нової драматургії. За перші шість років існування на його сцені були поставлені 93 п’єси, причому авторами 47 з них були американські літератори Ю.О’Ніл (16 п’єс), С.Гласпелл (10 п’єс), Джон Рід та ін. У театрі були апробовані важливі нововведення. Йдучи шляхом спрощення і стилізації декоративного оформлення, режисери й художники відшукували нові прийоми для розширення пластичних можливостей сцени, створювали нові освітлювальні ефекти. Історія «Провінстауну» завершилася в грудні 1929 року: керівництво виявилося не в змозі справитися з фінансовими проблемами, це привело до розпуску трупи і закриття «першого серйозного театру» в США.

Не менш важливу роль в оновленні і розвитку театрального мистецтва США відіграв театр «Гілд», створений на основі популярної в 1915-1918 роках трупи «Вашінгтон сквер плейерз». Головною метою організаторів «Гілда» стало створення в Америці художнього театру, вільного від комерційних установок. Головну увагу тут приділяли розробці нових методів акторській гри і розвитку постановочних прийомів, що спиралися як на кращі традиції національного мистецтва, так і на досягнення сучасної європейської драматургії. Спочатку на сцені «Гілда» переважали постановки європейських драм, але поступово кількість національних п’єс зростала. Особливу роль у житті театру відіграв Еммануїл Райхер. Із часом колектив висунув своїх талановитих режисерів – Огастіна Дункана, Філіпа Меллер та ін. Друга половина 1920-х років стала періодом розквіту театру «Гілд». У 1925 році трупа перебралася в нове, спеціальне приміщення, глядацький зал в якому був розрахований на 1000 осіб. Поступово в «Гілді» сформувалася нова акторська школа. Для успішних постановок необхідна була постійно діюча трупа. Вона повинна була працювати під керівництвом постійного режисера, а репертуар театру мав стати достатньо об’ємним. До середини 1930-х років серед директорів «Гілда» головну роль почали грати комерсанти, які турбувалися отриманням прибутків. Це привело до суттєвих змін у репертуарі театру: особливу увагу стали приділяти касовим виставам, а постановки неприбуткових п’єс зустрічали серйозні перешкоди з боку керівництва. До початку 1940-х років «Гілд» втратив колишнє художнє і суспільне значення, став звичайним комерційним театром.

Сім сезонів поспіль (1926 – 1932) працював у Нью-Йорку Громадянський репертуарний театр, заснований популярною актрисою Євою Ле Гальєнн. Він виник як серйозний (а не розважальний) постійно діючий театр зі своєю трупою і різноманітним репертуаром. Зміна репертуару вважалася запорукою процвітання театру, така система дуже важлива для художньої роботи, адже тривалий показ на сцені одної вистави зменшує його значення, виникає враження «лінії конвейєра». П’єси, які включали в репертуар цього театру, мали вирізнятися не тільки високими художніми чеснотами, але й мати значне смислове навантаження. Сучасники називали цей театр бібліотекою живих п’єс. Головна увага приділялася шедеврам світової драматургії (Шекспір, Мольєр, Гольдоні...), а також літературним досягненням Нового (Ібсен, Чехов та ін.). Однак колектив театру був неоднорідним. Поруч із провідними акторами працювали невдахи, пожиттєві виконавці другорядних ролей. Необхідність сформувати акторську школу і виробити єдиний для всіх метод гри вважалася очевидною, однак Ле Гальєнн не приділяла цьому питанню уваги, вважаючи, що манера акторській гри не така важлива, головне, аби був позитивний результат. У 1932 році театр припинив своє існування через фінансові труднощі й аполітичність.

На зміну йому прийшли інші колективи – театр «Груп» і робітничі театри. Творцями «Груп» були молоді актори – учасники студії театру «Гілд» і випускники Американського лабораторного театру, школи-студії, в якій артистів навчали по системі К.Станіславського. Театр постав у 1931 році і проіснував 10 років, став помітним явищем в театральному житті США 1930-х років. Незадоволена комерціалізацією театру «Гілд» молодь наприкінці 1920-х років захотіла створити колектив, об’єднаний спільністю поглядів на завдання художньої творчості й участі в суспільному житті. Молоді театрали створили трупу, на чолі якої були Лі Страсберг, Гарольд Клерман і Черіл Кроуфорд. Спонсорами постановки першої вистави на сцені театру «Груп» стали Ю.О’Ніл і деякі актори «Гілда». У театрі «Груп» «був сформований новий тип актора, актор-філософ, чи актор-громадянин, соціально свідомий актор». Демократичні тенденції в керівництві театром давали позитивні результати. Значну роль тут відігравала Рада акторів, директори були зобов’язані звітуватися перед нею і всіма учасниками акторській трупи. Усі члени театрального колективу, не залежно від становища, отримували однакому платню. Одною з кращих робіт «Груп» стала постановка п’єси П.Гріна «Дім Коннелі». Репетиції цього вистави тривали протягом трьох місяців. Успіх прем’єрної вистави дозволив критикам говорити про появу в Америці нового театру зі своїм сценічним обличчям. У 1934 році театр «Груп» почав працювати по схемі Станіславського. До середини 1930-х років у театрі «Груп» з’явився свій драматург – Кліффорд Одетс. У 1937 році Л.Страсберг, якому колектив «Груп» був зобов’язаний своїми вдалими постановками і визнанням, перейшов на Бродвей. Новим режисером театру став Гарольд Клерман, сценічна діяльність якого почалася в театрі «Грінвіч Вілледж» (стара назва «Провінстауна»). У 1941 році театр «Груп» припинив своє існування. Усі актори, які стали знаменитими завдяки успішним «груповським» виставам, отримали запрошення і розійшлися по різних студіях Голлівуду.

Перші непрофесійні робітничі театри з’явилися ще наприкінці 1920-х років. У Нью-Йорку в 1926 році радикально налаштовані інтелігенти, серед яких були Д.Г.Лоусон і М.Голд, стали ініціаторами створення Робітничої драматичної ліги, в яку увійшло кілька самодіяльних колективів. Це не були театри в істинному значенні цього слова, їх виступи супроводжувалися хоровим читанням віршів, короткими, гостросоціальними сценками. У 1932 році з’явилась нова організація, Ліга робітничих театрів, через три роки вона трансформувалася в Лігу нових театрів. У програмному документі вказані головні завдання Ліги: розвиток американського робітничого театру і підвищення його художнього і соціального рівня. Серед найвідоміших робітничих театральних колективів були Робітничий лабораторний театр (згодом - Театр дії) і колектив «Юніон» (1933—1937). Квитки в останньому були дуже дешевими, а вільні місця безкоштовно роздавалиси безробітним. У театрі «Юніон» працював колектив напівпофесійних акторів, на сцені його здійснювалися художні постановки творів «соціальних» американських драматургів і п’єси популярних європейських авторів.

Цікавим явищем сценічного життя США стали театри федерального проекту. Це була мережа державних театрів, створених за ініціативою уряду Франкліна Делано Рузвельта. Це проект мав благородну мету – забезпечити роботою безробітних акторів, режисерів, художників-декораторів… У 1935 році в Нью-Йорку і деяких великих містах США з’явилися центри Федерального проекту, діяльністю яких керувало центральне управління на чолі з Х.Фланаганом. Федеральні театри, організовані у 40 штатах, забезпечили роботою близько 10 тис. осіб. Постановки відбувалися не тільки англійською, але й німецькою, французькою, італійською, іспанською і навіть єврейською мовами. У Нью-Йорку був створений Народний негритянський театр, найбільш вдалою постановкою цього театрального колективу критики визнали п’єсу «Макбет». У 1939 році після тривалого обговорення в конгресі федеральні театри, звинувачені в антиамериканській діяльності, були закриті.

Поява нової американської драматургії і малих театрів не могла не вплинути на театральне життя Бродвею. Комерційні театри поступово проникалися новими ідеями і завданнями сценічного мистецтва. У перші післявоєнні роки американський театр був охоплений кризою. Найпрогресивніші малі театри розпалися. Під час війни були поширені здебільшого постановки розважального характеру (мюзикли, комедії); антифашистські п’єси лише зрідка потрапляли на сцену. Не сприяла розвитку театрального мистецтва і політична ситуація у період кінця 1940 – першої половини1950-х років. Це був період холодної війни с СССР, боротьби з прогресивними організаціями, партіями, профспілками і діячами культури, які виступали проти політики уряду,який підтримував монополії в їх прагненні зберігати свої величезні прибутки. Все це вплинуло на рівень театрального мистецтва. Критик Джон Гасснер писав, що в театрі 1940 – 1950-х років переважали мотиви «пригнічення, відмови і переспівів». Театральні сцени американських міст заполонили легкі музичні комедії, розважальні п’єси і фрейдистські драми.

Сценічний світ Америки відрізняється від європейського. У США не існує державних театрів, як в інших країнах. Головну роль в театральному житті відіграють бродвейські театри, які також називають комерційними. Це заклади шоу-бізнесу, покликані приносити прибуток. Бродвейські театри не мають постійної трупи й репертуару. Це просто приміщення із глядацьким залом і сценою. Трупа, яка взяла такий театр в оренду, показує одну виставу, поки вона ще дає прибуток. Більшість бродвейських вистав виражали ідеї так званої масової культури, мета якої – змусити глядачів повірити, що американці – найбагатші, найщасливіші вільні люди на землі. Ідеалом вважається стандартна людина, яка підкоряється існуючому порядку і нічим не виділяється із загальної маси. Постановки в комерційних театрах стали об’єктом значних капіталовкладень. Якщо до війни витрати на більшість вистав не перевищували 40 тисяч доларів, то в післявоєнні роки вони досягли 100 (драма) і 500 (мюзикл) тисяч. Значне місце в репертуарі бродвейських театрів відводилося мюзиклу. Потім йшли музичне ревю і легка комедія. Драми не користувалися особливою популярністю в антрепренерів, але з часом глядачі перенасичилися бездумними постановками і це привело до кризи. Бродвейські антрепренери стали частіше звертатися до серйозних п’єс (Уїльямса, Міллера, Олбі). Оскільки у США немає постійних театрів і труп, американське сценічне мистецтво визначається лише драматургією і театральною педагогікою. Провідною театральною школою в післявоєнні роки стала «Акторська студія», заснована Елією Казаном, а також Робертом Льюїсом і Лі Страсбергом. Завдяки Страсбергу вона стала найбільшою американською школою 1950 – 1960-х років. З її стен вийшло чимало знаменитих акторів, серед яких були Марлон Брандо, Пол Ньюмен, Морін Степплтон, Род Стайгер, Джейн і Пітер Фонда та ін. Крім акторського, тут були драматургічне й режисерське відділення.

Наприкінці 1940-х років у США почали з’являтися поза бродвейські театри (офф-Бродвей), головною метою яких стало відродження некомерційного мистецтва. Значний внесок у створення і розвиток позабродвейських театрів вніс режисер Хозе Кінтеро. У 1950 році він заснував експериментальний театр «Коло в квадраті». На його сцені ставились п’єси, які мали успіху на Бродвеї («Лето і дим» Уїльямса, 1952; «Продавець льоду гряде» й «Довга мандрівка в нічь», 1956). Далі глядачі побачили вистави Уайлдера «Наше містечко» (1959) і «Сім віків людини» (1961), поставлені Кінтеро. У 1950 – 1960-і роки відомим був позабродвейський «Театр 4-й вулиці», в якому режисер Девід Росс ставив здебільшого п’єси Ібсена і Чехова, і театр «Фенікс» Норріса Хоутона, де йшли класичні і сучасні вистави. Саме на цих сценах, як і в дрібних бідних театрах Грінвіч-Вілледжа зосереджувалося нове театральне мистецтво.

Радикально налаштовану молодь, «нових лівих», не влаштовували не тільки бродвейські, але і позабродвейські театри. Вони стали засновниками третього театру, який мав політичну спрямованість і отримав назку «офф-офф-Бродвей» («поза-поза-Бродвеєм»). Сценами цих театрів стали міські площі і вулиці, студентські аудиторії, робітничі клуби. Молоді актори виступали на полях перед селянами, брали активну участь у передвиборній боротьбі. Зверталися до різних театральних традицій, використовували прийоми театру дель арте, ярмаркового балагану, методи Бертольда Брехта і т. д. Провідним не-не-бродвейським театром був «Лівінг тіетр» («Живий театр»), заснований у 1951 році режисером Джудіт Мелайна і художником Джуліаном Беком, послідовниками й учнями Е.Піскатора. На сцені театру були поставлені «У джунглях міст» Брехта, «Сьогодні ми імпровізуємо» Піранделло та ін. У 1964—1968 роках «Лівінг тіетр» працював у Європі (із США його видворили за несплату боргів). У цей період в дусі «театру жорстокості» були поставлені «Містерії» (1964), «Франкенштейн» за п’єсою Мері Шеллі і «Рай сьогодні» (1967), в яких до дії активно залучали глядачів. У 1968 році «Лівінг тіетр» повернувся у США, у 1970 році розпався. У 1960-і роки популярністю користувалися і такі радикальні театри, як «Ель театро кампезино» («Театр сільськогосподарських робітників»), «Шекспірівський фестиваль» в нью-йоркському Центральному парку і «Мобіль тіетр» («Пересувний театр»); «Бред енд паппет» («Хліб і лялька») Пітера Шуманна; «Мімічна трупа» Роберта Девіса; «Оупен тіетр» («Відкритий театр») Джозефа Чайкіна.

Поиск по сайту: